Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


ЗАПАХ ЧОРНОГО ЛОТОСА




 

 

Валерія відстебнула пояс із мечем і кинула його на ліжко. Вона помітила двері, закриті на засув, і запитала провідницю, куди вони ведуть.

– Ці, – сказала жінка, вказуючи ліворуч і праворуч, – ведуть до сусідніх кімнат. А он та, – вона показала на двері, оббиті міддю, – до зали, з якої сходи йдуть у катакомби. Але ти не бійся, тут тобі нічого не загрожує.

– Хто говорить про страх? – обурилася Валерія. – Просто я хочу знати, в якому порту кидаю якір. Ні, я зовсім не бажаю, щоб ти спала у мене в ногах. Я не звикла до служниць – в усякому разі, жіночої статі. Ти вільна.

Залишившись сама, Валерія позасувала всі засуви, скинула чоботи і зручно розтягнулася на ложі. Вона знала, що по той бік коридору Конан зробив те ж саме, але жіноча пихатість малювала перед нею іншу картину – розсерджений кімерієць, бурмочучи прокльони, ходить із кутка в куток. Єхидна усмішка торкнулася її вуст, і вона почала засинати.

Навколо панувала ніч. Зелені кристали в залах Ксухотля палали, як очі стародавніх котів. Вітер завивав між похмурими вежами, немов душив грішника. По темних кутках ворушилися таємні безшумні постаті.

Раптом Валерія прокинулася. В імлистому зеленому мороці над нею маячила неясна постать. Валерія з подивом зрозуміла, що сон продовжується наяву. А снилося їй, що вона лежить на ложі, і над нею тремтить і пульсує величезна чорна квітка, така величезна, що закриває увесь світильник. Її незвичайний запах проникав у всі клітини тіла і викликав томливе й блаженне заціпеніння. Вона купалася в запашних хвилях бездумного щастя, коли щось торкнулося лиця. Нерви її були вже настільки задурманені наркотиком, що цей дотик видався їй грубим ударом, що повернув її до дійсності. І тоді вона побачила не гігантську квітку, а темношкіру жінку.

Перш ніж та встигла втекти, Валерія спіймала її за руку. Прибулиця билася, як дика кішка, проте, відчуваючи силу суперниці, раптом здалася. Це була похмура Ясала, служниця Таскели.

– Ти що, сто чортів, збиралася зі мною зробити? Що у тебе в руці?

Жінка не відповіла, але спробувала відкинути якийсь предмет. Валерія вивернула їй руку, і на підлогу впала химерна чорна квітка на стеблі кольору яшми, велика, як людська голова, проте менша в порівнянні з тією, яку Валерія бачила уві сні.

– Чорний лотос! – процідила вона крізь зуби. – Квітка, яка викликає глибокий сон. Ти хотіла, щоб я знепритомніла, і це вдалося б, аби зачепила моєї щоки пелюсткою. Чому ти це зробила? Що все це означає?

Жінка продовжувала похмуро мовчати.

– Говори, або я тобі виверну з суглоба руку!

Ясала звивалася від болю, але заперечно крутила головою.

– Тварюка! – Валерія шпурнула її на підлогу.

Страх і спомин про розлючений погляд Таскели збудили в ній тваринний інстинкт самозахисту. Люди в цьому місті були справжніми виродками. Проте Валерія відчувала за всім цим таємницю значно жахливішу; ніж звичайне збочення. Хвиля жаху й огиди охопила її при думці про це дивне місто. Мешканці його не були нормальними людьми, та й чи належали вони до людського роду? У будь‑кого з них у погляді було безумство – в усіх, окрім Таскели. В її жорстоких і загадкових очах таїлося дещо страшніше.

Вона підвела голову й прислухалася. Зали Ксухотля наповнювала тиша справді мертвого міста. Очі жінки, що лежала на підлозі, зловісно виблискували. Панічний жах вигнав із суворої душі Валерії останні рештки жалості.

– Нащо ти хотіла отруїти мене? – прошипіла вона, схопивши служницю за волосся. – Це Таскела тебе послала?

