Еразм Роттердамський «Похвальне слово глупоті».

Світова література складається з безлічі творі, що стали шедеврами мистецтва і культури, найбільше вплинули на розвиток світоглядних думок людини, на ставлення до суспільних явищ дійсності. Безперечно, не останнє місце у цьому списку має твір Еразма Роттердамського (справжнє ім’я – Герхард Герхардс) «Похвала Глупоті». Під такою про вокативною назвою ховається справжнє психологічно-аналітичне дослідження пороків суспільного ладу не лише того часу. Бо, як ми бачимо, твір не втрачає своєї актуальності і сьогодні, а навпаки – він ніби написаний з пророчим підтекстом, передбачає особливості суспільного розвитку людини ще багато років наперед.

Мене дивує, як автор міг так точно і тонко описати усі ці «чорні дірки» суспільного устрою, ще й з таким почуттям гумору. Адже, ми сьогодні, хоч і живемо з усіма цими пороками, часто їх не бачимо і не здогадуємось про їхнє існування. А Еразм Роттердамський ще тоді зумів їх виявити і описати. Його праця заслуговує якнайширшої уваги читачів усього світу, тому що здатна «розкрити очі» сучасної людини на пороки, які вона щодня подибує, але або не розуміє, або не сприймає.

Як зазначає сам автор, не останню роль у створенні цього шедевру відіграв його вірний друг Томас Мор, з яким автора єднали духовна близькість, любов до античної культури й літератури, ідейна боротьба проти католицького догматизму та схоластики, співзвучність релігійно-етичних і політичних поглядів, мрії про справедливу перебудову суспільства на основі гуманістичних ідеалів. Сильно вразила Еразма страшна звістка про те, що 6 липня 1535 р його друга в Лондоні несправедливо звинуватили в державній зраді і стратили. У невимовній скорботі сивоголовий вже і слабосилий Еразм сказав: «У мене таке відчуття, немовби я сам страчений разом з ним» [1].

Еразм прагнув своєю творчістю підносити людей морально, облагороджувати їх, давати їм користь, служити не одному народові, а всьому людству. Мовна майстерність автора, його ясний, логічний, дохідливий, насичений дотепом стиль – неповторне явище, яке пояснює небуденну популярність його творчості і серед сучасників.

Еразм був красномовним пропагандистом гуманістичного ідеалу людяності і справедливості. Він вважав, що мати Природа створила людину доброю, наділивши її благородними поривами, здатністю сіяти світле і прекрасне. Прагнення до гармонійного розвитку особистості привело до переконання, що війна, велике лихо, повинна зникнути з лиця землі. Війна, на думку Еразма, явище протиприродне, потворне, суперечне етиці.

Безсмертна сатира «Похвала Глупоті» - найвідоміша в усьому доробку нідерландського гуманіста. Намір написати працю визрів у Еразма 1509 р по дорозі з Італії в Англію, куди він вирушив на запрошення англійських друзів. Прізвище Мора асоціювалося в Еразма з грецьким словом «моріа» - глупота, яке становило повний контраст до глибокої мудрості, ерудиції й культури англійського друга. Таке випадкове зіставлення осяяло подорожанина думкою обрати собі за героя твору Глупоту. Такий задум, надзвичайно оригінальний і дотепний, відкривав перед автором необмежені можливості вільно, нібито від імені Глупоти, поглянути на сучасну дійсність, піддати нищівній критиці вади й пороки тогочасного суспільного ладу. Твір написав у серпні 1509 р в Англії в гостинному домі Т. Мора протягом кількох днів у припливі творчого натхнення і видав у Парижі 1511 р.

Сатиру на феодальний суспільний лад Еразм вирішив створити у формі пародійного панегірика, адже, як сам він зазначав: «читач краще сприймає жартівливий дотеп, аніж вчену нудоту» [3].

Для написання блазенського панегірика на честь Глупоти він мав, як сам визначає в передмові до твору, прототипи в античній літературі, яка знала пародії на героїчний епос, трактування поважних тем у зниженому тоні і, навпаки, нікчемних у серйозно-піднесеному. Особливо близьким був авторові «Похвали Глупоті» Лукіан, талановитий грецький сатирик, улюблений письменник літераторів, учених і художників епохи Відродження. Він нещадно картав з позицій здорового глузду релігійний фанатизм, забобони, віру в чудеса, пророків-шарлатанів.

