Поширення кейнсіанства і його особливості в різних країнах

Ще в 30-х роках у США ідеї Кейнса розвивали його аме­ри­канські послідовники і, зокрема, економісти Гарвардського університету Е. Хансента С. Харріс. Елвін Хансен вів у Гар­вардському університеті спеціальний семінар, який відві­ду­ва­ли урядові чиновники та бізнесмени. Цей семінар відіграв важ­ли­ву роль у поширенні кейнсіанських ідей в США. У поя­сне­нні найважливіших економічних проблем чільне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що при­чи­на циклічності, а водночас і причина періодичних криз та без­ро­біт­тя, полягають у „коливаннях динаміки інвестицій”. При­ват­ні інвестиції та державні витрати, на думку Хансена, — ті сфери, де слід шукати пояснення змін зайнятості та доходів. Західні теоретики надають капіталовкладенням властивість своє­рід­ної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні.

Неокейнсіанську теорію циклу пов’язують з іменами таких відомих економістів, як Р. Харрод, П. Самуель­сон, Д. Хікс. У праці самого Кейнса „Загальна теорія зай­нятості, процента і грошей” проблема циклу відсутня. В роботі є лише певні вка­зівки на причину криз — зни­жен­ня норми прибутку, поси­ле­не психологічними обста­ви­нами. Неокейнсіанці не запе­ре­чу­вали циклічності капі­та­лістичної економіки, але розглядали її як властивість, притаманну будь-якій динамічній системі. Во­ни шукали причини коливальних рухів економіки та на­ма­га­лися вста­новити характер дії механізму переходу однієї фази в іншу на підставі ендогенних факторів, використовуючи при цьому такі кейнсіанські категорії, як „гранична ефек­тив­ність капі­­та­лу”, „функції споживання”, „поєднання мульти­плікатора та акселе­ра­тора”. Взаємодія цих ендогенних факто­рів спри­чи­няє спади і створює можливості для під­не­сення. Сповільнення приросту споживання впливає на до­хід, а це, в свою чергу, при­зводить до зменшення прирост інвестицій і т. ін. [2, 3, 22].

Кейнсіанська концепція мультиплікатора в застосуванні до національного доходу зв’язує приріст національного доходу з приріст інвестицій. Неокейнсіанці до­по­в­нили концепцію мультиплікатора так званою концепцією аксе­лератора, який характеризує зворотний зв’язок між націо­наль­ним доходом та інвестиціями. Акселератор показує, в скільки разів мають збільшитись капіталовкладення в результаті кон­крет­них темпів зростання національного доходу. Якщо умо­вою розгортання мультиплікативного процесу є наявність вільної робочої сили та незайнятих виробничих потужностей, то для акселераційного процесу необхідні інші умови. Зростання національного доходу потребуватиме збільшення виробничих потужностей і капіталовкладень (за умови, що існуючі вироб­ничі потужності використано повністю або майже повністю). У свою чергу, зниження або хоч сповільнення темпів зростання національного доходу призведе до спаду темпів капітало­вкла­день і навіть до дезінвестування.

У неокейнсіанській теорії циклу велике значення має поділ капіталовкладень на автономні та похідні. Похідні інвес­ти­ції — це інвестиції, пов’язані з розширенням споживання внаслідок зростання національного доходу. Саме цей тип ін­ве­с­­тицій бере участь у моделі „мультиплікатор — акселе­ра­тор”. Проте в процесі економічного зростання є ціла низка інших факторів, що зумовлюють капіталовкладення незалежно від руху споживання або національного доходу, а саме: тех­ніч­ний прогрес та залежні від нього технічні перевороти, збільшення населення, політика держави та інші фактори автономного хара­ктеру. Саме з дією цих факторів і зв’язані автономні інвес­тиції.

У праці Е. Хансена „Економічні цикли та національний до­хід” (1958) детально викладено неокейнсіанську інвести­цій­ну теорію циклу. Ця теорія виявилася одним із перших здо­бутків післявоєнної еволюції кейнсіанства. Вона увібрала в себе основні положення теорії Кейнса, доповнила їх дея­ки­ми новими, головним з яких є механізм аксе­ле­ра­то­ра. Рушійною силою, першопричиною вироб­ниц­тва, за Е. Хан­се­ном, є технічний прогрес, який потребує нових капі­таловкладень, тобто автономних інвестицій. Результатом кожної нової порції авто­номних інвестицій є розгортання му­ль­ти­плікативно-аксе­ле­ра­цій­ного процесу. Це означає, що інвес­ти­ції породжують доходи, сума яких тим вище, чим біль­ше „схи­ль­ність до спо­жи­ван­ня”. Зростання доходів веде до по­хід­­них ін­ве­сти­цій, які ще і ще збільшують національний до­хід. У такий спосіб роз­го­р­­тається кумулятивне піднесення, почат­ко­вий поштовх якому да­ли автономні інвестиції [21].

