НАРОД, ПРИРЕЧЕНИЙ НА ПОМСТУ

Техотль ударив кулаком у бронзову браму й став боком, аби бачити протилежний бік зали.

– Траплялося, тут гинули люди, які вже відчували себе в безпеці, – пояснив він.

– Так чого ж вони не відчиняють? – запитав Конан,

– Вони дивляться на нас через Око, – відповів Техотль. – Ваш вигляд їх спантеличив.

Він голосно закричав:

– Відчиняй браму, Ексцелане! Це я, Техотль, зі мною друзі з великого світу за лісом! Зараз відчинять, – заспокоїв він союзників.

– Можна було б їм трішки й поспішити, – похмуро сказав Конан. – Щось все‑таки повзе за нами коридором.

Знову лице Техотля стало попелястим, і він заходився щосили гамселити у браму:

– Відчиняйте, бовдури, відчиняйте! Нас переслідує Повзун!

Він гамселив ще й ще, і нарешті брама безшумно відчинилася, утворивши перегороджений ланцюгом прохід, в якому блищали наконечники списів і суворі уважні очі. Потім ланцюг опустився, і Техотль, схопивши союзників за руки, буквально затягнув їх за браму. Конан, озирнувшись, устиг ще помітити позаду жахливі контури змії, що повзла повільно й важко. Величезне тіло витікало з дверей, огидна голова була вся в крові й невпевнено хиталася з боку в бік.

Коли вони опинились у квадратній кімнаті, стражники опустили важкі засуви й напнули ланцюг. Ця брама була здатна витримати будь‑яку облогу.

Стражників було четверо, вони належали до тієї ж самої раси, що й Техотль, і були озброєні списами та мечами. В стіні біля брами була встановлена складна система дзеркал, за допомогою яких крізь вузьку щілину в стіні спостерігали за тим, що відбувається перед брамою. Певне, це й було Око, про яке говорив Техотль.

Стражники з подивом роздивлялися прибульців, та нічого не запитували, і Техотль утримувався від пояснень. Страх і нерішучість облишили його.

– Ходімо! – квапив він своїх нових друзів. Конан озирнувся на браму.

– А ті, що переслідували нас? Вони не стануть брати ворота штурмом?

– Вони знають, що Орлина Брама їм не до снаги. Вони втекли в Ксоталанк разом зі своїм повзучим дияволом. Ходімо, я проведу вас до володарів Текультлі.

Один зі стражників розкрив перед ними двері до коридору, що не відрізнявся від інших приміщень міста. Проте було видно, що тут мешкають люди. З яшмових стін звисали оксамитові полотнища, пишні килими застеляли пурпурну підлогу, сидіння і дивани зі слонової кістки були вкриті м’якими атласними подушками.

Коридор закінчувався оздобленими дверима, які ніхто не охороняв. Техотль безцеремонно штовхнув двері й завів товаришів до чималої зали, де зо тридцять смаглявих чоловіків та жінок підхопилися з подушок і зустріли їх здивованими вигуками.

Чоловіки, за винятком одного, були схожі на Техотля, але темношкірі, з дикими очима, жінки мали своєрідну вроду. Вони були зодягнені в золотисті шаровари й короткі шовкові спідниці, підперезані розшитими золотом шарфами. Їхнє чорне волосся до плечей перехоплювали срібні обручі.

У кріслах зі слонової кістки на яшмовому постаменті[49]сиділа пара, яка відрізнялася від решти. Величезний чоловік із надзвичайно широкими грудьми й бичачою шиєю, єдиний серед чоловіків, мав розкішну сріблясто‑чорну бороду до пояса. Одяг його був із пурпурного шовку, широкі рукави оголяли м’язисті руки.

