РОЗДІЛ XXIV

"Мудрість передвічна". Отара

Отара без пастуха, самі вівці й барани, котилася землею.
Вона бігла із заходу на схід, а часом здавалося, що зі сходу
на захід. Люди бачили її тільки тоді, коли сонце опускалося,
і тоді, коли воно ледь-ледь підіймалося над овидом. Дивне
враження мали люди, які бачили ту отару. Для одних була
вона золоторунна, для других — срібнорунна, для третіх —
звичайна. З'являлася несподівано, вихоплювалася на очі й
безшумно, навально, нестримно котила сільською чи місь-
кою вулицею, польовим путівцем чи шляхом.

Ті, що бачили її, зупинялися, наче правцем биті, лише
дивилися зачаровано на хвильний потік баранячих спин.
Бувало, що цікавий опинявся посередині цього потоку й
відчував доторки до себе вовни, яка пострілювала іскрами,
дихання на тілі своєму тисячі розгарячілих ротів — дивний
страх на такого нападав. Отара ж швидко перебігала обшир
і ховалася, перш ніж минало остовпіння в людей. Одні каза-

ли, що вів ту отару малий чорний хлопець, інші — великий
чорний баран, у якого золотом поблискували очі, але ніхто
не міг зрозуміти, що це за отара й куди вона мчить.

А вона бігла все далі й далі, переходячи нові села і нові
міста, витоптуючи нові дороги і перетинаючи шляхи. Ніхто
після появи отари не хворів, ніхто не умирав, тож не викли-
кала її поява паніки.

Однак люди надумали все-таки зайняти отару. Один
князь наладнав загін і наздогнав її в чистому полі. Вівці не
пручалися, коли їх гнали до загону, тільки жалібно поме-
кували, а чорний баран неспокійно снував поміж них, доки
всі заспокоїлися й почали мирно скубти траву.

Князь довго дивився на овець, а тоді розсміявся.

— Відбилися од господаря,— сказав він,— а люди ви-
гадують казна-що!

Він утомився від ловів, як і всі його спідручні, й, закрі-
пивши, скільки змога, загорожу, поїхав на ночівлю. Вранці
князь знову поїхав до загорожі, але вона була поламана —
від отари й сліду не лишилося.

Тоді поповз поза шкірою в нього морозець, і велів він
своїм людям тікати з цього місця найхуткіше, сам же ледве
дістався до свого замку, бо дорогою тяжко занедужав. За
кілька днів він осліп, а ще за кілька розбив його правець.
Він попросив небо звільнити його від наслання, і у відпо-
відь на молитву побачив сурмача, який затрубив у золоту
трубу.

— Ти, княже, вчинив велике зло,— сказав йому сур-
мач.— Навіщо, володіючи сотнями міст та сіл, захотів ще й
отару собі зайняти?..

А отара котилася все далі й далі, й не одна людина ба-
жала прихопити її. Але вранці заставала поламану загоро-
жу, а ловці починали гнітитися важким почуттям провини.
Захворювали дивними, невигойними хворобами, і до них,
як і до князя, приходив сурмач, дорікаючи за вчинене.

— Що ж це за отара така, що її й займати не можна? —
спитав один чоловік.

Але йому не дано відповіді, і отара так само безгучно ко-
тилася землею.

З долини вона вибігла на гори. Тут жив один великий
магнат, який багато начувся про цю отару. Виготовив важ-
кі й міцні мережі й запеленав кожну вівцю в окрему сіть, а
всіх разом — у велику. Чорного барана відділив окремо, за-
чинивши в кам'яну печеру.

Наступного ранку магнат прокинувся, терплячи важкий
біль у голові. Його судомило й мучило, але він все ж зібран-
80

ся на силі, щоб подивитися на овець. Але не зміг вийти з
покою, бо покоєм виявилася замурована кам'яна печера.
Довго блукав чією печерою, доки не помер, залишивши у
пітьмі свій кістяк...

Відтоді ніхто не бачив отари, лише вряди-годи по землі
прокочувалися страшні землетруси Від них руйнувалися
міста, западали в землю будинки й гинули люди.

