НІЧНИЙ БАРАБАН

– …Н е ходи туди! В будинку Арама Бакші тебе очікує небезпека!

Голос, який намагався переконати Конана, тремтів від збудження. Тонкі пальці з брудними нігтями нервово хапали м’язисту руку кімерійця, котрий спокійно слухав грізні попередження. Двоє чоловіків стояли на розі великого збройового ринку, а повз них протікав багатомовний барвистий натовп, звичайний для екзотичних і галасливих вулиць Замбули. Поряд із гігантом‑кімерійцем жилавий засмаглий кочівник здавався навіть меншим, аніж був насправді.

Конан майже не слухав. Він ледве відвів погляд від гарненької гетери з яскраво‑червоними губами, яка зухвалою ходою пройшла від них за кілька кроків, і мляво поцікавився у настирливого співбесідника:

– Про які небезпеки ти говориш?

Житель пустелі крадькома подивився довкола й прошепотів:

– Можеш мені не вірити. Та купців і кочівників, які залишалися на нічліг у Арама Бакші, більше ніхто не бачив. І ніхто нічого не чув про них. Немовби вони випарувалися! Звичайно, Арам присягається, що вранці вони встають і продовжують свою подорож. Ніхто з мешканців нашого, міста з його будинку не зникав, та, повторюю, мандрівників більше не бачили, а їхні товари й спорядження іноді з’являються на ринку. Хіба не свідчить це про те, що Арам розправився зі своїми гостями? Як би інакше їхні речі потрапили на ринок?

– Я не маю ніяких товарів! – прогарчав кімерієць, схопившись за рукоять величезного меча, що висів на поясі. – Я програв навіть коня!

– Не тільки багаті мандрівники зникають із будинку Арама Бакші, – знову зашепотів зуагір. – Бідні кочівники теж ночують там, оскільки платня за нічліг в Арама нижча, ніж в інших тавернах. І їх також більше не бачили! Якось вождь зуагірів, чий син зник так само, поскаржився сатрапу Юнгірові Хану, і солдати Хана обшукали весь будинок.

– І знайшли гору трупів? – запитав Конан, глузуючи із зуагіра.

– Ні! Вони нічого не знайшли і вигнали вождя зуагірів із міста. Проте… – він присунувся до Конана й здригнувся. – Дещо було знайдено. Одразу за будинком, де починається пустеля, росте невеликий пальмовий лісок. Там є глибока яма. Так от у цій ямі знаходили обгорілі людські кістки!

– І що ж це означає? – усміхнувся кімерієць.

– Арам Бакша – диявол! Це огидне місто було побудоване стигійцями, а правлять ним гірканці. Тут змішалися білі, чорні й коричневі ніби спеціально для того, щоби породити всі нечестиві породи та відтінки. І ніхто не може сказати, хто тут людина, а хто замаскований диявол. Арам Бакша – демон у вигляді людини! Вночі він відкриває справжню личину і відносить своїх гостей у пустелю, де збираються його бісівські друзі.

– А чому він відносить тільки мандрівників? – скептично поцікавився Конан.

– Мешканці міста не дозволять йому вбивати своїх, проте вони не зобов’язані піклуватися про чужинців. Конане, ти прийшов із Заходу і не знаєш усіх таємниць цієї стародавньої землі. Від самих початків демони пустелі поклоняються Йогу, володарю Пустинного Житла, який за допомогою вогню пожирає людей. Отож дивися, Конане! Впродовж багатьох місяців ти жив у шатрах зуагірів, ти став нашим братом. Не ходи в будинок Арама Бакші!

– Геть! – зненацька різко вигукнув Конан. – Сюди йде загін міської варти. Побачивши тебе, вони можуть пригадати того коня, який був викрадений зі стайні сатрапа.

Кочівник пішов. Лише на мить він затримався, аби прошепотіти:

– Попереджаю тебе, брате мій! У будинку Арама Бакші діє нечиста сила!

Потім він промайнув на вузькій алеї, що веде до ринку, і зник.

Конан тугіше затягнув широкий пояс. На очах міських стражників він тримався абсолютно спокійно. Варта, проїжджаючи повз нього, уважно вивчила постать кімерійця. І не без підстав: Конан вирізнявся навіть у цьому барвистому натовпі, що заповнював покручені вулиці Замбули. Блакитні очі, широкі груди й могутні м’язи робили його помітним у східному бджолиному рої, а прямий меч, що висів біля стегна, доповнював опис свого власника,

Не зронивши й слова, варта, погойдуючись у сідлах, посунула вниз вулицею, і натовп розступився, даючи їй дорогу. Це були уродженці Пеліштіма, кремезні й горбоносі. Їхні кучеряві чорні довгі бороди спереду майже прикривали кольчуги. Кожен тримав у руці спеціальну паличку і за допомогою неї управляв конем. Правителі Турану давали цим найманцям роботу, яку раніше виконували самі туранці. Саме з цієї причини жителі Замбули ненавиділи стражників.

