Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


У період неоконсервативних революцій




Особливий напрямок соціалістичної думки становлять ліворадикальні теорії. Поширення цього напрямку у другій половині ХХ століття обумовлюється деякими об’єктивними процесами в суспільному житті розвинених капіталістичних країн.

У цей період почалося державне програмування економіки, підвищення значення управлінських структур, широке використання маркетингу і менеджменту, поглибилася бюрократизація суспільних процесів. Держава здійснювала політику стимулювання виробництва, доходів, масового споживання. Спосіб життя в більшій мірі набував стандартного одноманітного характеру.

Одночасно зростали протиріччя в країнах реального соціалізму. Намагання використати нові соціально-економічні моделі не мали великого успіху.

Виникли конфлікти загальнолюдського характеру (екологічна криза, розпад традиційних моральних цінностей, криміналізація суспільного життя). Нові соціальні та політичні течії великі держави намагалися подолати за допомогою брутальної сили.

Така суспільна еволюція створювала настрої неприйняття, протесту серед певних кіл молоді, трудящих, інтелігенції. Ці настрої створили психологічну основу для виникнення ліворадикальних теорій. Серед головних представників цієї течії можна виділити Г. Маркузе, Е. Фромма, П. Суізі, Ш. Беттельхейма, Е. Мандела та ін.

Ліві радикали критикують різні аспекти сучасного суспільства. Перш за все протест з їхнього боку викликають організаційні структури, які пригнічують особистість, деформують характер праці, підкорюючи його індустріальній системі, позбавляють людей можливостей творити і самовиражатися. Тому прихильники ліворадикальної течії вимагають створення суспільства, яке б звільнило людину від гніту державних і бюрократичних структур, дало особистостям право на самоорганізацію, самоуправління і самовираження.

Одна з найважливіших проблем ліворадикальної теорії – подолання відчуженості людини в сучасному суспільстві. На думку ліворадикальних теоретиків, індустріальна і тоталітарна системи перетворюють працю в діяльність, яка пригнічує робітника, репресує його особистість, придушує справжні людські якості й інтереси.

Індустріальне суспільство масового споживання часто викликає у людей штучні потреби. Прагнення до задоволення цих потреб змушують робітників збільшувати час своєї роботи, працювати більш інтенсивно, стримувати творчий бік своєї натури. Тому вільний розвиток здібностей людини вимагає відмови від нереальних штучних потреб, максимізації задоволення дійсно реальних потреб, пов’язаних з творчим розвитком і самовираженням людини.

Ліворадикальні ідеологи критикували не тільки сучасне капіталістичне суспільство, а й систему так званого реального соціалізму. Головним об’єктом критики був тоталітарний характер цієї системи, сваволя бюрократії, відчуженість трудящих від власності і самоуправління. Соціалізм, який існував у Радянському Союзі та інших соціалістичних країнах, ліворадикали відмовлялися визнавати за дійсний соціалізм. Вони засуджували практику економічного, соціального і політичного будівництва в цих країнах, вважали її зрадою справжнього марксизму.

Головною формою подолання такої практики, на їхню думку, має стати використання самореалізації і самоуправління трудящих.

Важливим напрямком ліворадикальної тенденції є так звана ліворадикальна політекономія, яка охоплює два етапи.

До першого етапу можна віднести таких економістів, як П. Суізі, П. Баран, Ш. Беттельхейм. Усі вони формували свої погляди під впливом марксистської концепції. В значній мірі ці вчені використовували ідеї В. Леніна, Р. Люксембург, Л. Троцького.

Ліві політекономи випустили цілий ряд капітальнихих праць. Це – “Теорія розвитку капіталізму”, “Принципи марксистської політичної економії” П. Суізі (1942); “Монополістичний капітал” П. Суізі та П. Барана (1966); “Про перехід до соціалізму” П. Суізі й Ш. Беттельхеума (1968); “Економічна теорія суспільного розвитку” П. Барана (1960) та ін.

Одна з важливих ідей радикалів – це ідея про економічний надлишок. Цей надлишок проявляється в формі фактичного і потенціального надлишку. Фактичний надлишок – це різниця між фактичною поточною продукцією суспільства і його фактичним поточним споживанням.

Потенціальний економічний надлишок – це різниця між продукцією, яка могла б бути вироблена в певних технічних і природних умовах, на існуючих засобах виробництва й необхідним споживанням. Потенціальний надлишок відображає оптимальні умови відтворення.

У капіталістичному суспільстві потенційний надлишок значно більший у порівнянні з фактичним. Розрив між ними особливо збільшується під впливом монополій. У зв’язку з цим суспільство недовикористовує можливості зростання виробництва. Монополії проводять політику перерозподілу прибутку. Використовуючи свою економічну владу, вони завищують ціни на власну продукцію і штучно знижують ціни на продукцію немонополістичних агентів. Таким чином певна частина вартості, вироблена у сфері дрібного і середнього виробництва, а також у країнах “третього світу”, привласнюється монополістичним капіталом розвинених країн.

П. Суізі і П. Баран висувають ідею про ірраціональність сучасного капіталізму. Зміст цього поняття пояснюється тим, що для забезпечення реалізації паразитичного економічного надлишку капіталістична система повинна стимулювати штучні потреби, надмірну диференціацію продукції, здійснювати величезні витрати на рекламу. Тільки механізм ірраціональних витрат стимулює інвестування економічного надлишку й обмежує торгову кризу.

Ліворадикальні економісти вивчили досвід реального соціалізму. В певний період вони позитивно оцінювали цей суспільний лад. Але потім стали розвивати концепцію реставрації капіталізму в СРСР.

Так, наприклад, П. Суізі та Ш. Беттельхейм стверджували, що після соціалістичної революції суспільство має перехідний характер. Виникає альтернативна ситуація. Існують дві можливості: повернення до старого ладу або виникнення соціалістичного. У кінцевому підсумку від того, яка з цих можливостей реалізується в дійсності, залежить співвідношення плану і товарного виробництва. Товарне виробництво – це фактор, який діє стихійно, об’єктивно веде до соціально-економічної диференціації суспільства, виникнення експлуататорських верств населення, відчуженості трудящих від управління виробництвом. Тому, з точки зору теоретиків радикальної політекономії, трудящі мають жорстоко контролювати бюрократичну верхівку, рішуче відсікати намагання змінити план на ринок, використати такі капіталістичні економічні інструменти, як прибуток, процент тощо. Отже, можна зробити висновок, що шлях розвитку в перехідному суспільстві визначається класовою боротьбою.

Прикладом класової боротьби проти капіталістичних тенденцій ліві радикали вважали культурну революцію в Китаї. Одночасно вони доводили, що приклад Югославії і Чехословаччини в 60-ті роки свідчить, що політика поширення ринкових відносин веде до капіталізму. Ці ідеї лівого радикалізму наближаються до концепції Л. Троцького, але разом з тим ліворадикали припускали можливість побудови соціалізму в одній країні, на відміну від Л. Троцького, який вважав, що ця побудова можлива тільки після перемоги світової революції.

Другий етап ліворадикальної політекономії пов’язаний з групою молодих економістів, які почали свою дослідну роботу під впливом марксистської традиції починаючи з 50 ¾ 60-х років. Друкованим органом цієї групи економістів стало періодичне видання “За радикальну політичну економію”.

Аналітичний вклад поглядів радикальних політекономів міститься в капітальній праці Г. Шермана та Е. Ханта “Економічна теорія. Традиційний і радикальний підходи”.

Представники нової хвилі радикалів поширили методологічну основу критики капіталізму. Поряд із марксистським методом вони широко використовували методику інституціоналізму. Економічні проблеми мають розглядатися в тісному зв’язку з такими соціальними проблемами, як соціальна нерівність, расизм, мілітаризм, екологія, неоколоніалізм, дегуманізація сучасного життя, бюрократизм, безробіття, освіта.

Радикали багато уваги приділяли обговоренням проблем співвідношення ринкових і планових механізмів, централізації та демократизації в соціалістичній економіці. Вони глибоко вивчали різні соціально-економічні моделі реального соціалізму й приходили до висновку, що всі вони не відповідають критеріями самоуправління і демократії.

Починаючи з 80-х років радикальні політекономи висувають деякі модифіковані моделі соціалізму. На їхню думку, соціалізм – це перш за все демократичне планове суспільство.

Демократичний характер суспільства має забезпечувати такий устрій, який ґрунтується на невеличких комунах з правом самоуправління. Такий устрій створює умови для втілення в життя принципів гуманізму, а також соціальних, політичних і національних прав людей.

Ліворадикали наполягають на тому, що економічне регулювання повинно здійснюватись тільки в плановій формі. Планування припускає такі два методи:

1. Господарські одиниці самі розробляють плани виробництва, а потім погоджують їх.

2. Надання можливості кваліфікованим спеціалістам розробляти централізований план тільки за умови дійсно демократичного контролю.

Таким чином, ліворадикальні політекономи вважають, що планування як метод керівництва економікою має перспективу в умовах демократичного суспільства.


Поделиться:

Дата добавления: 2015-09-13; просмотров: 55; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты