ГІБОРІЙСЬКА ЕРА. ПРОЛОГ

Роберт Говард

Конан, варвар із Кімерії

https://vk.com/with_books

Бібліотека пригод –

Роберт Говард

КОНАН, ВАРВАР ІЗ КІМЕРІЇ

_{Ілюстрації Ю. ЧУРСИН}

ГІБОРІЙСЬКА ЕРА. ПРОЛОГ

П ро добу, названу немедійськими літописцями Допотопною ерою, мало що відомо: мабуть, більш‑менш упевнено можна твердити лише про її останній період, хоча й ці відомості оповиті туманом легенд.

Найраніші історичні джерела розповідають про занепад допотопної цивілізації. Найвпливовішими в той період були монархи Камелії, Валузії, Верулії, Грондара, Туле та Коморії. Народи цих держав розмовляли однією мовою, що свідчить про їхнє спільне походження.

Існували тоді й інші держави, схожі за рівнем розвитку, населені іншими народами, найімовірніше, старшими.

Варварами[1]ж тієї епохи були пікти, що жили на островах, розташованих у Західному океані, далеко від материка; атланти, які населяли невеликий континент між островами піктів і Головним, або Туранським, материком, та ще лемурійці, котрі заселяли архіпелаг великих островів у Південній півкулі.

Існували ще безкраї обшири незвіданих земель. Цивілізовані держави, попри їхні великі розміри, займали вельми скромну частину суходолу.

Найзахіднішим царством Туранського континенту була Валузія, найсхіднішим – королівство Грондар. Жителі Грондару відзначалися меншою цивілізованістю, ніж їхні родичі в інших державах. На схід від Грондару пролягла пустеля, безлюдна й дика.

Там, де земля була щедрішою, у джунглях та передгір’ї, жили примітивні первісні племена. Далеко на півдні існувала таємнича цивілізація, яка не мала нічого спільного із туранською, – радше за все, долюдська. Східне узбережжя континенту населяла інша раса, також нетуранська за походженням. Час від часу в контакти з нею вступали лемурійці; раса ця походила, мабуть, із загадкової, оповитої туманом землі, що лежала на південь від островів Лемури.

Туранська культура вже підупадала. Армії Турану складалися переважно з варварів‑найманців. Полководцями, політиками, а часто‑густо й правителями туранських держав були пікти, атланти та лемурійці.

Про усобиці та сутички, про війни між Валузією й Коморією, про те, нарешті, як атланти підкорили частину старого материка і заснували свою державу, залишилося значно більше легенд, ніж вірогідних історичних свідчень.

Настав час, і катастрофа спустошила землю. Пішли на дно океану Лемурія й Атлантія; острови ж піктів, навпаки, піднялись і стали гірськими вершинами нового материка. Зникла у хвилях велика частина Турану, затонули й деякі області в глибині континенту – на їхньому місці утворилися величезні внутрішні моря та озера. Усюди заклекотали вулкани, і жахливі землетруси перетворили багаті міста на купи руїн. Цілі народи зникли з лиця землі.

Варварським племенам пощастило більше, ніж цивілізованим народам. Острови піктів загинули, проте велика колонія, заснована ними на південній межі Валузії з метою захисту її території, не постраждала. Обійшов катаклізм[2]і континентальну державу атлантів: тисячі їхніх одноплеменців прибували туди на кораблях, покинувши батьківщину, що занурювалася в океан. Чимало лемурійців врятувалися на східному узбережжі Туранського континенту, якого майже не зачепила катастрофа. Там вони потрапили під ярмо загадкового стародавнього народу, а їхня історія на багато тисячоліть стала історією жорстокого пригноблення та рабської праці.

Зміна природних умов у західній частині континенту спричинила розквіт химерних форм тварин і рослин. Густими джунглями вкрилися рівнини, бурхливі річки у своєму прагненні до моря пробили глибокі ущелини, до небес здійнялися гірські масиви, а руїни стародавніх міст, розташованих у колись квітучих долинах, опинилися на дні озер.

Звідусюди сходилися до континентальної держави атлантів зграї звірів та первісних людей, мавп та людиноподібних, що рятувалися із затонулих місць. У постійній боротьбі за існування атланти зуміли, проте, зберегти рештки своєї варварської культури. Позбавлені металу та металевих руд, вони, подібно до своїх предків, повернулися до обробки каменю й досягли успіху в цьому, але зіткнулися із сильним народом піктів. Пікти також виробляли кременеві знаряддя, але їхнє військове мистецтво розвивалося швидше, ніж у атлантів. Численна раса піктів була доволі примітивною, – від них не залишилось ані малюнків, ані різьблення по кості, – тільки гори чудової кам’яної зброї.

Зійшлися в сутичці ці народи кам’яного віку, і після низки кривавих воєн пікти відкинули атлантів на рівень жалюгідного варварства, хоча й самі зупинились у своєму розвитку.

Через п’ять сотень років після Катастрофи зникли з лиця землі королівства варварів. Залишилися від них тільки згадані племена – дикі й невпинно ворогуючі. І чисельністю, і організованістю пікти перевершували атлантів, які на той час розпалися на окремі роди зі слабо розвиненими міжплемінними зв’язками.

Таким був Захід тієї доби.

На Далекому ж Сході лемурійці, відрізані від решти світу гігантськими гірськими пасмами та ланцюгами великих озер, продовжували животіти у рабстві під владою аборигенів[3].

Доля віддалених частин Півдня вкрита млою таємниці. Катастрофа їх не торкнулась, але ще не скоро ця земля відіграє свою роль в історії людства.

Серед невисоких пагорбів Південного Заходу зуміла вижити решта народу невалузійського походження; ці люди називали себе “земрі”.

Тут і там були розкидані світом племена мавпоподібних дикунів. Вони й знати не знали про розквіт і загибель великих цивілізацій. Але далеко на Півночі вже наближалася потроху до межі, що розділяє звіра й людину, інша первісна раса.

Під час Катастрофи невелика група дикунів, які за своїм рівнем мало чим відрізнялися від неандертальців, у пошуках порятунку втекла на Північ. Там вони знайшли засніжену країну, населену лише войовничими мавпами – міцними, оброслими білою шерстю тваринами, що добре пристосувалися до тутешнього клімату. Прибульці стали до боротьби з ними й витіснили мавп за полярне коло – на вірну, як вони гадали, загибель. Але мавпи й там пристосувались і вижили.

Після того, як війни піктів і атлантів знищили те, що могло стати зародком нової цивілізації, наступна, так звана Мала Катастрофа ще більше змінила старий материк. Великі озера злилися в одне континентальне море, яке відділило Схід від Заходу. Землетруси, повені й виверження вулканів довершили загибель варварів – загибель, котру вони самі готували собі у взаємних війнах.

Через тисячу років після Малої Катастрофи Захід мав вигляд дикого краю джунглів, озер і бурхливих річок. На Південному Заході поміж лісистих пагорбів блукали кочові племена людиноподібних, що не знали ні мови, ні вогню, ні знарядь, – це були нащадки атлантів, котрі занурилися в безодню дикості, з якої насилу вибралися їхні предки. Там же, на Південному Заході, жили розсіяні племена звироднілих печерних людей, що говорили примітивною мовою. Вони, як і колись, називали себе піктами, але тепер це слово означало просто “людина” – так вони намагалися відділити себе від звірів. Тільки ця назва й пов’язувала піктів зі стародавньою історією їхнього племені. Звироднілі пікти та мавпоподібні атланти не спілкувалися з іншими народами.

На Далекому Сході лемурійці, доведені майже до тваринного стану рабською працею, повстали, перебили своїх гнобителів і повернулися до первісного способу життя серед руїн загадкової цивілізації. Решта їхніх поневолювачів, що врятувалися від відплати, вирушили на Захід, напали на таємниче стародавнє королівство і встановили там свою владу. Культура переможців під впливом культури переможених зазнала істотних змін. Так виникла держава Стигія. Відомо також, що корінних мешканців цієї країни залишилося зовсім небагато і завойовники ставилися до них із певною пошаною.

Про дикі племена, розкидані світом, відомо лише те, що вони дедалі більше наближалися до людей. Але це й усе.

Зате зросла могутність народів Півночі. Вони називали себе гіборійцями, або гіборами. Богом їх вважався Борі – великий вождь, котрий, за легендами, правив ними ще до короля, що привів їх на Північ у дні Катастрофи, – за часів, пам’ять про які лишилася тільки в переказах і легендах.