Тільки один ветхий дід з отого нещасливого коліна, що
ловили отару, устиг записати на останній сторінці перга-
ментної книги: "Ті, що заковують, будуть закуті: ті, що лов-
лять, будуть зловлені; хто ж убиває, вбитий буде. Земля
дочекається страшного кінця, бо хто навчив людину нищи-
ти те, чого вона не розумів?"

Оповідають, той дід ходив землею й прохав, молив людей
розплутати його із мереж.

— Мережі невидимі обплутали нас,— казав він,— сіті
в'яжуть, хоч ми того не добачаємо. Зірвіте, люди, плетива
оті, з мене і з себе зірвіте!

— Я бачив отару,— казав той дід.— Вона котиться по
землі, не чиніть їй шкоди, і вона не пошкодить вам...

Але діда ніхто не слухав, часом цькували його собаками
й закидали камінням. Один такий необережно кинутий ка-
мінь пробив дідові голову, і старий сконав.

По тому знову почали говорити люди про отару, але цьо-
го разу із острахом. Незабаром вона й справді почала з'яв-
лятися на шляхах, перетинала міські й сільські вулиці і зно-
ву турбувала людей своєю незбагненністю.

РОЗДІЛ ХХV,

де Турчиновський оповідає про
вічну оману доріг і про дощі

Дороги для мене, любий читальнику, що для п'яниці тру-
нок. Завжди відчуваю неземний трем, коли ступаю на не-
звіданий шлях. Очі застеляються серпанком, тіло напружу-
ється, в ньому починає струмувати прихована сила, яка на-
ливає тіло дзвінкою молодістю. Люблю через те починати
мандрівку сонячного ранку, коли все, як і я, переповнене
ясними соками і коли життя здається найоманливішим і най-
чудовнішим.

Цього разу я йшов до міста Шклова, моїми співподорожа-
нами стали два шкловські купці Іван Мазурович та Михай-

ло Косебуцький, було з нами й декілька чоловік із хору,
де я так нещасливо почав регентування — вони вирішили
разом зі мною уздріти ширшого світу.

Таке товариство мало бути безпечним, і, справді, жодних
пригод я не мав — зажив натомість гарного й бадьорого від-
чування дороги й сонця. Бачилася мені дорога живим ство-
рінням, ласкавим та ніжним, оживленими сприймав я ниви,
зілля, ошатні високі хмари, що пливли, пишаючись, серед
блискучої блакитняви; жайворонки там аж захлинались од
натхнення, а в хлібах дзвінко били перепели. Синьоокі во-
лошки любо блимали до мене, серед трав та житів народжу-
вався м'який легіт і м'яко обвівав; довкола — хвилі та й хви-
лі; чулося похропування купецьких коней, а також тихий
спів, що його завели співаки і який підтримав і я. Поблис-
кувала невисохла роса, де-не-де зустрічалася самотня груша

з тугими зав'язями грушок, а по узбіччях — лапаті подо-
рожники. Величезні, горді, ніби лицарі, будяки, жовта каш-
ка з її медвяним духом, м'який видих материнки, несміливі
ромашки, розливи чебрецю захоплювали горбки і радили
раду. Чулося гудіння бджіл, джмеля, швидкі ґедзі моталися
над кінськими крупами, пахло сіном — хтось викосив край
дороги траву, і її вже взяв сонячний тлін. Довкола було
стільки мирного хвилювання, яскравого сонця, життя й
буяння, що я, підтягуючи співакам, не міг одвести від тієї
краси погляду. Відходили, забувалися попередні лиха й
пригоди, мої вороги-співподорожани й регент — всі ті не-
щастя й видіння, які мучили мене. Був я очищений і
вільний, як пташка. Сповідником виступило Сонце і вся ба-
гатолиця матінка наша — натура, якій варто й потрібно
скласти славослів'я. В такий спосіб я й сповідався — людина
повинна весь час очищатися перед власним сумлінням. Ми
все-таки прагнемо відділитися від звіра, що сидить у кож-
ному з нас, і хочемо його ускоромити. Одним це вдається,
інші — довічні його раби, й до таких не доходить погук ро-
зуму. Чи не так з'являється ненависть, думав я,— замість
того, щоб рівноважити в собі супротивенства, люди у при-
страсті впадають, запалюючись великою озлобою. Я завжди
намагався оберегтися від такого, адже зло — це і є звір, з
яким люди борються, а з ними і я. Така боротьба стає для
мене своєрідною сповіддю, "думками в собі", як зву я це
високе дійство. Мій сповідальник Сонце — розкішний і ми-
лостивий, це воно кладе перед очі великий світ з його рухом
та барвами — в спостереженні того світу я знаходжу не-

малу втіху. Годі в мені з'являється вмиротворений спокій,
вмиротворена любов до всього живого, всього, що дихає і
росте...

