Пилип Орлик, гетьман у вигнанні

Міністерство освіти науки молоді та спорту України

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Факультет прикладної математики

Реферат

на тему:

Пилип Орлик і Козацька Конституція 1710 року

Виконала:

Студентка 104 групи

Піхота Марія Миколаївна

Перевірила:

Дробіна Лілія Миколаївна

Чернівці-2012

План

Вступ

1. Пилип Орлик, гетьман у вигнанні

2. Козацька Конституція Пилипа Орлика

Висновки

Використана література

Вступ

Тема “Пилип Орлик та Козацька Конституція 1710 року” має важливе значення в історії українського народу, тому що в ній буде зроблена спроба певним чином підвести підсумок політичній філософії та правничій ідеології українського республіканізму й демократизму у тому вигляді, в якому він склався в результаті майже столітніх змагань за державну незалежність, людську волю і гідність, моральну свободу на християнських засадах та пріоритеті права на свавілля. Усі зазначені аспекти знаходили свій вияв у великій кількості документів, маніфестів, трактатів, якими так багата українська історія XVII ст. і які засвідчують інтелектуальну спроможність народу і його еліти.

Прийняття “Конституції прав і свобод Запорозького Війська” є одним з важливіших політичних актів, значення якого не втратило ваги й у наші дні. Саме тоді, 5 квітня 1710 року, перед усім світом було проголошено першу в історії України, першу, як вважають знавці цієї справи, в історії людства, конституцію держави. Нехай ніхто не сумнівається, що у словах “прав і свобод Запорозького Війська” саме під словом “Військо” і малася на увазі наша тодішня ненька Україна. Саме у Конституції Пилипа Орлика виразно проступає національна ідея в її політичному, правовому й філософському сенсі.

Появу цього документа варто розглядати в широкому контексті розвитку європейської правосвідомості, котра в теоретичних працях випереджала свій час і швидше прояснювала перспективу, ніж дійсність. За таких обставин Конституція Пилипа Орлика – це втілена в мову правових норм філософія й ідеологія “суспільного договору”. Саме поява козацького стану у XVI cт. викликала потребу законодавчого вирішення пов’язаних з ним правових питань. Були сили, які прагнули порозуміння на законодавчій, чи як тоді говорили, на конституційній основі. Це була козацька старшина, що вимагала легітимації свого становища, і король польський, Стефан Баторій, який поклав початок так званому реєстру, тобто узаконенню козацтва на певних умовах.

Звичайно, не тільки реєстр став формою “суспільного договору”, подставоютого конституціоналізму, котрий набуде своєї довершеності в проекті Пилипа Орлика. Появу цього документу неможливо збагнути без великої кількості Універсалів, які виконували роль своєрідних “конституційних законів” у Козацькій республіці і на яких грунтувалася державність Б. Хмельницького, а також його наступників.

Таким чином, основа для появи документу узагальненого типу, яким і стала Конституція Пилипа Орлика, склалася, можна сказати, ходом історичних подій.

Пилип Орлик, гетьман у вигнанні

«Докоряти українцеві, що він ідеалізує своїх козаків, - це однаково, що докоряти християнинові, що він ідеалізує своїх апостолів.

Як народ може не ідеалізувати лицарства воїнського ордену, який в основі своїй постає відтворенням лицарства самого народу ?»

Богдан Сушинський

ПИЛИП ОРЛИК, гетьман України в еміграції

В особі Пилипа Орлика ( 1672 – 1742 ) українське козацтво, всі патріотичні сили України, що обстоювали засади незалежності й державності, мали сподвижника і продовжували справи гетьмана Івана Мазепи. І в цьому була своя логіка, ажде П. Орлик, відданий генеральний писар військової канцелярії гетьмана, став чи не є єдиним, кому Мазепа звірявся з найпотаємнішим, кому безмежно вірив і на кого цілковито покладався.

Походив Пилип Орлик з чесько – польського шляхетського роду, предки якого – по батьківській лінії – опинились у Литві ще за часів гуситських воєн. Батько його, офіцер польської армії, загинув 1673 року в битві під Хотином.

Освіту Орлик здобував у Києво – Могилянський колегії ( згодом набула титулу академії ). Там ним опікувався професор філософії Степан Яворський, що вважав цього учня чи не найздібнішим з усіз і, можливо, сподівався бачити згодом викладачем академії, своїм спадкоємцем. Саме завдяки протекції Яворського, Орлик став писарем Київської митрополії.

Може, посада писаря не дуже й імпонувала схильному до філософії та літератури П.Орлика, але треба ж було з чогось починати. Тим паче, що, зоставшись без чоловіка, мати не могла забезпечити синові більш – менш гідного існування, отож слід було заробляти на хліб. Можливо, не без допомоги Яворського він незабаром потрапив і до генеральної військової канцелярії.

