ГРОШОВО-КРЕДИТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Грошово-кредитні (монетарні) важелі є од­ними з основних інструментів економічної політики держави. Сутність державного ре­гулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропози­цію та ціну кредиту.

Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання еконо­мічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабіль­ності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним страте­гічним цілям соціально-економічної політики держави: стабіліза­ції сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей. Визначаючи тактичні й оперативні завдан­ня грошово-кредитної політики потрібно враховувати необхід­ність її диференціації залежно від конкретної макроекономічної ситуації.

Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змі­нюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон'юнктуру є альтернатива: політика «дорогих гро­шей» — політика «дешевих грошей». Політика «дорогих гро­шей» здійснюється зменшенням грошової пропозиції за умов ін­фляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати су­купний попит. Політика «дешевих грошей» здійснюється збіль­шенням грошової пропозиції за умов, неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.

Державна економічна політика, зорієнтована переважно на використання грошово-кредитних засобів, називається монетаристською. Монетаристська політика є найрезультативнішою за умов розвинутої ринкової економіки, інституціональної та юри­дичної інфраструктури, домінування в суспільстві підприємниць­кої психології, високого ступеня залежності економічних суб'єк­тів від кредитів та низьких або передбачуваних параметрів ін­фляції. Коли в державній економічній політиці переважають ме­тоди адміністративного регулювання, ефективність грошово-кре­дитної політики є незначною. У цьому разі виправдовує себе ме­тод поетапного впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.

Інерційність економіки та грошово-кредитної сфери робить неприпустимим застосування різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів монетарної політики мо­же бути лише тимчасовим, таким, що не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. З часом навіть можлива протилежна реакція з повною дестабілізацією грошового обігу.

Планування основних параметрів грошово-кредитної полі­тики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення, тобто, наявності розриву в часі між застосуванням регулюю­чих заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошово-кредитної сфери, так і економічної системи в цілому. Дослід­ження у цій галузі доводять, що зміна динаміки грошової маси позначаться на динаміці цін та реальному обсязі ВВП із запіз­ненням у 3-12 місяців. Це означає, що стабілізаційні заходи мають спиратися на точні економічні прогнози та бути не про­сто своєчасними, а й випереджаючими.

Вибір напрямків грошово-кредитної політики, її цілей і меха­нізмів має враховувати і зовнішньоекономічні фактори функціо­нування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий еко­номічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошово-кредитної та валютної політики.

В Україні засади грошово-кредитної політики, згідно із Зако­ном «Про Національний банк України», мають ґрунтуватися на основних критеріях та макроекономічних показниках ДПЕСР України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу ВВП, рівня інфляції, розміру дефіциту Державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торговельного балансів.

Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України» та інші норматив­но-правові акти.

Суб'єктом грошово-кредитної політики є держава в особі цент­рального банку й відповідних урядових структур — міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контро­лю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та інші.

Функціонування економіки можливе лише при наявності фінансових коштів. Кредитно-фінансове обслуговування суб'єктів економіки є найважливі­шою функцією банківської системи. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних (Зовнішньоеко­номічний банк України, Ощадний банк України) та комерційних банків різних видів і форм власності.

Банки — це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучених кош­тів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредит­них ресурсів, касове та розрахункове обслуговування економіки, виконання валютних та інших банківських операцій, передбаче­них законодавством. Комерційні банки створюються на акціонер­них або пайових засадах юридичними та фізичними особами.

Станом на початок травня 1999 р. в Україні зареєстровано 211 комерційних банків, у тому числі за участю іноземного капіталу 29 (9 банків з 100% іноземним капіталом). Фактично діє 171 банк із загальним обсягом статутного фонду понад 2,23 млрд гривень. Обсяг статутного фонду в розрахунку на один діючий банк ста­новить близько 13 млн гривень. Найбільшими банками є: Пром-інвестбанк, банк «Україна», Приватбанк, Укрсоцбанк, Ощадбанк України, Укрексімбанк, банк «Аваль».

Банківська система є самоналагоджуваною, оскільки зміни економічної кон'юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків. У період економічної кризи й політичної нестабільності банки скорочують довгостро­кові інвестиції у виробництво, зменшують терміни кредитування, збільшують доходи не за рахунок основної, а переважно за раху­нок побічної діяльності. Навпаки, за умов стабільності та економінного піднесення банки активізують свою роботу як з обслуго­вування діяльності підприємств, так і з довгострокового кредиту­вання господарства. Доходи банків формуються, головне, за ра­хунок традиційних процентних надходжень за кредити.