Жінка, яка сиділа поряд із ним, схопилася з приглушеним криком і, ледве поглянувши на Конана, спрямувала палаючий погляд на Валерію. Вона була висока, гнучка – і, поза сумнівом, найвродливіша в цій залі. Одягом вона була не надто обтяжена – два шматки яскраво‑червоної із золотом матерії заміняли їй спідницю. Пов’язка на грудях і обруч на голові були прикрашені діамантами. І лише у неї, єдиної зі всього цього смаглявого народу, не було звичайного шалу в очах.

Вона не зронила ні слова й лише стояла зі стиснутими кулаками, вдивляючись у Валерію.

Чоловік на троні зі слонової кістки аж ніяк не змінив виразу обличчя.

– Князю Ольмек! – звернувся до нього Техотль і вклонився, широко розкинувши руки. – Я привів союзників зі світу за лісом. У Залі Тецкоті Палаючий Череп убив мого товариша Хицмека…

– Палаючий Череп! – залою пробіг переляканий гомін.

– Саме так! Я повернувся й побачив Хицмека на підлозі з перерізаним горлом. І, перш ніж я схаменувся, Палаючий Череп напав на мене. Я глянув на нього, і кров захолола в моїх жилах, і мозок розтанув у моїх кістках. Я не міг ані втікати, ані битися – тільки чекав удару. І тоді з’явилася ця білошкіра жінка й зарубала його своїм мечем. Слухайте – це був всього лишень пес із Ксоталанка, який пофарбував свою шкіру в білий колір і надягнув на голову череп давнього чаклуна! Тепер цей череп розлетівся на сто шматків, а той, хто його носив, мертвий!

Невимовна жорстока радість звучала в останніх його словах, і дикі крики слухачів вторили їй.

– Це ще не все! – закричав Техотль. – Слухайте далі. Коли я заговорив із нею, на нас напали четверо ксоталанкійців! Я вбив одного – ось рана, залишена ним, вона сама свідчить про жорстокий бій. Двох убила вона. Але нам уже погано доводилося, коли в боротьбу вступив цей воїн і розбив голову четвертому! Так! П’ять цвяхів з яскраво‑червоними головками вб’ємо ми в стовп помсти!

Він указав на колону з чорного дерева, що зводилася над тронним постаментом. Сотні яскраво‑червоних цяток укривали її відшліфовану поверхню – червоноголові цвяхи, убиті в чорне дерево.

– П’ять червоних цвяхів за п’ять ксоталанкійських життів, – тріумфував Техотль, і жахаюча радість, написана на лицях людей, позбавляла їх людського вигляду.

– Хто ці люди? – запитав Ольмек низьким голосом, що нагадував віддалений рев буйвола.

Ніхто з мешканців Ксухотля не говорив голосно, немов тиша порожніх кімнат і безлюдних залів панувала й у їхніх душах.

– Я Конан із Кімерії, – відповів варвар. – А ця жінка – Валерія з Червоного Братства, аквилонська піратка. Ми дезертирували з армії на кордонах Дарфару і хочемо дістатися узбережжя.

– Ви ніколи не дістанетеся узбережжя! З Ксухотля немає виходу! Решту життя ви проведете в цьому місті!

Жінка на троні говорила це голосно й швидко.

– Що ти маєш на увазі? – прогарчав кімерієць, поклавши долоню на руків’я меча, і став так, аби бачити всю залу. – Чи ви маєте нас за полонених?

– Ти не так її зрозумів, – втрутився Ольмек. – Ми ваші друзі. І не затримаємо вас проти волі. Та, боюся, обставини не дозволять вам залишити Ксухотль.

Він глянув на Валерію і швидко опустив очі.

– Ця жінка, – сказав він, – зветься Таскелою, вона княгиня народу Текультлі. А зараз подайте нашим гостям їжу й напої – без сумніву, вони голодні після далекої дороги.

І він указав на стіл зі слонової кістки. Наші шукачі пригод обмінялися поглядами й сіли за стіл. Кімерієць був виповнений підозр: його суворі блакитні очі невпинно шастали залою, а меч був під рукою. Проте від наїдків й випивки він не відмовився.