Порівняно з попереднім місцем, тут перспективи були набагато ліпші. Хоч Пилип Орлик був попервах лише молодшим писарем, але дістав змогу ввійти до зовсім іншого товариства, познайомився з багатьма вищими офіцерами мазепи, що згодом неабияк сприяло зростанню його авторитету. Ще ширші обрії розгорнулися перед 26 – річним канцеляристом, коли в 1698 році він одружився з донькою полковника полтавського Павла Герцика красунею Ганною.

Павло Герцик був євреєм за національністю – на той час тільки два євреє, Герцик і Крижанівський, - дослужилися до полковників. Хоч серед козацького офіцерства їх служило чимало, - але він щиро підтримував Мазепу, і до України був настроєний патріотично. Спираючись на підтримку впливового тестя, П.Орлик поступово наближався до кола гельманських сподвижників. Та й сам Мазепа помітив його ще звідтоді, як Орлик склав досить вдатного панегірника на честь гетьмана ( 1695 р. ). Мазепа, який і сам був не без гріха в літературній творчості, сприйняв витвір свого канцеляриста з прихильністю і подумав, що цього хлопця треба мати на увазі.

Ще надійніше вони зблизилися, коли гетьман погодився стати хрещеним батьком сина Пилипа – Григорія. Навіть за наших часів інститут кумівства в Україні вважають мало не святим. А за доби Орлика він справді був осячений і релігійними, і світськими традиціями. Тож нема нічого дивного в тому, що, коли постало питання про посаду генерального писаря, Мазепа призначив на неї ( 1706 рік ) Пилипа Орлика.

Посада виявилась набагато відповідальнішою, ніж міг уявити собі досвідчений військовий канцелярист. Уже хоч би тому, що працювати доводилося з гетьманом Мазепою, чоловіком непростої вдачі і не цілком зрозумілих намірів, який повсякдень балансує між беззастережною вірністю російському цареві та прихильністю до польського та шведського королів, і повсякчас перебуває у якихось таємних зносинах; а на домір йсього ще й досі, незважаючи на солідний вік, потрапляє у складні амурні ситуації.

Не встиг Орлик звикнути до свого нового крісла, як гетьман посилає його до Москви. За гінця і дипломата. Але тільки дуже вузьке коло прибічників Мазепи знає, що найважливіше його завдання – переконати оточення Петра І, що всі доноси, якими засипають його канцелярію Кочубей, Іскра та інші недоброзичливці, - підлий наклеп. Як він цього досягав – то вже справа хисту, але знаємо, що аж до остаточного приєднання Мазепи до Карла ХІІ в московських колах вірили, що Мазепа їхній союзник.

І в цьому була заслуга дипломата П. Орлика. Не раз він виступав і посередником ( чи, краще сказати, зв'’зковим ) між гетьманом і княгинею Дольською.

Після трагедії під Полтавою Орлик не відсахнувсь од гетьмана, зберіг йому вірність до кінця. В обозі відступаючих військ перебували сім’я генписаря та родина Герциків.

Вже на підході до Бугу козацьку армію запосіла скрута: не стало харчів, людей мучила спрага. Знайшлися призвідці, що збили групу для нападу а гельманський обоз. Пішла навіть чутка, що вона збирається захопити гетьмана і, повернувшись до Дніпра, видати його Петрові І. Змову з допомогою “своїх” людей викрив Пилип Орлик. І потрапив спокійно, без крові та зайвих конфліктів залагодити справу, та й узяти ситуацію під контроль. Він узагалі вражав усіх своєю поміркованістю, виваженістю слів і дій.

Не домагався Орлик і гетьманської булави. По смерті Мазепи – у вересні 1709 року – він ладен був поступитися нею племінникові гетьмана Андрію Войнаровському. Але Войнаровський такої честі зрікся, вважаючи що бути гетьманом у вигнанні не варто клопоту. Єдине, що його по – справжньому цікавило, - це гроші гетьмана, оті скарби, що їх Мазепі пощастило вивезти з собою, і що мали, за уявленнями Орлика, піти на спільну українську справу.

Ми не зупинятимемось на конфлікті Орлик – Войнааровський з приводу гетьманської спадщини – річ бо грішна і марудна. Для нас важливо, що 5 квітня 1710 року на козацькій раді, скликаній у Бендерах, на гетьмана України обрали Пилипа Орлика. Це сталося вже по ому, як спеціальна комісія, яку створив король Швеції, визнала спадкоємцем майна Мазепи його племінника А.Войнаровського. Отже, всі козаки, що прибули з гетьманом, серед них і Пилип Орлик з родиною, по суті, зосталися без засобів до існування.