Конан поглянув на сонце, яке сідало на плоскі дахи будинків у західній частині базару, ще раз підтяг ремінь і попрямував до таверни Арама Бакші.

Неквапливою ходою горянина він ішов строкатими вулицями. Подерті туніки продавців вина тут перемішувалися з облямованими горностаєвим хутром халатами багатих купців, із розшитими перлами нарядами дорогих куртизанок. Попереду чиїхось нош незграбно рухалися величезні чорні раби, розштовхуючи зарослих до очей мандрівників із шемітських міст, обірваних кочівників із пустелі, торговців і шукачів пригод з усіх країн Сходу.

Та й місцеве населення було різнорідним не менше.

Кілька століть тому сюди прийшли армади зі Стигії і створили на мертвих пісках свою імперію. Замбула за тих часів була невеликим торговим містечком і займала зручне положення поміж оазисів. Стигійці перетворили її на велике місто. Жили тут також раби – шеміти й кушити. Численні каравани, що перетинають пустелі зі сходу на захід і назад, приносили багатство – і ще більше змішування рас. Потім зі сходу прийшли воїни Турану й відсунули кордони Стигії. І ось уже впродовж життя цілого покоління Замбула залишалася найвіддаленішим укріпленим пунктом на заході – з тих, що керовані туранським сатрапом.

Галас, – незліченною кількістю мов і діалектів – уперто дзвенів у вухах кімерійця. Бурхливе життя вулиць Замбули все більше захоплювало його. Раз у раз крізь натовп шумно прокладали собі шлях загони озброєних вершників. Це були високорослі воїни Турану. Мелодійно побрязкували їхні кольчуги, у такт руху розгойдувалися криві шаблі. Люди розбігалися, прагнучи не потрапити під копита туранських коней. Ці побоювання не були зайвими – адже по вулицях гарцювали хазяї Замбули. Високі стигійці, стоячи осторонь, похмуро поглядали на міську сторожу, згадуючи свою минулу славу. Різноплемінне ж населення мало цікавилося тим, де мешкає їхній король – у замку Кхемі чи в осяйному, пишному Аграпурі.

Так, Юнгір Хан править Замбулою. Проте чоловіки шепотіли один одному, що Юнгіром Ханом править його дружина Нафертарі. Як би там не було, а прості люди жили своїми справами. Збиралися й сперечалися на вулицях, укладали угоди, шахраювали, пили вино, кохалися – словом, робили все те, що й раніше протягом багатьох століть, відтоді, як вежі й мінарети Замбули звелися в блакитні небеса над мертвими пісками Харамуна.

Перш ніж Конан дістався будинку Арама, спеціально найняті люди вже запалили на вулицях ліхтарі, оздоблені бронзовими драконами, що злобно стежать за перехожими.

Дім Арама був останнім на вулиці, що веде на захід. Огороджений стіною великий сад, де густо росли фінікові пальми, відділяв будинок від інших споруд зі східного боку. А на захід від нього шумів фініковий гай, крізь який бігла вулиця, перш ніж зникнути в пустелі. Через дорогу виднів ряд покинутих халуп, де мешкали кажани та шакали. Конан здивувався, чому міські жебраки не ночують у порожніх спорудах.

Освітлена ділянка дороги залишилася позаду. Тут не було ліхтарів, за винятком одного, який висів над входом до таверни. У небі виблискували зорі, під ногами шурхотів м’який пісок. Від легкого вітру, що прилетів із пустелі, тихо шепотіло листя пальм.

Ворота до володінь Арама Бакші відкривались усередину – на алею, що пролягала між таверною й садом. Конан смикнув за мотузок дзвоника і забарабанив руків’ям меча в тикові ворота. Нарешті у воротах відкрилися невеликі дверцята, звідки визирнула чорна пика.

– Відкрий, демони б тебе взяли! – наполіг Конан. – Я заплатив Арамові за кімнату і, присягаюся Кромом, я її одержу!

Чорний слуга зиркнув на дорогу за спиною Конана й відчинив ворота. І закрив їх знову на замок після того, як кімерієць зайшов до двору. Замбула славилася своїми злодіями, і тому було цілком природним те, що будинок на краю пустелі обнесений високими стінами. Житло має надійно захищатися від нічних рейдів кочівників і від місцевих грабіжників.

Конан перетнув сад, де в мерехтливому світлі зірок дрімали величезні білі квіти, і зайшов до пивної. Біля входу сидів скромно одягнений стигієць з поголеною головою, що викривало в ньому студента, і сумно роздумував – певне, про незбагненність Всесвіту. В кутку кілька чоловіків грали в кості, відчайдушно лаючись.

М’яко ступаючи, зайшов Арам Бакша – ставний, в строгому халаті помірних кольорів, з чорною розкішною бородою і з дещо дивними, втікаючими від прямого погляду, очима.

