Усіх — на плаху

Такого ніхто не чекав від кошового отамана Війська Запорозького Івана Брюховецького. В 1662 році (7170-му від Сотворіння Світу) він не просто лаяв Юрія Хмельниченка, а виступив супроти ньо-го з військом. Козаки подейкували:

— Хоч один насмілився. Бо той Юрась скоро зовсім занапастить Русь-Україну. Куди не кинь оком

— одна руїна. А багатьом старшинам було невтямки: ще не-давно Брюховецький, будучи джурою, за доручен-ням Богдана опікувався навчанням Хмельниченка, і раптом така переміна… Та справжні його наміри стали зрозумілі, коли він у цьому поході проти Бог-данового спадкоємця з’єднався з табором царсько-го воєводи, князя Григорія Ромодановського. Після тієї зустрічі Брюховецький став відверто підтриму-вати політику Московії. Тільки й чути було від ньо-го, що лише дружба з православними браттями дозволить вберегти вольності та права. При цьому посилався на Переяславську угоду Богдана Хмель-ницького. Багатьом стало зрозуміло: Брюховецький мітить на гетьманство. А щоб заручитися підтримкою черні, він почав на всі заставки лаяти старшин, які, з його слів, лише й дбають про те, щоб розбагатіти та сісти на шию простого люду. Вони й кровопивці, і жадоби, і глитаї. І це була правда. За безвольного та недалеко-сяжного Юрася старшина та полковники, що хоті-ли, те й витворяли, по три шкури дерли з селян. Казали — на потреби війська. А в самих виростали пишні маєтки. Це дуже злило бідарів. І напередодні виборів нового гетьмана вони свої надії на краще життя пов’язували саме з ним. На «чорній раді» в Ніжині, що відбулася 17–18 червня 1663 року, прості козаки й посполиті, яким нарешті дозволено голо-сувати, уже добряче напідпитку, дружно загукали з передніх рядів:

— Івана Брюховецького — в гетьмани!

— Якима Сомка — на стіл! — неслося з іншого краю.

— Василь Золотаренко достойний булави! — гули та свистіли козаки позаду. — Сомко та Золотаренко — ставленики багатіїв, а Брюховецький — наша надія й опора! Івана Мар-тиновича — на стіл! — чернь підхопила Брюховець-кого й понесла до столу, що стояв посеред майдану. Старшина розгублено туди-сюди водила очи-ма. А посполиті й козаки все напирали, з погроза-ми вимагали вручити Брюховецькому булаву й інші клейноди. Старшині нічого не зоставалося, як вдо-вольнити ті вимоги.

— Слава гетьману Брюховецькому! — ревнув натовп, і вгору полетіли козацькі шапки. Полтавський полковник Яким Сомко та ніжинський полковник Василь Золотаренко, зро-зумівши свій програш, тихцем хотіли покинути раду. Здавалося б, нічого страшного. На те й вибо-ри, щоб переможцем став один із багатьох. А їм і надалі справно виконувати свої полковничі обов’язки. Тим більше, обидва вони розділяли погляди новоспеченого гетьмана на тісні зв’язки з Моско-вією.Може б так і сталося, та втрутився московський князь Великогагін. У приватній бесіді з Брюховець-ким після бучного «обмивання» клейнодів він напросився на розмову й, ніби між іншим, спитав улесливо:— Гетьмане, а що ти вчиниш з своїми суперни-ками Сомком та Золотаренком? Та й з тими стар-шинами, що ганили тебе перед козаками та голо-сувала супроти? — Я їх відстороню від усіх посад! — Брюховець-кий стукнув кулаком по столу. — Нехай походять у чорному тілі.

— Цього малувато, гетьмане, — все так же вкрадливо продовжував князь. — Вони ображені на тебе, виждуть нагоду та устромлять ніж у спину. Ти цьо-го хочеш?

— Та цур тобі! — вирячився гетьман. — Але ж вони знані полковники. Та й родичі самого Хмеля

— брати його дружин. — То й що? Затям! Віднині вони твої запеклі вороги, — змовницьки шипів, мов вуж, князь. У нас у Москві цар нікому б не вибачив такого ганьблен-ня, до якого вони вдалися на раді. — Це може збурити полки, — сп’яну ніяк не міг второпати Брюховецький. — Та ніхто й не пікне! Навпаки, всі недруги відчують твою силу та й попритискають хвости. — Я б їх знищив, мов собак! — гетьман знову стукнув по столу. — Та для цього потрібна вагома причина.

— А ти що, не знаєш? І Сомко, і Золотаренко, і ще дехто пов’язані з правобережним гетьманом Павлом Тетерею. А, значить, і з польським королем, — брехав і не кривився московський князь.

— Так ось чому вони так завзято проти мене виступали! — вигукнув гетьман. — Та я їх розчав-лю, наче слимаків!

— Оце правильно! Оце по-нашому! Немає ворогів

— немає клопотів. Тоді ніхто не заважатиме тобі, гетьмане, вірою і правдою служити нашому госуда-реві Олексію Михайловичу, — Великогагін щиро поплескав Брюховецького по плечу. — Тільки під його правицею ти зможеш об’єднати всю Україну. До речі, наш повелитель щедрий для відданих лю-дей. Можеш не сумніватися, добряче віддячить. Гетьман різко піднявся, розчинив двері й гукнув: — Гей, сердюки! Зловіть усіх незгодних, а най-перше Сомка та Золотаренка! В кайдани їх!

— Та це ми миттю! — почув у відповідь. І, прислухаючись, як віддаляються копита коней, знову вмостився за стіл і прохрипів: — Там такі орли! З-під землі дістануть! — А ми їх з твоєї ясновельможної ласки запро-торимо до Сибіру. Там у нас місця для всіх непокір-них ого-го скільки, — вдоволено прорік князь, хлюпнув у чару гетьмана горілку і простягнув для цокання: — За це й вип’ємо, гетьмане! Брюховецький дивився посоловілими очима на князя, покрутив вуса з одного боку, потім з іншого і спитав: — А як цар ставиться до прихильних людей, своїх однодумців? — Е, це ціла наука, — радо повчав Велико-ганін. — До своїх він щедрий, нікого не зобижає. Комусь хлібну посаду, комусь маєток або шмат зе-мельки.

— А народ через це не буянить? — не відставав Брюховецький.

— Нехай тільки спробує ота худобина мекнути! Ми швидко змусимо замовчати непокірних. Я ж казав, у нас Сибір несходимий. — Таки мудрий Олексій Михайлович, — погодився гетьман. — Є чому повчитися. Через кілька днів у Борзні гетьманові сердюки після нещадних катувань без слідства й суду стра-тили Сомка та Золотаренка. А інших супротивників, як і радив московський князь, передали москалям, після чого їхні сліди пропали. За що про що така нагла смерть — толком ніхто не знає й досі. Але та розправа неабияк настрахала полковників, і вони беззастережно виконували всі доручення гетьмана. Він же завів нові порядки. Мало того, що роз-давав маєтності, так ще й розпорядився охороняти будинки своїх старшин за кошт державної скарб-ниці, тобто посполитих. Народ бунтував, хапався за вила та сокири, вимагав справедливості. Гетьман, не роздумуючи, кидав на них загони козаків, влаш-товував самосуди. І так намагався залякати людей. Давно зрозумів: людина, яка боїться, не здатна на спротив чи оборону. Собаки нападають на тих, хто втікає. — Навіщо так жорстоко? Адже це наш народ, — якось на військовій раді запитали полковники, па-м’ятаючи, як ще недавно, перед обранням, Брюхо-вецький захищав посполитих та ганив старшину. — Бидло має знати своє стійло! — сердито відказав гетьман.А щоб показати свою відданість цареві, Брюхо-вецький раз-по-раз відправляв свої війська на Пра-вобережжя, де гетьманував Павло Тетеря, який опирався на королівські війська. Розлютований польський король Ян Казимир восени 1663 року очолив похід на Глухів. Біля Білої Церкви до нього приєднався Тетеря. Збиралися взяти ще й Київ та Переяслав, та козаки разом з москалями завзято відбивали усі наскоки. Зрозумівши, що облога Глу-хова ні до чого не призведе, король відступив. Проти Польщі почало повставати Правобережжя.Щоб якось виправдати свій невдалий похід та невдоволення населення, король почав шукати винних. Тетеря в своїх доносах звинуватив Івана Богуна, який буцімто вів таємні перемовини з Брю-ховецьким та московськими воєводами. Хоч це бру-тальний наклеп. Богун ще за Богдана Хмельниць-кого був противником союзу з Московщиною, так і не присягнув цареві, не підписав Переяславські статті Юрія Хмельниченка. Ніякі доводи на поляків не діяли. Вони заарештували Богуна і 27 лютого 1664 року розстріляли під Новгород- Сіверським. Так загинув один із найсамовідданіших борців за вільну Україну.Та й цієї жертви польській владі було замало. Той таки Тетеря, аби вислужитися перед королем, звинуватив у зраді й Івана Виговського, як ймовір-ного супротивника на булаву. Мовляв, і він прагне об’єднання з Московією. Не зважаючи на те, що Виговський був сенатором, полковник Себастіан Маховський ув’язнив його, а військовий суд засудив до розстрілу — це сталося 19 березня 1664 року. Дружина Олена, дізнавшись про страту чоловіка, померла від серцевого нападу. Доля його доньки Мар’яни та сина Остапа залишилася невідомою.Отак розправлялися з українськими патріота-ми і в Польщі, і в Московщині. Знищували мудрих та самовідданих. Окупанти у всі часи діяли за прин-ципом: кращих — убий.А Тетеря вогнем і мечем усмиряв непокірних українців у Паволочі та Коростишеві. Спільником його у розправі над повстанцями був Стефан Чар-нецький — давній ворог Богдана Хмельницького. Він зруйнував Канів і Білу Церкву, Бужин. В Субо-тові познущався над родинним склепом Хмель-ницьких — розпорядився викинути звідти останки гетьмана та його сина Тимоша.Така жорстокість з боку поляків тільки сильні-ше збурювала українців. Це намагався використа-ти Брюховецький і разом з московськими війська-ми нападав на польські залоги. Його запопад-ливість та старання високо поцінував московський самодержець. Наприкінці літа його посли вручили гетьману запрошення відвідати білокам’яну. Брю-ховецький заметушився, зібрав старшин та полковників.— Це велика радість і визначна подія для по-дальшої долі України, — не вгавав хвалитися він. — Треба у всій красі та величі показати принади та багатства нашого краю! Так що готуйтеся, братове! Розкошелюйтеся!І в вересні гетьман з півтисячною свитою при-був до Москви. З ним два генеральні писарі, обо-зний, два осавули, суддя, три полковники, 80 старшин, купці, священики, козаки. Стрічали Брюхо-вецького пишно, як найдорожчого гостя та визнач-ного державного діяча. Це був узагалі перший візит українського гетьмана до Москви. Обіч вулиць аж до Кремля поштиво вишикувалися стрільці, шаноб-ливо вітали квітами урядовці та міщани.— Бачите, як цінують тут нашого брата! — кидав через плече своїй старшині Брюховецький, при-вітно кланяючись московитам з відкритої золоче-ної карети.А потім його та козаків цар Олексій Михайло-вич запросив до себе на аудієнцію до тронної зали, що вилискувала золотом, сріблом та безліччю кош-товностей. Брюховецький підніс царю дари — зброю, дорогоцінну одежу. Висловив жаль, що не може зараз у цій залі показати арабських скакунів та пишні ридвани — вони тут не вмістилися б. Та найбільшу цікавість цар проявив до воєнних тро-феїв, які козаки відібрали в поляків. В свою чергу цар на знак подяки за вірну службу надав гетьману титул московського боярина. Брюховецький не знав, як і дякувати государя. Називав його своїм благодетелем, пресвітлим величеством, а себе вірним царським холопом, найнижчим подножком і просто Івашкою. Чимало старшин отримати ти-тули дворян. І за такі почесті ладні були виконати будь-які просьби та настанови царя.Обіди, прийоми змінювались — гетьман зі сви-тою ледь встигав на них. Вони ніби з цепу зірвали-ся — пили та гуляли, знайомилися з московками і геть забули про державні справи. Під час одного із застіль Брюховецький познайомився з донькою князя Дмитра Долгорукого, дівчиною молодою, з виду привабливою. Гетьман біля неї впадав, мов рядовий козак.— А чому б тобі, гетьмане, не обзавестися сім’єю. То ж не просто дівиця, а князівна, — піджартовува-ли царські чини, підносячи кубки. — Такий шлюб ще дужче скріпив би стосунки між Україною та Московією. Віра в нас одна — православна, государ у нас один. І держава має бути єдина. Богдан Хмель-ницький збирався з нами об’єднатися, та не встиг — смерть завадила. Тепер на тебе, гетьмане, покла-дається ця велика місія.Брюховецький, сповнений неабиякої пихи, на-солоджувався почестями та медами. І таки одру-жився з князівною. А 1 листопада в урочистій об-становці підписав новий договір — Московський. Таку угоду можна було підписати тільки в п’яно-му угарі. За ним Україна зрікалася всього, потрап-ляла у повну залежність від Москви. Податки на-правлялися до московської скарбниці. Москови-там дозволялося виробляти та торгувати на тере-нах України горілкою. Вибори гетьмана повинні відбуватися лише під наглядом царських воєвод. А гетьман по обранні мав предстати перед ясні очі государя. І ніяких з його боку зносин з сусідами, а лише з дозволу царя. Київську митрополію мав посісти московський єпископ. У кілька разів зрос-ла чисельність московських залог — до 11,6 тисячі стрільців, утримання яких лягало на плечі украї-нських селян та міщан. Тепер такі залоги розмі-щалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Новгороді, Полтаві, Кременчуці, Гадячі, збиралися їх ввести в Канів, Остер, Мотовилівку та Запоріжжя. Щоп-равда, запорожці вигнали з коша московського

боярина Хитрово. А царське посольство, яке очо-лював Юрій Ложинський, утопили в Дніпрі. Само-го ж Брюховецького, якого підтримали на виборах, оголосили зрадником.Бо ж треба бути зовсім безграмотним та недо-лугим, щоб отак беззастережно тихо та мирно підпорядкувати власну державу на користь чужин-цям. Брюховецький штовхнув Україну у ще сильніший вир руїни.Навіть, протопіп Максим Филимонович, доне-давна палкий прихильник московської влади в Ук-раїні, на таємній раді при гетьманові висловив своє обурення:

— Хіба б цар дозволив, аби у московитів від-няли їхні права та вольності? Таких би він скарав на смерть. А тут з власної волі ми потрапили в неволю. І зовсім спантеличило Брюховецького підписан-ня Андрусівського перемир’я між Польщею та Мос-ковією 20 січня 1667 року. За ним вони розділили між собою Україну на дві частини — царське Ліво-бережжя та королівське Правобережжя. І Івашко став непотрібний Москві. Він лише заважав, плу-таючись під ногами. Брюховецький зрозумів, в яку халепу потрапив сам і завів Русь-Україну. Та, схоже, запізно. Все ж на таємній раді він заявив полковникам:

— Закликаю всіх очолити народне повстання проти московської присутності в Україні. — Ми згодні! — дружно заявили полковники. — Хоч його слід було починати ще позавчора. Полковники наказали козакам виганяти мос-ковські залоги з міст. Та здійснити це було непросто. Не так сталося, як бажалося. Як не старався Брю-ховецький розтормошити козаків та посполитих — нічого не виходило. Люди не бажали воювати за того, хто їх зрадив, брехав, принижував та оббирав.Царський уряд, посилаючись на Московську угоду, відправив на приборкання своїх православ-них «братів» війська під командуванням Ромода-новського. Невдовзі ті захопили Котельву та Опіш-ню. Брюховецький покликав на підмогу татарські загони. І рушив на Сербине поле побіля рідної Ди-каньки, де народився й виріс. Невдовзі поблизу розташувався зі своїми «серденятами» й правобе-режний гетьман Петро Дорошенко. Він відправив десяток сотників у ставку Брюховецького з вимо-гою передати гетьманські клейноди.— Ще чого! Не віддам! — розкип’ятився Брюхо-вецький. — Мене народ обирав на гетьмана! А цих, — указав на сотників, — відправте до темниці в Гадяч. Чули, що велю? На цей раз козаки мовчки виконали наказ. Та коли наступного дня Дорошенко майже впритул наблизився до табору Брюховецького, вони наки-нулися на гетьмана. І скоро він, зв’язаний та потов-чений, представ перед Дорошенком. — Чом ти не віддав клейноди? — спитав його правобережний гетьман, сидячи на коні. Брюховецький мовчав і тільки зиркав не нена-висного гетьмана та скрипів зубами. — Ти зрадив Україну. Тебе судитиме козацький суд! — сказав Дорошенко. Серед козаків зчинився невимовний ґвалт. Вони проклинали Брюховецького як винуватця усіх своїх нещасть і щосили вигукували:

— Московська підстилка!

— Запроданець! — Боярин вошивий! — Смерть зрадникові!

Осліплені помстою, вони кинулися на Брюхо-вецького. А коли розступилися, замість нього ле-жало на землі між возами закривавлене місиво. Навіть Дорошенко відвернувся — так вразило його те дике видовище. Та все ж він розпорядився похо-вати Івашка з усіма козацькими почестями у Гадячі в Богоявленській церкві, збудованій на кошти Брю-ховецького. Це й було здійснено 18 червня 1668 року.А Петра Дорошенка на козацькій раді обрали гетьманом обох берегів Дніпра. Йому вдалося на деякий час відвоювати землі в тих межах, що й за Богдана Хмельницького. Але утворити соборну са-мостійну державу і йому не дали. Ті ж таки поляки, турки, татари та й власні шукачі булави. Схоже, Русь-Україна їм була потрібна лише для власного збагачення.