Доки я все те писав, люб'язний читальнику, насунулися
на небо хмари, заповнили його, а за годину мене оббризкало
ріденьким дощем. Я забрався до куреня і ось уже кілька
годин дивлюся, як сукаються водяні нитки. Вогке повітря
ллється до куреня, сіно починає пахнути сильніше, довкола
стоїть тиша, чутно лише однотонний швергіт — видно ско-
шені струмені й залитий водою світ.

Висить сіре марево, і я в ньому відчуваюся єдиною жи-
вою істотою на сотню гін. Дощ затягувався, а мені й хоті-
лося того — затяжного й тихого плескоту, коли все покри-
вається серпанком і вода стає володарем світу, а земля
спрагло підкоряється їй, як жінка, котра довго не знала лю-
бові. Я відчуваю отаке щільне з'єднання двох потужних на-
чал — це заспокоює мене й умиротворює.

Маю описувати зараз свій побут у Шклові. Так, думаю я,
нині зібралося в одне все: вода, земля, думки мої, марен-
ня, люди, з якими зустрічався. Скільки тих облич — блу-
каю поміж них і не гублюся; в безмежній просторіні ми хоч
і комахи, але намагаємося створити на піднебесній щось
особливе, зігріте розумом нашим. Без такого зігріву земля б
мертва була. Тепло ж у світі творить тільки одне — життя,
тож воно — корінь усього сущого, джерело, з якого п'є люд-
ський розум.

Дивлюся на дощ, щедрий і теплий,— земля парує. Той
дим підіймається хвилями, в яких угадую людські постаті.
Невиразні й півзатерті — всі ті, з ким випало зустрічатися.
Ті постаті в дощовому серпанку начебто сплетені водно —
перевиті руками й ногами — тисячі тіл в одному клубку.
Язики туману лижуть це моє видіння, і годі придивитися до
нього пильніше, хіба що бачу розтулені роти, розплющені
очі й простягнені руки...

Дощ іде, повільний і одноманітний. Я, Ілля Турчинов-
ський, який завершує своє існування, оповідає тим, кому
буде цікаво, своє життя. Поки що я живий серед сущого і
бачу інших живих. Народжено мене перевірити все на розум,
як перевіряє на зуб золото торговець. Може, оповідаю я не-
доладно, може, уривками плету цю вервечку слів, вибач
мені, читальнику,— я поспішаю. Іде дощ, а я сиджу заці-
пенілий у курені — старий дивак, який і в старості не від-
чуває себе впевненим.

Відводжу очі від того видовиська сплетених тіл. Язики

диму покривають для мене далеч і знову роблять її непро-
зорою.

"Ще рано розчинятись у тумані,— гарячкове міркую я,—
зовсім рано! Принаймні треба записати те, що пережито у
Шклові".

— Мудрість передвічна! — гукаю я в Дощ.

Так, це була назва драми, яку мені випало написати й
грати. Головний виконавець, актор і наставник — я. Голов-
на дійова особа також. "Мудрість передвічна"— ось що осві-
тило в мистецькому свічаді мій шлях, страждання и думки:

Розум, Воля, Гординя, Заздрість, Отара... Ще маю розпо-
вісти про Повстримність...

РОЗДІЛ XXVI,

у якому Турчиновський
оповідає про синову втечу

Мої думки перебив голосніший плюскіт та й рип. Серед
дощу, у марочному безгомінні ті звуки здалися мені чуд-
ними. Я готовий став зустрітись із новим видінням — в го-
лові промайнула думка про Віз без візника, про який опо-
відав мені один сторічний дід. Той повіз плететься повільно
по землі, а кінь ступає, сумно опустивши голову й приплю-
щивши очі...

Але ні, віз був звичайний, на ньому сиділи, загорнуті з
головою у свитку, мій візниця й благочестива паньматка
моя. На мить я подумав, що останнім часом не згадував про
дім свій, через те вийшов назустріч приїжджим. Жінка моя
зістрибнула з воза, як молода, не чекаючи, поки довезуть
її до куреня коні, і пішла до мене напростець через пасіку.

— Щось сталося? — спитав я, відчуваючи легку тривогу
від того, що так несподівано вони з'явилися.— У такий ви
дощ!..

Паньматка моя раптом розплакалася. Сіла на сухе сіно
в курені і спустила з голови свитку. Очіпок із волосся сповз,
і з-під нього висмикалося кілька пасем.

— Остап наш...— сказала вона крізь Плач.

— Що Остап? — спитав я затурбовано.

— Утік наш Остапко! Зовсім із дому втік! — розрида-
лася моя жінка.

Сидів заціпенілий, безсилий порушити м'язом. Подув ві-
тер, і в курінь занесло гурт дрібних крапель.

— Як утік? — перепитав я, безглуздо дивлячись на дру-
жину.

Паньматка втерла обличчя, і я уздрів, що сльози котять-
ся по її щоках.

— Учора,— сказала вона.— Я поралася по господарству.
Переказав через візницю...

Візник уже під'їхав возом і дійшов до куреня. Мокрий і
великий, стовбичив перед входом.

— Залазь сюди! — наказав я, подаючи йому руку.
Візник поцілував руку, а я його благословив.

— Це було вчора,— поторила паньматка.

— Підійшов до мене,— сказав глухо візник,— і попросив
переказати паньматці...

— Забрав свитку, торбу і книжки,— мовила дружина —
Ти б уже перестав тут висиджуватися. У домі все валиться...

Дивну річ я відчув, люб'язний читальнику. Цей дощ, і
віз, і ці двоє людей, що приїхали до мене, думки мої — все
це раптом ув'язалося в один вузол. Відчув, що мені забрак-
ло слів. Не міг до ладу поспівчувати матері в її горі; зреш-
тою, не така для нас це була новина. Син наш давно від-
прошувався в Київ учитися, але мати свого улюбленця все
боялася відпускати... Треба було мені зібратися на втішні
слова й розрадити запечалену матір, але не знав, що ска-
зати. Відчував тільки легкий подив: я на таке сподівався,
але не тепер, коли літо, а десь під осінь — очевидно, син мій
хотів до навчання зібрати трохи грошей, бо в нас із ними
завжди сутужно. В голові мигнуло блискавкою: розмова з
сином, неспокій, що штовхнув мене на мереження цих ряд-
ків; ми тоді із сином не знайшли спільної мови. Що, зреш-
тою, може сказати той, кого гризе неспокій, іншому, враже-
ному такою ж хворобою? Він здатен тільки привітати його
як рівного й побажати щасливої дороги. Стежки таких лю-
дей не перехрещуються — біжать урізнобіч і лише вряди-
годи зближуються на віддаль, якої досить для такого при-
вітання...

Однак несподіваність синового вчинку мене вразила, ад-
же розумів я: не тільки бажання вчитися вигнало мого сина
з дому, хотів, окрім того, і світу подивитися.

"Невже того, що я пережив,— подумалося,— мало, щоб
зрозуміти облудність блукань? Невже, щоб зрозуміти це,
потрібно не одне покоління Турчиновських? Таж коли бать-
ко не знайшов гавані, чи знайде її син?"

За хвилю я посміявся з таких думок. Мій син і я — це
було як кільця дерева: вужче і ширше. Він шукатиме свого,
а я свого нашукував. Наші кола, можливо, й справді не по-
єднаються, але все-таки ми одне дерево!

Думок у мені з'явилося, як бачиш, любий читальнику, ба-

гато. І це за коротеньку мить, коли я сидів, уражений не-
сподіваною звісткою, й дивився на заплакане обличчя своєї
паньматки.

"Матері,— подумав я,— наче чайки при битій дорозі.
Коли не витопчуть ваші діти чужі люди, вони самі покинуть
вас біля тієї ж битої дороги".

Зворушений цією думкою, я заспокоїв як міг дружину,
але поїхати додому не захотів, поклавшись на те, що бджоли
саме рояться. Мені ж забаглося побути на самоті. Отож я
скористався з того, що дощ перестав, і відпровадив пань-
матку додому. Стояв і довго дивився, як зникає в глибині
полів хитливий віз. Небом неслися сколошкані хмари, і від
того на душі ставало незатишно. Мені здалося, що ось за-
раз вони підхоплять мене на свої крила і не матиму сили
їм опертися. Захотілося навіть гукнути вслід за паньмат-
кою, щоб повернулася й забрала мене з собою. Щоб забув
я оцю розколошкану тривогу і свій непогамований неспокій...

