Дж. Гелбрейт як лідер сучасного інституціоналізму.

Узагальнення досвіду регулювання економіки США. Олігополія як основа для планування. Роль техніко-організаційних факторів

Сучасний інституціоналізм — це інституціоналізм Дж. Гелбрейта (теорія техноструктури і врівноважених сил), Ф. Перру (теорія економіки домінування), Р. Хейлбронера (сценарії й прогнози розвитку капіталізму), Р. Мюрдаля (моделі трансформації економіки країн, що розвиваються). Зберігаючи характерні риси класичного інституціоналізму сучасний інституціоналізм відрізняється тематикою, трактуванням даних проблем, методологією.

Це досі неортодоксальний напрям, відмінний від неокласичного, але його представники в порівнянні з попередниками (наприклад, Т. Вебленом) менш критичні. Інстітуціоналісти 50 — 60-х рр. прагнули виявити причини змін, що відбуваються, їх характер, спрямованість. У центрі уваги — роль держави, вплив технічного прогресу, зміни в ринковому механізмі, соціальні сторони економічних зрушень. Найбільша активність виявляється у висуненні і розробці нових, нетрадиційних проблем.

Сучасний інституціоналізм має свої відмітні особливості.

По-перше, представники цього напряму вельми широко трактують предмет економічної науки. На їх думку, економічна наука не повинна займатися чисто економічними відносинами, це дуже вузько, і нерідко приводить до голих абстракцій. Важливо враховувати весь комплекс умов і чинників, що впливають на господарське життя: правових, соціальних, психологічних, організаційних, політичних.

Змінилися цілі суспільного розвитку, переглядається проблема економічної науки. Те, що було актуально в минулому — проблема економічного зростання й повної зайнятості, — нині застаріло. Актуалізуються питання влади і політики, а вони були видалені за межі економічної науки, внаслідок чого втрачався зв'язок з дійсністю.

По-друге, слід вивчати не стільки функціонування, скільки розвиток, трансформацію капіталістичного суспільства. Інстітуционалісти виступають з критикою капіталізму, за розширення соціальних програм. Питання про соціальні гарантії зайнятості може стати важливішим за питання про рівень заробітної платні. Проблема безробіття стає, перш за все, проблемою структурної збалансованості, і тут якнайбільше виявляється взаємозв'язок економіки і політики.

Ринок зовсім не нейтральний і не універсальний механізм розподілу ресурсів. Саморегульований ринок стає своєрідною машиною для підтримки і збагачення крупних підприємств. Їх партнером виступає держава.

Спираючись на потужність держави, монополізовані галузі проводять свою продукцію у величезному надлишку і нав'язують її споживачу. Основа влади крупних корпорацій — технологія, а не закони ринку. Визначаючу роль тепер, за словами Гелбрейта, відіграє не споживач, а виробник, техноструктура.

По-третє, треба відмовитися від аналізу економічних відносин з позицій так званої економічної людини. Потрібні не розрізнені дії окремих членів суспільства, а їх організація.

Проти диктату підприємців необхідні сумісні, скоординовані дії, які покликані організувати і проводити профспілки й державні органи. Державі належить узяти під свою опіку екологію, освіту, медицину.

Представників інституціоналізму цікавлять проблеми економічної влади і контролю над нею. В основі еволюції людського суспільства лежать зміни в технології, техніці виробництва. Відповідно цього розроблені різні концепції історичної трансформації суспільства: індустріальне — постіндустріальне — інформаційне — технотронне.

Тематика інституційних досліджень у цілому достатньо велика. Основну увагу надається аналізу змін в технології, природі крупних корпорацій, участі держави в регулюванні економічного процесу. Аналіз соціальних катаклізмів, критика капіталізму як системи відійшли тепер на задній план.

Термін „техноструктура” запропонований Джоном Гелбрейтом (1908, США). Це керівники, фахівці, вчені, технологи, конструктори, що фактично забезпечують функціонування крупних корпорацій. Справжня економічна влада належить їм, а не власникам, не акціонерам. Реальну силу в крупних фірмах представляє група висококваліфікованих, володіючих необхідною інформацією і знаннями, менеджерів-технологів.