Одначе це не завадило П.Орлику створити своєрідний уряд у вигнанні. Були призначені всі належні, за існування гетьмана, чиновники: генеральний писар, генеральний суддя, генеральний осовул. Нового гетьмана активно підтримував кошовий отаман Кость Гордієнко, що теж опинився в еміграції.

У пору “коронації” гетьмана стався ще один дуже важливий політичний акт, значення якого не втратило ваги й у наші дні. Козацька рада схвалила написану особисто П.Орликом “Конституцію прав і свобод Запорозького Війська”. Тоді 5 квітня 1710 року, перед усім світом було проголошено першу в історії України, першу, як вважають знавці цієї справи, в історії людства, конституцію держави.

Про те, що це була саме конституція України, а не лише Запорозького Війська, свідчить чимало статей, в яких, зокрема, окреслено засади непідлеглості Української держави Росії та Польщі, визначено кордони, що відповідали кордонам України часів Б.Хмельницького; окреслено своєрідний козацікий парламент, в якому мали засідати представники полку. Цей парламент (Старшинська рада ) повинен був збиратися на в свої засідання тричі на рік і розв’язувати чимало справ, які колись перебували у віданні тільки гетьмана. Тобто Україна трактувалася як гетьмансько – парламентська республіка.

Надзвичайно важливим для міжнародної опінії став і той факт , що король Швеції Карл ХІІ, складаючи протекцію новоствореному урядові й парламенту, визнав і гетьмана Орлика, і проголошену конституцію. Цим актом він надав українському урядові в еміграції першого міжнародного визнання. Така підтримка короля Швеції дала змогу П.Орлику негайно розпочати переговори з представниками турецького султана, короля Франції, з послом кримського хана Девлет – Гірея.

Незаперечним успіхом цієї дипломатії було вкладення в січні 1711 року українсько – татарського союзу, за умовами якого хан визнавав Україну незалежною державою і зобов’язувався не вкладати жодних договорів із Росією без згоди на те уряду гетьмана. Тоді ж таки до Бахчисарая відряджено постійного представника гетьмана Орлика в Криму, його посла. І ще одна цікава деталь: згідно з цим договором, донські козаки переходили в підпорядкування гетьмана України. І це було цілком природним. Адже за тих часів і українці, і татари сприймали донське козацтво як одне з відгалужень українського, бо засновниками його були таки українські козаки.

Дещо складнішим виявилося стосунки з польським урядом, - короля С.Лещинського. Тут виникали проблеми контролю над Правобережною Україною. Та все ж Орлик не стачав надії залагодить і цей пункт українсько – польських відносин.

Безпосереднім наслідком дипломатичних зусиль гетьмана стала спільна військова операція українців, шведів, поляків і татар проти російських військ та їхніх польських союзників, що вистпали проти Лещинського. Наприкінці січня запоріжці під командою К.Гордієнка і П.Орлика приєдналися до польських військ і незабаром увійшли в межі Правобережної України. Козаків було дуже мало. Поляків теж. Разом з ними рушила в похід і незначна частина шведів. Єдиною справді потужною була військова сила буджацьких татар, що діяла під орудою султана Мегмет – Гірея, сина кримського хана. На жаль, саме ця сила виявилась ненадійною.

На Правобережжі гетьмана Орлика вітали радо. Його військо почало швидко зростати коштом українських добровольців, які відчули, що незалежність своєї Вітчизни треба боронити. В дні, коли Орлик постав перед мурами Білої Церкви, військо його налічувало вже понад 16 тисяч шабель. Та, як не раз уже бувало, у найвідповідальніши момент облоги, коли надійшла звістка, що на допомогу обложеним підходить російське військо, татари зрадили Орлика кинулись грабувати населення і тікати з награбованим додому! Не підтримував походу і шведський корпус, що перебував у Померанії і мав через Польщу пробитися в Україну. Як з’ясувалося згодом, він геть і з місця не зрушив.

Одне слово , вже у квітні гетьман П.Орлик та його знову опинилися в еміграції – у Бендерах. Петро І кинувся йому навздогін і дійшов до Пруту. Але тут його оточили турки, разом з поляками і казаками Орлика, і мало не захопили в полон. Врятувало царя тільки те, що він спромігся підкупити турецьке командування. А ще – підписав надзвичайно невігідний для Росії договір, за яким до Туреччини відходить Азов, Тагаррог та багато інших міст. Вихід до південних морів для Росії закрився.

