ЗАМОК ЧОРНОКНИЖНИКІВ

Над білими вершинами Гімелії зійшло сонце. Група вершників, дивлячись угору, зупинилася біля підніжжя довгого схилу. Високо над їхніми головами на схилі гори височіла кам’яна вежа. Далі, вище від неї, тяглися стіни ще могутнішої фортеці, розташованої на межі вічних снігів, що вкривають вершини Імша. У цій картині було щось нереальне, яскраво‑червоні схили слалися до фантастичного замку, що звідси мав вигляд дитячої іграшки, а блискуча білизна вершини за ним, здавалося, пронизувала холодну блакить неба.

– Залишімо коней тут, – сказав Конан. – Цей зрадницький підйом краще подолати пішки. Тим паче, що коні втомилися.

Він зіскочив з чорного жеребця, який стояв, широко розставивши ноги й опустивши голову. Усю ніч вони мчали вперед, підкріплюючись залишками їжі в своїх в’юках і зупиняючись тільки аби трохи перепочили коні.

– У цій вежі живуть аколіти Чорних Чаклунів, – сказав Конан. – Або, як їх ще називають, ланцюгові пси своїх хазяїв. Вони не сидітимуть склавши руки, коли побачать, нас на схилі.

Керім Шах поглянув угору на дорогу, по якій вони приїхали: вона знаходилася досить високо на схилі Імша. Туранець марно прагнув побачити в цьому лабіринті який‑небудь рух, який свідчив би про близьку погоню. Афгули, швидше за все, загубили слід свого вождя ще вночі.

– Що ж, ходімо!

Вони прив’язали втомлених коней до тамарисків і без зайвих слів рушили вгору. Звідусіль вони були видні як на долоні. Голий схил був покритий маленькими валунами, і за ними аж ніяк не могла сховатися людина. Хоча там могли ховатися інші живі істоти.

Вони не пройшли й п’ятдесяти кроків, коли з‑за одного з каменів вискочила рикаюча, запінена, з налитими кров’ю очима істота. Конан ішов перший, але пес не напав на нього. Прослизнувши поряд, він кинувся на Керіма Шаха. Туранець відскочив убік, і величезний звір напав на іракзая, який ішов третім. Воїн крикнув і затулився рукою. Бестія повалила його на спину, розриваючи йому руку, і за секунду сама повалилася від ударів дюжини шабель. Втім, чудисько не припиняло спроб вчепитися в щелепу наступній жертві, поки не було буквально розрубане на шматки.

Керім Шах перев’язав пораненому розірване плече, уважно подивився на нього і мовчки відвернувся. Приєднався до Конана, і вони мовчки продовжували підйом.

Потім Керім Шах сказав:

– Дивно, що сільський пес забрався аж сюди.

– Тут нема чого жерти, – погодився з ним кімерієць.

Вони обидва обернулись і подивились на пораненого воїна, що простував за ними в натовпі іракзаїв. Його темне обличчя блищало від поту, а спотворені гримасою болю губи відкривали вищирені зуби. Конан і Керім Шах знову подивилися на кам’яну вежу, що височіла перед ними.

На вершинах спочивала сонна тиша. Ні на вежі, ні на стінах довкола споруди, схожої на піраміду, вони не помітили анінайменшого руху. Чоловіки прямували туди в напруженому мовчанні, як люди, що йдуть краєм вулкана. Керім Шах зняв із плеча величезний лук, який бив за п’ятдесят кроків. Іракзаї потягнулися до своїх луків – вони були легші і вражали з меншої відстані.

Проте їм ще не вдалося підійти до вежі на відстань польоту стріли, коли щось несподівано впало на них із безхмарного неба. Пролетіло так близько від кімерійця, що він відчув дотик махаючих крил на обличчі, та не він, а наступний за ним іракзай захитався і впав, спливаючи кров’ю з розірваної артерії. Сокіл із крилами кольору полірованого металу, зі скривавленим, зігнутим, як шабля, дзьобом, знову злетів у небо і зненацька завмер, коли задзвеніла тятива лука Керіма Шаха. Птах упав, як камінь, проте ніхто з чоловіків не міг би показати того місця, куди він упав.