І все сильніше притягала його погляд Таскела, хоча сама вона наполегливо продовжувала розглядати білотілу супутницю Конана.

Техотль перебинтував свою рану шматком шовку і теж сів за стіл пригощати своїх нових друзів. Він уважно розглядав кожну страву чи напій і все пробував сам, перш ніж подати гостям. Поки вони підкріплювалися, Ольмек мовчки дивився на них з‑під густих чорних брів. Поряд, уперши підборіддя в долоні, сиділа Таскела. Її чорні загадкові очі, сповнені дивним світлом, ані на мить не відривалися від гнучкої постаті Валерії. Позаду трону вродлива, але похмура дівчина поволі гойдала віялом зі страусових пер.

На закуску подали химерні плоди – невідомі мандрівникам, але смачні. Легке червоне вино також мало особливий гострий присмак.

– Ви прийшли здалеку, – сказав нарешті Ольмек. – Я читав книги наших батьків. Аквилонія лежить іще далі, ніж землі стигійців і шемітів, за королівствами Аргос і Зингара, а Кімерія ще далі, ніж Аквилонія.

– Такі ми вже з нею мандрівники, – безтурботно сказав Конан.

– Але як вам удалося пройти крізь ліс – зрозуміти не можу, – продовжував Ольмек. – У давнину кілька тисяч воїнів ледве зуміли подолати всі небезпеки лісу.

– Правду кажучи, нам трапилося одне коротконоге страховище трохи більше від слона, – байдуже сказав Конан, беручи келих, наповнений Техотлем з очевидним задоволенням. – Та ми його вбили, і більше ніяких неприємностей не було.

Карафа з вином випала з рук Техотля і розбилася об підлогу. Він знову зблід. Ольмек схопився, усі інші перелякано й здивовано дивилися один на одного. Деякі опустилися на коліна. Тільки Таскела була байдужа – Конан із подивом зауважив і це.

– Що таке? – запитав він. – Чому ви в мене втупилися?

– Ти… Ти вбив бога‑дракона?

– Бога? Дракона вбив, справді. А що, не можна хіба? Адже він збирався нас зжерти.

– Але ж дракони безсмертні! – вигукнув Ольмек. – Можна перемогти подібного до себе, але ніколи ще жодна людина не вбивала дракона. Тисячі воїнів, яких наші батьки вели в Ксухотль, не могли з ними упоратися! Мечі ламалися об їхню луску, як тріски!

– Ось коли б ваші предки здогадалися вимочити списи в отруйному соку яблук Деркето, – набивши рот, повчав Конан, – а потім увіткнули б у драконове око чи пащу, то швидко б переконалися, що дракони не більш безсмертні, ніж усяке інше ходяче м’ясо. Ця дохлятина лежить десь на узліссі. Якщо не вірите – підіть і подивіться.

Ольмек дивився на нього з величезним подивом.

– Саме через драконів наші предки сховались у Ксухотлі, – сказав він. – Вони не зважилися перетнути рівнину і знову заглибитись у джунглі. Проте й без того десятки людей загинули в пащах чудовиськ, перш ніж дійшли до міста.

– Отже, це не ваші предки збудували Ксухотль?. – запитала Валерія.

– Він вже був тут, коли ми вперше прийшли сюди. І навіть його звироднілі жителі не знали, скільки років він існував.

– Твій народ прийшов сюди з озера Зуад? – запитав Конан.

– Так. Понад півстоліття тому плем’я тлацитлан повстало проти стигійського короля і, зазнавши поразки, втекло на південь. Довгі тижні йшли вони через савани, пагорби й пустелі, поки не дісталися величезного лісу. Ішли тисячі воїнів із дружинами та дітьми. І в цьому лісі напали на них дракони, і багато кого розірвали на шматки. І нажаханий народ тікав від них до самої рівнини, посередині якої стояло місто Ксухотль. Вони отаборилися під стінами, не наважуючись покинути рівнину, бо з лісу доносилися звуки міжусобної битви потвор. Проте на рівнину вони не виходили. Мешканці міста зачинили браму й зі стін обсипали нас стрілами. І ця рівнина стала в’язницею племені тлацитланів, тому що повернення через джунглі було б безумством. І першої ж ночі до табору таємно проник раб із міста, людина тутешньої крові. У юності він разом зі своїм загоном заблукав у лісі, і всіх, окрім нього, зжерли дракони. До міста його впустили, але зробили рабом. Звали його Толькемек.

