ДІТИ ІРГАЛА ЗАГА

– З якого боку річка?

– До річки не варто й потикатися, – буркнув Конан. – Ліс від села до річки аж кишить піктами. Уперед! Подамося туди, де нас не чекають, – на захід!

Бальт востаннє озирнувся й побачив, що через частокіл стирчать чорні голови піктів. Але вони підбігли надто пізно, а втікачі вже сховалися в чагарниках.

Бальт зрозумів: дикуни ще не втямили, що полонений утік. Судячи з криків, воїни під проводом Зогара Зага добивали стрілами пораненого змія. Чудовисько вийшло з покори чаклуну. За мить пролунали гнівні вигуки: втеча була помічена.

Конан розреготався. Він вів Бальта вузькою стежкою з такою швидкістю й упевненістю, немов це був проїжджий тракт. Бальт шкандибав за ним.

– Тепер вони кинуться в погоню: Зогар побачив, що тебе немає. Він знає також, що і моєї голови не вистачає в загальній купі. Собака! Якби у мене був другий спис, я б докінчив його раніше, ніж змія. Тримайся стежини. Вони спочатку побіжать до річки, розтягнуть там ланцюг із воїнів на пару миль і очікуватимуть нас. А ми до часу не підемо в хащі. Стежиною буде швидше. А тепер, хлопче, біжи, та так, як ти в житті ще не бігав!

– А швидко вони схаменулися, – просолів Бальт і надав ходу.

– Так, страх у них швидко минає, – пробурчав Конан.

Якийсь час вони, мовчали і продовжували заглиблюватися все далі й далі від цивілізованого світу. Але Бальт знав, що Конан завжди робить правильно. Нарешті кімерієць сказав:

– Коли будемо вже далеко від села, зробимо велику петлю до річки. На багато миль від Гвавели немає інших поселень. А навкруги села зібралися всі пікти. Ми обійдемо їх. До світанку вони не натраплять на слід, а вже потім ми залишимо стежку і звернемо в хащі.

Вони продовжували біг. Крики позаду затихли. Свистяче дихання виривалося крізь зціплені зуби Бальта. Закололо в боці, бігти було все важче. Він раз у раз зачіпав кущі обіч стежки. Раптом Конан зупинився, обернувся і став вдивлятися в темряву.

Десь угорі над гілками неквапливо сходив блідий місяць.

– Звертаємо? – прохрипів Бальт.

– Дай мені сокиру, – прошепотів Конан. – Позаду хтось є.

– Тоді краще зійти зі стежки! – крикнув Бальт.

Конан похитав головою і штовхнув супутника в кущі. Місяць піднявся вище й освітив усе слабким світлом.

– Ми ж не можемо битися з цілим плем’ям! – шепнув Бальт.

– Людина не змогла б нас так швидко вислідити й наздогнати! – пробурчав Конан. – Тс‑с‑с!

Настала тиша. Зненацька на стежці з’явився звір. Бальт здригнувся при думці про те, що це може бути шаблезуб. Та це був усього, лише леопард. Він позіхнув, відкриваючи ікла, і глянув на стежку. Якщо зараз вітер і віяв, то у бік людей, що сховалися, а не від них. Звір схилив голову й обнюхав стежку, після чого не поспішаючи рушив уперед. Тремтіння пробігло по спині аквилонця: леопард, поза сумнівом, вистежував їх.

І вистежив. Звір підвів голову, й очі його спалахнули, як дві вогненні кулі. Пролунало глухе гарчання, і Конан метнув сокиру.

Кімерієць у цей удар уклав усю свою силу. У місячному сяйві сріблом блиснуло лезо – і леопард забився на землі. Сокира стирчала у нього з середини лоба.

Конан вискочив із кущів, ухопив зброю, леопарда ж закинув кудись між дерев.

– Тепер біжимо, і швидко! – сказав він і звернув у хащі в південному напрямі. – За цією кішечкою підійдуть воїни. Зогар відправив його за нами, як тільки схаменувся. Пікти йдуть слідом, але вони ще далеко. Він бігав навкруги села, поки не узяв слід, а потім полетів як блискавка. Отже, вони знають, в який бік іти. Він подавав їм знак гарчанням. Ха, більше не подасть, але вони побачать кров на стежці, знайдуть і падло у кущах. Можуть і наші сліди побачити, тому йди обережно.

Він без жодних зусиль пройшов через колючий чагарник і рушив далі, не торкаючись стовбурів дерев і ступаючи на такі місця, де не було видно слідів. Бальт незграбно повторював його дії.

Вони пройшли ще з милю, і Бальт запитав:

– Невже Зогар Заг ловить леопардів і перетворює їх на гончих псів?

– Ні, цього леопарда він викликав із лісу.

– Якщо він може наказувати звірам, так чому ж не пошле їх усіх у гонитву за нами?

Конан якийсь час мовчав, потім стримано озвався:

– Він не може наказати будь‑якому звіру. Він владний тільки над тими, хто пам’ятає Іргала Зага.

– Іргала Зага? – із хвилюванням повторив Бальт прадавнє ім’я.

Він чув його у житті разів зо три чи чотири.

– Колись йому поклонялися всі живі істоти. Це було давно, коли люди й звірі говорили однією мовою. Але люди все забули, та й звірі теж. Пам’ятають небагато хто. Люди й звірі, що пам’ятають Іргала Зага, вважаються братами і розуміють одне одного.

Бальт нічого не сказав: перед його очима постали ворота, крізь які приходили чудовиська з нетрів.

– Цивілізовані люди насміхаються, – сказав Конан. – Але жоден не пояснить, яким це чином Зогар Заг викликає з хащів удавів, тигрів, леопардів і змушує собі служити. Він навіть може сказати мені, що це брехня, якщо наважиться. Такий звичай цивілізованих людей – вони не бажають вірити в те, чого не може пояснити їхня скороспіла наука.

Народ у Тау рані був не настільки вченим, як інші аквилонці, він пам’ятав стародавні легенди і вірив їм. Тому Бальт, який бачив подібне власними очима, був упевнений, що все, сказане Конаном, – правда…

– Десь у цих місцях є стародавній гай, присвячений Іргалові Загу, – сказав Конан. – Я його не знайшов. Але гай цей пам’ятає багато звірів…

– Отже, й інші підуть нашим слідом?

– Уже пішли, – відповів спокійно Конан. – Зогар Заг не довірив би такої важливої справи одній тварині.

– Що ж нам робити? – схвильовано запитав Бальт.

Йому здавалося, що ще якась мить – і з усіх боків у нього вві пнуться кігті й ікла.

– Почекай!

Конан відвернувся, став на коліна і почав вирізати ножем на землі якийсь знак. Бальт глянув через плече і нічого не зрозумів. Якийсь дивний стогін пробіг по гілках, хоча вітру не було. Конан піднявся й похмуро подивився на свою роботу.

– Що це? – прошепотів Бальт.

Малюнок був незрозумілий і явно стародавній. Хлопець вважав, що не знає його, бо неписьменний. Та його не зміг би зрозуміти і найученіший із мужів Аквилонії.

– Я бачив цей знак, вирізаний на камені в печері, куди мільйон років не ступала людська нога, – сказав Конан. – Це було в безлюдних горах за морем Вілайєт, за півсвіту звідси. Потім цей самий знак накреслив на піску біля безіменної річки один знахар із країни Куш. Він мені й розтлумачив його значення. Цей знак – символ Іргала Зага і тих, хто йому служить. Тепер дивися!

Вони відступили в чагарник і почали мовчки чекати. На сході били барабани, їм озивалися інші, на півночі й заході. Бальт затремтів, хоч і знав, що багато миль лісу відділяють його від тих, хто бив у ці барабани.

Він і сам не помітив, як затамував подих. Потім листя з легким шерехом розійшлося і на стежку вийшла прекрасна пантера. Відблиски місячного світла грали на її блискучій шкурі.

