Управління сучасними міжнародними конфліктами

Лінійні причинно-наслідкові зв'язки практично ніколи не дозволяють об'єктивно оцінити процес втручання в конфлікт: майже не можливо довести спекулятивно або підтвердити експериментально, що те або інше втручання в міжнародний конфлікт призвело до його припинення або, навпаки, загострення. Тому теорія і практика управління конфліктами побудована на очікуваних та лише іноді встановлених на практиці сценаріях розвитку міжнародних конфліктів. Втручання в конфлікт, внаслідок цього, є не стільки окремим самостійним полем діяльності, скільки комплексним завданням, в якому однаково важливу роль відведено зовнішній політиці, політиці в сфері розвитку, торгівельній, фінансовій, екологічній політиці та політиці безпеки, які доповнюють одна одну.

Приклади втручання в міжнародні конфлікти періоду постбіполярності свідчать, що іноді для досягнення миру потрібна значна військова складова (як-то в Косово, Македонії або Афганістані), але досягненні за рахунок її використання успіхи можуть швидко зникнути, якщо не виконуються заходи іншого характеру: не створюються громадянські структури, не відбудовується економічна система та ін. Крім того, управління міжнародними конфліктами потребує взаємодії різних учасників: міжнародних організацій, державних структур, неурядових організацій. Чисті національні стратегії, які не інтегровано в багатосторонню концепцію, як правило, не приносять вагомих результатів і, як свідчить досвід втручання європейських держав до кризи на Балканах в 90-х роках, можуть бути абсолютно неефективними. Управління конфліктами передбачає комплекс заходів на різних рівнях, і така структура тематики та учасників обумовлює потребу в координації таких зусиль як на національному, так і на міжнародному рівні. Проблема запобігання війнам та масштабним збройним конфліктам є одним з основних питань міжнародної політики.

Регулювання конфлікту, у вузькому розумінні, означає один із засобів управління конфліктом, який передбачає контроль за інтенсивністю протистояння, мінімізацію втрат сторін. Мета в даному випадку полягає не в ліквідації чи попередженні конфлікту, а в перетворенні його на продуктивний процес. Для регулювання конфлікту необхідно усвідомлювати його роль, функції, умови їх реалізації. За таких умов, і беручи до уваги іманентність конфліктів в міжнародній системі, головну увагу спрямовано на виявлення різних форм, сценаріїв та варіантів розвитку конкретного конфлікту. За виключенням тих випадків, коли військова сила використовується для тотального знищення опонента, процес переговорів і знаходження компромісу завжди є прихованою суттю конфлікту. Взаємні інтереси, цілі, бажання беруться до уваги. Різноманітні ресурси і можливості перевіряються. Рішучість і впевненість випробовуються. І ця прихована суть конфлікту, переговори, можуть стати його фазою. Дипломатичні переговори, участь третіх сторін, звернення до Міжнародного Суду можуть супроводжувати процес вирішення конфлікту. В будь-якому випадку, незалежно від форм переговорів і вирішення, ведеться пошук компромісів між сторонами; визначаються винагороди чи покарання сторонам з метою примусити їх до врегулювання. Результатом конфлікту може бути повне завоювання однієї сторони та панування іншої. На державному рівні це може означати зникнення однієї з держав і захоплення її території та населення іншою. Результатом також може бути капітуляція однієї із сторін або вихід її з конфлікту. Або такого чіткого припинення конфлікту може не бути. Він може тривати із періодичними спалахами та затуханнями; або просто поступово зійти нанівець без очевидних переможців або умов припинення – як результат мовчазного сприйняття status quo antebellum.

Управління конфліктами можна в загальному вигляді визначити як систематичні зусилля міжнародного співтовариства або окремих держав з попередження криз, що загрожують насильством або внесок у трансформацію насильницьких конфліктів в мирні форми вирішення протиріч. Предметом управління конфліктами є, таким чином, не стільки запобігання кризам, скільки вплив на процеси, які ведуть до використання або ескалації насильства.

Тривалі конфлікти свідчать про природу існуючої рівноваги сил. Конфлікт і війна можуть траплятися і в межах стабільної силової рівноваги, зачіпаючи баланс сил нижчого порядку. З іншого боку, конфлікт може тривати як один з етапів або аспектів протистояння на вищому рівні. Насилля в цьому випадку може бути припинено. Але підґрунтя конфлікту існує і далі, і конфлікт триває. Врегулювання міжнародного конфлікту – це знаходження такого стану рівноваги у відносинах між його суб'єктами, порушення якої не було б вигідним жодному з них, тобто стану оптимальності. Простота такого формулювання не означає, однак, легкості подібного завдання. Знаходження точки оптимальності у відносинах (в конфлікті) – тривалий і складний процес. Навіть спрощена модель конфлікту – гра – в більшості випадків має складну проблематику знаходження оптимальності. Міжнародний конфлікт, навіть за умови його представлення у вигляді гри, містить певну кількість суб'єктивних факторів, зовнішніх впливів, які важко передбачити, додаткових учасників. Внаслідок цього, завдання знаходження оптимальності ускладнюється. Саме тому процеси мирного врегулювання і вирішення конфліктів займають важливе місце в міжнародній політиці, а їх невдалі результати здатні кардинальним чином впливати на розвиток всієї системи міжнародних відносин.

В більшості випадків, процес мирного регулювання носить комплексний характер і триває протягом майже всього конфлікту. Ключовими етапами врегулювання конфлікту як для його учасників, так і для третіх сторін є фази його ескалації, деескалації та постконфліктного врегулювання. Останнім часом поширилася тенденція до втручання в конфлікт на його початкових етапах за допомогою т.зв. “превентивної дипломатії”. Таке втручання, ефективне з точки зору запобігання насильству, по-перше, не завжди є можливим (оскільки вимагає вчасної діагностики конфлікту, яку не завжди можна зробити до початку фактичного збройного протистояння), і, по-друге, не у всіх випадках є бажаним з точки зору встановлення довгострокової стабільності, оскільки метою його часто є просто повернення конфлікту до латентної фази. При цьому причини конфлікту залишаються.

Основними принципами міжнародного права, що покладені в основу вирішення міжнародних конфліктів, є принципи добросусідських відносин, утримання від використання сили та погрози, недопущення ускладнення та ескалації суперечок. До основних загальновизнаних засобів врегулювання міжнародних спорів, згідно статті 33 Статуту ООН, належать: переговори, обстеження (моніторинг), посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів чи мирні засоби за власним вибором. Міжнародна практика визнає додаткові засоби врегулювання, такі як консультації чи добрі послуги.

Важливого значення набувають проблеми легітимізації та інституалізації конфлікту, що знаходить прояви не лише у визнанні невідворотності та правомірності конфлікту, але й у застосуванні до нього певних норм, вироблених всіма сторонами конфлікту. В якості прикладів таких норм можуть розглядатися міжнародні угоди, конвенції, регламенти і т. п., а їх ефективність визначатиметься тим, наскільки прийнятними вони є для всіх сторін конфлікту, тобто збереженням ситуації оптимальності.