29 травня 2013 року

Многогрішний

Темної ночі 13 березня 1672 (7180) року маєток лівобережного гетьмана Дем’яна Многогрішного оточили тіні. Вони нишком підібралися до вхідних та запасних дверей так, що й собаки не гавкнули. Хтось з середини їм відчинив «чорний» вхід. Тіні шаснули вглиб маєтку. І рвонули двері опочивальні гетьмана.

Дем’ян спросоння прожогом скочив з ліжка — і до шаблі та пістоля на широкому кріслі. Одна ви-сока кремезна тінь з оголеною шаблюкою ногою пнула гетьмана. Він упав на сідниці. Четверо інших тіней навалилися на нього. Він намагався борони-тися. Та ота кремезна тінь з розмаху вдарила його по голові, аж іскри посипалися, і біль пронизала плече. Його притисли до підлоги, заломили руки назад і туго зв’язали мотузкою. І тільки тепер хтось запалив свічку. Перед Дем’яном стояло п’ятеро московських стрільців Батуринської залоги при повному озброєнні, в червоних камзолах.

— Як смієте? Я — гетьман лівобережної Украї-ни Дем’ян Многогрішний. Що ви собі дозволяєте в моїй оселі? — гетьман намагався послабити вірьов-ку на перев’язаних зап’ястях.

— Та будь ты хоть папа римский! Нам приказа-но — ми исполняем, — підступив рудобородий стрілець, певно, старший, і насмішкувато роздивлявся Многогрішного. — Разные птицы мне попа-дались, но гетман впервые. Закончилась твоя власть! Теперь мы здесь хозяева!

— Що ти верзеш, блазню?! — сіпався Дем’ян. — Це самоуправство, за яке доведеться суворо відпо-відати!

— Ви только поглядите, братцы! Он еще соби-рается нами командовать. К сведению, о твоём аре-сте есть совместное решение казацкой старшины и нашего воеводы, — сміявся рудобородий. — Хто їм віддав такий наказ? — допитувався Многогрішний, хоч розумів, що без згоди царя на таке ніхто б не насмілився.

— Этот вопрос не к нам, — бородань ткнув паль-цем в стелю.

— Пустіть, нелюди! Вам же краще буде! Інакше я народ підніму, з запорожцями та татарами піду на Москву і спалю її дотла, — гетьман люто блискав темними очима на непроханих гостей. — В Москве ты обязательно будешь. Но без за-порожцев, — насміхався стрілець. — Ты лучше по-думай, как свою шкуру спасти! Предатель! Нашего царя предал! Взяли его, братцы! Четверо стрільців силком повели гетьмана до виходу. А рудобородий позаглядав та порився в шафах, тумбочках, надибав на якісь прикраси й хут-ко вкинув у кишеню. Потім різко розвернувся й плюнув на те місце, де в’язали гетьмана.

Многогрішного заштовхали в карету, обіч ньо-го та навпроти вмостилися стрільці. І четвірка ко-ней спочатку повезла його в Конотоп, далі до Пу-тивля і в Москву, як і обіцяв стрілець. Всю дорогу він перебирав у пам’яті своє чотирирічне гетьманування. За що його отак? Де він помилився? Адже старався ніби все робити для України, і ца-реві служив справно. Так він думав. А насправді? Чому проти нього виступила старшина та полков-ники? Трясучись в кареті, він прагнув дошукати-ся справжніх причин свого арешту на рідній земл…Мабуть, тому що він, чигиринський полков-ник, палко виступав проти Андрусівського миру 1667 року. Вважав його початком зради Русі–Украї-ни з боку царського уряду. А хіба ні? Той договір розділив Україну на східну й західну. Східні землі відійшли Московії, а західні — Польщі. Тільки че-рез це він у 1668 році підтримав Івана Брюховецького, який, хоч і був довгий час підніжкою царя, та все ж насмілився повстати проти нього. Щоправда, запізно. За ним народ не пішов. А сам Івашка по-платився головою. І тоді Дем’ян подався на службу до правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Була надія, що тому вдасться під своєю булавою об’єднати всю Україну. Служив у нього генеральним осавулом.Одначе Москва не вдовольнилася Андрусів-ським договором і почала тиснути на правобереж-ну Україну. А лівобережна старшина, аби послаби-ти позиції Петра Дорошенка, запропонувала Мно-гогрішному посаду наказного гетьмана на Лівобе-режжі. Дем’ян погодився. Бо то велика різниця — бути осавулом, хоч і генеральним, чи гетьманом, повелителем. Проте поставив перед царськими представниками умову:— Щоб на Україну не ступала жодна московсь-ка нога.Він сподівався відстояти на Лівобережжі широ-ку автономію, а згодом домовитися з Дорошенком про об’єднання обох частин України.Московські посли погоджувалися, а самі дума-ли зовсім інше. Царату за будь-яку ціну треба було закріпитися в Україні. І щоб це не викликало вели-кого спротиву серед населення. Кандидатура Многогрішного у цьому відношенні влаштовувала. На його горбі, як мовиться, вони збиралися в’їхати в рай.Та Дем’ян калач тертий. Він розумів, що наказний гетьман — це ще не правитель. Цей титул ко-зацька старшина надала йому в Новгороді-Сівер-ському. То ж не випадково козаки дражнили його «сіверським гетьманом». І Петро Дорошенко та козацький старшина Михайло Ханенко дошкуля-ли його отим прізвиськом. Йому потрібні геть-манські клейноди. Московські переговорники на чолі з князем Григорієм Ромодановським ухиля-лися від прямої відповіді. Та його підтримав чер-нігівський архієпископ Лазар Баранович, який користувався авторитетом при царському дворі за свою москвофільську позицію. І таки в березні 1669 року в тому ж Глухові невелика кількість пол-ковників та полкових старшин, так звана генераль-на рада лівобережних полків, підтвердила його гетьманські повноваження. І, звичайно, під нагля-дом представників московського уряду — Ромодановського, Матвєєва, Богданова. Щоправда, за звичаєм, він ще покомизився — двічі награно відмовлявся від булави, а потім погодився. І за високим частоколом, що оточила охорона, пролу-нало тричі довгождане:

— Слава гетьманові Дем’яну Гнатовичу Многогрішному!

А потім були довгі й виснажливі перемовини першого селянського гетьмана з досвідченим царським дипломатом Ромодановським. — Пора уже подумать о присоединении Украины к Московии, — наполягав князь. — Поверь, это будет очень выгодно Украине. При помощи нашего войска тебе, гетьман, легче будет отстаивать границы от происков Польши, Порты, Крыма.

— Тільки широка автономія України у складі Московської держави! На це ще можна погодитися, — стояв на своєму Многогрішний. — А на входження — ні!

— Почему? Скажи, что мешает. И мы устраним все препятствия, — хитрував Ромодановський.

— Та тут і пояснювати нічого. Все видно, як на долоні, — Многогрішний став заломлювати пальці.

— Московські воєводи в залогах уже зараз знева-жають козаків та посполитих, лізуть у поточні справи, обмежують права та вольності козаків, прихоп-люють майно та землі…

— Да это дело поправимое. Решается одним рос-черком пера, — обіцяв князь. — А я сумніваюся. Хоча б тому, що царський уряд пропонує ввести на теренах України власну податкову мережу, — жалівся гетьман. — А це оз-начає, що наша скарбниця зостанеться пустою, мов бубон. І ми будемо змушені стояти перед царем з простягнутою рукою. Про яку незалежність чи, навіть, автономію можна буде тоді говорити?

— Какой же ты упрямый! — досадував князь. — Но чем-то надо жертвовать ради общего блага. Довго судили-рядили. А потім Многогрішний таки підписав Глухівські статті. Серед них і такі: реєстровим козакам забороняється обирати гетьма-на без дозволу царя, а також самостійно вести зовнішні зносини з іншими державами. До цього під гетьманською булавою ходило 60 тисяч реєст-рових козаків, тепер — 30 тисяч. Гетьману дозво-лялося мати біля себе лише тисячу найманих во-яків. Селяни позбавлялися права записуватися до козацтва. А московським воєводам в управління передавались міста — Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин. На що розраховував Многогрішний, коли отак грішив перед Україною, підписуючи Глухівські статті? Не віриться, буцімто він жадав бути ставле-ником Московії.