Очі Ольмека при цьому запалали, а багато хто в залі заходився плюватись і бурмотіти прокльони.

– Він пообіцяв нашим воїнам відчинити браму, а навзамін зажадав подарувати йому всіх, кого візьмуть у місті живцем…

…На світанку він відчинив браму. Воїни кинулись усередину, і зали Ксухотля залилися кров’ю. В місті жили лише кілька сот людей, жалюгідні залишки великого народу. Толькемек казав, що вони прийшли сюди давним‑давно зі Старої Косали, коли предки тих, що нині заселяють Косалу, вдерлися з півдня і прогнали тамтешніх жителів. Вони довго йшли на захід, поки не знайшли цю оточену лісами рівнину, заселену плем’ям чорних.

Негрів вони обернули в рабство й почали споруджувати місто. У східних горах вони здобували і яшму, і мармур, і ляпіс‑лазур, і срібло, і золото, і мідь. Винищили стада слонів заради іклів. Коли будівництво було закінчене, усіх рабів перебили. Їхні чарівники зміцнили безпеку міста за допомогою своєї жахливої магії: вони воскресили драконів, що колись заселяли ці місця і чиї кістки можна знайти в джунглях. Вони наживили на ці кістки плоть і вдихнули в них життя. І чудовиська знову пішли по землі, як за часів, коли світ був ще зовсім юним. Проте закляття магів тримало їх у лісі, не пускаючи на рівнину.

Багато сторіч жив народ Ксухотля у своєму місті, обробляючи поля за стінами, доки мудреці не навчилися вирощувати овочі, які зовсім не вимагають ґрунту і черпають усе необхідне просто з повітря. Так пересохли зрошувальні канали, і так почалося розкладання суспільства. Вони вже були вимираючою расою, коли наші предки прорубалися крізь джунглі на рівнину. Великі чарівники до того часу вже вимерли, а їхні заклинання були забуті. Вони не змогли протиставити нам ані магію, ані меч.

І наші предки перебили їх, залишивши близько сотні для Толькемека, колишнього раба. Багато днів і ночей розносилися містом їхні крики й стогони…

Якийсь час плем’я тлацитлан жило в мирі й спокої під керівництвом двох братів – Текультлі і Ксоталанка – разом із Толькемеком. Він на той час одружився із дівчиною з наших. Ми були вдячні йому за відчинену браму. Крім того, він знав місця, де були заховані скарби. Тому й ділив владу з братами.

Так минали роки. Ми тільки їли, пили, кохалися й виховували дітей. Обробляти поля не було потреби, оскільки Толькемек навчив нас мистецтву вирощувати плоди й овочі без землі. Окрім того, падіння міста й загибель його колишніх жителів знищили силу закляття, яке утримувало драконів у лісі. Ночами ці тварюки тинялися біля самих воріт і жахливо завивали.

Уся рівнина була залита кров’ю після їхніх сутичок, і ось тоді…

Князь прикусив язика на півслові, та відразу ж і продовжив розповідь. Але Конан і Валерія зрозуміли – він пропустив щось, чого вони не мають знати.

– П’ять років тривав мир. А потім… – погляд Ольмека на якусь мить торкнувся жінки, що сиділа поряд із ним. – А потім Ксоталанк узяв за дружину жінку, про яку мріяли і Текультлі, і старий Толькемек. І ось шалений Текультлі викрав її, а Толькемек допомагав йому, бажаючи досадити Ксоталанку. Той зажадав, аби йому повернули дружину, але рада племені вирішила, що вибір залишається за жінкою. Вона вирішила залишитися з Текультлі. Розгніваний Ксоталанк спробував забрати її силою, і охоронці обох братів зчепились у Великій Залі…

…Пролилася кров з обох боків. Суперечка перейшла у ворожнечу, ворожнеча – у відкриту війну. У дні цієї смути плем’я розділилося на три частини. Ще раніше, в мирні дні, місто було поділене володарями між собою… Текультлі займав західну частину, Ксоталанк займав східну, Толькемек – район південної брами. Так виникло три військові табори.

Злоба, ненависть і ревнощі породили пролиття крові, насильство й убивство. Витягнутий меч уже не міг повернутись у піхви. Текультлі ворогував із Ксоталанком, а Толькемек допомагав то одному, то другому, зраджуючи їх, коли йому це було вигідно. Зрештою Текультлі та його народ відступили аж до західної брами, де ми живемо й нині. Ксухотль має форму овалу. Текультлі – територія, що прибрала ім’я свого князя, – займає західну частину цього овалу. Ми замурували всі проходи, що сполучають цей квартал із рештою міст, залишивши на кожному поверсі тільки одні двері. Потім народ Текультлі спустився в підземелля і стіною відокремив їхню західну частину. І почав жити, як в обложеній фортеці, роблячи вилазки проти ворога.

І люди Ксоталанка в східній частині міста вчинили так само, і люди Толькемека в південній. Центр міста залишився нічийним і незаселеним. І стали ці порожні зали і кімнати полем битви й місцем вічного страху,

Толькемек повів війну з обома кланами. Він був значно страшнішим, аніж Ксоталанк, – справжній демон у людській подобі. Він знав багато таємниць міста і ніколи не відкривав їх прибульцям. Подорожуючи по схованках і підземеллях, він викрав у мертвих їхні страшні таємниці, таємниці давніх повелителів і магів, про які забув навіть перебитий нашими предками вироджуваний Народ. Але вся його магія виявилася безсилою тієї пам’ятної ночі, коли ми взяли його укріплення і перебили всіх його прихильників, а самого прирекли на довгі, довгі тортури…

Голос Ольмека перейшов у ніжний шепіт, і в очах засяяла така радість, ніби він бачив цю сцену перед собою і вона надавала йому нечувану насолоду.

– Ми підтримували в ньому життя так, що він лише мріяв про смерть як про найкоханішу дружину. А потім узяли його ще живого з камери тортур і кинули в підземелля – аби щури обгризли його кістки. Та він умудрився втекти зі своєї тюрми в підземні коридори. Без сумніву, він загинув там, оскільки єдиний вихід звідти веде в Текультлі, а звідти відтоді ніхто не виходив. Навіть кісток його не знайшли, і тому найтемніші й марновірні в нашому народі твердять, що дух його все ще блукає підземеллями, завиваючи серед скелетів. Люди Толькемека були вирізані дванадцять років тому, але триває і все лютішою стає війна між Текультлі і Ксоталанком, і закінчиться вона лише тоді, коли загинуть останній чоловік і остання жінка. Півстоліття тому Текультлі викрав дружину Ксоталанка. Півстоліття триває ворожнеча. Я з’явився на світ у розпал війни, як і всі інші в цій залі, окрім Таскели. І, гадаю, помремо раніше, ніж вона закінчиться. Ми народ, що гине, як і ті нещасні жителі Ксухотля. Коли почалася війна, нас було сотні з кожного боку. А тепер увесь народ Текультлі перед тобою – окрім тих, що стережуть браму. Сорок чоловік – от і весь клан. Скільки ксоталанкійців, нам невідомо. Навряд чи набагато більше. За останні п’ятнадцять років у нас не народилося жодної дитини, у наших ворогів також. Ми гинемо, але, перш ніж зникнути остаточно, заріжемо стільки ксоталанкійців, скільки дозволять боги.