Конан нахилився над нещасним, але той уже помер. Ніхто нічого не встиг сказати, не було сенсу обговорювати ні цей випадок, ані те, чого ще ніколи досі не траплялося, – щоб сокіл напав на людину. В душах диких іракзаїв шаленство змагалося з фаталістичною[42]апатією[43]. Волохатими руками вони стискали свої луки й кидали мстиві погляди у бік вежі, нерухомість якої, здавалося, знущалася над ними. Наступний напад не примусив себе чекати. Всі побачили, як через край вежі переповзла біла димна хмаринка і попливла схилом униз. За нею з’явилися інші хмаринки. Вони здавалися безневинними, як пухнасті бульки каламутної піни, та Конан відсунувся вбік, уникаючи зіткнення з першою хмаркою. Один з іракзаїв, що йшов слідом, розмахнувся й рубонув хмаринку мечем. Пролунав оглушливий гуркіт. Пасмо диму зникло в сліпучому спалаху, а від надто цікавого воїна залишилася тільки купка обвуглених, почорнілих кісток. Зморщена долоня все ще стискала рукоятку зі слонової кістки, але вістря меча розплавилося і випарувалося у страшенному вогні. Та все ж воїни, котрі стояли поряд із жертвою, абсолютно не постраждали, вони були тільки приголомшені і ненадовго засліплені раптовим спалахом.

– Вибухає від дотику металу, – мовив Конан. – Дивися, вони наближаються!

Схил над ними був поспіль покритий кульками, що спускалися. Керім Шах натягнув тятиву і послав у самісіньку їхню гущу стрілу. Пробита стрілою хмара вибухнула, мов мильна булька, бризкаючи вогнем. Решта воїнів наслідувала приклад туранця, і за мить на схилі вирувала буря, разили громи і блискавки, розсипаючи дощі іскр. Коли білі клуби зникли, в сагайдаках у воїнів залишилося обмаль стріл.

Вони люто підіймалися вгору обвугленою й почорнілою землею, огинаючи ті місця, де гола скеля перетворилася на лаву від вогню цих клятих вибухів. Нарешті вони виявилися на відстані польоту стріли від вежі і розтягнули ряди, знервовано озираючись навколо: яку ще несподівану пастку влаштують їм захисники вежі?

На стіні з’явилася самотня постать із десятифутовим блискучим рогом. Хрипкий рев, що покотився схилом, був схожий на звуки труби в судний день. Відразу ж із підземних глибин йому озвалися глухий гуркіт і шум. Земля під ногами воїнів затрусилася.

Іракзаї на схилі, що ворушився, мов живий, захиталися, як п’яні, з криками жаху. Проте Конан із шаленим блиском в очах і з кинджалом у руках кинувся, як вихор, схилом, просто до дверей у стіні. Зверху лунали глузливий рев і підвивання величезного рогу. Керім Шах підтяг стрілу до вуха й відпустив тятиву.

Тільки туранець міг зробити такий постріл. Звук рогу зненацька замовк, і в повітрі пролунав високий, пронизливий крик. Постать у зеленому одязі захиталася, хапаючись за довге древко, що стирчало в грудях, потім перевалилася через парапет і полетіла вниз. Величезний ріг покотився й завис на краю стіни. Друга постать у зеленій тозі підскочила, щоб ухопити ріг. Знову задзвеніла тятива, і знов луною їй озвався крик агонії. Другий аколіт, падаючи, ліктем зачепив рога, і той розлетівся на друзки біля підніжжя вежі.

Конан із такою швидкістю подолав відстань до дверей, що не замовкла ще й луна від шуму падіння, а він уже бив вістрям свого ножа в двері. Інстинктивно відскочив, коли зверху вилили на нього розплавлене олово. Наступної миті він уже був біля воріт, атакуючи їх із подвоєною люттю. Той факт, що їхні вороги вдалися до таких звичайних методів оборони, додав йому сили. Чаклунська сила аколітів усе ж таки не була безмежною. Можливо, вони вже вичерпали всі запаси своїх чарівничих штучок?

Скатом вибіг Керім Шах, а за ним услід, похитуючись, – воїни. На бігу вони випускали стріли, які зі свистом перелітали за стіну чи билися об її зубці.

Товсте тикове дерево поступилося під ударами кімерійця, і він обережно зазирнув усередину, приготувавшись до найгіршого. Побачив овальну кімнату, круті сходи вгору. У протилежній стіні приміщення побачив широко відчинені двері, за ними схил… і спини півдюжини втікачів, одягнених у зелене людей.

Конан завив і стрибнув усередину, проте інстинкт підказав йому зупинитись і кинутись назад на секунду раніше, ніж величезна кам’яна брила з гуркотом звалилася на те місце, де він щойно торкнувся ногою підлоги. Кімерієць побіг уздовж стіни, криком закликаючи інших слідувати за ним.