На думку Е. Хансена, технічний прогрес не тільки пород­жу­є автономні інвестиції, а й визначає рівень капітального кое­фі­ці­­єнта, акселератора. Тому інтенсивність і тривалість про­це­су зро­стання визначаються виключно характером технічного прогресу.

Е. Хансен називає причини, що можуть припинити процес зростання і призвести до падіння інвестицій:

причини, пов’язані з поступовим вичерпанням авто­ном­них інвестицій: зниження очікуваної норми прибутку в міру зростання інвестицій, підвищення цін капітальних товарів і позичкового процента;

причини, пов’язані з послабленням уже описаного „над­ку­мулятивного процесу”, що породжується дією мульти­плі­ка­то­ра й акселератора. Тривалість й інтенсивність піднесення визначаються обсягом та інтенсивністю автономних інвес­ти­цій. Але „...коли автономні інвестиції виснажуються, тоді скоро­чую­ться також стимульоване споживання та стимульовані інвес­ти­ції”. Нове піднесення теж буде обумовлене ав­то­матично завдяки тому, що споживання знижується повіль­ні­ше, ніж дохід у цілому, і настане такий момент, коли споживання почне перевищувати його. Це, у свою чергу, призведе до знач­ного скорочення запасів та капітальних благ, що буде стимулом до здійснення відновних інвестицій [21].

Е. Хансен, мабуть, після опрацювання статті Франко Модільяні „Переваги ліквідності, теорії процента і грошей” (1944), став голов­ним популяризатором того варіанта кейнсіанської теор­ії, що ґрунтується на концепції „доходи — витрати” [21].

Рівновага ринкової системи, згідно з теорією Кейнса, перед­бачає загальну або макроекономічну рівновагу ринку товарів, грошей, облігацій та робочої сили. Зрештою, макроеко­но­міч­на рівновага зводиться до взаємодії двох ринків — товарів та об­лігацій або товарів і грошей. Останній варіант називається моделлю Хікса — Хансена та є найбільш поширеною інтер­пре­та­цією теорії Е. Хансена. Хансен, узявши за основу кей­нсіа­н­ський варіант, включив до нього знамениту діаграму IS-LM, дода­в­ши до неї рівняння попиту та пропозиції на ринку праці [12].

Модель Хікса — Хансена відкриває великі можливості для дослідження взаємодії ринків товарів і грошей. Зокрема, можна з’ясувати, наскільки стійкою є їхня рівновага, чи вона збе­рігається, як на ній відбиваються ті чи інші варіанти дер­жавного регулювання, інфляція тощо [21; 22].

Зростання інвестицій призведе до розширення вироб­ниц­тва, що, у свою чергу, збільшить обсяг сукупного доходу. Ці зміни зачіпають грошовий ринок, але оскільки пропозиція грошей залишається незмінною, а частина доходу перетворюється на додатковий попит на гроші, то ринок реагуватиме під­ви­щен­ням норми процента. Тепер знову запрацює механізм ринку това­рів: підвищення норми процента і зниження під її тиском очі­ку­ва­ної норми прибутку зменшить інвестиційний попит. Відбудеться галь­мування зростання інвестицій, виробництва і сукупного дохо­ду — у ринковій системі встановиться нова рівновага.

Аналітичним апаратом моделі Хікса — Хансена з успіхом користуються представники найрізноманітніших напрямків су­ча­с­ної економічної науки.

Інвестиційна теорія циклу стала фундаментом для побу­до­ви неокейнсіанських антициклічних програм, які зосеред­жу­вали увагу на динаміці капіталовкладень, її регулюванні з боку держави. Типові тлумачення такого регулювання дав Хан­сен, назвавши два методи боротьби з циклічними коли­ван­нями: 1) стабілізація безпосереднього обсягу інвестицій; 2) ком­пенсація коливань приватних інвестицій заходами фіскальної та кредитно-грошової політики.