Новаторством Еразма є те, що панегірик на честь Глупоти виголошується не від автора чи іншої особи, а вкладений в уста самої Глупоти. Гротескний характер твору посилюється тим, що Глупота виступає доречно, висловлює мудрі і влучні спостереження про суспільні болячки того часу. Перед ним стоїть поважне завдання – висміяти все потворне й кумедне в людському житті для того, щоб розумний читач зробив із цього висновки для себе.

В широкому вступі Глупота знайомить слухачів із своєю особою, родоводом і оточенням. «Глупоті личить бути окличником власних заслуг і дзвонити про це в усі дзвони. Краще за мене ніхто не зобразить саму себе, бо нікого нема ближчого до мене, ніж я сама» [3]. Її батьком є Плутос, всемогутній бог багатства і наживи, якому підвладні як безсмертні боги, так і смертні люди, матір'ю є безтурботна німфа Неотета-юність. Випестили Глупоту дві чарівні німфи: Мете-п'янкість і Апедія-невихованість. Її невідступними супутницями й подругами були: Самозакоханість, Улесливість, Забутливість, Лінь, Насолода, Безрозсудність Обжерливість, надійними чоловічими помічниками – Гультяй і Непробудний Сон.

Глупота вихваляється, що саме вона дарує людям зручності. Вона причетна до усіх етапів людського життя – дитинства, юності, зрілого віку і старості. «Щиро кажучи, коли люди стають зрілішими й досвідченішими, більш вихованими й розумними, - саме тоді в них і починає в'янути врода, гасне життєва сила, бадьорість, зникає зовнішня привабливість», - цими словами Глупота, мабуть, хоче підтвердити, що перелічені якості не є найважливішими у житті людини, що крім краси, ми повинні турбуватися і про духовний багаж, з яким ми вступаємо в зрілий період. Ми не повинні на старості літ заглядати у чарку чи безнадійно закохуватись. «Старим дуже подобаються діти, а дітям, у свою чергу, - старі. Це тому, що «Завжди подібного бог із такими ж подібними зводить» [3]. Можливо, цими словами автор намагається нам пояснити, що старша людина має відрізнятися від дитини розумом, не бути такою ж безтурботною і безвідповідальною, як у дитячі роки. Глупота хвалиться, що може затримати швидкоплинну молодість і віддалити осоружну старість, що вона судилася людям зроду, бо розумові може протиставити гнів і хтивість: «Хай розум кричить, хоч лусне, про правила й норми моралі, - супостати, зв'язавши цареві руки й ноги, дають такого прочухана, що він, украй виснажений, кінець кінцем з усім згоджується» [3]. Чи ж нема таких «казусів» і у нашому житті? Тому треба навчитися панувати над своїми емоціями і розумом, не піддаватися хитрим іграм Глупоти.

Не даремно автор висміює і пороки жіночі: «Що найбільше прагнуть у житті, так це - подобатись чоловікам. З цією метою набувають силу-силенну всякого вбрання; вживають багацько прикрас, мазей, парфумів; вдаються до дивовижних способів підмальовування обличчя, очей і шкіри!» [3]. Чи ж не маємо такого і у сьогоднішньому суспільстві? Чи не пора задуматись для чого все це? Далі автор засуджує усілякі бенкети і пов’язані з цим дурні традиції – переодягання, розподіл гостей за столом, ігри в «хто кого переп’є» тощо. Висновок: гульня там – де глупота.

Не обійшлось без втручання Глупоти і в дружбі: хіба справжні друзі будуть насміхатися і кепкувати чи шукати твої вади? Ні, тільки дурні. Розкриває автор і таємниці глупоти подружнього життя: «Боже безсмертний, скільки було б розторгнень шлюбу, а може, й чогось гіршого, якби спілкування чоловіка з жінкою не трималося щодня на моїх супутниках: на лестощах, жартах, легковажності, обмані, нещирості й не живилося ними! Набагато менше стало б одружень, якби наречений знав, якими жартами втішалась його сором'язлива й цнотлива наречена задовго до шлюбу! А якими б нетривкими були шлюби, якби жінки не вміли скористатися байдужістю й нетямковитістю чоловіків, щоб приховати часте скакання в гречку!» [3].

Чи потрібна війна, якщо вона приносить обом супротивникам більше шкоди, ніж зиску? Чи правда, що людям, які багато мудрують, не таланить ні в чому, особливо в дітях? Чи збентежить мудрець своєю мовчазністю гостей на бенкеті? Ці та інші стереотипи вдало розвіює автор завдяки численним прикладам з життя, посиланню на відомих авторитетів античності, фразеологізмам та приказкам. Глупота великодушно звільняє людину від сорому і страху, але чи це справді добре? Порокам людського життя нема меж: «Один сивину фарбує, другий лисину під перукою ховає, третій вставляє дорогі зуби, можливо, в якоїсь свині позичені, четвертий упадає за дівчиськом і в любовних дурощах, нікчема, силкується навіть молодика переплюнути» [3].

«Чим лікар більший невіглас, більший нахаба й зухвалець, тим більше його цінують. Адже медицина, особливо та, яку нині практикують, ніщо інше, як задурювання голови! Друге місце після лікарів належить правникам-крутіям. Їхню професію як ослячу одностайно висміюють усі філософи. Та саме від них залежить вирішення багатьох справ: од найменших до найбільших. У цих ослів невпинно зростають маєтки, в той час як теолог, навіть якщо й осягнув усі божественні таємниці, сидить на бобах і веде запеклу війну з блощицями та блохами» - яскраво перегукуються ці слова із нинішнім суспільним життям.

Дурнів не гризуть постійні клопоти, їх більше люблять царі, бо в мудреців два язики: один - говорити правду, а другий - те, що корисне за відповідних обставин. Засуджує автор і гравців-фанатів: «Бо хіба не божевільні й не смішні ті, в кого починає трепетати й прискорено битися серце, ледве зачують вони стукіт гральних костей? Як часто у звабній надії на виграш вони терпіли крах і тонули у відчаї, коли судно надії розбивалося об скелю, набагато страшнішу за Малейську!» Не виправдовує ї вірування людей у різні забобони, до яких часто заохочують мирян самі священики, бо завдяки цьому зростають їхні прибутки.

Перша, загальна частина твору, присвячена доказам універсальної сили Глупоти, яка начебто лежить в основі природи і життя людей. Вихваляючи себе, Глупота намагається довести свою незаперечну перевагу перед Мудрістю. Запевняє, що без приправи Глупоти життя було б нестерпне, нецікаве, вона – основа радощів, всілякого процвітання і щастя.

Усе це базікання Глупоти про благодійства, які вона нібито приносить людству, є увертюрою до другої частини, де вміщена нищівна критика всього середньовічного життя. Тільки тепер твір стає справжньою сатирою. В першу чергу Еразм різко засуджує загальну рису середньовічного суспільства – облудну побожність, яка виявляється в надмірному культі ікон і в бубонінні молитв, таврує зловживання у відпущенні гріхів. Далі йде конкретний опис різних видів і форм Глупоти в середньовічному суспільстві від нижчих його верств до вищих. Перед читачем дефілюють довгою колоною послідовники й прихильники Глупоти – представники різних станів і професій: купці, які наживають багатство обманом, граматики, які втовкмачують у голови дітвори всілякі нісенітниці, марнолюбні поети, обмежені ритори, письменники-плагіатори, правознавці-крутії, які займаються словоблуддям, балакучі діалектики, довгобороді філософи, які видають себе за всезнайків, астрологи-шарлатани. «Найдурнішим і найогиднішим зі всіх є, проте, поріддя гендлярів, тобто торгашів, бо вони займаються найогиднішою справою і досягають мети найогиднішим способом. Усіх дурять, на кожному кроці брехливо присягаються, крадуть, обважують, обраховують і водночас вдають із себе шляхетних, - тому, певно, що на кожному пальці мають персні зі щирого золота» [3]. Але найвищої сили викриття й сатиричного таврування досягає письменник у зображенні богословського стану. Атака на теологів розгортається з неймовірною ущипливістю. Наводиться перелік абсурдних тем-головоломок, які розгадували тогочасні теологи-схоластики в безплідних дискусіях. З іронічною зневагою й відвертим знущанням охарактеризовані ченці. Вони в Еразма невігласи, нехлюї, грубі, безсоромні, розпусні, побожні лише про око людське – предмет загального презирства. Не обійшлося й без насмішок над безглуздими проповідями церковників: «Ця порода людей така ненависна всім, що навіть випадкова зустріч із ними вважається поганою прикметою. Зате самі про себе вони дуже високої думки: переконані, по-перше, що нехтувати наукою і навіть найпростішою грамотою - найбільше благочестя; по-друге, коли читають по храмах ослячими голосами незрозумілі їм псалми, то гадають, що це достачає святим велику насолоду. Деякі з ченців пишаються своєю неохайністю і злиднями: ревуть, як бугаї, випрошуючи коло дверей милостиню; товчуться по корчмах, на суднах, серед екіпажів, перехоплюючи те, що повинно б належати справжнім старцям» [3].