І довго ще Ольмек розповідав із шалено виблискуючими очима про цю жахливу війну, що велася в тихих кімнатах і похмурих залах при світлі зелених кристалів на плитах, палаючих пекельним вогнем, які час від часу все більше червонішали. Ціле покоління потонуло в цих калюжах крові. Давно був мертвий Ксоталанк, зарубаний у жорстокій битві на сходах зі слонової кістки. І Текультлі не було в живих – розлючені ксоталанкійці спіймали його і зняли з нього шкіру.

Без жодного хвилювання оповідав Ольмек про страшенні битви в чорних коридорах, про засідки на гвинтових сходах, про жахливу різанину. Все яскравіше розгорявся в його темних бездонних очах червоний вогонь, коли він розповідав про людей, з яких живцем знімали шкіру, про розрубаних і розірваних на частини, про полонених, що страшенно виють у камерах тортур. І це було так огидно, що навіть бувалому варварові‑кімерійцю стало огидно. Не дивно, що Техотль трусився від страху, що вороги його зловлять! Але все‑таки зважився на вилазку – значить, ненависть у них сильніша за страх.

А Ольмек продовжував розповідь про справи страшні й таємні, про чари й заклинання, викрадені в чорній безодні катакомб, про незвичайних істот, викликаних ворогами з пітьми для жахливого союзу. Тут у ксоталанкійців була перевага – саме під їхніми володіннями покоїлися останки наймогутніших чарівників стародавнього Ксухотля і разом з ними – їхні безсмертні секрети.

Валерія слухала все це, і її охоплював жах. Ворожнеча стала тією рушійною силою, котра невпинно штовхала народ Ксухотля до остаточної загибелі. Ворожнеча була сенсом усього їхнього життя. У ворожнечі приходили вони на світ, а покидаючи його, вірили, що вона триватиме й після їхньої смерті. Вони залишали свою фортецю і пробиралися в Зали Мовчання тільки для того, щоб убивати й бути вбитими. Іноді вони поверталися з походу, ведучи збожеволілих полонених чи приносячи криваві трофеї переможців. Іноді не поверталися зовсім, і тоді ворожі руки перекидали їхні розітнуті тіла через бронзову браму.

Страшне, неприродне, жахливе життя вели ці люди, відрізані від решти світу, ув’язнені в одну кліїку, немов щури, здатні лише для того, щоби нападати, калічити й убивати.

Під час оповіді Ольмека Валерія постійно відчувала на собі невідступний погляд Таскели. Здавалося, вона не чує бородатого гіганта. Усі ці перемоги й поразки її ніби й не торкалися, і це здавалося Валерії ще страшнішим, ніж неприкрита жорстокість Ольмека.

– І ми не можемо залишити місто, – говорив Ольмек. – Ось уже п’ятдесят років ніхто не покидав його, окрім… – він знову обірвав себе і за якусь мить продовжив:

– Навіть коли б і не було ніяких драконів, ми, народжені й вирослі в місті, не наважимося його залишити. Ніколи ще не ступала наша нога за стіни. Ми незвичні до відкритого простору й сонячного світла. Ні – в Ксухотлі ми народилися, тут і помремо!

– Ну що ж, – сказав Конан. – З вашої ласки, ми краще пограємо в піжмурки з драконами. Ваша війна нас не стосується. Коли ви покажете нам дорогу до західної брами, ми підемо геть.

Таскела стиснула кулаки й почала щось говорити, але Ольмек перервав її:

– Наближається ніч. Якщо ви опинитесь на рівнині вночі, то певне потрапите в лапи драконів.

– Ми вже йшли рівниною вночі і навіть спали там, проте нікого не зустріли, – зауважив Конан.

Таскела похмуро посміхнулася:

– Ви не посмієте покинути Ксухотль!

Конан подивився на неї з інстинктивною неприязню: надто йому не подобалася увага княгині до Валерії.

– Думаю, що посміють, – сказав Ольмек. – Але, Конане й Валеріє, вас же послали самі боги, аби перемогли Текультлі! Війна – ваше ремесло, так чому вам не битися на нашому боці? Багатств у нас накопичено понад міру – коштовне каміння в Ксухотлі таке ж звичне, як бруківка в інших містах. Деякі привезені ще за давнини, а вогненні кристали здобуті в східних горах. Допоможете нам здолати ксоталанкійців – і беріть, скільки понесете!

– А ви допоможете нам знищити драконів? – запитала Валерія. – Тридцять воїнів із луками й отруєними стрілами зуміють винищити всіх гадів у лісі.

– Так! – не замислюючись, погодився Ольмек. – Ми, щоправда, за роки рукопашних боїв розучилися стріляти з лука, але можемо відродити це мистецтво.

– Що ти на це скажеш? – звернулася Валерія до Конана.

– Ми мандруємо без копійки за душею, – посміхнувся кімерієць. – А як на мене – що ксоталанкійців різати, що когось іншого…

– Так ви згодні? – закричав Ольмек, а Техотль від радості заплескав у долоні.

– Гаразд. А тепер чи не будете ви люб’язні показати нам кімнати, придатні для відпочинку, щоб уранці зі свіжими силами взятися до… е‑е‑е… роботи?

Ольмек згідно кивнув і подав знак рукою. Техотль і одна з жінок повели найманців коридором, який починався ліворуч від яшмового постамента. Валерія озирнулася і побачила, що Ольмек зі свого трону проводжає її довгим і дивним поглядом. Таскела шепотіла щось своїй похмурій служниці, Ясалі, яка наблизила вухо до самісіньких губ княгині.

Коридор був неширокий, але довгий. Зрештою жінка зупинилася, відчинила двері й жестом запросила Валерію до її кімнати.

– Стривайте! – забурчав Конан. – А де спатиму я?

Техотль вказав на кімнату з іншого боку коридору, на одні двері далі. Конан якийсь час вагався, збираючись, мабуть, щось сказати – та Валерія випередила його: злорадно посміхнувшись, вона зачинила двері в нього перед носом. Він пробурмотів щось несхвальне про найдорожчу половину людського роду і пішов за Техотлем.

В оздобленій кімнаті він озирнувся й поглянув угору. Деякі з світильників у стелі були такі великі, що, коли вибити з них скло, туди могла б пролізти людина. Щоправда, тільки худенька.

– Чому ж ксоталанкійці не пройдуть дахом і не розіб’ють ці скельця?

– Розбити їх неможливо, – відповів Техотль. – Крім того, не так легко вибратися на дах. Там суцільні куполи, вежі й круті скати.

І, не чекаючи подальших запитань, пояснив Конану будову “фортеці” Текультлі. Як і у всьому місті, тут було чотири поверхи. Кожний мав свою назву, немов вулиці в звичайному місті: поверхи Орла, Мавпи, Тигра і Змії.

– Хто така Таскела? – запитав Конан. – Дружина Ольмека?

Техотль затремтів і перелякано озирнувся.

– Ні. Це… словом, це Таскела. Вона була дружиною Ксоталанка – тією самою, яку викрав Текультлі. Через неї й почалася ця війна.

– Що ти верзеш? Вона ж молода і вродлива. І ти хочеш сказати, що піввіку тому вона вже була заміжня?

– Саме так! Присягаюся! Вона була дорослою дівчиною, коли плем’я тлацитлан пішло від озера Зуад. Король Стигії зажадав її до свого гарему, тому Ксоталанк із братом і зчинили заколот! Вона чаклунка і знає секрет вічної молодості.

– Що за секрет? – запитав Конан. Техотль знову затремтів.

– Про це мене не питай. Я не смію говорити. Це надзвичайно страшно, навіть для цього міста!

І, тримаючи палець на губах, вислизнув із кімнати.