У березні 1712 року султан Туреччини теж мовив слово щодо української проблеми. Він видав указ, згідно з яким Орлика визнано гетьманом Правобережної України. А договором з Росією визнано її право на лівобережну частину України. Це вельми збентежило гетьмана Орлика. Він сподівався, що султан мовитиме про всю Україну. Але навіщо султанові єдина, незалежна і сильна Україна? Звичайно, краще бачити її під боком розчленованою!

Невдовзі кошовий К.Гордієнко повернувся на Січ. Але сам Орлик з поверненням не поспішав, - бачив, що йому бракує сили посправжньому опанувати ситуацією. До того виник конфлікт із Гордієнком, який вважав, що гетьман не так, як слід, дбає про інтереси України, а особливо запорозького козацтва, яке, на думку кошового, й надалі мало бути зі своєю Січчю “деравою в державі”, не підлягаючи гетьману чи якомусь іншому правителеві.

А ще порігшало становище гетьмана, коли Карл ХІІ повернувся до Швеції. Орлик зі своєю родиною та нечисленними прибічниками теж мусив їхати туди – іншої дорги не було. Перебуваючи то в Стокгольмі, то в Ганновері ( Німеччина ), то в Польші, де йому допомагав барон фон Орлик, - родич, з яким він несподівано познайомився у Вроцлаві, гетьман у вигнанні намагавсь ужити всіх дипломатичних заходів, щоб іще раз створити антиросійську коаліцію і в такий спосіб визволити Україну. Проте доля від нього одвернулась. 1721 року Швеція підписала мир з Росією – треба було колись покласти край 20 – річному станові війни. Польща теж підпала під вплив Росії, та вона ніколи й не була надійною союзницею українцям. А до всього того російська таємна служба розпочала справжнє полювання на гетьмана, намагаючись або вбити, або схопити і переправити до Росії.

З огляду на свою безпеку та з дипломатичних міркувань, гетьман із Польщі виїхав. Перейшов на територію Туреччини. Спочатку прибув до Хотина, що був тоді турецькою фортецею, а згодом, за наказом султана, перебрався аж до грецьких Салонік, що теж підлягали Туреччині. Тут він, по суті, опинивсь у своєрідному засланні, але з політичного обрію не зійшов. Приймав іноземних консулів і дипломатів, жваво листувався з європейськими володарями, прагнучи знову відродити інтерес до “української справи”, якій присвятив усе своє життя. Поступово до неї прилучався і його син, Григорій Орлик, який спочатку виконував роль посланця гетьмана, а потім його прийняв на дипломатичну службу король Франції.

1742 року гетьман, із дозволу султана, повернувся до Бендер. Застав тут полковника Чалого, що мав із собою близько тисячі козаків, які сюди відступили після невдалого повстання на Правобережній Україні. Навколо цього полку поступово згуртувалися інші емігранти. Надійшла також певна матеріальна допомога від Франції, що досить чуйно поставилась до долі України ( може, тому що Франції служив син гетьмана ). Маючи таку підтримку, гетьман звернувся до кримського хана з пропозицією про спільний виступ.

Одначе Туреччина й Крим його ідеї не підтримав. І скінчилось усе на тому, що полк Чалого перейшов на службу до польського короля, а ще один полк, піший, повернувся в Україну – служити цареві. Треба ж було цьому війську якось існувати.

Смерть Пилипа Орлика у різних літературних джерелах зазначена по різному . В одному з опрацьованих джерел Пилип Орлик помер на вигнанні у 1739 році. В іншому - у травні 1742 року в Яссах (нині Румунія ), цілком самотнім – без сім’ї, без прибічників і, по суті, без засобів до існування. Як зазначає історик , “разом із ним на довго зійшла в могилу ідея незалежної української держави”.

Отака вона, доля гетьмана в еміграції, творця першого в світі конституції, яка мала б стати конституцією незалежної України.

На відміну від багатьох своїх попередників, гетьман Орлик із розумінням ставився до того, що державний діяч мусить залишити по собі якісь документи, твори, спогади. 1989 року в Гарвардському університеті в США з’явився друком “Щоденник Пилипа Орлика”, що його гетьман вів упродовж майже 13 років ( з 1720 по 1732 рік ). Цей твір – надзвичайно цінний документ доби, важливе джерело інформації для всіх дослідників, які намагаються збагнути суть подій за часів Мазепи й Орлика. Ще один – “Алкід російський” – Орлик цілком присвятив Мазепі. Значний інтерес для сучасних дипломатів та істориків становлять і його праці “маніфест до європейських урядів” та “Вивід прав України”. Існує думка, що гетьман залишив по собі і невну поетичну спадщину.