Аколіти покинули першу лінію оборони. Коли Конан оббіг вежу, то побачив їхні зелені силуети високо вгорі. Дихаючи жаданням помсти, він помчав за ними, а Керім Шах із іракзаями наступали йому на п’яти. Хвилинний тріумф змусив їх забути про свій природжений фаталізм, а побачивши втікаючих ворогів, вони завили, як зграя вовків.

Вежа стояла на нижньому краю вузького плато, майже непомітно нахиленого. Через кілька сот ярдів плато раптом кінчалося глибокою ущелиною, абсолютно непомітною знизу. В цю ущелину і скочили аколіти, навіть не уповільнивши бігу. Переслідувачі побачили лише їхній зелений миготливий одяг, зникаючий за краєм прірви.

За якусь мить переслідувачі також стояли на краю рову, що відділяв їх від замку Чорних Чаклунів. Скільки сягало око, в обидва боки лежала прірва завширшки тисячу і завглибшки п’ятсот футів, з прямовисними стінами, що, імовірно, йшли уздовж усієї вершини Імша. Вона була по вінця наповнена дивним іскристим і блискучим туманом.

Конан поглянув униз і вилаявся. Помітив одягнених у зелене аколітів, що поспішно простували виблискуючим, немов срібло, дном долини. Їхні силуети були змазані й невиразні, немов занурені в глибоку воду. Вони йшли ланцюжком, прямуючи до протилежної стіни урвища.

Керім Шах напнув лука й випустив свистячу стрілу. Проте вона, потрапивши в імлу ущелини, здавалося, раптово втратила швидкість і, відхилившись від свого курсу, упала далеко від цілі.

– Якщо вони змогли туди спуститися, то і ми зможемо! – сказав Конан Керімові Шаху, який стояв поряд і здивовано спостерігав за, польотом своєї стріли. – Я бачив, вони пройшли цим шляхом…

Придивившись, він помітив унизу щось таке, що нагадувало золоту нитку, яка розтягувалася по всій ширині каньйону. Аколіти йшли вздовж цієї нитки, і раптом кімерієць пригадав оті, що здавалися йому раніше незрозумілими, слова Хемси: “Тримайся золотої жили!” Нахилившись, він знайшов на краю міжгір’я тонку смугу виблискуючого золота; це жила золотого родовища, що лежить прямо на поверхні, збігала вниз і йшла через срібне дно ущелини. Він побачив іще дещо, чого досі не помітив через особливе заломлення світла. Золота жила йшла вздовж платформи, яка спускалася до самого низу й мала заглибини для рук та ніг.

– А, ось як вони злізли вниз, – сказав Керім Шах. – Отже, вони не можуть літати в повітрі. Ходімо…

У цю мить укушений псом чоловік страшенно скрикнув і, вищиривши зуби, кинувся на Керіма Шаха. З його рота стікала піна. Туранець спритно, немов кіт, скочив убік, а той, що сказився, звалився головою вниз у прірву. Решта солдатів підбігли до краю безодні й зі здивуванням зазирнули вниз. Чоловік не шугонув униз каменем, а поволі плив крізь рожеву млу, як людина, що занурюється у воду. Кінцівки його судомно сіпалися, а яскраво‑червоне, спотворене конвульсіями лице виражало швидше біль, аніж сказ. Нарешті він упав на блискуче дно прірви і залишився нерухомий.

– У цій ущелині нас підстерігає смерть, – пробурмотів Керім Шах, відсахнувшись від цієї рожевої мли, яка майже сягала його ніг. – А що тепер, Конане?

– Ходімо далі! – невесело відповів кімерієць. – Ці аколіти – звичайні люди: якщо імла не вбила їх, значить, вона не вб’є й нас.

Він підтягнув пояс і При цьому мимохіть доторкнувся пояса, подарованого Хемсою. Звів брови й сумно посміхнувся. Він зовсім забув про цей пояс, та все ж саме він тричі врятував його, підставляючи інші жертви.

Аколіти досягли протилежної стіни й повзли по ній, як великі зелені мухи. Конан зійшов на платформу і став обережно спускатися. Рожева хмара огорнула його ноги і підіймалася все вище в міру того, як він опускався платформою. Хмара діставала до його колін, до стегна, потім до пояса й плечей. Він відчував її навколо себе, як. густий туман у вологу ніч. Коли вона вже діставала шиї, він повагався, а потім із головою поринув у млу. Тієї ж миті почав задихатися, невблаганна сила не давала йому зітхнути, здавивши ребра в смертельних обіймах. Конан у відчаї підстрибнув, борючись за життя. Виставивши голову на поверхню, почав ротом хапати повітря.

Керім Шах нахилився над ним, щось кажучи, проте Конан не чув його і не звертав на нього уваги. Він подумки перебирав у пам’яті вказівки Хемси. Спробував намацати золоту жилу і зрозумів, що, спускаючись, зійшов із неї. Намацав у платформі кілька заглиблень для рук і ніг. Ставши точно на жилу, почав спускатися знов. Рожева мла ізнов обгорнула його. Голова його теж поринула в імлу, проте, стоячи на золотій жилі, він, як і раніше, міг дихати. Побачив угорі обличчя товаришів, що дивилися на нього, – злегка розмиті в блискучій імлі. Жестом наказав їм слідувати за ним і швидко почав спускатися, не чекаючи, поки вони підуть за ним.

Керім Шах мовчки уклав меча в піхви й пішов слідом за кімерійцем, а іракзаї Поспішили за Керімом Шахом, швидше побоюючись втратити ватажка й провідника в одній особі, ніж якоїсь каверзи, яка могла на них очікувати в цій ущелині. Вони трималися золотої жили, як показав їм кімерієць. Спустилися на дно прірви і пішли сріблястою рівниною, ступаючи на золоту смугу, як люди, що йдуть по канату над прірвою. Ішли, немов невидимим тунелем, наповненим повітрям. З усіх боків їх оточувала смерть.

Стежина, якою зникли аколіти, вела до платформи з другого боку ущелини і зникала за її краєм. Вони рушили тудгі, приготувавшись до зустрічі з невідомою небезпекою, що таїться серед гострого каміння, яким був усипаний край обриву.

На них там очікували одягнені в зелені тоги, озброєні ножами аколіти. Можливо, утікаючи, вони дісталися до якоїсь межі, яку не могли переступити. Може, стигійський пояс, що оперізував живіт Конана, був причиною того, що їхнє закляття виявилося безсилим. А може, знаючи, що за поразку вони будуть покарані на смерть, вирішили використати останній шанс і з ножами в руках вискочили з‑за скелі.

Серед потрісканого каміння почалася кривава битва, зброєю у якій було не мистецтво чорнокнижників, а звичайні ножі. Дзвеніла сталь, зі свистом опускалися леза, розтинаючи тіла, м’язисті руки завдавали могутніх ударів, лилася кров, бійці топталися по тілах тих, хто впав.

По правді кажучи, лише один із іракзаїв сплив кров’ю і помер, але аколіти вилягли всі до одного – порізані, порубані на шматки, скинуті в прірву, вони поволі опускалися на сріблясте дно, що виблискувало внизу.

Переможці, стерши кров з облич, озирнулися. Окрім Конана і Керіма Шаха, ще четверо іракзаїв вийшли з битви неушкодженими.

Вони стояли між потрісканих скель, що утворили зубчастий край ущелини. Покручена невисоким схилом стежинка вела до широких сходів, зроблених із зеленого шестифутового каменя, що нагадував нефрит. Сходи вели на широку галерею з такого ж полірованого матеріалу, а за нею – поверх за поверхом – здіймався замок Чорних Чаклунів. Здавалося, що його вирубали з однієї прямовисної скелі ущелини. Архітектура замку була чудовою, хоча й не мала оздоблень. Нечисленні вікна були прикриті віконницями. Ніде не було жодних ознак життя, жодної дружньої чи ворожої істоти.

Вони пішли стежкою без слів, обережно, немов люди, що наближаються до зміїного кубла. Іракзаї посувалися, немов у трансі, неначе йшли на вірну смерть. Навіть Керім Шах мовчав. Тільки Конан, здавалося, не усвідомлював, яким неможливим порушенням традицій були їхні дії, який величезний пролом вони пробили в загальноприйнятих поглядах. Він був не зі сходу, його спородила раса, що билася з демонами і чорнокнижниками так само запекло й успішно, як і з іншими ворогами людей.

Він зійшов блискучими сходами і по широкій зеленій галереї підійшов до оббитих золотом тикових дверей, що виднілися з другого її боку. Уважно оглянув верхні поверхи величезної піраміди замку, що здіймався перед ним, простягнув руку до мідної ручки на дверях, і з кривою усмішкою затримав її на півдорозі. Ручка була у формі змії з вигнутою шиєю і з піднятою головою. Конан запідозрив, що металевий гад може раптом ожити від дотику його руки.

Одним ударом він відрубав ручку, яка впала на камінь, і мідний дзвін зовсім не розсіяв його підозри. Вістрям кинджала він відкинув її і знов повернувся до дверей. Навколо панувала цілковита тиша. Рожева мла огортала далекі гори. Сонце блищало на їхніх вершинах, укритих снігом. Високо вгорі висів яструб, як чорна цятка в небесній синяві. Окрім нього, єдиними живими істотами були люди під дверима, оббитими золотими листами, – маленькі постаті на галереї з зеленого нефриту на схилі величезної гори Імш.