– Ти хочеш поїсти й випити? – запитав він.

– Ні, я вже попоїв, – похмуро пробурчав Конан. – Принеси мені кухоль газанського вина. Тільки на це в мене і залишилися гроші.

Мідна монета дзенькнула об дубову стійку.

– Очевидно, тобі не таланило за гральним столом, – мовив Арам.

– А я й не збирався починати з купи срібла. Вранці заплатив тобі за кімнату на випадок програшу. Перш за все треба потурбуватися про дах над головою, аби спокійно провести ніч. Я помітив, що на вулицях Замбули не сплять. Навіть останні жебраки шукають собі діру, у яку прагнуть забитися до настання темряви. Певне, в місті повно злодіїв і вбивць.

Конан сказав це спокійно, без тіні хвилювання, просто як про звичну річ. Потім зробив ковток дешевого вина і слідом за Арамом вийшов із приміщення. Щойно він зник, гравці в кості облишили своє заняття й перезирнулися. У їхніх очах з’явився загадковий вираз. Ніхто не мовив жодного слова, тільки студент з поголеною головою голосно розсміявся, і це був страшний сміх – сміх нелюдського цинізму й знущання. Усі опустили очі, намагаючись не дивитися один на одного. Можливо, наука пошкодила розум стигійського школяра – таке зі студентами іноді трапляється.

Конан ішов за Арамом коридором, освітленим мідними лампами. Кімерійцю було моторошнувато від безшумної ходи господаря. Арам був узутий у м’які капці, на підлозі лежали товсті туранські килими, і Конана не полишало неприємне відчуття, ніби замбулієць не йде, а крадеться.

Наприкінці покрученого коридору Арам зупинився біля дверей, упоперек яких на масивних кронштейнах покоїлася товста залізна смуга. Хазяїн підняв засув і завів гостя до кімнати, маленькі вікна якої – Конан помітив одразу – були взяті в позолочені ґрати. На підлозі лежали килими, канапа й стільці були оздоблені складним різьбленням. Поза всякими сумнівами, ця кімната була набагато краща та зручніша За будь‑яку іншу, котру Конан за свої гроші міг зняти в центрі міста. Цей факт був важливий, якщо врахувати, що гаманець кімерійця дуже схуднув за останні кілька днів гульні.

Арам запалив бронзову лампу і звернув увагу Конана на двоє дверей із могутніми замками.

– Цієї ночі ти можеш спати спокійно, кімерійцю, – сказав він, прядучи очима на гостя. Конан забурчав, кинув на канапу голого меча.

– Твої замки й засуви міцні, та я звик спати зі своїм сталевим другом.

Арам нічого не відповів. Тільки перебирав пальцями густу бороду й дивився на страшну зброю. Потім тихо пішов, причинивши за собою двері.

Конан замкнув двері на засув, перетнув кімнату, відчинив інші двері, визирнув. Його кімната була в тій частині будинку, яка виходила на західну дорогу. Звідси можна було потрапити в маленький дворик, обнесений окремою стіною. Стіни, що відділяли дворик від таверни, були досить високі й не мали дверей, але стіна з боку дороги була невисокою, і ворота в ній не були замкнені.

Конан постояв кілька хвилин, відчуваючи тепло від лампи позад себе. Він дивився туди, де дорога зникала серед фінікових пальм. Звідти було чути слабкий шерех листя на легкому вітрі. За гаєм тяглися голі нескінченні піски. На протилежному кінці вулиці чулися слабкі звуки міста, освітленого ліхтарями. А тут було тихо, щось шепотіло листя, тьмяно мерехтіли зорі. За низькою стіною лежала курна дорога, і жалюгідні порожні халупи дивилися плоскими дахами на зоряне небо. Десь там, за пальмовим гаєм, почувся тихий гуркіт барабана.

Конану згадалися похмурі попередження зуагіра, які вже не здавалися безглуздими й фантастичними. Конан знову задумався над таємницею порожніх халуп. Чому жебраки обминають їх?

Він повернувся до кімнати, зачинив двері й опустив засув.

Світло почало тремтіти. Конан міг би заприсягтися, що ще кілька хвилин тому в лампі було достатньо пальмової олії. Тепер же її залишалося обмаль, на самісінькому денці. Кімерієць, що зроду не відзначався поступливістю, хотів був покликати господаря і влаштувати скандал. Але день трапився надто важкий, пора було й відпочити. Конан загасив вогонь.

У темряві він роздягся, витягнувся на дивані. Його м’язиста рука звично відшукала руків’я меча. Втомлено поглянувши на зорі в заґратованому вікні, кімерієць піддався чарівності легкого шелестіння пальмового листя і поринув у сон, куточком свідомості прислухаючись до бурмотання барабана з пустелі… до цього низького бурчання обтягнутого шкірою інструменту, по якому завдавала м’якого удару відкрита долоня чорної руки…