Той факт, що банки в гонитві за прибутком мають тенденцію до зміни грошової пропозиції у напрямку посилення циклічних коливань, зумовлює необхідність державного впливу на пропо­зицію грошей в антициклічному напрямку. Визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації банківської справи в країні належить центральному державному банку.

У більшості країн світу центральний банк функціонує окремо від уряду. Така особливість взаємовідносин між центральним банком і державними органами називається автономією (неза­лежністю) центрального банку. Автономія означає, що, по-перше, банк здійснює самостійну політику для досягнення цілей, визна­чених статутними положеннями, по-друге, рішення банку не мо­жуть бути скасовані будь-якими державними структурами.

Сутністю трансформації економіки в постсоціалістичних країнах є надання автономії центральному банку та реформування банківсь­кої системи в напрямку побудови її на довіреній основі.

Національний банк України (НБУ) є централь­ним банком України, особливим централь­ним органом державного управління. НБУ має статутний капітал у розмірі 10 млн грн., який є державною власністю. Розмір статутного капіталу може бути змінений з рішення Ради Наці­онального банку.

НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює ви­трати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошто­рису, а в деяких випадках — також і за рахунок Державного бю­джету. Національний банк є юридичною особою, має відокрем­лене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і бан­ки не відповідають за зобов'язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Планові доходи та витрати НБУ відображаються в кошторисі його доходів і витрат. Цей кошторис повинен забезпечувати мож­ливість виконання Національним банком його функцій. НБУ за підсумками року в разі перевищення кошторисних доходів над витратами, затвердженими на поточний бюджетний рік, вносить до Державного бюджету наступного за звітним року позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету, а перевищення витрат над доходами відшкодовується за рахунок Державного бюджету наступного за звітним року.

Згідно із Законом України «Про Національний банк України» одержання прибутку не є метою діяльності НБУ. Основною функ­цією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) — цінової стабільності.

Вищим органом управління НБУ є Рада Національного банку України. Керівним органом НБУ є Правління Національного бан­ку України. Очолює Правління НБУ Голова Національного банку України.

Структура НБУ будується за принципом централізації з вер­тикальним підпорядкуванням. Що системи Національного банку входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнот­ного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення дія­льності НБУ. Для інкасації та охорони цінностей і об'єктів банк має відомчу охорону, озброєну вогнепальною зброєю.

НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді в межах їхніх конституційних повноважень. Підзвітність означає: по-перше, призначення на посаду та звільнення з посади Голови НБУ Вер­ховною Радою за поданням Президента; по-друге, призначення та звільнення Президентом половини складу Ради НБУ; по-третє, призначення та звільнення Верховною Радою половини складу Ради НБУ; по-четверте, доповідь Голови НБУ Верховній Раді про діяльність Національного банку; по-п'яте, надання Прези­денту та Верховній Раді двічі на рік інформації про стан грошо­во-кредитного ринку в країні.

НБУ та Кабінет Міністрів проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки та здійснення ДПЕСР України. Голова НБУ або з його доручення один із його заступників можуть брати участь у засіданнях KM України з пра­вом дорадчого голосу. У свою чергу, з правом дорадчого голосу в засіданнях Правління НБУ можуть брати участь члени уряду.

Згідно із законом «Про Національний банк України» НБУ підтри­мує економічну політику KM України, якщо вона не суперечить за­безпеченню стабільності грошової одиниці України. Національному банку забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету.

Теорія і практика розрізняють дві групи ін­струментів, за допомогою яких здійснюєть­ся комплекс заходів для реалізації цілей грошово-кредитної політики - це інструменти прямого та опосередкованого впливу.

До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівко­вої емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, вартості кредит­них ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроеко-номічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту. Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу.

Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів ДРЕ. Згідно із Законом України «Про Національний банк України» основними економічними за­собами та методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через: визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кре­дитних установ (далі — банків); процентна політика; рефінансу­вання комерційних банків; управління золотовалютними резер­вами; операції з цінними паперами на відкритому ринку; регулю­вання імпорту та експорту капіталу.