їх, розвіваючи обривки одягу, шмагонув холодний вітер, що прилетів із льодовиків. Кинджал Конана, ударивши в масивні двері, викликав гуркітливу луну. Кімерієць бив раз за разом, пробиваючи металеві листи й тикове дерево. За якусь мить він обережно заглянув крізь пробитий отвір усередину. Побачив простору кімнату з голими стінами зі шліфованого каменю і мозаїчною кам’яною підлогою. Єдиними меблями тут були столики зі шліфованого ебенового дерева й кам’яний подіум. Ніде не було жодного сліду живої душі. У протилежному кутку кімнати він побачив ще одні двері.

– Залиш стражника біля дверей, – сказав він. – Ходімо всередину.

Керім Шах наказав одному з воїнів стояти на варті, той із луком напоготові повернувся на середину галереї. Конан зайшов до замку, за ним – туранець і троє іракзаїв. Вартовий біля дверей сплюнув, пробурмотів щось собі під носа – і здригнувся, почувши тихий глумливий сміх. Піднявши голову, він побачив на другому поверсі одягнену в чорне постать, яка презирливо поглядала на нього, глумливо кивала головою. Іракзай швидко напнув тятиву й пустив стрілу, яка, промайнувши вгорі, упилася в обтягнуті тогою груди. Чаклун, продовжуючи сміятися, вирвав стрілу з тіла й недбало шпурнув її стрільцеві. Воїн відскочив, інстинктивно виставивши руку. Його пальці стулилися на держаку, що перекручувався в повітрі.

Іракзай пронизливо скрикнув. Дерев’яна стріла в його руці звивалася – вона стала гнучкою, немов розтанула від дотику його пальців. Він спробував відкинути “це” від себе, та запізнився. Холодні кільця обвилися коло його зап’ястя, а мерзенна клиноподібна голівка поповзла до м’язистого плеча. Воїн ще раз скрикнув, обличчя його набрякло й почервоніло, а очі, здавалося, ось‑ось вискочать із орбіт. У страшенних конвульсіях він сповз на землю й завмер.

Воїни, котрі вже були зайшли до замку, кинулися назад. Конан швидко підійшов до висаджених дверей і став як укопаний, нічого не розуміючи. Товаришам, що дивилися на це, здавалося, що кімерієць б’ється з повітрям. Не бачучи перед собою ніякої перешкоди, він усе ж таки відчув під пальцями слизьку, гладеньку поверхню і зрозумів, що вихід закритий кристалічною плитою. Він бачив крізь неї стражника, що нерухомо лежав на галереї з опереною стрілою в плечі.

Конан підняв кинджал і вдарив, а остовпілі товариші, які дивилися на нього, побачили, як вістря відскакує від невидимої перешкоди з гучним дзвоном, немов криця натикається на тверду речовину. Конан припинив подальші спроби пробитися. Він знав, що навіть легендарний меч Аміра Курума не зміг би розтрощити цю невидиму перешкоду.

Кількома словами він пояснив це Керімові Шаху. Туранець знизав плечима:

– Що ж, повернення відрізане, нам слід шукати інший шлях. Отже, йдімо вперед, чи не так?

Кивнувши головою, Конан обернувся і попрямував до дверей в іншому боці кімнати, відчуваючи, що йде назустріч неминучій смерті. Підняв кинджал, щоб ударити в двері, але вони тихо відчинилися, неначе мали на те свою волю. Конан переступив поріг і опинився у величезній залі. Уздовж її стін стояли блискучі колони, а за сто футів від дверей починалися широкі нефритові сходи, що вужчали догори, немов піраміда. Він не знав, що там далі, проте, щоб зійти на сходи, йому треба було пройти повз дивний вівтар із чорного, як вугілля, каменя. Чотири величезні золоті змії звивалися навколо його чотирьох боків, виставивши клиноподібні голови, звернені на чотири сторони світу, – як варта легендарних скарбів. Проте на вівтарі, який вони охороняли, була лише кришталева куля, наповнена чимось на кшталт диму, в якому плавали чотири золоті плоди граната.

Це видовище збудило щось у пам’яті Конана, та він облишив вдумуватися, що саме, бо на нижніх сходинках побачив чотирьох одягнених у чорне людей. Він не помітив, як прийшли Чаклуни, вони просто виникли тут, згідливо киваючи пташиними головами, – високі, худі, а їхні руки й ноги були приховані під фалдами численного вбрання.