Гіборійці заволоділи північними областями й поступово просувалися на південь. До певного часу вони не зустрічалися з іншими народами і воювали лише між собою. Півтори тисячі років, проведених у країні снігів, давалися взнаки – це були світловолосі високі люди, запальні й войовничі. Вже на цій стадії розвитку їхню культуру відрізняла своєрідна природна поетика й уміння добре малювати. Жили вони, головним чином, полюванням, але їхні південні племена вже сотні років займалися скотарством.

Лише один випадок порушив повну ізоляцію гіборійців: коли повернувся з Далекої Півночі мандрівник і приніс звістку, що крижані пустелі не є безлюдними – їх населяють численні племена людиноподібних, вони походять, за його словами, від тих самих мавп, яких колись прогнали предки гіборійців. Мандрівник стверджував, що слід послати за полярне коло озброєні загони і перебити цих бестій, доки вони не перетворилися на справжніх людей. З нього глузували. Лише невелика група молодих воїнів у пошуках пригод рушила за ним на північ і зникла: жоден із них не повернувся назад. Гіборійці ж, у міру збільшення своєї чисельності, просувалися далі на південь.

Наступне століття було добою подорожей і завоювань. Історичною картою світу плинули річки племен, постійно її змінюючи.

Погляньмо на цю карту п’ятсот років по тому.

Загони русявих гіборійців просунулися на південь і захід, підкоривши або знищивши безліч малих, невідомих народів. Нащадки перших переселенців, які змішалися з переможеними, на батьків переселенців уже не схожі. На їхні землі сунуть племена чистокровних гіборійців, змітаючи зі свого шляху всі інші народи, наче щітка сміття, – внаслідок цього раси ще більше перемішуються одна з одною. Проте переможці ще не зустрічалися з найдавнішими расами.

Тим часом на Південному Заході нащадки народу земрі, у жилах яких також тече свіжа кров якогось таємничого племені; намагаються хоча б частково відродити свою стародавню культуру.

На Заході починають довге й важке сходження мавпоподібні атланти. Цикл розвитку для них замкнувся, давно вже забули вони, що їхні предки були людьми, і рухаються тепер без дороговказної зірки – пам’яті про минуле.

Пікти, що живуть на південь від них, залишаються дикунами; всупереч, вони не розвиваються й не занепадають.

Ще далі на південь лежить таємнича стародавня держава Стигія. На її східних межах живуть кочівники‑номади, уже тоді відомі як Сини Шем, або шеміти.

Зовсім поруч із піктами, у квітучій долині Зінг, під захистом високих гір примітивне плем’я, споріднене шемітам, зуміло налагодити доволі розвинене сільське господарство.

До могутнього натиску гіборійців додався ще один чинник: одне з племен опанувало мистецтво зведення кам’яних споруд, і незабаром у світі з’явилася перша гіборійська держава – дике варварське королівство Гіперборея, початок якому поклало спорудження примітивної кам’яної фортеці для захисту від міжплемінної ворожнечі. Люди цього племені швидко відмовилися від наметів із кінських шкур і переселилися в непоказні, але надійні кам’яні будинки. Зміцнившись таким чином, вони перетворилися на неабияку силу в тодішньому світі.

Небагато було в історії переломних моментів, які за значенням дорівнювали б створенню цієї сильної та войовничої держави, жителі якої несподівано відмовилися від кочового життя і спорудили будинки з нетесаних брил, оточивши їх циклопічними стінами, І вчинив це народ, що тільки‑но вийшов із кам’яного віку, – цілком випадково відкривши основні принципи будівельного мистецтва.

Народження королівства Гіперборея підштовхнуло розвиток багатьох гіборійських племен. Одні з них були переможені у війнах, інші просто відмовилися від осілості своїх побратимів – і всі вони рушили шляхами, що пролягли на півсвіту. І вже тоді племена гіборійців, що просувалися на північ, дедалі більше відчували натиск світловолосих дикунів, які в своєму розвитку недалеко пішли від людиноподібних.

Розповідь про наступне тисячоліття – це сага про зростаючу міць гіборійців, ці войовничі племена підкорили весь Захід. Саме тоді починають виникати перші примітивні королівства. Русяві загарбники захопили землі ліктів і витіснили господарів На безплідні західні землі. Нащадки атлантів, що осіли на північному заході, поволі перетворюються із майже мавп на первісних людей, не стикаючись ще з гіборійцями.

На Далекому Сході лемурійці розвивають власну дивну цивілізацію. На Півдні гіборійці засновують королівство Котх, що межує з країною пастухів – Землею Шем. Напівдике місцеве населення поступово відмовляється від варварських звичаїв – почасти завдяки контактам із гіборійцями, почасти під впливом Стигії, яка протягом століть дошкуляла пастушачим племенам грабіжницькими нападами. Світловолосий народ дикунів із Далекої Півночі набув такої сили й чисельності, що північні гіборійські племена кинулися на південь, змітаючи поселення своїх родичів. Одна з північних орд підкорила Гіперборею, проте назва держави лишилася незмінною. На південному сході від Гіпербореї з королівства Земрі виростає держава Замора. На південному заході – пікти вторгаються в родючу долину Зінг, підкоряють її жителів і осідають там. Таким чином виникає змішана раса. Її, у свою чергу, підкоряє одне з гіборійських племен, і разом вони започатковують королівство Зингара.

П’ять століть по тому території держав уже чітко визначено. У західній частині світу гору беруть гіборійські держави – Аквилонія, Немедія, Бритунія, Гіперборея, Котх, Офір, Аргос, Коринтія та Прикордонне Королівство. На схід від них лежить Замора, на південний захід – Зингара. Їхні народи схожі лише смаглявою шкірою та дивними звичаями.

Далеко на півдні причаїлася Стигія, ще вільна від іноземного ярма, але вже значно послаблена, бо шемітські народи скинули стигійське іго, віддавши перевагу менш обтяжливій залежності від королівства Котх. Смагляві пригноблювачі відкинуті за велику ржу Стікс, яка також зветься Нілус, або Ніл. Ріка ця тече на північ із невідомих південних земель, потім повертає майже під прямим кутом і несе свої води на захід крізь щедрі пасовиська Землі Шем просто до Великого Океану. Найзахідніша гіборійська держава – розташована на північ від Аквилонії Кімерія. Дикі її мешканці, нащадки атлантів, не відмовилися від кочового життя. Завдяки зв’язкам із гіборійською культурою вони розвиваються значно швидше за своїх одвічних ворогів – піктів, що населяють джунглі на заході Аквилонії.

Протягом наступних п’ятисот років гіборійська цивілізація розвинулася вже настільки, що її вплив допоміг диким племенам вирватися з безодні варварства. Наймогутнішою державою стає Аквилонія, а решта прагне зрівнятися з нею в багатстві та силі.

Гіборійська раса зазнала значних змін через приплив чужої крові. Найбільшою близькістю до спільних північних предків можуть похвалитися лише мешканці Гандерланду – північної аквилонської провінції. Але чужа кров не послабила гіборійців – вони залишаються вирішальною силою на Заході, хоча в степах невпинно зростають і множаться нові племена та народи.

На Півночі нащадки арктичної раси – русяві блакитноокі варвари – витіснили племена гіборійців, їм протистоїть тільки стародавня Гіперборея. Батьківщина цього північного племені зветься Нордхеймом, мешканці її поділяються на рудих ванів із Ванахейму та білявих асів з Асгарду.

Згодом на карті історії знову з’являються лемурійці – вже під ім’ям гірканців. Багато століть просувалися вони на захід і врешті‑решт осіли на південному узбережжі величезного континентального моря Вілайєт і заснували там королівство Туран. Між морем і східними кордонами дрібних князівств лежить дикий степ, а на південь і північ від нього – пустеля. Розкидані у степу пастушачі племена – іншого, не гірканського походження. Про їхню північну гілку невідомо нічого, південна ж пішла від тамтешніх шемітів із невеликою домішкою гіборійської крові.

Наприкінці цього періоду інші клани[4]гірканців, просуваючись на захід, заселяють північне узбережжя і зустрічаються з передовими загонами гіборійців, що рухалися на схід. Тепер погляньмо на людей цього століття. Гіборійці – панівна раса – як вже мовилось, не всі світловолосі й сіроокі. У жителів королівства Котх ми знайдемо яскраво виражені шемітські й навіть стигійські риси, так само як і в мешканців Аргоса, де ще збереглася й зингарська кров. Східні бритунці породичалися із смаглявими жителями Замори, а південні аквилонці зі стрункими зингарцями настільки, що у Пойнтайні, найпівденнішій провінції, переважають чорне волосся й карі очі. Стародавнє королівство Гіперборея лежить на самому краю цивілізованого світу, але в жилах її підданих тече чимало чужої крові через рабинь, яких привозять із Гірканії, Асгарду та Замори.

Чисту гіборійську кров усе ще можна знайти в Гандерланді – не за звичаями тамтешнього народу мати рабів.

Зберегли чистоту раси також варвари. Кімерійці міцні й високі на зріст, чорняві, із блакитними або сірими очима. Схожі на них люди з Нордхейму, але шкіра у них біла, очі блакитні, а волосся руде чи золотисте. Не змінилися й пікти – низькі на зріст, міцні, дуже смагляві, чорноокі й темноволосі.

Темношкірі гірканці – народ худорлявий і рослий, хоча дедалі частіше трапляються з‑поміж них люди широкоплечі й косоокі, це наслідок походу до земель мудреців, що живуть у горах, на схід від моря Вілайєт.

Шеміти зазвичай середні на зріст, утім і серед них є богатирі. Очі вони мають темні, носи гачкуваті, волосся синьо‑чорне.

Стигійці смагляві, високі, пропорційної статури, риси їхніх облич прості й благородні – такою є правляча каста. Нижчі ж касти – це суцільна суміш стигійців із шемітами й навіть гіборійцями.

На південь від Стигії лежать великі держави чорношкірих – амазонів, кушитів та атлайан, а також імперія Зембанте, де живуть різні народи.

Між Аквилонією та лісами піктів розташоване Боссонське Прикордоння. Його жителі ведуть свій рід від місцевого племені, підкореного гіборійцями. Це люди середні на зріст та статуру, очі в них сірі чи карі. Живуть вони селянською працею, мешкають за міцними мурами, підкоряються аквилонським королям. Боссонське Прикордоння захищає королівство від піктів та кімерійців. Боссонці відзначаються своєю стійкістю в бою. Протягом століть воюючи з варварами, вони так навчилися тримати оборону, що прорвати їхній стрій прямою атакою стало неможливо.

Таким був світ, у який прийшов Конан.

…Легенди свідчать, що наймогутніший воїн Гіборійської ери – той, хто, за словами немедійського літописця, “ножищами, озутими в грубі сандалії, топтав оздоблені самоцвітами престоли земних владик”, з’явився на світ просто на полі битви, і цим, мовляв, визначилася вся його подальша доля. Річ цілком можлива, бо кімерійські жінки володіли зброєю не гірше від чоловіків і не виключено, що мати Конана, яка носила його тоді під серцем, кинулася в бій разом з усіма, відбиваючи напад одвічних ворогів кімерійців – злобних ванів. Але так чи інакше, достеменно відомо, що все дитинство Конана певною мірою було пов’язано з війнами, що майже безупинно точилися між кімерійськими кланами. Успадкувавши від батька, знаменитого коваля та ювеліра, богатирську статуру, він брав участь у битвах із тої самої миті, коли вперше спромігся звести меч. Йому не було ще й п’ятнадцяти років, коли об’єднані племена кімерійців обложили, узяли штурмом і спалили прикордонне місто Венаріум, зведене схильними до експансії аквилонцями на одвічно кімерійських землях. Конан був серед тих, хто в перших лавах увірвався до фортеці, і його меч удосталь напився тоді ворожої крові. Відтоді його ім’я дедалі частіше лунало коло багать одноплеменців та на радах старійшин. Після штурму Венаріума Конан жив ще якийсь час у рідному краї, але потім потрапив у полон до гіперборейців, утік і замість того, щоб повернутися на батьківщину, вирушив на південь. На шляху Конана лежав Аренжун – знамените заморянське Місто Злодіїв, де й розпочалася його кар’єра професійного злодія й грабіжника, яка тривала кілька років…