В писанні я весь час звертаюся до тебе, люб'язний чи-
та\ьнику, але, вибач мені, не знаю я тебе. Хто ти і чи бу-
деш ти колись? Чи потрапляють мої листки, яким віддаю
останню силу, стороннім людям на очі і чи матимуть вони
із них хоч малий пожиток? Зрештою, не кривитиму душею
і скажу: думаю я про тебе, любий читальнику, тільки при-
нагідно. Це писання потрібно мені самому — хочу зрівно-
важити в собі уморуйнівну силу й позбутися гнітючого не-
спокою, боротися з яким нелегко!..

Але ж мій син!.. Диво з див! Я навіть відчув легеньку
втіху від того, що й моє яблуко не відкотилося далеко від
яблуні. Водночас почав розбирати мене безпричинний сміх.
"Господи,— сказав я,— мій син утік!"

Пішов назад до куреня, вже не маючи сили стримати смі-
ху, та й не потрібно було. Як хлопчак, упав у пахкітливе
сіно й нарешті дав волю реготу, який мучив мене. Сміх рвав-
ся з мене, як дощ із хмари, що давно носила його в череві.

Дощ почався знову, цього разу линув, як з цебра і начеб-
то зареготав разом зі мною. Війнула хвостом блискавиця,
загримотів грім — гроза покотилася над куренем з усією не-
загнузданою навальністю — це дало, зрештою, мені змогу
отямитися.

"Що воно? —подумав я.—Чи не божеволію?"

В розхилені двері куреня полилося нестримною рікою мо-
лоде грозове повітря. Вряди-годи я ще вибухав сміхом, а
водночас і сльози котилися мені по лицях.

Так, чудний і незбагненний був цей настрій — причини
його лежали поза моєю свідомістю. Були тільки дощ, гро-

за, було розколошкане небо — те, що завжди збурювало
мені єство.

Здоровий глузд мав би примусити мене потурбуватися
у цю хвилю про дружину, яку, напевне, застала в полі не-
сподівана гроза, але чим я міг їй допомогти? Очевидно, від-
сиджується десь під возом і думає про нещастя, яке впало
їй на голову.

Здоровий глузд мав би наказати мені повернутися до
господарства, турбот, церковної служби, що приносить мені
хліб насущний... Але все це існувало бозна-де, за цією пря-
мовисною хвилею дощу, поза межами цього океану, на дні
якого корчуся від незрозумілого реготу чи плачу.

"Ми такі, люди,— подумав я,— скільки б не призвичаю-
вали нас, скільки б не задобрювали — постійно кличе нас
привид волі. Іншої волі, незбагненної, незнайомої, в ім'я
якої покидаємо звичне й рідне. Ім'я цій волі — Неспокій,
вічно хмільний і вічно мінливий. Зрештою, позакисали б
ми, коли б його не було".

І мені раптом стало жаль, що не маю я молодої сили, що
не можу взяти палиці в руки й пуститися вслід за сином,
щоб десь згодом стати йому добрим співподорожником. Так,
у мої літа годі гадати про молодецькі пригоди. Втім, хіба
не вчинив і я так само, втікши оце сюди, на дно океану,
й відгородившись од усіх грубими стінами дощу. Я таки
втік, і хто зна, коли повернуся! Небагато мені вже залиши-
лося, небагато я вже й можу, але хай зустріну морок віч-
на-віч, як лицар.

Цього я хочу, й така моя остання воля. У цьому виправ-
дання мого життя, і так себе тішитимуть усі подібні до мене.
В цьому, зрештою, суть Турчиновського — пояснення його
і розгадка. Адже людина — не тільки тіло, яке тлінно наві-
дало цю землю, людина — це вища якість, яку постійно по-
яснюєш, але ніколи не поясниш...

Дощ ішов. Я сидів притихло в курені й дивився перед со-
бою спокійним примруженим зором. М'яке світло оясню-
вало мене зсередини й огрівало моє старе сонце.