Правобережний гетьман Петро Дорошенко у своєму посланні пропонував Многогрішному плю-нути на ті статті і разом виступити проти Москви. Та Дем’ян закусив вудила. Йому хотілося гетьма-нувати. І він відкинув пропозиції свого колишньо-го бойового побратима. Сподівався на милість та доброту московського володаря. У січні 1669 року відрядив до Москви велике посольство. І, прохаю-чи царя взяти Лівобережну Україну під царську руку, посольство почало вимагати від самодержця підтвердити Богданові статті, схвалені Переяславсь-кою радою 1654 році.Розмріялися! Адже це означало, що цар пови-нен вивести свої залоги з українських міст. І не зби-рати податки з українців. Словом, повернулося ве-лике посольство ні з чим. Козаки та старшина по-чали бунтувати проти Многогрішного. Дорошенко все ж не полишав надій на спільну боротьбу протии.Москви. Та Дем’ян думав інакше. Він направив війська проти Дорошенка, таким чином показую-чи цареві свою відданість. І мав намір з’єднати обидва береги Дніпра під московським скіпетром. До середини літа 1669 року вся Лівобережна Украї-на опинилася під владою Многогрішного. І знову вона втратила шанс вирватися з-під московського впливу.І тут Многогрішний розперезався. На посади призначав лише своїх людей, закривав очі на їхнє здирництво та бездумну трату коштів із козацької скарбниці. У тих старшин, які висловлювали своє невдоволення, відбирав маєтки та землі. Гетьману-вав, як хотілося, а не по совісті та закону. Та при цьому не скупився на відвертості щодо політики царату. Навіть, у розмовах з посланцями государя. Якось він заявив представникові московського уряду Танєєву:

— Треба чітко розмежувати кордони між Украї-ною та Польщею. А місто Гомель має бути українським.Зрозуміло, такі заяви ішли всупереч Анд-русівській угоді про розподіл Русі-України між Польщею та Московією. І цар залишив їх без ува-ги. Та коли Многогрішний таки взяв під свій за-хист Гомель, цар не на жарт занепокоївся. А після того, як Дем’ян разом з Дорошенком напав на військо польського полковника під Києвом, цар дуже розгнівався і запропонував обрати гетьманом київського полковника Солонину. Таке самоуправ-ство та непослух українського гетьмана, якого в Москві вважали своїм васалом, вивело самодерж-ця з себе…І от він у Москві, змучений та принижений. Після багатоденних тортур Многогрішний постав перед московським судом. Йому пред’явили безліч звинувачень. В основному із скарг полков-ників та старшин. Суд виніс вирок — скарати, відрубавши голову. Так завжди владоможці чи-нять з тими, кого використали, як хотіли, а потім стали непотрібні. Таких прикладів у стосунках між Україною та Росією стільки, що не піддаються лічбі.Ось і плаха. Кат у червоному плащі та з гострою сокирою в руках застиг у чеканні, допоки суддя до-читає вирок. Така мить настала. Присутні завмер-ли. Кат уже збирався натягнути на голову Много-грішному білий мішок, коли біля ешафоту пролунало:

— Прекратить казнь! — на дерев’яне узвишшя вибрався молодий урядовець і продовжив: — Наш государь Алексей Михайлович очень милосердний! Он милует гетьмана Многогришного, дарит ему жизнь.

Гурт міщан полегшено зітхнув.— Смертная казнь ему заменена на довечную каторгу в Сибири! — чітко виголошував урядо-вець. — Вместе с ним может отправиться и вся его семья!

Майно гетьмана було конфісковане й нібито було використано на добудову православних храмів. А насправді це лише Богу відомо. На дорогу до Сибіру йому з царської ласки видали 15 карбованців. Це щось на кшталт тридцяти срібляників, які колись отримаю Іуда за зраду Ісуса Христа.Разом з Многогрішним були вислані до То-больська і його спільники, в їх числі військовий осавул Грибович та полковник Гвинтівка. Щоправ-да, звідти колишнього гетьмана відправили до Се-ленгінська. І, навіть, там він продовжував служи-ти царю — усмиряв повсталих бурятів. За це його та синів пожалували в «сини боярські».В кінці свого земного шляху Дем’ян Гнатів син Многогрішний в 1701 році постригся в ченці, а че-рез два роки переставився.

30 травня 2013 року

Холоп царя

Тишком-нишком подалі від простого люду та козаків з’їхалися на раду полковники та отамани міст і селищ до Козацької Діброви, що під Конотопом. Це було 17 червня 1672 року (7180-го від Сотворіння Світу), напередодні свята Купайла. Навко-ло пости із московських стрільців — заєць не про-скочить. Так розпорядився курський князь Григорій Ромодановський.

— Посторонних не пущать! — наказав він.

— Кого? — не зрозумів один із воєводів.

— Не понятно? Казаков и иных хохлов! — сер-дито відповів він. На просторій тінистій галявині під високими ду-бами та липами рядком дебелі лави, збиті з товстих розпиляних стовбурів. Спереду дерев’яні крісла для найповажніших людей. Ромодановський та Іван Са-мойлович поряд, схилившись один до одного, про щось перешіптувалися. Не було лише запорожців та їхнього кошового Івана Сірка. Ще в квітні його підступно схопив та передав царським воєводам пол-тавський полковник Федір Жученко з однодумцями. Запорожців звинуватили у тому, що буцімто вони з отаманом відсахнулися від царя. Відверта неправда. Але вона була потрібна, щоб Сірко не завадив змісти-ти з гетьманства Дем’яна Многогрішного та обрати Самойловича. Надто високий був авторитет у Сірка — міг вплинути на підсумки виборів. Його без суду та слідства заслали в Сибір до Тобольська. Тільки за наполяганням польського короля Яна Со-беського царський уряд погодився повернути його на Січ. І тільки тому, що посилилися загроза з боку Османської імперії та Кримського ханства. Але те ста-лося задовго після обрання гетьманом Самойловича. Такий метод усунення конкурентів та впливових людей спостерігаємо і в сьогоднішній Україні…

— Не переживай, все пройдет, как по маслу, — говорив князь. — С государем согласовано — зна-чит, все в порядке.

— Та я й не сумніваюсь. Воля государя для всіх закон. Просто не хотілося б, аби хтось із прибічників Многогрішного та Сірка слово вставив, — відчува-лося, що Самойлович все ж хвилюється, на його чолі проступили краплини поту.

— Здесь нет ненадежных старшин, — запевнив Ромодановський і кистю зробив легку відмашку. Цього жесту ніби чекали чернігівський архієпископ Лазар Баранович, архімандрит новгород-сіверського монастиря Михайло Лежайський та ніжинський протопіп Симеон Адамович. Вони сту-пили на середину галявини, проспівали молитву, обійшли присутніх, окропивши святою водою та обдиміли кадилами. Потім думний дяк став поперед священиків і зачитав царську грамоту, якою дозволялися вибори гетьмана за Глухівськими статтями 1669 року. Лазар Баранович знову про-читав молитву. Все йшло, як по писаному. — Кого на гетьмана будем сватать, казаки? — чинно підвівся з крісла і забасив Ромодановський, повернувшись до учасників ради. — Та кого ж — нашого вельмишановного гене-рального суддю Івана Самійловича Самойловича. Кращого претендента на булаву немає! — зашуміли полковники. — Будут еще какие-то предложения? — на вся-кий випадок, вдаючи з себе демократа, запитав Ро-модановський і з веселим усміхом обвів поглядом ряди. Запала мовчанка. Старшини перемовлялися. Вгорі у кронах дерев перегукувалися пташки, мов свідки.

— Может еще кто-то хочет гетманские клейноди? Или булаву подержать? — посміювався князь, розгладжуючи густу руду бороду. — Самойловича — на гетьмана! — ревнули ряди. Переяславський та київський полковники зірвалися з місць, підхопили попід руки дебелого Самой-ловича і повели та поставили на стіл. Тут же гене-ральний обозний Петро Забіла вклав у його руки булаву. Самойлович підняв її високо над головою і вказав у бік Москви.Як заведено, старшини накрили гетьмана ко-зацьким прапором, схилили перед ним бунчук, а духівники відправили молебень. І тільки після цьо-го Самойлович склав присягу на вірність царю та Русі–Україні перед православним хрестом, поклавши долоню на Євангелію. За ним — і новопризна-чена старшина.Доки відбувалася традиційна церемонія, двоє полковників у задньому ряду тихо перемовлялися поміж себе:— Та булава нічого не варта. Як скаже цар — так і буде.

— Самойловичу справді не позаздриш. Танцюватиме під дудку Москви, аж гай шумітиме. Хіба це вибори? Жодного конкурента!

— Тихіше. Бо почують вивідники царські — біди не оберешся.

— Подивимося, що вдасться Самойловичу. Він козак битий. Може, щось і викроїть для України.