Один з них підняв руку, рукав тоги сповз, відкриваючи її… Це була зовсім не рука. Всупереч своїй волі Конан затримався на півкроці. Він зустрів силу, не схожу на силу Хемси, і не в змозі був зробити й кроку вперед, хоча відчував, що може відступити назад, коли схоче. Його друзі теж зупинились і мали вигляд ще безпорадніший, аніж він, бо були не в змозі зробити жодного руху.

Чарівник із піднятою рукою кивнув одному з іракзаїв, і той, як у трансі, рушив до нього, втупившись кудись у далечінь, тримаючи меча в безсило опущеній руці. Коли воїн проходив повз Конана, той витягнув руку Й загородив йому дорогу. Кімерієць був набагато сильніший від іракзая й у звичайних умовах із легкістю змахнув би його, як муху. Проте воїн відштовхнув його руку, як билинку, потім нерівною, механічною ходою підійшов до сходів. Дійшов до них, став на коліна, віддав свого меча й схилив голову. Чаклун узяв у нього зброю. Майнуло вістря – і голова іракзая впала з плечей і з глухим стукотом покотилася чорною мармуровою підлогою. З розітнутих артерій хлюпнула кров, потім тіло осіло і, широко розкинувши руки, простягнулося на підлозі.

Нелюдська долоня знову піднялась і покликала іншого іракзая, який, хитаючись, рушив назустріч смерті. Страшна сцена повторилася, і друге тіло без голови лягло поряд із першим.

Коли й третій воїн пройшов повз Конана, прямуючи до своєї погибелі, кімерієць, у якого набрякли жили на скронях від зусиль і марних спроб подолати стримуючий його невидимий бар’єр, зненацька відчув, що навколо прокидаються невідомі, сприятливі для нього сили. Це відчуття прийшло без попередження, несподівано, проте з такою силою, що він ані на мить не сумнівався в тому, що саме підказав йому інстинкт. Ліва рука кімерійця мимоволі торкнулася стигійського подарунка Хемси. Конан стиснув чаклунське плетиво і вмить відчув прилив нових сил у здерев’янілих кінцівках: воля до життя розбурхалася в ньому з силою блиску розпеченої до білого жару сталі, а другою хвилею прийшов пронизуючий гнів.

Третій іракзай вже перетворився на млявий труп, і огидний палець кивнув знов, коли Конан відчув, що невидимий бар’єр луснув. З його горла вирвався дикий крик, і злість, що переповнювала його, знайшла вихід у блискавичній атаці. Як буря, він кинувся на чаклунів, стискаючи лівою рукою чарівний пояс, – кинувся із відчайдушною силою, з якою потопаючий тримається за дерево, що пливе. Довге вістря в його правиці блищало, як сонячний промінь. Чаклуни, що стояли на сходах, не ворухнулися. Навіть коли вони й були здивовані, то не показали цього, дивилися холодно й байдуже. Конан не гаяв часу на непотрібні роздуми, що він зробить із ними, коли вони опиняться на відстані досяжності його кинджала. Його охопила жага вбивства, він хотів тільки одного – встромити вістря в тіла ворогів, втопити клинок у їхній крові.

Він був уже за кілька кроків від сходинок, на яких, глумливо всміхаючись, стояли Чаклуни. Набрав повітря в груди, і лють зростала в ньому з кожним подихом. Він саме був поряд із вівтарем, оповитим золотими зміями, коли, немов блискавиця, його осяяв спомин про передсмертні слова Хемси, і він почув їх знову, немов хтось прошепотів йому на вухо: “Розбий кришталеву кулю”.

Він відреагував, не роздумуючи. Між імпульсом і дією не минуло й сотої частки секунди, і найсильніші з чорнокнижників не змогли б устигнути прочитати його думки і перешкодити тому, що сталося. Вправно, як кіт, він у стрибку змінив напрям атаки і з тріском опустив кинджала на кришталеву кулю. Негайно ж відчув майже помітне дихання жаху, що напливало від сходів, від вівтаря – чи від самого кристала. Слух розрізало пронизливе шипіння позолочених змій, які раптом ожили і, піднімаючи страшні голови, намагалися кусатися. Проте розлючений Конан був для них недосяжний. Блискучий клинок перерізав жахливі тіла одне за одним і знов ударив по кришталевій кулі. З громовим гуркотом кристал вибухнув, бризкаючи дощем вогненних осколків на чорний мармур підлоги, а золоті плоди граната, немов звільнені від пут, вистрілили під високі склепіння і зникли.

Божевільний, звіриний, жахливий рев луною прокотився величезною залою. Із піною на посинілих губах чотири чорні постаті на сходах звивалися, корчилися в конвульсіях. Крещендо нелюдського завивання зненацька урвалося. Чаклуни перестали рухатися. Конан знав, що вони мертві. Він подивився на вівтарі кришталеві друзки. Чотири безголові золоті змії, як і раніш; обвивали вівтар, та в їхніх металевих тілах не залишилось і сліду життя.

Керім Шах, якого під час битви відкинула невидима сила, поволі підвівся з колін. Похитав головою, аби позбутися дзвону у вухах.

– Ти чув цей звук, коли розбив кулю? – запитав він. – Немов разом із нею в замку розбилися тисячі кришталевих дзеркал. Схоже, в цих золотистих плодах граната були вкладені душі чорнокнижників? Еге ж?

Конан обернувся, бачачи, що Керім Шах хапається за меч і показує кудись рукою.

На сходах з’явилася нова постать. Незнайомець теж був одягнений у чорну тогу, але з розшитого оксамиту, а на голові в нього була гостроверха шапка. На його вродливому обличчі панував незворушний спокій.

– Хто ти, хай тобі чорт? – запитав Конан, дивлячись на незнайомця.

– Я володар Імша! – відповів той напоєним жорстокою радістю, і лунаючим, як святковий дзвін, голосом.

– Де Жазміна? – запитав Керім Шах. Володар вибухнув сміхом.

– І навіщо, трупе, тобі це знати? Чи ти так швидко забув про мою силу, яку я колись тобі передав, що прийшов битися зі мною, бовдуре? Певне, я мушу вирвати твоє серце, Керіме Шаху!

Він простяг руку, певне знаючи, що в неї щось упаде, і туранець пронизливо скрикнув у смертельній муці й захитався, як п’яний. Зненацька почувся тріск кісток і ланок кольчуги, які розламувалися, і з грудей шпигуна‑невдахи хлюпнула кров, а крізь величезну дірку в розірваних тканинах вистрілило щось яскраво‑червоне й вологе – просто в наставлену долоню володаря, як шматок заліза, притягуваний магнітом. Туранець осів на підлогу і вже не ворушився, а володар Імша зі сміхом шпурнув під ноги кімерійцю людське серце, яке ще билося.

Конан вилаявся і з гарчанням кинувся до сходів. З пояса Хемси плив струмінь сили і безмежної ненависті, що допоміг подолати страшне випромінювання волі, з якою кімерієць зіткнувся на сходах. У повітрі повисла відливаюча металевим блиском імла, в яку він поринув, немов плавець, опустивши голову, прикриваючи лице зігнутою рукою й міцно стискаючи в лівій руці кинджал. Напружуючи наповнені слізьми очі, дещо вище від себе на сходинках розрізнив фігуру страхітливого чорнокнижника – це зображення напливало хвилями, як віддзеркалення в швидкоплинній воді.

Його штовхали і кидали сили, які йому було важко осягнути розумом, але він відчував підтримку струмуючої звідкись ззовні сили, яка нестримно несла його вперед проти волі чаклуна і його власної слабкості.

Він досяг верху сходів і крізь сіро‑металеву млу побачив перед собою обличчя чаклуна й дивний страх, що світився в його невпевненому погляді. Конан прорвався крізь імлу, наче крізь хвилі прибою, і кинджал у його м’язистій руці рвонувся вгору, як жива істота. Вістря роздерло тогу володаря, який відскочив зі здавленим криком. Зненацька, на очах здивованого кімерійця, чорнокнижник зник – просто зник, як мильна булька. Тільки сходами прослизнула якась довга і хитлива тінь.

Конан стрибнув за нею на вузькі сходи, прямуючі зі сходового майданчика вгору. Він не міг зрозуміти, що туди прослизнуло, але скажена ненависть приглушила огиду й страх, що охопили його.

Він побіг широкими коридорами з голими стінами з полірованого нефриту. Перед ним ковзнула довга тінь і зникла за дверними портьєрами. Одночасно з цим у глибині однієї з кімнат пролунав переляканий жіночий крик. Цей крик підігнав Конана, він помчав щосили до дверей і наступної миті опинився в приміщенні за портьєрою.

Перед його очима постала жахлива картина. На краю покритого оксамитом подіуму зіщулилася Жазміна, волаючи від жаху й огиди, піднявши руку, аби захиститися від навислої над нею страшенної голови змії з блискучою лускою і виблискуючими темними кільцями. Зі здавленим криком Конан метнув у змію кинджал.

Гад блискавично обернувся й кинувся на нього, як вітер поміж високих трав. Довге лезо застрягло в його шиї так, що рукоятка стирчала з одного боку шиї, а вістря – з іншого, але це, здавалося, тільки посилило лють величезного гада. Він нахилив свою велику голову над чоловіком, який наважився чинити йому опір, і, вишкіряючи бризкаючі отрутою ікла, спробував укусити його. Проте тієї ж миті Конан вихопив із‑за пояса стилет і щосили ударив вістрям від низу до верху. Сталь пробила нижню щелепу чудовиська і застрягла у верхній, немов пришпиливши щелепи одну до одної. Негайно ж величезне тіло гада окільцювало кімерійця. Не маючи нагоди пустити в хід зуби, змія спробувала таким чином його атакувати.

Ліва рука Конана була притиснута до тіла зміїними кільцями, проте права була вільна. Міцно упираючись у землю широко розставленими для рівноваги ногами, він схопив рукоятку кинджала, що стирчав у тілі змії, і висмикнув її з тіла. Ніби вгадуючи своїм нелюдським розумом намір супротивника, бестія почала звиватися, напружуватися, намагаючись охопити й вільну руку супротивника. Та довге вістря піднялося й опустилося зі швидкістю блискавиці, майже перерізавши надвоє величезне тіло змії.

Перш ніж кімерієць зміг ударити знову, гнучкі кільця випустили його зі своїх обіймів і чудовисько ковзнуло по плитах, спливаючи кров’ю з жахливих ран. Конан стрибнув за ним, піднімаючи зброю для удару, та вбивчий удар уразив тільки повітря, бо гад, звиваючись, ковзнув убік і вдарив головою об перегородку з сандалового дерева. Одна з плит відсунулася: довге, спливаюче кров’ю тіло ковзнуло в щілину і зникло. Кімерієць тут же вдарив по перегородці, кількома ударами пробив у ній діру і зазирнув до темного приміщення. Чорного страшного гада не побачив ніде. Побачив тільки калюжу крові на мармурових плитах і криваві сліди, що вели до замаскованих у стіні дверей. Це були сліди босих ніг…

– Конане!

Він обернувся на п’ятах, і саме вчасно, щоби зловити в свої обійми Деві Вендії, тремтячу від страху, вдячності й полегшення. Вона перебігла через усю кімнату й кинулася йому на шию.

Від усіх цих подій розбурхалася гаряча кров кімерійця. Він притиснув дівчину до грудей із силою, яка за інших обставин викликала б на її обличчі болісну гримасу. Жазміна не чинила опору. Місце Деві зайняла звичайна жінка.

– Я знала, що ти прийдеш по мене, – сказала вона. – Ти не зміг би кинути мене одну в цьому лігві демонів.

Почувши ці слова, Конан опам’ятався й пригадав, де вони знаходяться. Він підняв голову й прислухався. У замку на Імші панувала тиша, проте вона була напоєна загрозою. Небезпека чатувала в кожному закутку, глумливо скалилася з‑за кожної портьєри.

– Краще ходімо звідси, поки є час, – сказав він. – Від цих ран загинула би будь‑яка істота, і навіть людина, тільки не чорнокнижник. Завдаси йому удару, а він відповзе, як поранена змія, щоб з якогось чарівного джерела знову зачерпнути отрути.

Він узяв дівчину на руки й поніс, немов дитину, блискучим нефритовим коридором і сходами, з напруженою увагою шукаючи навколо нові ознаки небезпеки.

– Я зустріла володаря Імша, – перелякано прошепотіла Жазміна, знов переживаючи весь той жах і міцно обіймаючи рятівника. – Він насилав на мене чари, щоб зламати мою волю. Найстрашніше – це був гниючий труп, який хапав мене… потім я знепритомніла й лежала, як мертва, не знаю, скільки часу. Коли опам’яталася, почула внизу шум і крики, а потім цей змій заповз до кімнати і… ах! – вона затремтіла. – Якимсь чином я зрозуміла, що це не видиво, а справжня змія, яка хоче мене убити.

– Так, це вже не було видінням, – упевнено відповів Конан. – Він зрозумів, що програв, і вважав за краще вбити тебе, тільки б не віддати мені.

– Про кого ти говориш “він”? – запитала невпевнено Деві.

Вона зненацька скрикнула, притискаючись до Конана, і забула про своє запитання. Побачила трупи, що лежали біля підніжжя сходів. Останки чаклунів аж ніяк не справляли приємного враження, вони зморщилися і почорніли, а розкрите вбрання оголило їхні ноги й руки, які не мали нічого спільного з людськими. Жазміна, побачивши це, зблідла і заховала обличчя на широких грудях Конана.