Відповіді не було. Валерія вилаялася і дала їй два ляпаса. Ясала навіть не писнула.

– Чому ти не кричиш? – запитала розгнівана Валерія. – Боїшся, що почують? Хто почує? Таскела? Ольмек? Конан?

Ясала мовчала. Вона зіщулилась і дивилася на свою мучительку вбивчим поглядом василіска[50]. Валерія обернулась і зірвала жмут шнурів із найближчої завіси.

– Тварюка! – процідила вона крізь зуби. – Ось я зараз стягну з тебе все ганчір’я, прив’яжу до ліжка і шмагатиму доти, поки не зізнаєшся, хто тебе послав і навіщо!

Ясала навіть не намагалася чинити опір. Потім у кімнаті було чути тільки свист туго скручених шовкових шнурів, що врізалися в голе тіло. Ясала не могла рухатися, тіло її звивалося і здригалося в такт ударам. Вона тільки прикусила губу, і з неї потекла цівка крові. І знову – ані звуку.

Все нові й нові червоні смуги з’являлися на смаглявій шкірі Ясали. Валерія шмагала зі всієї сили, а рука її була загартована в битвах. І Ясала не витримала.

Вона тихо застогнала, і Валерія зупинила підняту руку, відкинувши з лоба пасмо золотого волосся.

– Ну що, тепер скажеш? – запитала вона. – Чи я маю згаяти на тебе цілу ніч?

– Зглянься! – прошепотіла жінка. – Я все скажу!

Валерія розрізала на ній мотузки і допомогла звестися, але служниця безсило опустилася на ложе. Все тіло її тремтіло.

– Дай вина! – заблагала вона і показала на золотий келих. – Дай мені напитися. Я зовсім знесиліла від болю. Зараз я тобі все розповім.

Валерія взяла келих. Ясала невпевнено звелася, щоб узяти його, піднесла до губ і зненацька вихлюпнула вміст просто в обличчя аквилонці. Валерія втратила рівновагу й відсахнулася, трусячи головою і протираючи кулаками очі від їдкої рідини. Немов у тумані побачила вона, що Ясала пробігла через кімнату, підняла засув, відчинила двері, оббиті міддю, і зникла в глибині коридору. Коли Валерія добігла до дверей, то побачила тільки порожню залу, в кінці якої зяяв чорний прохід. Звідти тягнуло цвіллю, і Валерія здригнулася – то були двері, які вели у катакомби.

Ясала шукала порятунку серед мертвяків.

Валерія підійшла д дверей і побачила кам’яні сходи, зникаючі в повному мороці. Хід цей, імовірно, вів просто в підземелля і не був пов’язаний з іншими поверхами. Її охопила дрож при думці про тисячі зітлілих у саванах мертвих тіл, що лежали там, унизу. Вона зовсім не збиралася спускатися наосліп кам’яними сходами, а Ясала, певне, там вільно орієнтувалася.

Валеря вже зібрался повернутися до себе, розгнівана і збита з пантелику, коли з темряви донісся відчайдушний крик. Голос був жіночий.

– О, допоможіть! На допомогу! В ім’я Сета! Ой‑й‑й! – голос затихнув удалині, і Валерії здалося, що вона чує тихий сміх.

Кров застигла в жилах Валерії. Що трапилося з Ясалою там, у непроглядній пітьмі? Поза сумнівом, це був її голос. Яке лихо очікувало на неї? Внизу ховався ксоталанкієць? Але Ольмек запевняв, що катакомби Текультлі відокремлені від інших міцною кам’яною стіною. Та, крім того, і сміх не належав людській істоті.

Валерія так заквапилася назад, що навіть не зачинила двері, що вели у підземелля. Вона дісталася своєї кімнати і засунула засув. Потім взула чоботи, підперезалась і вирішила піти в кімнату кімерійця, щоб умовити його (якщо він ще живий) утікати геть із цього диявольського міста.

Вона вже відчинила двері в коридор, коли почула у залі передсмертні стогони. Далі почувся тупіт утікаючих ніг і брязкіт зброї…

 


Поделиться:

Дата добавления: 2015-09-13; просмотров: 45; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты