ТОЙ, ХТО ПРИХОДИТЬ З ПІТЬМИ

– Бодай би я отак побачив кушита!

Конан із цікавістю дивився на чоловіка, прив’язаного до залізного колеса.

– Що, в біса, ти робиш на цій штуці?

Мукання було йому відповіддю. Тоді Конан вирвав кляп із рота в’язня, і той закричав від страху, бо залізна куля впала вниз і майже торкнулася його широких грудей.

– Обережніше, в ім’я Сета! – простогнав Ольмек.

– Чого б то? – запитав Конан. – Чи ти гадаєш, що твоя доля мене цікавить? Був би у мене час, я б посидів і подивився, як цей шматок заліза видавить з тебе кишки. Але я поспішаю. Де Валерія?

– Звільни мене! – просив Ольмек. – Я все скажу!

– Спершу скажи.

– Ні за що! – князь зціпив масивні щелепи.

– Гаразд, – сказав Конан і всівся на найближчу лаву. – Я сам її знайду після того, як тебе придавить. Думаю, що справа піде швидше, якщо я мечем прочищу тобі вухо, – додав він і протягнув зброю до голови Ольмека.

– Зачекай! – слова посипалися з князя, як зерно з мішка. – Таскела викрала її у мене. Я завжди був тільки іграшкою в її руках…

– Таскела? – Конан сплюнув. – Ця жалюгідна…

– Ні‑ні! – прохрипів Ольмек. – Діло гірше, ніж ти гадаєш. Таскела занадто стара – їй багато сотень років. Вона продовжує своє життя і повертає молодість, приносячи в жертву вродливих молодих жінок. Ось чому їх так мало в нашому роду. Вона витягне з Валерії життєву силу і знов розцвіте…

– Брама замкнута? – запитав Конан, пробуючи великим пальцем гостроту меча.

– Так! Але я знаю, як пройти в Текультлі. Ця дорога відома лише мені й Таскелі, та вона гадає, що я безпорадний, а тебе немає в живих. Звільни мене, і, присягаюся, я допоможу тобі звільнити Валерію. Без моєї допомоги тобі не впоратися, навіть коли б ти тортурами вирвав у мене всі секрети, то не зумів би ними скористатися. Звільни мене! Ми підберемося до Таскели і вб’ємо її раніше, ніж вона встигне напустити свої чари. Досить і ножа в спину. Я б сам давно це зробив, та боявся, що без її допомоги ксоталанкійці нас подолають. І їй була потрібна моя допомога, тому вона й дозволила мені жити. Тепер один із нас мусить померти. Присягаюся, розправимося з відьмою, і ви з Валерією підете від нас із миром. Народ коритиметься мені, коли не стане Таскели.

Конан схилився и перерізав пута, що утримували, князя. Той обережно вислизнув із‑під величезної кулі і став на ноги, мотаючи головою, неначе бик, і обсипаючи всіх прокльонами. Обидва вони, ставши пліч‑о‑пліч, були уособленою мужністю. Ольмек був такий самий високий, як Конан, і навіть масивніший, але було в ньому все ж таки щось звіряче, відштовхуюче, і кімерієць поряд із ним мав значно благородніший вигляд.

Конана можна було зарахувати до цвіту людства, Ольмека – до цвіту його первісної побічної гілки.

– Веди! – наказав Конан. – І весь час тримайся попереду мене: віри тобі не більше, ніж бику, якого тягнуть за хвоста.

І Ольмек пішов, розчісуючи п’ятірнею свою скуйовджену бороду. Він був упевнений, що Таскела закрила браму, тому й попрямував до однієї з кімнат на кордоні Текультлі.

– Цій таємниці півстоліття, – говорив він на ходу. – Наш клан не знав її, а ксоталанкійці тим більше. Цей таємний хід зробив сам Текультлі, а рабів, що допомагали йому, убив. Він побоювався, що любов Таскели легко може перейти в ненависть, і вона одного разу закриє перед ним браму. Але Таскела відкрила таємний хід і замкнула його, коли вождь утікав після невдалої вилазки. Ксоталанкійці схопили його і стратили. А я дізнався про це, бо стежив за нею.

Він натиснув золоту прикрасу на стіні, і одна з плит упала, відкривши сходи, прямуючі вгору.

– Сходи ці влаштовані просто в стіні, – говорив Ольмек. – Вони ведуть у вежу на даху, а звідти гвинтові сходинки спускаються в різні зали. Поспішаймо!

– Тільки після тебе, друже! – відповів Конан весело і змахнув мечем.

Ольмек знизав плечима й почав підійматися, Конан відстав на півкроку.

Вони все підіймалися, і кімерієць зрозумів – рівень верхнього поверху пройдений. Обидва опинилися в циліндричній вежі. Крізь великі вікна було видно інші куполи й вежі Ксухотля.

Ольмек не гаяв часу на пейзажі за вікнами, а почав спускатися одними зі сходів, які за кілька кроків перетиналися вузьким довгим коридором. Коридор теж закінчувався сходами, що йдуть униз. Князь зупинився.

Звідкись чувся приглушений жіночий стогін, повний страху, гніву й сорому. Конан упізнав голос Валерії.

Якою ж великою мала бути небезпека, якщо навіть відважна Валерія заголосила? Конан забув про Ольмека, обігнав його й помчав униз. Та інстинкт наказав йому обернутися саме тоді, коли Ольмек здійняв свого величезного кулака. Удар мав улучити в основу черепа, але втрапив тільки в шию. У звичайної людини, напевно, переламався б хребет, але Конан тільки крякнув. Він випустив меча, непотрібного на такій відстані, схопив Ольмеказа руку і смикнув на себе. Вони покотилися сходами – і ще не зупинилися, коли залізні пальці кімерійця знайшли бичачу шию ворога й стислися на ній.

Шия й плече варвара заніміли від удару, але це не позначилося на його бойових здібностях. Він вчепився в шию Ольмека, як лев у загривок носорога, і не звертав уваги на удари об сходинки. Вони з маху врізались у двері зі слонової кістки й рознесли їх на шматочки. Ольмек уже,6ув до цього часу мертвий – Конан скрутив йому в’язи.

Кімерієць підвівся, струсив із себе уламки дверей і протер очі.

Він знаходився в тронній залі. Окрім нього, там було десятка півтора людей, але першою він побачив Валерію. Химерний чорний жертовник стояв перед яшмовим постаментом, навкруги нього горіло сім свічок чорного воску в золотих свічниках. Кільця густого зеленого диму підіймалися до стелі.

На чорному камені жертовника біліло тіло Валерії. Вона не була зв’язана і лежала із закинутими за голову руками. Сильний молодий воїн тримав її руки в узголів’ї жертовника. З протилежного боку за ноги жертви вхопилася жінка. Валерія не могла навіть поворушитися.

Одинадцять інших із клану Текультлі стояли навколішки, утворивши півколо, і жадібними очима дивилися на те, що відбувається.

На троні зі слонової кістки розкинулася Таскела. З палаючих, наповнених пахощами ваз струмував дим.

На гуркіт розвалених дверей ніхто не звернув уваги. Чоловіки й жінки, що стояли навколішках, подивилися без жодного виразу на останки свого князя і на його вбивцю та знову втупилися в жертовник.

Таскела допитливо глянула на кімерійця і знову розкинулася на троні, глумливо регочучи.

– Чаклунка! – в очах Конана з’явилася жадоба вбивства.

Він рушив до неї, і кулаки його перетворилися на кувалди. На першому ж кроці в ногу уп’ялися сталеві щелепи. Тільки міцні м’язи литок врятували кістку. І він побачив у підлозі заглибини, де чекали на нього й інші пастки.

– Бовдуре! – пирхнула Таскела. – Невже я не передбачила б твого повернення? Біля кожних дверей тебе чекала така сама пастка. Стій і дивися, яка доля призначена твоїй прекрасній подрузі. Потім візьмемося за тебе.

Конан мимоволі потягся до меча, але намацав лише порожні піхви. Меч він випустив там, на сходах, тесак ще раніше залишив у пащі дракона. Біль від сталевих зубів був не таким нестерпним, як усвідомлення безпорадності. Мечем він відрубав би собі ногу й доповз до Таскели. Валерія дивилася на нього з безмовним благанням, і гнів заполонив душу варвара.

Він опустився на коліно і спробував розтиснути страшні щелепи. Кров бризнула з‑під нігтів, але пружина не зрушила ні на йоту.

Таскела не звертала уваги на старання кімерійця. Обвівши поглядом своїх підданих, вона запитала:

– Де Ксамек, Цланат і Тахик?

– Вони не повернулися з катакомб, княгине, – відповів один із воїнів.. – Вони разом зі всіма відносили туди тіла і не повернулися. Певне, їх викрав дух Толькемека,

– Замовкни, бовдуре! Це лише легенди!

Вона зійшла з подіуму, бавлячись вузьким стилетом із золотою рукояттю. Її очі палали полум’ям, невідомим навіть пеклу.

– Твоє життя поверне мені молодість, о діво з білою шкірою. Я торкнуся своїми губами твоїх і повільно – о, як повільно! – проникатиму вістрям у твоє серце. І життя твоє залишить холонуче тіло, перейде в мене і зробить мене юною і безсмертною!

Не поспішаючи, як удав перед кроликом, вона почала схилятися над жертвою. Непорушна дівчина з жахом дивилася, як наближаються до неї оповиті клубами диму очі, подібні до двох чорних місяців.

Люди, стоячи навколішках, взялися за руки і затамували пбідих, чекаючи кривавої розв’язки. Єдиним звуком був хрип Конана, що все ще борсався з капканом.

Всі очі були спрямовані на жертовник і тіло, розпростерте на ньому. Здавалося, навіть грім не був владний порушити цей обряд. А порушив його тихий голос – тихий, але такий, від якого волосся стає дибки.

Всі обернулися… Обернулися й побачили.

Жахлива постать стояла в дверях зліва від постаменту. Це був старий зі спутаним волоссям і кудлатою сивою бородою. Лахміття ледве прикривало його худе тіло, залишаючи відкритими руки й ноги неприродної форми. Та й шкіра його не була схожа на людську – вона була лускатою, немов її володар довгий час жив в абсолютно протиприродних умовах. І зовсім нічого людського не було в очах – то були великі світні круги, що не виражали ніяких відчуттів!

Замість зрозумілих слів із висохлого рота Лунав тільки пронизливий писк.

– Толькемек! – прошепотіла Таскела, а інші завмерли в марновірному жаху. – Значить, це не казка! Присягаюся Сетом, він дванадцять років прожив у мороці! Дванадцять років серед скелетів! Уявляю, чим він харчувався, божевільний каліка, поринутий у вічну ніч! Тепер зрозуміло, чому троє наших не повернулися з катакомб і не повернуться ніколи. Але чому він так довго чекав? Що він шукав у підземеллях? Якусь таємну зброю? Чи знайшов він її?

Єдиною відповіддю Толькемека був усе той же огидний писк. Одним довгим стрибком він обминув усі капкани й опинився в залі. Чи було це випадковістю, чи він пам’ятав про всі пастки Ксухотля? Він не був божевільним у звичайному людському розумінні. Він досить довго жив сам, аби залишитися людиною. І лише одне об’єднувало його з людьми – ненависть. Вона допомогла йому вижити в чорних коридорах.

– Так, він шукав і знайшов! – Таскела відступила на крок. – А, ти все пам’ятаєш? Після стількох років у пітьмі?

У худій руці Толькемека тремтіла химерна палиця яшмового відтінку зі світним набалдашником, на зразок гранатового плоду. Він виставив палицю перед собою, немов спис, і княгиня відскочила вбік, а з шишки вирвався яскраво‑червоний промінь. Він не торкнувся Таскели, зате вцілив між лопаток тієї, що тримала за ноги Валерію.

Пролунало гучне клацання, вогненний промінь вийшов із грудей нещасної і розсипався голубими іскрами на камені жертовника. Жінка впала і почала корчитись і всихати, як мумія.

Воїн, що тримав руки Валерії, загинув другим. Дівчина сповзла з жертовника і порачкувала до стіни. Воїн теж намагався втекти, але Толькемек з незвичайною для його віку спритністю змінив позицію, і бідолаха опинився між ним і жертовником. Знову бризнув вогненний промінь, людина звалилася на підлогу, і голубі іскри посипалися з каменя.

Потім почалася бійня. Люди кричали від жаху, кидалися залою, натикались одне на одного, спотикались і падали. А посеред цього хаосу танцював і кружляв Толькемек, що сіяв смерть. Нікому не вдалося втекти у двері, бо вони були оковані металом, і це, певне, було необхідною умовою дії диявольської сили, що вилітала з “чарівної палички”, якою розмахував старий.

Ті, хто опинявся між ним і дверима чи жертовником, гинули відразу. Толькемек не вибирав собі жертв, махав своєю палицею туди й сюди, і його писк був голоснішим за всі крики. Один із воїнів у відчаї замахнувся на старого кинджалом, але так і не встиг завдати удару. Інші навіть не думали про втечу чи оборону.

І ось полягли всі люди Текультлі, окрім Таскели. Княгиня підбігла до Конана й Валерії, яка сховалася за його широку спину, нахилилась і торкнулася підлоги у відомій їй цятці. Сталеві щелепи негайно ж розтиснулися, звільнивши скривавлену ногу, і зникли в заглибленні.

– Убий його, якщо зможеш! – вона вклала в руку варвара важкий кинджал. – Моя магія тут безсила!

Конан не відчував болю. Толькемек наступав на нього, виблискуючи більмами, але зупинився, побачивши сталь у руці велетня.

І закружляв танок смерті. Толькемек намагався вчинити так, аби кімерієць опинився між ним і дверима чи жертовником, та варвар щоразу вислизав, обираючи мить для удару. Жінки спостерігали, затамувавши подих.

Толькемек уже не стрибав, розуміючи, що перед ним супротивник значно грізніший, ніж ті, що вмирали з криками. Первісний блиск варварських очей був не менш страшний, ніж фосфорне сяйво очей старого. Вони кружляли і кружляли; один змінював позицію, і інший негайно робив те ж саме, неначе їх об’єднувала невидима нитка. Але з кожним разом Конан підходив усе ближче й ближче до супротивника. Він уже приготувався до стрибка, але тут пролунав застережний крик Валерії. На якусь мить кімерієць опинився між старим і дверима. Вогненний промінь обпалив Конана, та він устиг відскочити вбік і метнути ножа. Старий Толькемек упав на плити, руків’я ножа тремтіло в його руці.

Таскела стрибнула – але не до варвара, а до палиці, що валялася на підлозі й пульсувала, як живе серце. І Валерія стрибнула, озброєна кинджалом, вихопленим з руки мертвяка. Лезо, спрямоване міцною рукою аквилонки, устромилося в спину княгині Текультлі й вийшло з грудей. Таскела скрикнула й померла.

Конан і Валерія стояли над неживим тілом і дивилися одне на одного.

– Ось тепер війна справді скінчилася! – зауважив Конан. – Ну й ніч випала. Де ці поганці бережуть їжу? Я голодний, як вовк.

– Треба тобі перев’язати ногу, – Валерія спершу відірвала шматок шовкової штори, яку обгорнула коло пояса, а тоді нащипала корпії; потім ретельно обробила рану Конана і міцно забинтувала.

– Гаразд, поголодуємо, – сказав він. – Ходімо звідси. За стінами цього диявольського міста розпочинається справжній світ. Досить із нас Ксухотля. Ці виродки перебили одне одного – ну й добре. Не потрібні мені їхні кляті скарби. Вони ще, чого доброго, зачаровані.

– Так, на світі ще багато чесної здобичі для тебе і для мене, – сказала Валерія й солодко потягнулася.

Жартівливий блиск з’явився в очах Конана, та цього разу аквилонка не хапалася за меча.

– Далека дорога до узбережжя, – ласкаво сказала вона, відриваючи від нього свої уста.

– Хіба? – розсміявся він. – Хіба є для нас із тобою перешкоди? Та в стигійських портах ще не розпочнеться торговий сезон, як ми вже стоятимемо на палубі. І ось тоді ми покажемо всьому світові, що таке справжнє грабування!

…Валерія залишилася тільки епізодом у житті Конана, як, утім, і решта жінок, окрім тієї, що стала зрештою королевою Аквилонії. Самотній варвар якийсь час мандрував світом, потім знову повернувся в Кімерію. Там до нього дійшла звістка, що аквилонці, яких нічого не навчив гіркий урок фортеці Венаріум, знову розширюють свої володіння на захід, вторгаючись у ліси, заселені племенами піктів, – чи, як їх іще називали, Піктські Нетрі. Отже, попереду знову чекало кровопролиття, і багато роботи для таких вправних воїнів, як Конан…