Економічний зміст регулювання норм обов'яз­кових резервів було розглянуто в 1.4. За допо­могою цього інструменту центральний банк має можливість впливати через базу грошо­вої маси на кредитоспроможність комерційних банків та рівень грошової мультиплікації. Світова практика свідчить про те, що цей важіль монетарної політики використо­вується лише в окремих випадках. Часті зміни норм резервування ускладнюють вплив на грошовий ринок. Зазначений інструмент більше придатний для вирішення не оперативних, а переважно довготермінових завдань грошово-кредитної політики.

НБУ встановлює банкам нормативи обов'язкового резервування коштів, керуючись такими вимогами закону: по-перше, розмір обов'язкових резервів визначається для всіх банків однаково: у процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів у національній та іноземній валюті; по-друге, для різних видів зо­бов'язань можуть встановлюватися різні норми обов'язкових резер­вів; по-третє, рішення про підвищення норм резерву набирає чин­ності не раніше ніж через 10 днів після його опублікування.

Диференційовані ставки обов'язкових мінімальних резервів встановлено у вигляді процентів від сум залучених коштів залеж­но від джерел їх формування за такими нормативами, %:

• кошти державних і позабюджетних фондів, включно з переда­
ними на баланс банків за окремими фінансовими угодами — 60;

«кошти місцевих бюджетів і державних страхових організа­цій — 40;

• кошти на розрахункових і поточних рахунках юридичних осіб — 25;

• вклади населення й депозити, залучені на строк до 6 місяців — 20.

Важливим інструментом грошово-кредитної політики є регулювання ставок рефінансу­вання. Ставки рефінансування — це вира­жена в процентах плата за кредити, що надаються комерційним банкам, яка встановлюється НБУ з метою впливу на грошовий обіг та кредитування. Такий кредит надаєть­ся банкам, що зазнали тимчасових фінансових труднощів.

Коли комерційний банк бере в центральному банку позику, він виписує на себе боргове зобов'язання, яке за чинною прак­тикою гарантується не резервною позицією його активів, а дер­жавними цінними паперами, що перебувають в його розпоряд­женні. Унаслідок цього отримана позика повністю використову­ється як надлишковий резерв. Це дає банкові-боржникові мож­ливість відкривати додаткові кредитні рахунки населенню та юридичним особам у повному обсязі без відповідного забезпе­чення резервної позиції.

Національним банком України встановлюється облікова та ломбардна процентні ставки. Облікова процентна ставка вико­нує опосередковану функцію, визначаючи вартість отриманих комерційним банком надлишкових резервів (кредитів централь­ного банку). Ломбардна процентна ставка — це процент, що стягу­ється з комерційних банків за надання їм кредитів під заставу цінних паперів. Якщо облікова ставка знижується, то комерційні банки збільшують попит на такі кредити, і навпаки. Процент за одержані від центрального банку кредити покладається в основу калькуляції ставок комерційних банків, під які вони, у свою чергу, видають позички (з коштів власних і залучених у вигляді кре­дитів). Відтак через зміну облікової ставки центрального банку та процентних ставок комерційних банків збільшується або змен­шується пропозиція кредитних ресурсів.

З 24 травня 1999 р. Національним банком України встановле­но: облікову ставку - 45%; ломбардну - 50%.

Актуальність проблеми визначення оптимального рівня став­ки рефінансування має кілька аспектів: по-перше, кількісний ре­зультат впливу цього інструменту надзвичайно складно оцінити заздалегідь; по-друге, строковий розрив між використанням цього інструмента та ефектом від його застосування (лаг) є достатньо великим і також складно передбачуваним; по-третє, ефектив­ність маніпулювання ставкою рефінансування залежить від міри координованості багатьох напрямків економічної політики.

Одним із суб'єктів ринку цінних паперів є НБУ. Операціями НБУ на відкритому ринку є купівля—продаж казначейських зобов'я­зань, власних зобов'язань НБУ (депозитних сертифікатів), а також визнаних Правлінням НБУ комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань.

Ринок державних цінних паперів, як один із сегментів націо­нального фондового ринку, виконує дві основні функції: по-пер­ше, функцію обслуговування державного боргу, пов'язаного з де­фіцитним фінансуванням державних витрат, і, по-друге, функцію інструмента монетарної політики. Функція регулювання грошово­го обігу через операції на відкритому ринку є логічним продов­женням функції обслуговування державного боргу.

Успішне функціонування ринку державних цінних паперів значною мірою залежить від гарантій високого рівня ліквідності фондових цінностей, що перебувають в обігу. Останнє досягаєть­ся завдяки реалізації таких чинників:

• гарантування високого і стабільного процента;

• застосування інструментів, які уможливлюють надання дер­жавним цінним паперам антиінфляційного імунітету (установлення позитивного процента, індексація, прив'язка емісії до ма­теріальних цінностей тощо);

• законодавчого обмеження верхньої межі державного боргу;

• запровадження податкових пільг для фізичних та юридичних осіб, які інвестують свої фінансові ресурси в державні цінні папери;

• інформаційного забезпечення учасників ринку державних цінних паперів.

Основним об'єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на базі принципів і методів, що визначаються Міжнародним валютним фондом (МВФ) та регіо­нальними союзами, до яких входять окремі країни. Суб'єктами валютного регулювання в Україні є Кабінет Міністрів і Національний банк.

Кабінет Міністрів визначає ліміт зовнішнього державного бор­гу, бере участь у розробці платіжного балансу, забезпечує форму­вання і є розпорядником Державного валютного фонду. До компе­тенції НБУ у сфері валютного регулювання належить: видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій; видача та відкликання ліцензій на здійснення операцій з валютними цін­ностями, здійснення контролю за діяльністю банків, які отримали таку ліцензію; установлення лімітів відкритої валютної позиції для банків, що купують та продають іноземну валюту. (Валютна позиція — це співвідношення вимог та зобов'язань банку в інозем­ній валюті. За їхньої рівності позиція вважається закритою, за не­рівності — відкритою. Відкрита позиція є короткою, коли обсяг зобов'язань щодо проданої валюти перевищує обсяг вимог, і дов­гою, якщо обсяг вимог щодо купленої валюти перевищує обсяг зобов'язань.)

Згідно з нормативно-правовими актами, 50% надходжень на користь резидентів (підприємств, установ, організацій) у інозем­ній валюті підлягають обов'язковому продажу (за деякими винят­ками) через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. НБУ є суб'єктом цього ринку.

Відповідно до Указу Президента України «Про вдосконалення валютного регулювання» з 1 жовтня 1994 р. офіційний курс націо­нальної грошової одиниці почали визначати на підставі торгів на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). Нині курсова політика базується на застосуванні плаваючого валютного курсу.

Для регулювання валютного курсу залежно від моделі валют­ної політики використовуються методи девальвації та ревальвації національної грошової одиниці.

Девальвація — це дії відповідних державних органів, що ма­ють на меті зниження обмінних курсів валюти власної країни. Таке зниження спрямовується, з одного боку, на стимулювання експорту та споживчого попиту на внутрішньому ринку, а, з дру­гого, — на підвищення конкурентоспроможності та поліпшення торговельних позицій країни на світовому ринку.

Ревальвація має протилежний зміст. Вона пов'язана з діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. Ре­вальвацією стимулюється товарний імпорт, приплив іноземних інвестицій.

Регулювання курсу гривні здійснюється проведенням дисконт­ної та девізної валютної політики. Сутність дисконтної валютної політики полягає у зниженні або підвищенні Національним бан­ком процентних ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал. Цей напрямок валютного регулювання вхо­дить до арсеналу опосередкованих методів. Підвищення процентних ставок, завдяки збільшенню попиту на іноземну валюту, ве­де до зростання її курсу; зменшення процентних ставок дає зворотний ефект.

Прямий вплив на курс національної грошової одиниці здійс­нюється інструментами девізної політики. НБУ здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу гривні до іно­земних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на фі­нансових ринках (валютну інтервенцію).

Механізм валютної інтервенції є санкціонованою МВФ нор­мою міждержавних валютних відносин, яка широко використо­вується у світовій практиці. Вона пов'язана з операціями з купів­лі та продажу власної валюти або конкурентної валюти іншої держави. Такі операції впливають на зміну попиту і пропозиції на валютному ринку певної грошової одиниці.

Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок викорис­тання золотовалютних резервів НБУ (банківське золото, спеці­альні права запозичення, резервна позиція в МВФ, іноземна ва­люта або кошти на рахунках за кордоном, цінні папери, що оплачуються в іноземній валюті). Для зазначених цілей можуть укладатися «свап-угоди» (swap agreement) — договори з певною країною з приводу одержання кредиту, необхідного для здійс­нення валютної інтервенції, у валюті цієї ж країни.

