ЧАКЛУН ІЗ ГВАВЕЛИ

Форт Тускелан височів на західному березі Чорної Річки. Її хвилі хлюпали в основи частоколу. Частокіл був з товстих колод, як і вся решта споруд, у тому числі й вежа (так з гордістю іменувалася ця будова), в якій жив губернатор.

За річкою тяглися нескінченні ліси, уздовж берега вони були густими, як джунглі. День і ніч патрулі на стінах форту уважно вдивлялися в цю зелену стіну. Інколи звідти виходила яка‑небудь небезпечна тварюка, і стражники знали, що за ними теж стежать не менш уважним голодним, диким і безжальним поглядом. Сторонньому оку нетрі за річкою могли видатися безлюдними і мертвими, але вони кишіли життям – не тільки птахи, звірі й плазуни мешкали там, а й люди, які були страшніші за будь‑якого хижака.

Тут, в укріпленні, кінчався цивілізований світ. Форт Тускелан був останнім поселенням на північному заході. Далі гіборійські народи не просунулися. Світ за річкою був таким самим, як і тисячоліття тому. У тінистих лісах стояли хатини, укриті віттям і прикрашені вискаленими людськими черепами, глинобитні селища, де горіли багаття і де точили наконечники списів худорляві неговіркі люди з кучерявим чорним волоссям і зміїними очима. Ці очі невідступно стежили за фортом на тому березі. Колись хатини смаглявого народу стояли на цьому місці, де нині розкидалися квітучі поля і дерев’яні будинки русявих поселенців, до самого Велітріума, неспокійного прикордонного міста на березі Громової Річки, і далі – до Боссонського Прикордоння. Сюди прийшли торговці й жерці Мітри – ці за звичаєм ходили босоніж і без зброї, чому й гинули часто страшною смертю, за ними рухалися солдати й лісоруби, їхні дружини й діти на возах, запряжених волами. Вогнем і мечем аборигени були відкинуті і за Громову, і за Чорну Річку. Але смуглолиций народ ніколи не забував, що цей край, званий Конайохара, належав йому.

Стражник біля брами зажадав назвати пароль. Крізь заґратоване віконце пробивалося світло смолоскипа, відбиваючись на сталевому шоломі й у насторожених очах.

– Відчиняй браму! – гаркнув Конан. – Це ж я!

Він не терпів армійської дисципліни.

Брама відчинилась у двір, і Конан із товаришем пройшли у форт. Бальт помітив, що з двох сторін підносилися вежки з бійницями.

Стражник здивовано скрикнув, побачивши вантаж, доставлений прибульцями. Інші теж зібралися подивитися, та Конан сердито сказав:

– Ви що, безголових небіжчиків не бачили?

– Це Тіберій, – прошепотів один із солдатів. – Я впізнаю його за одягом. Отже, Валерій винний мені п’ять монет. Я ж говорив йому, що Тіберій пішов на поклик смерті, – я сам бачив, як він зі скляними очима проїздив на мулі у браму. Тоді я й посперечався, що не зносити йому голови.

Конан жестом наказав Бальту опустити ноші, й вони обидва попрямували до будинку губернатора. Аквилонець із цікавістю озирався, розглядаючи стайні, солдатські казарми, крамниці, надійний блокгауз та інші споруди. Назустріч їм через майдан поспішав народ – подивитися на страшну ношу. Тут були й аквилонські списоносці, і слідопити, і коренасті боссонські лучники.

Бальт не надто й здивувався, що губернатор прийняв їх особисто. Аристократія з її кастовими забобонами залишилася на сході від кордону. Валанн був чоловіком ще молодим, ставним, з благородним, але дещо похмурим лицем.

– Мені сказали, що ти вийшов з форту на світанку, – звернувся він до Конана. – Я вже почав побоюватися, що пікти все‑таки дістали тебе.

– По всій річці буде відомо, коли вони почнуть на мене полювання, – сказав Конан. – Бо завивання піктянок по своїх небіжчиках почують навіть у Велітріумі. Я сам ходив у розвідку. Не спалося – за річкою всю ніч били барабани.

– Так вони щоночі б’ють, – сказав губернатор і уважно подивився на Конана. Він знав, що не варто нехтувати чуттям дикуна.

– Тієї ночі було інакше, – сказав Конан. – І це з тієї пори, коли Зогар Заг повернувся за річку.

– Так, треба було або обдарувати його й відпустити, або повісити, – зітхнув губернатор. – Ти ж так і радив, проте…

– Так, складно вам, гіборійцям, розуміти тутешні звичаї, – сказав Конан. – Але тепер нічого не поробиш, і не буде спокою на кордоні доти, поки Зогар Заг живий і згадує тутешню в’язницю. Я стежив за їхнім воїном – він переплив річку, щоб зробити пару карбів на своєму луку. Я розтрощив йому голову і зустрів цього молодця. Його звуть Бальт, і він прибув з Таурану допомогти нам охороняти кордон.

Губернатор прихильно подивився на відкрите лице Бальта і його міцну постать.

– Радий вітати тебе, юначе. Хотілося б, щоб більше приходило сюди твоїх родичів. Нам потрібні люди, звиклі до лісового життя. А то багато хто з наших солдатів і колоністів родом зі східних провінцій. Вони не лише не знають лісу, а й землю не вміють орати.

– Так, у Велітріумі багато таких, – погодився Конан. – Але послухай, Валанне, ми знайшли на дорозі мертвого Тіберія… – і коротко переказав усю похмуру історію.

Валанн зблід.

– Я не знав, що він покинув форт. Він що, з’їхав з глузду?

– Саме так, – кивнув Конан. – З’їхав з глузду, як і четверо інших. Кожен із них, коли надходила його година, втрачав розум і прямував до лісу назустріч власній смерті, немов кролик у пащу удава. Щось потягнуло його в гущавину. Проти чар Зогара Зага безсила аквилонська цивілізація.

– Солдати про це знають?

– Ми залишили тіло біля східної брами.

– Краще б ви заховали його в лісі. Солдати й без того хвилюються.

– Все одно б дізналися – чи так, чи сяк. Ну, залишив би я труп у лісі, а він би знову повернувся у форт. Як небіжчик Сократ – вони прив’язали його тіло до брами, щоб люди вранці знайшли його.

Валанн здригнувся. Відвернувшись, він підійшов до парапету вежі й мовчки подивився на темну воду річки, у якій відбивалися зорі. За річкою чорною стіною стояли джунглі. Віддалений рев пантери порушив тишу. Заходила ніч, заглушаючи голоси солдатів унизу й задуваючи вогні. Вітер шумів у чорних гілках, хвилював річкову гладінь. Вітер доносив із‑за річки низький пульсуючий звук.

– А по суті, – сказав Валанн, немов би розмірковуючи вголос, – що ми знаємо… Що хто‑небудь знає про те, що діється у хащах? Чули тільки неясні байки про величезні болота й річки, і що ліси покривають неозорі рівнини та гори й обриваються тільки на узбережжі Західного Океану. Але які таємниці приховує ця земля між Чорною Річкою й океаном, ми не насмілюємося навіть припустити. Жодна біла людина не повернулася з цих хащів і не розказала нам, що там діється. І вся наша наука й освіченість – тільки до західного берега цієї стародавньої річки. Хто знає, що за тварюки, земні й неземні, можуть знаходитися за межами того маленького світлого кола, яке ми називаємо знанням…

Хто знає, яким богам поклоняються в мороці цього язичницького лісу, що за демони виповзають із чорного болотяного багна? Хто може з упевненістю сказати, що всі мешканці цих темних країв належать до цього світу? Зогар Заг… Мудреці зі східних міст визнали б його примітивне чаклунство фокусами базарного факіра, а він звів із розуму й убив п’ятьох, причому абсолютно незбагненним чином. Я починаю сумніватися – чи з людиною ми маємо справу?

– Якби я підібрався до нього на кидок сокири, все стало б зовсім ясно, – пробурчав Конан.

Не питаючи, він налив собі вина, а інший келих посунув до Бальта. Той узяв келих, але з сумнівом подивився на господаря.

Губернатор обернувся до Конана.

– Солдати, які не вірят у духів і демонів, – сказав він, – уже в паніці від страху. А ти, хто вірить у духів, примар, гоблінів та іншу погань, зовсім нічого не боїшся.

– Немає на світі нічого такого, що не розрубала б холодна криця, – відповів Конан. – Ось я метнув сокиру в демона – і не влучив. Але ж я міг промахнутись у сутінках, сокира могла налетіти на гілку й відхилитися. Словом, я зійду з дороги, щоб помилуватися демоном, проте й іякому демону доргою не поступлюся. Валанн підвів голову й подивився кімерійцю в очі.

– Конане, від тебе зараз залежить більше, ніж ти можеш припустити. Ти знаєш усі слабкі місця провінції. Ти знаєш, що життя всього населення західного прикордоння залежить від цього форту. Якщо він упаде, червоні сокири встромляться у браму Велітріума раніше, ніж вершник устигне туди доскакати. Його Величність чи радники Його Величності не звернули уваги на моє прохання посилити прикордонний гарнізон. Вони знати нічого не хочуть про тутешні умови і не бажають присилати підкріплення. Доля прикордоння в наших руках.

Ти знаєш, що велика частина армії, що підкорила Конайохару, відкликана. Ти знаєш, що сил, які залишилися, недостатньо, особливо відтоді, як цей диявол Зогар Заг отруїв колодязі і за один день загинуло чотириста чоловік. Серед тих, що залишилися, багато хворих, укушених зміями чи поранених хижаками, яких навкруги форту стає все більше. Люди вірять у хвастощі Зогара, що він може викликати лісових звірів для розправи над своїми ворогами.

У мене три сотні списоносців, чотириста боссонських лучників і, може, півсотні слідопитів на кшталт тебе. Хоча б було і вдесятеро більше – усе одно мало. Чесно скажу тобі, Конане, становище моє ахове. Солдати говорять про дезертирство – вони вірять, що Зогар Заг насилає на нас демонів. Бояться чорної зарази, якою він погрожував, чорної смерті з боліт. Коли я бачу хворого солдата, мене кидає в піт; а раптом він почорніє, висохне і помре у мене на очах!

Конане, якщо почнеться мор, солдати втечуть усі до одного. Кордон залишиться без охорони, і ніщо не стримає орду, яка примчить під стіни Велітріума, а може, й далі. Якщо ми не зуміємо відстояти форт, то вони й поготів не врятують місто.

Словом, якщо ми хочемо утримати Конайохару, Зогар Заг мусить померти. Ти ходив на той берег далі всіх нас, ти знаєш, де знаходиться село Гвавела, тобі знайомі лісові стежки за річкою. Візьми цієї ночі кількох чоловік і спробуй вбити його чи полонити. Так, я знаю, що це божевільна витівка і навряд чи ви повернетеся живими. Але якщо цього не зробити, ми всі загинемо. Візьми стільки людей, скільки вважаєш за потрібне.

– Дюжина впорається з цим швидше, аніж полк, – відповів Конан. – П’ятсот солдатів не проб’ються до Гвавели, а дюжина прослизне. Дозволь мені самому вибрати людей. Солдати мені ні до чого.

– Дозволь піти з тобою! – хвилюючись, крикнув Бальт. – У себе в Таурані я все життя полював на оленів!

– Згоден. Валанне, я піду в таверну, де збираються слідопити, і виберу тих, хто мені потрібен. Вирушаємо за годину. Спустимося човном нижче села й підберемося до нього лісом. Отже, якщо будемо живі, повернемося вранці!