Людвш Фейербих ВЧЄННЯ ГЄГЄЛЯ Та ЙОГО ПОПЄрЄДНИКІВ. ЯКЩО

Гегель відривав розум, мислення від люди­ни, її чуттів і потреб, «нова філософія», або «філософія майбут­нього», - так називав Фейєрбах своє вчення, - виходить з того, що реальним суб'єктом розуму є тільки людина, а вона, у свою

Чергу, Є ПрОДуКТ Природи. ")

Філософія повинна затвердити союз з природознавством; цей «шлюб геолюбові», за образним висловом Фейєрбаха, буде більш плідним, ніж мезальянс між філософією та теологією, що існує протягом століть. Релігія обіцяє людині порятунок після смерті. Філософія повинна зробити те, що лише обіцяє релігія, але зробити це на землі, бо жодного потойбічного світу не існує. Філософія замінює релігію, даючи людям замість розради усві­домлення своїх реальних можливостей у досягненні щастя.

Фейєрбах стверджує, що питання про відношення мислення до буття є питанням про сутність людини. Філософія, що вирішує основне питання філософії, повинна бути антропологією (вченням про людину). Характерною особливістю антропологізму Фейєрба-ха є заперечення дуалізму тіла і душі, визнання і доведення мате­ріалістичного положення про єдність тілесного і духовного, об­'єктивного психічного та фізичного мислення та буття.

Антропологізм Фейєрбаха поєднує в собі започатковане матеріалістичне розуміння, спроби матеріалістичного обґрунту­вання суспільної свідомості як відбиття суспільного буття. Про­те Фейєрбах абстрактно розуміє людську сутність, не пов'язу­ючи її з історичними суспільними відносинами..

Зі своєї критики ідеалізму Фейєрбах робить висновок про те, що ідеалістична філософія є раціоналізованою, або спекуля­тивною, теологією. Цій критиці притаманний серйозний не­долік: вона провадиться з позицій метафізичного матеріалізму, внаслідок чого разом з ідеалізмом заперечується і діалектика, що була властивою найбільш видатним його представникам, особливо Гегелю. Фейєрбах не зміг знайти «раціональне зерно» у гегелівській діалектиці, не побачив необхідності створення матеріалістичної діалектики.

Місце народження Бога, - говорить Фейєрбах, - виключно у людських стражданнях. Тільки в людині бере Бог всі свої оз­наки: Бог - це те, чим людина хоче бути. Саме тому релігія володіє реальним життєвим змістом, а не є просто ілюзією. Суть релігії - людське серце; воно тим і відрізняється від твердого і холодного розуму, що хоче вірити і любити. Але суть релігії, на думку Фейєрбаха, не зводиться до якої-небудь окремої можли­вості людини: у релігії потворно відбивається вся людина - до цього зводиться головне положення антропологічного атеїзму.

Суть людини, до якої Фейєрбах зводить зміст релігії, він розуміє абстрактно, антропологічне. Суть людини, за Фейєрба-хом, - це розум, воля, серце; у нього йдеться про незмінну при­роду індивіда. За вченням Фейєрбаха, любов людини до люди­ни, особливо ж статева любов, - це релігійне почуття. Фейєрбах не зрозумів, що наукова критика релігії не вичерпується відно шенням релігійних уявлень до їх земного змісту. Найважливі­ше завдання наукової критики релігії є аналіз матеріальних причин релігійного подвоєння світу.

Основою філософської антропології Фейєрбаха є ма­теріалістичне вчення про природу. На відміну від ідеалізму і релігії, Фейєрбах вчить, що природа - це єдина реальність, а людина - її зовнішній продукт, відбиття, закінчення. У лю­дині й завдяки їй природа відчуває себе, мислить про себе. Природа вічна: виникає в часі відносно лише окремих явищ. Природа нескінченна і в просторі: тільки людська обме­женість ставить межі її протяжності.

Фейєрбах відстоює положення про безперервний зв'язок ма­
терії та руху. Але ж він не вказує на якісну багатоманітність форм
руху матерії, на їх взаємоперехід, внаслідок чого теза про самороз­
виток матерії є лише позитивним висновком із заперечення бо­
жественного першопочатку. Заперечуючи механістичне розумін­
ня життя, Фейєрбах рішуче заперечує і віталізм. Його розуміння
життя як вищої форми буття природи спрямовано головним чи­
ном проти вульгарного матеріалізму, що фактично заперечує існу­
вання свідомості. Свідомість у всіх її формах розглядається Фейє-
рбахом як безпосереднє відбиття суб'єкта й об'єкта. _:.^;

Таким чином, вчення Фейєрбаха про природу незважаючи на окремі діалектичні здогадки, більш глибоке, ніж у попередніх матеріалістів, розуміння єдності й багатоманітності природи в цілому ж не виходить за межі метафізичного матеріалізму.

Фейєрбах категорично заперечує існування об'єктів, що принципово не сприймаються відчуттями. Він виступає проти скептичної агностичної критики відчуттєвих сприймань, ствер­джуючи, що останні через свій безпосередній зв'язок з речами ніколи нас не обманюють. Але він не пов'язує чуттєвих уявлень з практичною матеріальною дійсністю. Не обмежуючись харак­теристикою ролі зору, слуху та інших органів чуття у пізнанні зовнішнього світу, Фейєрбах вказує на пізнавальне, значення всього емоційоного життя і діяльності людини. Але він не вкла­дає у своє розуміння чуттєвої діяльності найголовнішого -змінення людиною природи, матеріального виробництва.

Релігійно-ідеалістичному тлумаченню всесвітньої історії Фейєрбах протиставляє натуралістичну концепцію, початком якої є антропологічна характеристика людських відчуттів як головної і визначальної сили поведінки кожного індивіда та

СуСПІЛЬСТВа В ЦІЛОМу. ЗШЙБН<ЗЦШ| Ю'

'Ідеалізм Фейербаха у розумінні суспільного життя особли­во проявляється у тому, що він хоче побудувати свої соціальні гуманістичні передумови на суто етичній основі. Природа щас­тя така, що робить щасливим всіх: вона не потребує жодної відмови або протиставлення обов'язку почуттям. Усі труднощі, що, на думку Канта і Регеля, постають на шляху здійснення вимог моралі, з точки зору Фейєрбаха, зрештою не існують. Оскільки любов розглядається як суть і мета людського жит­тя, саме в любові вбачає Фейєрбах вирішальну силу суспіль­ства і, зокрема, морального прогресу.

Соціально-політичні погляди Фейєрбаха не виходять за межі буржуазної свідомості. Той «єдиний» і «нормальний» індивід, про якого він постійно говорить, вбачаючи в ньому людину майбутнього, вільну від усього того, що ганьбить людсь­ку індивідуальність, цей абстрактний суб'єкт зрештою зали­шається ідеалістичною людиною буржуазного суспільства.

Заслуга філософії Фейєрбаха полягає у тому, що єдиним, універсальним і найвищим предметом філософії вона вважала людину і природу як її основу. Матеріалізму Фейєрбаха влас­тивий антропологізм, однак Фейєрбах не зміг подолати спог­лядального характеру метафізичного матеріалізму й усвідоми­ти роль практики у процесі пізнання і суспільного розвитку. Через споглядальні позиції він не зміг зрозуміти гегелівської діа­лектики, відкинувши /її разом з ідеалістичною системою.

Таким чином, класи^ша німецька філософія кінця XVIII -початку XIX ст. відіграла^видатну роль в історії розвитку діа­лектичного мислення, у критичному подоланні метафізичного методу, що панував у філософії ХУІІ-ХУІІІ ст. Історичне до­сягнення німецьких філософів полягає в тому, що саме вони розробили діалектичний метод. Кант намагався обґрунтувати ідеалістичну діалектику понять у своєму вченні про антиномії

чистого розуму. Фіхте вклав в ідеалістичну діалектику розумі­ння розуму як руху від тези через антитезу до синтезу. Найбільш розвиненого вигляду діалектика набуває у Гегеля, у методі якого під містично-ідеалістичною оболонкою діалектики понять містилося раціональне зерно - ідея про діалектику речей, про розвиток у суспільстві і природі. Разом із матеріалізмом Фейєрбаха діалектика Гегеля стала продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки.

В основі всіх знань, понять та ідей лежить людська активність: ми знаємо тільки те і настільки, що і наскільки ввійшло у контекст нашої діяльності

Будь-яке знання отримує своє обгрунтування, достовірність і виправдання тільки в системі знань

У світі все пов'язано з усім; цей загальний зв'язок резюмується єдиним результатом - розвитком

Розриток знань, а також розвиток взагалі можливі, тому що кожний крок у процесах буття входить в

єдиного цілого. Тому розвиток представ як

поглиблення та збагачення змісту процесів, що

розвиваються. Розвиток знання відбувається через

рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково до повністю усвідомленого

Схема 3. Характеристика німецької класичної філософії

Філософські пошуки цих мислителів велись у межах тієї традиції у філософії, що можна позначити як класична модель. Вона охоплює період з Декарта до Гегеля, а значить, з середи­ни XVII до середини XIX ст. Для цієї філософської традиції характерними стали наступні риси:

уявлення про філософію як форму раціонально-теоретич­ної свідомості, за допомогою якої можна пояснити будь-які явища природної дійсності та духу; принципова установка на раціональну пізнаваність світу, якими б не були самі умови досягнення істини. У ситу­ації такого панування розуму людина є конструктивним мислячим ІІершопочатком, без урахування її особистісних характеристик;

установка на систематичність як представленість таких всеоб'ємних філософських систем, які включають у себе все, що на данному історичному етапі доступно раціональ­ному філософському дослідженню;

сприйняття світу в цілому як проникненого ідеєю гар­монії, доцільності та природного порядку, де особливу роль відіграють число і пропорція, структура та міра; інтенція суб'єкта пізнання на рефлексивне осягнення влас­них прийомів та методів пізнання, на перетворення мис­лення, що пізнає, у центральний об'єкт метафізичних дос­ліджень;

нове змістовне наповнення метафізичного методу філо­софствування, що полягає у доказових, системно розгор­нутих у вигляді філософського тексту роздумах мислите­ля над граничними засадами побудови світу і місця людини в ньому, над пізнанням та його межами, над ціннісними орієнтирами людської діяльності; просвітницький пафос класичної філософії, що обумовлював­ся націленістю мислителів на повчання людей, котрі сприй­мались як своєрідна забобонна, інертна маса, яку філософ покликаний позбавити від страждань та переживань; відірваність філософії від реальних проблем людини, її самоцінний та автономний характер, оскільки філософ часто замикався від світу у своїй споглядальній філо­софській системі, підмінюючи аналіз реальних процесів побудовою ілюзорних світосхем;

цілеспрямований пошук такого буття, який створює заса­ди всіх інших видів буття і забезпечує можливість її раціо нального пізнання з єдиних позицій - ось справжня мета існування спекулятивної метафізики', відповідність двом основним онтологічним лініям (натур­філософській та спекулятивній) двох базових гносеологіч­них установок - раціоналістичної та емпіричної, хоча всі вони в унісон співають гімн розуму, філософії, науці та просвітництву.

-

,,„

-