Цікавим є погляд Глупоти на значення імені Христа (це чи не найяскравіший доказ Глупоти дослідників, які оскверняють вічні істини): «Адже ім'я те змінюється у трьох відмінках, - а це, на його думку, є доказом божественної троїчності. Причому, перше відмінкове закінчення слова «Jesus» закінчується на «s»; друге, «Jesum» - на «т»; третє, «Jesu» - на «и». Отож саме в цьому нібито й міститься приховане таїнство, бо ці літери означають, що Ісус є «summits», «medius» і «ultimus», тобто, «верхній», «середній» і «крайній». Якщо розділити ім'я «Jesus» на дві рівні частини, то посередині лишиться літера «s». Ця літера у давніх євреїв зветься «syn», а мовою шотландців означає «гріх». Звідси висновок: Ісус з'явився на світ, щоб знищити гріх» [3].

Висміювання богословського стану сатирик перериває для того, щоб ущипливо поглузувати з панівного класу феодального суспільства – дворян і світської влади. Так, монархи, замість того щоб дбати про загальне добро, думають лише про особисті вигоди і втіхи. Дармоїдами і підлабузниками змальовані придворні сановники.

Нрави єпископів і кардиналів нічим не відрізняються від нравів світських високопоставлених осіб. Вище духовенство далеке від скромності й убозтва апостолів: «Папи переконані, що сповняють закон Христа, якщо носять містичне і майже театральне вбрання чи присвоюють собі титули «найблаженнішого», «превелебного» та «найсвятішого».

Чи не є аж надто актуальними сьогодні такі слова: «Коротше кажучи, куди не повернись: до первосвящеників, до державців, до суддів, до магістрату, до друзів, до ворогів, - менших чи більших, - всюди потрібні гроші»?

Автор засуджує теологів, які тлумачать Євангеліє так, як їм це зручно. В останній частині тексту Глупота хоче довести парадоксальну тезу: мовляв, ідеальне щастя – це найвища форма безумства. Гідне уваги те, що об'єктом сатиричних стріл Еразма не стали ні селяни, ні ремісники, очевидно, тому, що ці соціальні верстви автор вважав найздоровішими в тогочасному суспільстві.

Сміх «Похвали Глупоті» багатий своїми інтонаціями: він подекуди добродушний, деколи іронічний, але переважно сатиричний, вбивчий. В епілозі Глупота ніби сама себе виправдовує: «Часом і дурень може сказати щось доречне». Загалом, твір насичений яскравими прикладами панування Глупоти у суспільному житті і непередбачуваних наслідків цього, які досі не втратили актуальності. Чому? Може тому, що людина не хоче вчитися на власних, чи батьківських помилках, бажання бути самостійним і незалежним засліплює її, не дає можливості побачити справжню сутність проблеми.

Аналіз ситуації в світі, в державах, в Україні, зокрема, підтверджує, що кількість зла на планеті, як і кількість дурнів, які його породжують, не зменшується. Постає закономірне питання: чи не існує між цими явищами прямо пропорційного зв'язку?

В усі часи дурнів не бракувало. У політиці проблема людської глупоти значно складніша. Тут дурість дуже легко може перейти в зраду національних інтересів. Дехто з можновладців може навіть спеціально «вдавати дурня», щоб приховати свої істинні наміри.