Названі інструменти валютної політики є засобами економіч­ного впливу держави на курс національної валюти. Адміністра­тивним засобом механізму формування обмінних курсів є запро­вадження валютних обмежень, тобто системи правил, які регламентують права фізичних та юридичних осіб стосовно об­міну валюти, а також здійснення інших валютних операцій. Ва­лютні обмеження можуть застосовуватися для здійснення конт­ролю за рухом капіталу, блокування валютної виручки, регламен­тації вивозу валюти громадянами, що здійснюють туристські по­дорожі і т. д.

Головна мета банківського регулювання та нагляду - це гарантування безпеки й фінан­сової стабільності банківської системи, за­хист інтересів вкладників і кредиторів. Функції банківського регулювання й нагляду за діяльністю банків та інших фінансово-кредитних установ в Україні здійснює Націо­нальний банк.

Для виконання своїх функцій НБУ має право безоплатно одержувати від банків інформацію про їхню діяльність відповід­но до наданої ліцензії та пояснення стосовно отриманої інформа­ції. Національний банк для підготовки банківської та фінансової статистики, аналізу економічної ситуації має також право отри­мувати необхідну інформацію від органів державної влади й міс­цевого самоврядування та суб'єктів господарювання всіх форм власності. Отримана інформація не підлягає розголошенню, за винятком випадків, передбачених законодавством.

З метою захисту інтересів вкладників та кредиторів і забезпе­чення фінансової надійності банків НБУ встановлює для них обов'язкові економічні нормативи. Ці нормативи мають забезпе­чувати здійснення контролю за ризиками, пов'язаними з капіта­лом, ліквідністю, кредитами акціонерам та інсайдерам, наданням великих кредитів, інвестиціями капіталу, а також з процентним та валютним ризиком. Про зміни нормативів та методики їхнього розрахунку НБУ офіційно повідомляє не пізніше ніж за місяць до введення їх у дію.

Банківське регулювання передбачає визначення Національним банком своїми нормативно-правовими актами професійних вимог до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів банків. НБУ має право вимагати звільнення з цих посад осіб, які не від­повідають встановленим вимогам. Якщо банк або працівник, до якого пред'явлено вимогу звільнити його з посади, не згодні з цим, вони можуть оскаржити таку вимогу в суді.

Наглядові та регулятивні функції Національний банк може здійснювати безпосередньо або через створений ним орган бан­ківського нагляду реалізацією таких повноважень, як:

• здійснення всіх видів перевірок банків на місцях (крім пере­вірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірки достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами під час реєстрації банків та ліцензування бан­ківських операцій;

• здійснення вимог щодо проведення загальних зборів акціонерів банків і визначення питань, які мають бути розглянуті;

• участь у роботі зборів акціонерів, засідань спостережних рад, правлінь і ревізійних комісій банків з правом дорадчого голосу.

НБУ має також право вимагати обов'язкових аудиторських перевірок банків та отримувати висновки незалежних аудиторсь­ких організацій про результати діяльності банків.

У разі порушення банком банківського законодавства, нор­мативно-правових актів НБУ, проведення надто ризикованих операцій, що загрожують їхній платоспроможності, інтересам вкладників і кредиторів, Національний банк застосовує адеква­тні порушенню заходи впливу з метою захисту кредиторів та вкладників.

Якщо банки в установлений строк не виконали вимог щодо усунення порушень, НБУ має право: накладати штраф на керів­ників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян; накладати на банки штрафи у розмірі не біль­ше одного процента від суми зареєстрованого статутного фон­ду; усувати керівництво (голову правління та головного бухга­лтера) від управління банком і призначати тимчасову адмініст­рацію; припиняти дію ліцензії на здійснення окремих банківсь­ких операцій.

У разі порушення законів чи інших нормативних актів, що спричинило значну втрату активів чи доходів і настання не­платоспроможності банку, або завдало істотної шкоди ін­тересам клієнтів, а також за приховування будь-яких рахунків, інших документів чи активів, НБУ має право відкликати ліцен­зію на здійснення всіх банківських операцій та прийняти рі­шення про реорганізацію або ліквідацію банку з призначенням ліквідатора.