Із зростанням розмірів корпорацій і посиленням влади техноструктури модифікуються цілі економічної діяльності. Цілі техноструктури вступають у суперечку з суспільною метою.

Ортодоксальна теорія стверджує, що індивід всемогутній, а сучасна корпорація — це автомат, підлеглий ринку. Подібні твердження знаходяться в опозиції з дійсністю, із здоровим глуздом.

Фактичними господарями на ринках стають технократи. Монополістичний ринок має мало спільного з вільною конкуренцією. Звідси витікає необхідність контролю з боку держави, активне втручання органів управління в економічне життя.

У роботі Гелбрейта „Нове індустріальне суспільство” з різних сторін аналізуються зміни, що відбуваються в суспільстві. На перший план висуваються проблеми економічної влади, управління економікою, проблеми еволюції соціально-економічних систем.

З посиленням влади техноструктури змінюються мотиви економічної діяльності. Цій проблемі Гелбрейт присвячує спеціальний розділ. В його теорії спонукальних мотивів виділяються наступні: примушення, грошова винагорода, пристосування або ототожнення своїх цілей з метою фірми, збільшення продажів як засіб зростання корпорації.

Наголошується „парадокс грошової винагороди”: чим вище рівень оплати, тим менше значення грошових стимулів; сильніше виявляються інші мотиви; значення грошей в порівнянні з іншими мотивами знижується. „Парадокс грошового мотиву, взагалі кажучи, полягає в тому, що чим вище рівень оплати, тим менше його значення щодо інших мотивів”.

Деякі автори дорікають інституціоналістів за недооцінку теоретичного знання, наприклад теорії цін. Але багато хто з них, наприклад, Гелбрейт, якраз і проявили себе в цій області. Гелбрейт в роки Другої світової війни безпосередньо займався цінами, проблемами контролю, регулювання цін, попередження інфляції. Його поставили на чолі Бюро щодо контролю над цінами завдяки оперативно підготовленій ним роботі „Вибір і час для регулювання інфляції”.

„Економіст без системи цін — це священик без святого. Ми все життя вивчали проблему цін і вчили інших тому, як вони зростають, і тим сприяють збільшенню виробництва; як вони падають і їх падіння спричиняє за собою скорочення непотрібного виробництва; як вони підіймаються і тим самим скорочують попит, що перевищує пропозицію; як вони падають і тим самим дають можливість використовувати рясну або надмірну пропозицію”. „Система контролю над цінами проіснувала повні п'ять років без єдиного скандалу” [9].

Перед суспільством і економічною наукою виникають нові завдання. Суспільство (мається на увазі американське) стало достатньо багатим. Воно здатне проводити значну кількість предметів першої необхідності. І виробництво речовинних благ як перша мета стає все менш важливим. На перший план висуваються інші, не чисто матеріальні потреби, а медичне обслуговування, освіта, транспорт, екологія.

Тим часом реклама штучно формує зайві потреби. „Суспільство достатку” страждає від цього надмірного достатку. Кількість товарів збільшується, а якість життя погіршується.

Гелбрейт є автором теорії врівноважуючих сил. Основне значення цієї теорії — погасити соціальні катаклізми, забезпечити економічну ефективність. На думку Дж. Гелбрейта, необхідно протиставити потужності монополій — державне планування; змінити природу держави; контроль над ним і урядом перемкнути від техноструктури до учених і професорів; підвищити роль „третьої сили” (профспілок, інших організацій).

Джон Гелбрейт і інші економісти ще кілька років тому з турботою попереджали про те, що варіанти переходу до економіки „вільного підприємництва”, що пропонувалися нам західними експертами, не можуть бути здійснені, бо не відповідають реальності.