— Та хотілося б… В кінці того торжества Ромодановский, пригор-нувши до свого плеча кремезного, майже на голо-ву вищого Самойловича, наказав:— А теперь, гетман Украины, скажи слово гос-тям, своим соратникам и народу! Самойлович, стоячи на столі, обвів проникли-вим поглядом зібрання, розправив вуса та пригла-див коротке волосся, знову підняв булаву догори, вимагаючи уваги. — Так от, дорогі московські гості і браття-коза-ки, я бути гетьманом не бажаю. Але ви за царським указом та за нашим військовим правом і вольно-стями мене обрали. Тому мені вже неможливо відмовлятися від булави та прапора. Тільки я вам ось що скажу: бути нам у підлеглості великого го-сударя з усім Військом Запорозьким! Я служитиму віддано, без будь-яких вагань і зради. Ніколи не чинитиму те, що чинили всі попередні гетьмани. Козаки при цих словах вдоволено зашуміли. А ті двоє полковників зашушукали:

— А що я тобі казав, Самойлович хоче бути слу-гою в царя. І нас до цього схилятиме. — Ич, на що замахнувся оцей Попович — Запо-рожжя під царя покласти. Іван Сірко на те не пого-диться. Гетьман на ньому зуби обламає. Той — не Многогрішний, якого Самойлович здав царським посіпакам.— Ой, не скажи. За Самойловичем велике мос-ковське військо. А Запорожжя давно вже царю, як більмо в оці. Знаєш, краще б Іван Самійлович пішов у священики, як його брати Василь, Мартин та Ти-мофій. Менше б лиха зазнала Русь–Україна. — Тс-с-с! Он уже прибічники гетьмана вуха на-шорошили. Князь Ромодановський, уважно вислухавши гетьмана, похвалив:

— Вот это по-нашему! Вот это по-братски! Слава гетману Ивану Самойловичу! — крикнув що було духу.

— Слава! — тричі дружно гаркнули козаки. Отак і став син священика гетьманом. А згодом на раді козацького уряду Самойлович поділився своїми планами:

— От що я, браття, надумав: об’єднати під своєю булавою ще й Правобережну Україну та Запорож-жя. Щоб наша матінка-держава стала цілісною, со-борною, поважною у цілому світі. Впевнений, що цар мене в таких намірах підтримає.

— Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко на це не погодиться. Бо він до Москви не тяжіє. Та й Михайло Ханенко противитиметься, — заперечив хтось із старшин.

— А ми їх і питати не будемо! Доки вони між собою скубляться, ми їх і прикрутимо, двинемо на них полки. А воєвода Ромодановський зі своїми москаликами нам підсобить, — пояснював гетьман. — Давно треба Україну–Русь збирати до купи, — підтримав гетьмана комонний полковник Іван Новицький. — Як цар звелить, так і буде! Я своє слово лама-ти не стану! На цьому раду закінчено, — підсумував обговорення гетьман.А цар Олексій Михайлович радий, що в нього такий самовідданий намісник в Україні. І повелів в Переяславі, на головному майдані, зібрати козаць-ку раду. Вона й обрала 17 березня 1674 року Самой-ловича єдиним гетьманом на обох берегах Дніпра разом з Запорожжям. Тим самим йому було нада-но право підпорядкувати собі, а точніше Москві, все Правобережжя. Самойлович ще вище задрав носа. Така влада його попередникам тільки мріялась.Одначе ті землі ще треба взяти. Без бою не обій-деться. Супроти виступили полки Петра Дорошен-ка та Михайла Ханенка. Та це не лякало Самойло-вича. Він з військом перейшов Дніпро і обіклав фортецю Чигирин, де засів Дорошенко. Сили були нерівні. І коли московський воєвода Григорій Ко-сагов та бунчужний Леонтій Полуботок запропо-нували Дорошенкові покласти клейноди, той зму-шений був піддатися. І вже 19 жовтня привіз їх до Градизька, у ставку Ромодановського та Самойло-вича. Там же присягнув на вірність цареві. Це, схо-же, врятувало його від репресій. Самойлович доз-волив Дорошенкові разом з родиною оселитися в селі Сосниці на Чернігівщині. Та через кілька років його все ж викликали до Москви, під наглядом стрільців він мешкав у дворі Білібіна біля Моск-ви-ріки. Потім його призначили воєводою у Вятці, надали маєток в Ярополчому Волоколамського повіту. Створювали всі умови, аби Дорошенко ніколи не повернувся в Україну. Там він і помер 9 липня 1698 року. До речі, його правнучка —Наталія Гончарова, дружина російського поета Олександра Пушкіна…Тепер під булавою Самойловича, а точніше, під скіпетром московського царя, нарешті опинилися обидві частини України-Русі.Та Оттоманська Порта й Кримське ханство не бажали змиритися з втратою Правобережжя, звідки вони набирали ясир. І направили під Чи-гирин 60-тисячне військо. Туреччина хотіла поса-дити в гетьманській столиці «князя Сарматії» — Юрася Хмельниченка, який потрапив до османів у полон. Перший раз військо Самойловича і Ро-модановського відбило наступ турків. Польський король також претендував на ті землі. Назрівав серйозний військовий конфлікт.

Самойлович зібрав військову раду:— Я пропоную залишити туркам і татарам ви-палену землю на Правобережжі.

— А що з людьми робити? Куди їх? — питали полковники.

— Тут і думати нічого — переселимо їх на лівий берег Дніпра, — впевнено заявив гетьман.

— Та хіба це можливо серед зими? Не по-людсь-ки виходить. Люди зненавидять нас, — перекону-вали полковники.

— Нічого, нехай звикають до нових порядків, — заперечив гетьман. Ніхто з полковників не захотів займатися такою марудною справою. Тоді Самойлович доручив оте переселення наказному гетьманові — своєму стар-шому синові Семену. Загони козаків металися від села до села, виганяючи мешканців з хат, і відправ-ляли невідь куди на протилежний берег. Таких

набралося понад 20 тисяч.

— Де їх розміщуватимемо? — допитувався Се-мен у батька.

— Відправимо на Слобожанщину! — розпоря-дився Самойлович. Однак його швидко спинили. Царський уряд не дав на це дозволу. Авантюра Самойловича прова-лилася. Переселенці залишилися без хат, без май-на. І кляли гетьмана, на чім світ стоїть. …Перша поразка не заспокоїла Порту, і султан вдруге відправив Хмельниченка до чигиринської фортеці. Самойлович збирався її знову боронити. Він не відав, що за його спиною Москва віддала наказ знищити гетьманську столицю. Що й успіш-но здійснили московський воєвода Ржевський та генерал Гордон. Вони замінували фортецю. Й коли турки увірвалися — вона вибухнула, поховавши під собою близько чотирьох тисяч нападників. Турець-кий візир дав команду зруйнувати Чигирин оста-точно. «Князь Сарматії» Юрась Хмельниченко зо-стався без столиці. Люди втікали з правого берега на лівий, боячись стати бранцями османів. Право-бережжя пустіло на очах. Самойлович у відчаї не знав, як йому діяти, й уклінно дослухався до порад царських посланців. Москва хотіла використати Самойловича в ще одній брудній справі. А саме, підпорядкувати авто-номну українську церкву московському патріархатові. Царські радники запропонували гетьманові всіляко сприяти проведенню в Києві собору з об-рання митрополита Київського. А гетьман, чи то не знав, що таке зібрання порушує правила все-ленських соборів, до того ж, без відома та благословення Константинополя, чи закривав на те очі. Його не насторожило, навіть, те, що надто мало зібралося православних ієрархів. Гетьман рішуче заявив:

— Пропоную утвердити митрополитом Київ-ським луцького владику Гедеона Четвертинського.Духівники погодилися одноголосно. Мало хто відав, що той Гедеон — родич Івана Самойловича, його небіж Юрій був чоловіком наймолодшої геть-манової доньки Анастасії. Та й висвячення Гедеона теж було неправомочним. Просто царгородський патріарх Діонісій самочинно, не за приписом ка-нонічних правил, передав Київську церкву під юрисдикцію Московського патріархату, звісно, не за спасибі. Після цього Царгородський патріарший собор скинув Діонісія з престолу. Та чорну справу зроблено — українська церква втратила автономію. За це Діонісій отримав «три сорока соболів», тобто 120 шкурок. Про це мав би знати Самойлович, який виріс у родині священика. До того ж, три його брати також очолювали православні парафії. Та, видно, він не міг не послухатись Москви. Втім, матеріально ви-гідно проводити такі «собори». За це Самойловичу піднесли діамантові клейноди, а Гедеон Четвер-тинський отримав чимало соболів, чудову карету, оббиту оксамитом, та шестеро коней.

