Загальна характеристика політики захисту споживачів

ПРАВО СПОЖИВАЧІВ

Питання захисту споживачів займають одне з нагальних місць у правовій системі ЄС. Ця сфера є досить розгалуженою, сформованою у систему зі своєю специфікою. Її відображено у різних правових актах ЄС. Зокрема, Договір про заснування Європейського Співтовариства містить базу для захисту споживачів на рівні “первинного права ЄС” (стаття 153). Співтовариство здійснює: 1) заходи, що їх прийнято у контексті створення внутрішнього ринку для забезпечення високого рівня захисту споживачів; спеціальні зусилля, що їх спрямовано на підтримку та на доповнення політики, яку проводять держави-члени для охорони здоров’я, безпеки та захисту економічних інтересів споживачів, а також розширення їх прав на інформацію, освіту та можливість самоорганізації для захисту власних інтересів; 2) заходи Ради ЄС у співробітництві з Європейським Парламентом та Економічним та соціальним комітетом для захисту інтересів споживачів. Європейська комісія також виходить із необхідності отримання високого рівня захисту; 3) надання державам-членам права приймати норми, що їх спрямовано на забезпечення більш високого рівня захисту споживачів, ніж це закріплено у законодавстві ЄС. Такі норми мають, разом з тим, бути сумісними із положеннями Договору; 4) прийняття до уваги необхідності захисту споживачів при визначенні інших напрямків політики та діяльності ЄС[1].

Крім того, політика ЄС у сфері захисту споживачів переслідує такі цілі: високий рівень захисту здоров’я, безпеки та економічних інтересів споживачів; сприяння їх правам на інформацію, освіту та організацію з метою забезпечення їх інтересів; врахування вимог із захисту інтересів споживачів при визначенні та запровадженні інших напрямів політики та діяльності ЄС.

Узагальнюючи на цій основі положення інших актів законодавства ЄС, можна дати таке визначення праву споживачів – це сукупність правил, що їх спеціально створено, та принципів, що сформувалися, для регулювання відносин, учасником яких є споживач продукту, причому імперативи, спрямовані на захист споживача, можуть поширюватися на різні аспекти ринкових операцій.

Дефініція „споживач” в праві та політиці ЄС не має єдиного формулювання, у різних директивах, регламентах, де вживається термін „споживач”, міститься власний орієнтир. Тим не менш, можна виокремити такі ознаки:

- фізична особа, яка укладає договір, як правило, не у комерційних та професійних цілях (виключенням є відносини з надання туристичних послуг, коли підприємець споживає туристичні послуги у бізнес-турі);

- особа, яка безпосередньо споживає продукт, що займає кінцеву сходинку у економічному процесі (наприклад, у Директиві про маркування алкогольної продукції[2]).

Крім того, у доктрині термін „споживач” застосовується до особи, якій заподіяна шкода неналежним продуктом (товаром, послугою).

Поняття „продукт” в законодавстві ЄС є теж неоднозначним у залежності від сфери споживчого законодавства:

- товари, у тому числі нерухоме майно, послуги, права та зобов’язання (Директива 2005/29);

- майно, включаючи електрику (Директива 85/374);

- продукт, який призначено для споживання будь-якою особою, включаючи товари, роботи, послуги, у тому числі використані та перероблені продукти (Директива 2001/95).

Нарешті, термін „товари” визначається як рухоме майно, окрім води, газу, електрики (Директива 99/44).

Серед напрямків споживчої політики ЄС можна умовно виокремити такі: інституційна база, безпека продукції, як загальна, так і окремих продуктів; вимоги до якості товарів, послуг; договірні зобов’язання; нечесна підприємницька практика відносно споживачів; розв’язання спорів за участю споживачів.