6.2. Ринкова система і плануюча система. Зріла корпорація
як техноструктура, її цілі. Ідея заміни ринкової стихії
промисловим плануванням

Роберт Хейлбронер, відомий американський економіст (Нова школа соціальних досліджень, Нью-Йорк), зробив спробу розробити економічну теорію на базі використовування соціології і психології. Претензії неокласиків на універсальність економічних постулатів безґрунтовні. Економіка ¾ не універсальна наука. В реальному житті відсутня абсолютно раціональна поведінка. Коріння економіки слід шукати в „інститутах забезпечення соціального порядку” [9].

Це аргументування відповідає початковій ідеї інституціоналізму: основа економічної теорії — синтез, взаємоперетин економічного і соціального аналізу.

Хейлбронер прагне намітити шляхи трансформації капіталізму, що переживає кризу. Відповідаючи на питання: „Куди ми йдемо?”, він говорить про те, що капіталізм — це соціальна система, яка здатна замаскувати той спосіб, яким вона служить інтересам соціального порядку. Мотиви вчинків людей, діючих в рамках ринково-капіталістичної системи, не є чисто ринковими. Світ людських інтересів набагато ширше і багатше.

Біля ринкового механізму є свої недоліки, не менше серйозні, ніж біля планової економіки. Капіталізм стикається з проблемами глобального масштабу, які не може вирішити. Зараз він знаходиться напередодні кардинальних змін; вони займуть тривалий час. Ці зміни пов'язані з дією науково-технічної революції, зростаючою економічною роллю держави науково-технічної інтелігенції. „Ринок на етапі розвиненого капіталістичного суспільства породжує потребу в плануванні так само, як жорсткість розвиненої командної системи породжує потребу в ринкових механізмах”.

У вигляді основного висновку з книги „Економіка для всіх”, написаної в співавторстві з Лестером Туроу, підкреслюється: „Реальний виклик нашого часу — не в економічних проблемах, а в політичних і моральних цінностях, які завжди присутні в нашій економічній поведінці. Основою суспільства залишаються політика і мораль — наша колективна воля і наші особисті системи цінностей. Результат нинішньої кризи відображатиме силу цієї волі і якість цих цінностей”.

Шведський економіст Гуннар Мюрдаль (1898—1987), один із засновників стокгольмської (шведської) школи макроекономіки, розробив інституційну теорію подолання відсталості, проведення структурних перетворень у країнах „третього світу”.

Економічні процеси в цих країнах не можна розглядати як домінуючі. Успіх може бути досягнутий лише на основі їх тісної взаємодії з рішенням соціальних проблем.

Проблеми і труднощі індустріалізації пов'язані не з недоліком капіталу, а з соціальними суперечностями, архаїчною відсталістю всіх сфер суспільного життя. Люди не можуть знайти застосування своїй праці, а робочих рук для індустріального розвитку не вистачає. При застарілій структурі і низькому рівні підготовки й освіти сільське господарство виявляється нездатним „віддати” промисловості і місту вільні робітничі руки.

Інструменти ринкової економіки в країнах „третього світу працюють не за звичними схемами ортодоксальної теорії. Тут діють інші стимули, зберігаються інші традиції і підходи. „Ціни не реагують на попит і пропозицію; чинники виробництва, включаючи підприємницьку діяльність, більш специфічні і слабко, якщо взагалі реагують на економічні стимули. Недосконалість ринку, неуцтво і ірраціональність є правилом” [9].

Згідно з концепцією Г. Мюрдаля в основі перетворень повинен лежати не ринковий автоматизм, а реалізація ефективної державної політики на основі всестороннього обліку місцевих умов і особливостей. Важливі не тільки джерела інвестицій, але і відповідний рівень споживання, стимулювання внутрішнього попиту.

Сучасний інституціоналізм має немало загальних рис з ідеями і концепціями класичного інституціоналізму. Разом з тим тематика, методологія, спрямованість досліджень інституціоналістів 50 — 60-х рр. зазнали ряд змін. При відомих відмінностях у підходах Дж. Гелбрейта, Ф. Перру, Р. Хейлбронера, Г. Мюрдаля, їх цікавлять перш за все, шляхи трансформації суспільства під впливом технологічних зрушень, способи подолання суспільних суперечностей.