До речі, Самойлович не забував про «трудо-влаштування» власних синів. Старший Семен от-римав полковництво в Стародубі, а після раптової кончини його замінив молодший син Яків. Се-редній Григорій став полковником в Чернігові. Інші родичі також мали досить «хлібні» місця. То ж бу-лава, отримана з царського дозволу, неабияк сприяла збагаченню Самойловичів. А посполиті? Нехай трудяться в поті чола, заробляючи на виживання. Отакі порядки, заведені гетьманами, живучі й по-нині…Тим часом Московія ще раз підписала «вічний мир» з Польщею, остаточно закріпивши розділ України–Русі на Лівобережну та Правобережну. Відтепер вони мали розв’язані руки для боротьби з сусідами. Польща збиралася воювати з Туреччи-ною, а Москва — натиснути на Крим. Уряд само-держиці Софії Олексіївни розробив план підкорен-ня Кримського ханства на чолі з Василем Голіци-ним. Роль Самойловича зводилася лише до участі у військових операціях. Треба ж комусь поставляти з України «гарматне м’ясо» та провіант для май-бутніх битв.— Будем идти на Крым! — попередив його мос-ковський князь Василь Голіцин. — От тебя требуется десять казацких полков. Со мной придет сто ты-сяч стрельцов. Вместе ударим — и Крым будет наш!

Самойлович розумів, що під словом «наш» ма-лось на увазі «московський». Йому дуже не подо-бався той план. Він якось спересердя сказав старшині: — Хоче дурна Москва підкорить Кримську дер-жаву, а сама себе захистити не може. Та подітися нікуди. Влітку 1687 року він привів свої полки в межиріччя між Самарою та Оріллю.

— Липень — не кращий час для походу, — завва-жив гетьман. — Спека насувається. В степу можуть виникнути неув’язки з харчуванням бійців та коней. — Такой армии, как у нас, никакая жара не страшна! — жартував Голіцин.

— Як знати, — сумнівався гетьман.Голіцин пропустив ці зауваження мимо вух. І віддав команду рухатися на Перекоп.

Ще збираючись у похід, у Батурині кінь під гетьманом спіткнувся:— Поганий знак, — сказав він своєму генеральному осавулу Іванові Мазепі. Вже за Порогами війська відчули, що таке Дике Поле. Суховії так висушили землю, що вона поло-палася. Тирса аж дзвеніла на вітрі. Тільки побіля степових річок, що в багатьох місцях попересиха-ли, зосталось трохи зеленої трави та очерету для коней і волів. Та хіба того вистачить на велику ора-ву. А одного ранку вояки проснулися стривожені — попереду димів степ від кряжу до кряжу. Сизий дим забивав дихання. Худобина тривожно ржала та рев-ла. Вояки чортихалися та сварилися за кожний кухоль води.

— То татари навмисно степ підпалили, — по-дейкували козаки. — Не хочуть, щоб ми дійшли до Криму. — А нам кажется, то запорожские казаки подо-жгли, чтобы уберечь татар от разгрома. Они хоть и враждуют иногда, но друг друга выручают в труд-ную минуту, — ремствували москалі. — Ничего, придет время, мы и их Сечь посечем. — Ти, москалику, базікай, та не заговорюйся, — сердилися козаки. — Січ для нас — то матінка рідна. До Перекопу залишалася ще якась сотня верст. Та військо знемагало, ставало небоєздатним. Чи-мало стрільців і козаків захворіло на розлад шлун-ку. У Самойловича загострилася хвороба очей — йому, як мовиться, й світ не милий. Сподіватися на успіх походу було годі.— Хай буде проклята ця війна, яку почала Мос-ква і за яку я заплачу здоров’ям! — лютився Самой-лович перед старшиною. — Перед усім світом чва-нилась, що завоює Кримське ханство. Яке нам діло до цієї каторги? Голіцин, зрозумівши, що похід провалився, 18 липня 1687 року скликав військову нараду в до-лині невеличкої річки Карачарак. Московські воє-води та козацькі полковники бурчали: — Треба вертати назад, доки не пізно.

— Іти на Крим в такому стані — значить, програти війну.

— Ми можемо повторити безславний похід перського царя Дарія на скіфів дві тисячі років тому. Тоді теж горів степ, — неголосно зауважив хтось із начитаних московських воєначальників. — Краще зараз відмінити похід та зібратися з силами і наскочити іншим разом. Але це слід починати в березні. — А что думает по этому поводу гетман Укра-ины Самойлович? — зарозуміло підняв рідку бо-рідку Голіцин і примружився на нього, як кіт на мишу.

— Воєводи правильно міркують. Якщо не хоче-мо розгрому, треба вертати додому. А щоб даремно сила не пропала, радив би взятися за спорудження фортець побіля Запорожжя і вище по Дніпру, — витираючи хустиною очі, що безперестанку сльо-зилися, відказав гетьман. На тому й порішили. Повернули полки назад. Вояки, зголоднілі та змучені, на шляху безцеремон-но заходили в поселення та під прокляття мешканців відбирали харчі. Це накликало ще більше нарікань на гетьмана. Старшина та полковники за намовою Голіцина відправили скаргу до Москви. Під нею підписалися генеральні судді Вуяхович та Кочубей, генеральний писар Прокопович, полковники Со-лонін, Гамалія, Лизогуб, Забіла. А керував усім цим Мазепа. Вони звинуватили Самойловича у зраді, у тому, що він на ключові посади призначив своїх ро-дичів, і просили государя відібрати у нього булаву. Таким чином князь Голіцин виправдовував свої прорахунки і всю провину звалив на гетьмана.Як тільки козацьке військо спинилося на пере-починок на річці Коломак, що на Слобожанщині, гінці принесли царську грамоту. Посилаючись на неї, Голіцин розпорядився арештувати Самойлови-ча. Той з сином Яковом саме виходив із похідної церкви. Все його багатство описали й конфіскували. А це понад 335 кілограмів срібного посуду, п’ять карет, дві коляски, дорогоцінні сідла, 75 бочок меду, золоті прикраси. Половину того майна нібито при-брав до рук Мазепа. Після суду його та Якова відпра-вити до Сибіру. Так він опинився в Тобольську. Роз-лучили його з дружиною, яку відправили в Седнів до доньки Анастасії. Син Яків потрапив на заслан-ня до Єнісейська. А середнього Григорія відправи-ли в Севськ і в дорозі стратили. Сам Самойлович помер в 1690 році у вигнанні. Отак йому віддячили за вірну службу Москві. Так завжди відбувається з тими, хто служить не своїй державі, не своєму на-родові, а чужинцям. В чужій хаті волі не буває.

1 червня 2013 року

Запізніле прозріння

Повість

25 липня 1687 року (7195-й від Сотворіння Світу). Слобожанщина. Українське селище Коло-мак. Застояна тиша. Ніде ні шелехне. Вітрець спро-соння ліниво ворушив густу листву на липах та ду-бах. Річка з такою ж назвою під високими вербами, поміж очеретами тихо вилискувала у вранішньому промінні сонця.Тут зібралася козацька рада. Після того, як гетьмана Івана Самойловича царським указом заарештовано й відправлено до Москви, коза-кам належало обрати нового володаря клей-нодів. На раду пустили тільки дві тисячі козаків. І то найвідданіших. Навіть, запорожців не запросили.Всі чекали, доки з пишного намету, що білів на середині пагорба, вийде московський воєвода, князь Василь Голіцин. Всі знали, що він фаворит російської цариці Софії Олексіївни. І його думка багато важить. Тому чимало старшин воліли пока-зати йому свою запопадливу відданість. Аякже, від нього, як не крути, залежало їхнє власне благопо-луччя. Саме йому в разі обрання доручено вручити новому гетьману клейноди.Заходи щодо безпеки зібрання вжито якнайсу-воріші. Майдан, де мала відбутися рада, тісним кільцем оточили озброєні москалі, а далі стояли московські полки. Як кажуть, ззовні й заєць не про-скочить. А якщо хтось здумає отут бунтувати — не вирветься. Москалики швидко такому мізки вправ-лять. Їм не звикати. Так уже не одного гетьмана обрали.Нарешті князь вийшов, у довгополому роззо-лоченому каптані, високому боярському головно-му уборі. Він, добродушно всміхаючись, вітався з усіма легким кивком голови. Відчував себе хазяї-ном. Спроквола попрямував до першого ряду. Там у святковій одежі, переминаючись з ноги на ноги від довгого чекання, стояли Мазепа, Лизогуб, Га-малія, Забіла, Прокопович, Кочубей. Вони напере-додні від царської милості отримали підвищення в рангах. Про це їм сповістив Голіцин. А за ними на-сторожено роззиралися врізнобіч московські спос-терігачі-охоронці.

— Все в сборе? Тогда начинаем! — обізвався Го-ліцин.

Загуділи труби, забили барабани. Священики в білому вбранні провели урочистий молебень. Ко-заки, знявши шапки, завзято хрестилися й кланялись. — А теперь, многоуважаемые казаки, дружно изберите себе гетмана за давним обычаем своих предков! — вигукнув Голіцин. — Подчеркиваю — за давним обычаем! Хорошо подумайте и предла-гайте наидостойнейшего! Старшина, а за нею і всі козаки, немов чекали цієї команди, зразу ж щосили гаркнули:

— Мазепу! Мазепу! Нехай Мазепа нами верховодить!