Неокейнсіанці стверджують, що в сучасних умовах ціл­ком можливо обмежити розмах циклічних коливань, стримуючи зро­стання виробництва у фазі піднесення та стимулюючи його у фазі рецесії. Органом, здатним це зробити, є дер­жа­ва, що має у своєму розпорядженні багато важелів для заохо­чен­ня приватних інвестицій напередодні спаду або послаблення інвестиційної діяльності у період „перегрівання” економіки.

У концепції американських неокейнсіанців провідне міс­це належить так званим „стабілізаторам”, тобто автоматичному застосуванню податкової та бюджетної політики для регу­лю­ван­ня економіки. На їхню думку, за умов швидкого еко­но­міч­но­го зростання необхідно підвищувати податки, щоб осла­би­ти функцію „споживання” та стримати інвестиції, і навпаки, в період спадів необхідно знижувати податки та збільшувати витрати, незважаючи на дефіцит бюджету, штучно підтри­му­ючи попит. Одним із факторів, який також повинен сприяти зро­ста­н­ню попиту, є державне споживання, зокрема воєнних заку­пі­вель.

Так, наприклад, Швеція в 30-х роках, як і більшість країн світу, опинилася на межі фінансового краху. Витрати на інве­с­­тиції почали скорочуватись і згодом зовсім зникли. Рестрик­тив­на грошова політика (обмеження грошових емісій, скорочення кіль­кості грошей в обігу) знизила купівельну спроможність населення і спричинила зростання безробіття [20].

Шведська економічна програма базувалася на ідеях Еріка Ліндаля(1891 – 1960), Гуннара Мюрдаля(1898 – 1987), Бертіля Уліна(1899 – 1979), Еріка Лундберга(1902 – 1987). Їхня теоретична концепція аналогічна вис­нов­кам Кейнса. Як і Кейнс, шведські економісти були впевнені, що існує ефективний спосіб розв’язання основних проблем еко­но­­міки. Суть його полягає в тому, що держава повинна втру­ча­ти­ся в господарське життя і проводити активну економічну полі­ти­ку з метою ліквідації розривів між безробіттям та інфляцією. Основ­ним об’єктом державного втручання є сукупний обсяг попиту [2].

Г. Мюрдаль та Е. Ліндаль побудували модель грошового обігу, яка демонструвала залежність економічної рівноваги від використання грошових ресурсів, зокрема від заощаджень спо­живачів. Б. Улін обґрунтував необхідність державних інве­сти­цій і громадських робіт як засіб від безробіття. А інший пред­став­ник стокгольмської школи Е. Лундберг побудував спе­ціа­льні моделі для аналізу величини розривів між безробіттям та інф­ляцією [1].

Розроблену на засадах економічних концепцій сток­голь­м­­ської школи програму шведської соціал-демократичної партії було покладено урядом в основу формування економічної полі­тики 30-х рр. Її основні положення базувалися на таких принципах: сильна держава регулює економічний процес, вико­ристовуючи для цього механізм саморегулювання, зокрема грошову сферу; перспективний напрям розвитку — від еко­но­мі­ки пропозиції до економіки попиту; соціальна сфера базує­ться на сильній та стабільній економіці, її розвиток регу­лює­ться та контролюється державою.

Ернст Вігфорс визнавав доречність того, що дер­жав­ні інвестиції і громадські роботи можуть підвищити купівельну спро­можність населення, зменшити масштаби економічної кризи і послабити соціальне напруження [8].

Таким чином, Швеція стала першою у світі країною, що обра­ла шлях активної політики стабілізації.

Концепцію індикативного планування розробив Франсуа Перру.Не заперечуючи значення ринкового механізму та кон­ку­ренції в регулюванні капіталістичної економіки, прихи­ль­ники кон­цепції індикативного планування великого значення надавали держав­ному регулюванню через програмування економіч­ного роз­вит­ку країни. Основу такого програмування ста­но­вила сис­те­ма національних рахунків і державних планів індикативного (реко­мендаційного) характеру. Розробку та прий­няття націо­наль­них планів розвитку, на думку Перру, необхідно здійснювати за допомогою узгоджень, компромісів та „соціальних діалогів” різ­них класів. Така система індика­ти­вного планування включала механізм як короткострокового (кон’юнктурного), так і довго­стро­кового (структурного) регу­лю­­вання національної економіки [8].

Концепція Перру мала значний вплив на практичну реа­лі­зацію програмування економіки Франції. В 1947 р. було прий­­нято перший п’ятирічний план. Така практика тривала й у нас­тупні роки.