Інституційному аналізу змін в економічному механізмі властиві прагматизм і конкретність, прагнення подолати схематизм та абстрактність ортодоксальної теорії. Представників сучасного інституціоналізму відрізняють від інших постійна увага до соціальних проблем, облік національної специфіки, обережність в оцінках наслідків схвалюваних рішень. Ринок ¾ не універсальний засіб економічного регулювання. Сам він не здатний знаходити шляхи вирішення. Потрібна гнучка і ефективна державна політика.

6.3. Інституціонально-соціологічна концепція Ф. Перру.
Політика „гармонізованого зростання” і „загальної економіки”

Для французької політичної економії традиційною особливістю є поглиблений аналіз соціальних проблем, а також постійна увага до проблем державного регулювання. В післявоєнний період активну участь в розробці французьких п'ятирічних планів брали Ф. Перру та Р. Барр.

Франсуа Перру (1903—1987) — фактичний лідер інституційно-соціологічної школи у Франції, автор теорії, що одержала назву „економіка домінування”. В основі цієї теорії лежить постулат, згідно з яким відносини учасників господарської діяльності будуються не як рівноправних партнерів, а як відносини панування і підкорення.

Ефект панування існує на рівні окремих підприємств, галузей, економічних зон, міждержавних відносин. Господарські структури, що ухвалюють рішення про інвестиції, займають пануюче положення відносно до структур, що здійснюють заощадження. Визначаючу роль в економіці домінування відіграють монополії і олігополії, прагнучи зміцнити свою владу, ослабити конкурентів. Координуючу та об'єднуючу функцію виконує державу, яка виробляє і проводить стратегію загального інтересу й загального блага.

На принципах домінування й панування складаються відносини й між окремими державами. Пануюче становище лідируючої держави обумовлюється його політичною вагою, позиціями на світовому ринку, що дозволяють встановлювати і нав'язувати правила гри в міжнародному обміні.

Згідно з теорією Перру домінування одних підприємств і секторів та підлегле положення інших спотворює „нормальні” взаємозв'язки, деформує економічний простір. Разом з тим подібна система підлеглості та залежності в національній економіці створює передумови для створення „полюсів зростання”, що утворюються навколо домінуючих галузей, які відіграють роль своєрідних „монстрів”. „Зростання виробництва відбувається не скрізь одночасно; він виявляється в певних точках, іменованих полюсами зростання”. Навколо „макроодиниць” формуються „зони зростання” і „полюси розвитку”. Ефект домінування призводить до того, що „галузі-мотори” стимулюють підтягання суміжних виробництв, породжують зростання продуктивності й нововведень.

Між лідируючими і відомими фірмами та галузями встановлюються відносини щодо стійкої взаємозалежності. Механізм ціноутворення і конкурентної боротьби зазнає відомі зміни. Прогресуючі галузі, що розвиваються випереджаючими темпами, створюють стимули й умови для прогресу інших галузей.

Економіка, що знаходиться в процесі розвитку, розподіляється на два некоординовані сектори — сучасний і традиційний. Один сектор забезпечує впровадження новинок, прогресивних форм організації виробництва, інший — гальмує зростання. Соціальні проблеми ігноруються. В результаті, посилюються незбалансованість, неврегульованість, неврівноваженість.

Таким чином, можна зробити висновок з теорії Перру: необхідно раціоналізувати організацію управління. З цією метою обґрунтовуються принципи індикативного планування, що відповідають вимогам гармонізованого економічного зростання.

Гармонізоване зростання означає забезпечення стійкого приросту ВНП, подолання диспропорцій, відповідність темпів економічного зростання виробничим, ресурсним, інвестиційним можливостям. Рушійним мотором покликані служити ведучі галузі, що захоплюють за собою інші галузі і виробництва.

Подібна політика повинна сприяти нормалізації соціальних відносин, погашенню інфляції.

Контрольні запитання

1. У чому полягає концепція Дж. Гелбрейт про трансформацію капіталізму?

2. Які відмінності ринкової і планової систем сучасної економіки?

3. В чому полягає зміст соціологічного соціалізму Ф. Перру?