Голіцин ступив кілька кроків уперед і звер-нувся до учасників, піднявши догори відкриту долоню: — Не спешите, казаки! Прошу внимания! Как повелось, прослушайте условия Переяславского договора между Украиной и Московией! Как вы знаете, он был подписан нашим самодержцем Алексеем Михайловичем и гетманом Богданом Хмельницким еще в 1654 году. Под ними надлежит подписаться новому гетману, а старшинам и пол-ковникам заверить сей документ. На середину майдану вийшов думний дяк і ре-читативом, наче виголошував молитву, зачитав статті, за якими мали обирати гетьмана.

— Все правильно? — спитав Голіцин і при-скіпливо обвів поглядом козаків. Ніхто з присутніх, навіть, словом не обмовився, що в тих статтях щось не так. Та й хто їх коли читав? За всіх обрань «Бог-данові статті», переписані московськими чиновни-ками, сприймалися на слух, їм вірили, як Біблії. — Вірно! — загуділа старшина, а за нею й усі козаки.

— Раз так, то прошу голосовать! — сказав Голі-цин.

— Мазепа! Наш гетьман — Мазепа! — волали козаки. І вгору дружно полетіли козацькі шапки.

— Кто против? — Голіцин обвів поглядом півко-ло. І вдоволено прорік: — Я рад, что ваше мнение совпало с мнением государыни! Спасибо, казаки! А сейчас самая торжественная минута — избранный гетман на Евангелии принесет присягу на верность ее величеству Софии Алексеевне, всей Московии и народу Украины!Мазепа, високий, стрункий, гордий, зосередже-ний, з суворим поглядом, у святковому синьому каптані, розшитому золотом, повільно наблизився до столу, поклав правицю на серце, а ліву руку на Євангеліє й почав читати заготовлений загодя текст:

— Клянуся… — Прошу казацких старшин удостоверить акт о присяге гетмана Ивана Мазепы! — командував Голіцин. Старшини вишикувалися в чергу. Навіть, не читали, що там начертано. З жартами байдуже ставили свої закорючки на загодя заготовлених лис-тах, що визначали долю Русі–України на довгі роки. Таке враження, буцімто їм все одно, що підписувати…

Після того князь весело розпростер руки:

— Сегодня вы славно потрудились! Теперь, брат-цы, гуляем! На берегу Коломака в тенистой роще вас ждут праздничные столы! — і, взявши Мазепу під руку, повів його з майдану неширокою доріж-кою вниз до гаю понад річкою. За ними задріботі-ла старшина та нижчі козацькі чини. І, перемовля-ючись, раділи з того, що так швидко обрали нового гетьмана. В гаю столи ломилися від безлічі страв та медів. Козаки довго пили, гуляли. А полковники на всі заставки вихваляли Мазепу: він і розумака, і гар-ний дипломат, і вчився в Європі, і вміє знайти спільну мову з поляками, татарами, шведами… Мовляв, кращого гетьмана государині не знайти. До пізньої ночі грали музики, танцювали й співали парубки та дівчата. Дехто вже спочивав під кущем. І ніхто не виголосив доброго слова за Україну та її людей. А вони ж, до речі, добряче попотіли, щоб на оцих столах всього було вдосталь.Мазепа уважно вислуховував все, що йому ба-жали. Дякував. Разом з усіма піднімав кубки, одна-че пив мало, а лише пригублював напій. Та все га-дав, з чого йому починати та як виводити Україну з руїни. А щоб щось зробити, треба на місцях поста-вити вірних людей, які б могли підтримати його починання. І в першу чергу звільнитися від ставле-ників Самойловича — бо ті здатні вставити палиці

в спиці. З перших днів свого гетьманування Мазепа взявся наводити нові порядки. Виїжджав у навко-лишні міста та селища. Йому треба було пересвідчи-тися, що не тільки старшина його підтримує, а й низові козаки, голота. Прості люди прямо запиту-вали гетьмана: — Коли вже знать перестане з нас три шкури драти? — питали люди. — Допоки наші сини гибітимуть за те, щоб стар-шина багатіла? — Гетьмане, хоч ти нас захисти від свавілля мос-ковської орди. Мазепа слухав, не скупився на обіцянки, про-сив трохи потерпіти, запевняв, що докладе всіх зу-силь для покращення життя народу. А сідав у каре-ту і забував. Знав, що більше сюди не повернеться. Головне — вселити віру в людей. Він бачив розви-ток України інакше — не так, як сподівається населення. Хоч достеменно і сам не відав, яким шляхом піти.А то якось його покликав до себе Голіцин та й заявив майже з порогу:

— Тут такое дело, гетман. Договор, который под-писали старшины, уязвимый. Кое в чем он проти-воречит Глуховським статьям, подписанных Мно-гогришным в 1669 году. — То давайте їх замінимо Березневими стаття-ми Богдана Хмельницького, — обережно запропо-нував Мазепа, чекаючи на реакцію князя. Однак той рішуче запротестував:

— А как же твоя клятва государыне, друг мой? К старому возврата больше нет. Скажи спасибо, что предлагаю Глуховские статьи с дополнениями Са-мойловича, твоего предшественника, а не что-то более требовательное.

— Так в них же козацькі вольності та привілеї зовсім обмежені, — намагався переконати Мазепа.

— Вот и я об этом же говорю. Сейчас Самойло-вич, наверное, уже в Сибири. Там ему булава не нужна. Вот что значит идти против царского пра-вительства, — натякав Голіцин.

Мазепа добре зрозумів князя. І погодився ниш-ком замінити щойно підписаний ним договір на Глухівські статті — вони стали називатися Коломацькими. — Та все ж ти, князю, позбавляєш мене права на свій розсуд формувати, навіть, склад вищої ко-зацької старшини, — ущипнув Мазепа.

— Какая тебе разница? За тебя государи дума-ют! — переконував Голіцин. — Що я за гетьман, коли мені забороняється налагоджувати дипломатичні стосунки з сусіда-ми? — все ще опирався Мазепа. — И в этом за тебя царское правительство бес-покоится, — напосідав князь. — За Глухівськими статтями я перетворююсь на гетьмана лише Лівобережжя. Хіба не так? Що ж то за гетьман, якому не дозволяється поширювати свою владу й на правий берег Дніпра? — допитувався Мазепа.

— Какой же ты нетерпеливый! Пусть поляки пока потешатся Андрусовским договором. Придет время — и правый берег окажется в руках госуда-ря. Слушай, у меня есть дельное предложение: а давай переженим наших великороссов с вашими малороссами. Это ж такая связь образуется между нашими народами! На века! — Голіцин, задоволе-ний такою пропозицією, зі сміхом відкинувся на спинку похідного крісла.

Мазепа глянув на нього підозріло: — Хочеш новий народ створити? — А почему бы и нет?!

— І на якій мові він розмовлятиме? — насторо-жився гетьман.

— Понятно, что не на польском языке и не на татарском. Думаю, ты и сам способен догадаться, — Голіцин засміявся. — Ну, да ладно, не буду тебя му-чить. Об этом пока рано рассуждать. Но к войне с Крымским ханством надо готовиться. А то твой пред-шественник провалил кампанию. Сначала мы по-строим целую цепь городков по степной границе. — А як до цього поставляться запорожці? Вони будуть не в захваті, — розмірковував Мазепа. — Это их хлопоты. Их давно пора поставить на место. Ты начинай потихоньку готовиться к похо-ду на Крым, — закінчив розмову Голіцин. Мазепа зрозумів, що Москва починає його ви-користовувати в своїх інтересах. І весь тягар війни ляже на козаків та селян: одним доведеться вою-вати за царицю, а іншим годувати чуже військо. Відмовитися він не міг. А дипломатії, якою так ко-зиряв, не вистачало для відвернення біди. І дійсно, навесні 1689 року більш ніж стотисяч-на московська армія під командуванням все того ж князя Голіцина рушила на південь. До нього при-єднався й Мазепа з своїми полками. У травні спільне військо вже було під Перекопом. Проте далі не пішло. Чи то боячись засухи та пожеж, як під час попереднього походу, чи серйозного конфлік-ту з Портою. Але силою Москва таки похизувалася перед татарами та османами. За рахунок України. Після цього походу Голіцин почав вдавати з себе неабиякого полководця-переможця. До Москви він повертався ледве не героєм. Цариця Софія пишно вітала свого фаворита з успіхом. Хоч того успіху — кіт наплакав. Мазепу як учасника кримського походу теж зап-росили до московської столиці разом з старшиною та свитою з трьох сотень осіб. Його хвалили за відданість царській милості. — Можешь рассчитывать на царские благо-склонность и почести, — по-дружньому обіймав Голіцин Мазепу. — Поживемо — побачимо, — ухильно відказав гетьман. Щоправда, той візит гетьманату був не на часі.

В Москві стався переворот. Сімнадцятирічний царе-вич Петро позбувся опіки своєї старшої сестри Софії, відправив її черницею в дівочий монастир — така форма заслання була популярною в ті часи. Її фаво-рит Голіцин теж потрапив у немилість — його зісла-ли до Сибіру, туди, куди він спровадив гетьмана Са-мойловича. Так що про почесті не могло бути й мови.— У цій колотнечі треба бути насторожі, аби й нам не потрапити в якусь халепу, — казав Мазепа старшинам. — Царевич Петро хоч і юний, та круто-го норову. Слід би заручитися нам його прихильністю. — Твоя правда, гетьмане, — погоджувалася стар-шина. — Вліземо у їхні сімейні розбірки — опини-мося крайніми. Мазепа, вбравшись в ошатну одіж, з довіреною старшиною та дарами подався до московського Троїцького монастиря — там царевич Петро вінчав-ся на трон. Вибрав слушну хвилину й урочисто прорік: — Прийми, ясновельможний царю, оці дарун-ки від мого щирого серця та всієї Малоросії, — і вручив Петрові золотий хрест із самоцвітами та шаблю, інкрустовану сріблом і золотом. Петро хоч був молодий, та ранній. Він витягнув шаблю, довго роздивлявся, потім, хизуючись, змах-нув нею над головою і весело вигукнув: — За неповиновение вот этой саблей — голова с плеч! Запомните все! Мазепа, криво усміхнувшись, перевів його сло-ва на жарт і додав по-московськи: — Можете не сомневаться в моей преданности, государь! Потім вони, молодий московський цар і сиво-чолий гетьман, не раз стрічалися та бесідували. Петро цінував Мазепину мудрість та знання. Між ними зав’язалася дружба на довгі роки. Все таки умів гетьман переконувати владоможців — мав до цього природний дар. У свій час саме завдяки веле-мовності він користувався великим довір’ям у польського короля Яна Казимира, у гетьманів Пет-ра Дорошенка та Івана Самойловича, у кошового отамана Івана Сірка та інших. Досвід — справді ве-лике надбання і солідна вигода. Щоправда, не зав-жди та «дипломатія» була порядною. Якось право-бережний гетьман Петро Дорошенко відправив його на чолі посольства до Криму. Тоді Мазепа віз з собою з десяток полонених лівобережних козаків у дар ханові. І таке було — українці продавали ук-раїнців в рабство. Кошовий отаман Іван Сірко біля річки Інгул перехопив оте посольство. Хотів скара-ти за це Мазепу на горло. Та після розмови з ним і на вимогу царського уряду відправив його до ліво-бережного гетьмана Самойловича в Батурин. Са-мойлович же після бесіди з Мазепою взяв його на службу в канцелярію — грамотні люди і йому були край потрібні. Чим їх полонив Мазепа — про це лише їм відомо. Та факт залишається фактом — зго-дом Мазепа виступив проти Самойловича, аби самому стати гетьманом.

Втім, дружба дружбою з самодержцем Петром, проте за розпорядженням таємної царської канце-лярії за гетьманом велося стеження. Про всі його дії доносив «нагору» не хто-небудь, а генеральний суддя Василь Кочубей, який доводився Мазепі ще й кумом. На жаль, в ту пору було немало українців,

які за хабарі та благовоління служили московсько-му урядові. То було нещастя України. Не подолано воно й досі. Чимало й нині в Україні московських служок доволі високого рангу.Мазепа теж вислужувався, особливо на перших порах. Аякже, треба було підтримувати довір’я справною службою. Петро використовував дружбу з Мазепою, як тільки хотілося — організовуючи походи за походами, брав з собою Мазепу. З військом, зазвичай. Або ж вимагав надіслати ко-зацькі полки. Скільки цар «предписывал», стільки гетьман і відправляв. Всі оті Петрові забаганки важ-ким тягарем лягали на плечі українського народу. Десятками тисяч гинули козаки в боях за самодерж-ця та на новобудовах типу «вікна в Європу». Русь– Україна знемагала від поборів царських намісників та власної старшини. Отак оберталося для українців обіцяне Мазепою «поліпшення».В середовищі старшин та голоти визрівало не-вдоволення запопадливістю Мазепи перед мос-ковським царем. Петрові надходило безліч скарг на гетьмана — про його збагачення за рахунок сусідів, використання своєї посади в корисливих цілях і, навіть, про його любовні походеньки, що ставали легендами. Та Петро не звертав на них уваги. Він довіряв Мазепі. Навпаки, ті скарги надавали цареві неабиякі козирі для шантажування гетьмана, який змушений бути ще відданішим. Він повідомляв Мазепу про донощиків і забавлявся, здалеку спос-терігаючи, як гетьман з ними розправлявся. Хоч, звісно, диму без вогню не буває.Політика вседозволеності старшини, яка дба-ла більше про власні інтереси, а не громади, не могла не призвести до вибуху. Порох уже був. По-трібна іскра. І вона знайшлася в особі Петра Іва-ненка, полтавського канцеляриста, якого на Запо-рожжі, куди він утік, прозвали Петриком. Він без упину закликав до боротьби проти московського засилля в Україні. А винуватцем цього, звісно, був Мазепа. Звертався й до запорожців. Однак ті слу-хали його доводи, погоджувалися, але встрявати у війну з гетьманом не збиралися. Бо теж були на боці царя.Тоді Петрик у травні 1692 року уклав договір під символічною назвою «Удільного Князівства Київського, Чернігівського й всього Війська За-порозького, Городового й Народу Українського». Цей договір, за задумом канцеляриста, мав би убезпечити Україну від зазіхань Москви та Польщі. Про все це Петрик розповідав у своїх універсалах, які розповсюджував в Україні і сусідніх державах. «Усіх нас хоче повернути у своїх невільників і холопів», — писав він, маючи на увазі московську деспотію. А щодо Мазепи, то він заявляв: «Теперішньому гетьманові дозволи-ли роздавати маєтності старшині Запорозького війська, а старшина поділилася нашою братією поміж собою, позаписувала її собі й своїм дітям у довічну панщину й тільки ще того не робить, що не запрягає їх до плуга». І продовжує: «Ми йде-мо на Україну з тим, щоби визволити братів на-ших і себе від грабежів Москви та її послушників».Мазепа викликав до себе писаря й задиктував послання до Війська Запорозького. А гінцеві ще й наказав:— Поясни кошовому отаману Гусаку: якщо за-порожці допоможуть приборкати отого канцеляри-ста, дам тисячу карбованців золотом. Однак запорожці на те не клюнули. Вони відмовчалися, але й Петрика не підтримали — їм не хотілося конфліктувати з Мазепою і Москвою. Тільки Василь Бузький з півтисячею шабель став на бік повстанців. Ополчення Петрика разом з ор-дою підійшло до Кам’яного Затону. Тут татарсь-кий калга оголосив Петрика гетьманом і вручив клейноди — булаву, бунчук і хоругву. І повстанці вирушили у бік Полтави. Там на нього вже чекав Мазепа з п’ятьма полками. Козаки оточили пет-риківців. Та самому вожакові вдалося вислизну-ти. Втік до Перекопу. Потім знову з 30-тисячною татарською ордою подався до Полтави. Однак під час походу самого Петрика якийсь правобережний козак Яким Вечірко проткнув списом. Мабуть, спо-дівався на тисячу карбованців від Мазепи, та його самого татари засікли. Після того орда подалася назад до Криму, грабуючи поселення, що траплялися на шляху. Але сам факт виступу проти політики Мазепи та царського уряду доволі красномовний — украї-нському народові надоїло гнути спину на самодер-жця і його ставлеників. Після того випадку з Пет-риком цар Петро І ще з більшою прихильністю ста-вився до гетьмана. І брав його майже у всі військові походи — на здобуття Азова, на Крим, на прибор-кання Запорозької Січі, на війни з Річчю Посполи-тою та Швецією. А тому нікуди було податися. І він на все згоджувався. — Та скільки ж можна! — інколи виривалося в нього. — Козаки все дужче ремствують. Так і до по-встання не далеко.Та відмовити Петрові Мазепа не міг. Бо тільки в цареві він бачив свого захисника. І продовжував поставляти «гарматне м’ясо» та рабсилу цареві. Чимало козаків полягло в болотах від холоду та го-лоду під час будівництва Санкт-Петербургу. Недар-ма й досі говорять, що він стоїть на козацьких кістках. Іншими словами, у ті часи Мазепа розплачувався з Петром головами десятків тисяч ук-раїнців. А обіцяв же захищати. Більше того, клявся на Євангелії. Втім, він мріяв про злуку Лівобережної та Правобережної України. Але заради чого? Щоб країна стала незалежною, самостійною? Чи вся опинилася під десницею несамовитого Петра? У Мазепи була унікальна можливість позбавити-ся від засилля Москви. І цьому могла посприяти війна фастівського полковника Семена Гурка, якого прозв