Політична модернізація: суть та основні моделі

Найбільший внесок у цю теорію зробили праці Г.Алмонда і Д. Пауелла "Порівняльна політологія. Підхід з позиції "концепції розвитку" (1966), Д.Ептера "Політика модернізації" (1965), Л. Пая "Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження" (1966), С. Ейзенштадта "Модернізація: протест і вимір" (1966), С Хантінгтона "Політичний порядок у суспільствах, що змінюються" (1968).

На думку представників цієї течії, політична модернізація є процесом зміни системних якостей політичного життя й функцій політичних інститутів з переходом від традиційного суспільства до сучасного.

Г.Алмонд і Л. Пай, яких вважають найбільшими авторитетами серед прихильників теорії політичної модернізації [61], на основі функціонального підходу встановили, що зміни системних якостей і функцій політичних інститутів охоплюють три процеси:

1) структурну диференціацію інститутів політичної системи і спеціалізацію їхніх функцій;

2) підвищення здатності політичної системи до мобілізації й виживання (Л. Пай);

3) тенденцію до рівноправ'я.

Структурна диференціація інститутів політичної системи потрібна для здійснення "розподілу праці" між політичними структурами (законодавчою, виконавчою, судовою гілками влади). У політично нерозривних суспільствах цього немає.

Мобілізаційні можливості політичної системи розглядаються як здатність до мобілізації ресурсів для забезпечення порядку соціального прогресу, врегулювання конфліктів. У традиційних суспільствах це здійснюється через насильство.

Про здатність політичної системи до виживання свідчить її намагання модернізуватися. Системи з різними формами комунікації та соціалізації (мас-медіа, школи, вузи, церкви, армія тощо) культивують певні зразки політичної поведінки, підтримують віру в легітимність влади, її справедливість і т. ін.

Тенденція до рівноправ'я полягає у знятті будь-яких обмежень (партійних, кастових, племінних, релігійних) щодо участі в політичному житті.

Але С. Хантінгтон додержується іншої думки. Він вважає, що тільки сильні й стабільні державні інститути, а також правовий порядок можуть забезпечити адекватність реагування політичної системи на зміну ситуації (тобто потрібні інституціоналізація та відповідні процедури).

Для вимірювання ступеня модернізованості політичної системи Г. Алмонд та Д. Пауелл запровадили такі критерії:

• диференціацію політичних ролей — інтереси кожної соціальної групи мають лобіюватися;

• спеціалізацію політичних інститутів — лобіюють інтереси своїх груп на основі взаємодії;

• культурну секуляризацію — перехід від ірраціональних (емоції, традиції, звички) чинників політичної поведінки до раціональних (право, факти, точна інформація).

На думку В. Горбатенка політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах :

- спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя , вдале поєднання яких у певний історичний час , у межах того чи іншого суспільно-політичного простору , дає якісно новий поштовх ;

- свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт .

Успіх модернізації , зазначає вчений , в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення .

C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій :

· усвідомлення мети ;

· консолідація зорієнтованої на мету еліти ;

· період трансформації ;

· інтеграція суспільства на новій основі .