Вона нахилила голову й рушила до них – почула слід. Потім зненацька зупинилася і почала обнюхувати накреслений на землі знак. Час минав; пантера пригнула своє довге тіло до землі й почала відбивати уклони перед знаком. Бальт відчув, як волосся ворушиться у нього на голові. Величезний хижак виявляв страх і шану до знаку.

Пантера підвелася і, торкаючись черевом землі, обережно відійшла і, немов охоплена раптовим страхом, помчала і зникла в чагарниках.

Бальт витер лоба тремтячою рукою і подивився на Конана. Очі варвара палали вогнем. Зараз він належав до дикого давнього світу, від якого в більшості людей і спогадів не залишилося.

А потім цей вогонь згас і Конан у мовчанні продовжив шлях через нетрі.

– Звірів можна не боятися, – сказав він нарешті. – Але цей знак побачать і люди, і відразу зрозуміють, що ми повернули на південь. Та зловити нас без допомоги звірів буде не так легко. У лісах на південь від дороги буде повно воїнів. Якщо ми підемо вдень, неодмінно на них нарвемося. Отже, краще знайдемо відповідне місце і дочекаємося ночі, а тоді повернемо до річки. Треба попередити Валанна, але ми йому не допоможемо, якщо дозволимо прикінчити себе.

– Попередити? Про що?

– Прокляття! Ліси вздовж річки кишать піктами! Ось чому вони нас зловили. Зогар затіяв війну, а не звичайний набіг. Він зумів з’єднати п’ятнадцять чи шістнадцять кланів. За допомогою магії, звичайно: за чаклуном підуть охочіше, ніж за вождем. Ти бачив натовп у селі, а на березі ховаються ще сотні. І щомиті прибувають нові. Тут буде не менше трьох тисяч воїнів. Я лежав у кущах і чув їхню розмову, коли вони проходили мимо. Вони хочуть штурмувати форт. Коли – не знаю, але Зогар зволікати не буде. Якщо не повести піктів у бій, вони перегризуть горлянки один одному.

Візьмуть вони форт чи ні – невідомо, але попередити людей треба. Поселенцям уздовж велітрійської дороги слід вибратись у форт чи в місто. Поки одні пікти облягатимуть форт, інші підуть далі, до Громової Річки; а там стільки садиб…

Вони заглиблювалися все далі й далі в хащі, поки кімерієць не гмикнув від задоволення. Дерева порідішали, і почалася кам’яна гряда, що йде на південь. А на голому камені навіть пікт нікого не вистежить.

– Як же ти врятувався? – запитав юнак. Конан поплескав себе по кольчузі й шолому.

– Якби слідопити носили такі залізця, то менше черепів було б у святилищах піктів. Але вони не вміють ходити в них безшумно. Словом, пікти чекали на нас, по обидва боки стежки завмерли. А коли пікт завмирає, то його не побачить навіть лісовий звір, хоча й пройде за два кроки. Вони помітили нас на річці і зайняли зручну позицію. Якби вони влаштували засідку після того, як ми висадилися, то я б її почув. Але вони вже чекали, так що навіть листок не ворухнувся. Тут і сам диявол нічого б не запідозрив. Раптом я почув, як напинається тятива. Тоді я впав і крикнув людям, щоб теж падали, але вони були надто повільні й дали себе перебити.

Більшість загинула від стріл одразу – їх пускали з двох боків. Дехто цілив навіть один в одного – я чув, як вони там завивали…

Задоволена усмішка торкнулася його вуст.

– Ті, хто залишився в живих, кинулися до лісу і зчепилися з ворогом. Коли я побачив, що всі вбиті й схоплені, то пробився до лісу і почав ховатися від цих розфарбованих бісів. Я і біг, і повз, і на череві в кущах лежав, а вони йшли з усіх боків. Спочатку я хотів повернутися на берег, але побачив, що вони тільки цього й чекають.

Я б пробився і навіть переплив річку, але почув, що в селі б’ють барабани. Значить, когось схопили живцем.

Вони були настільки захоплені фокусами Зогара, що я зміг перелізти через частокіл за святилищем. Той, хто мусив охороняти це місце, вирячився на чаклуна з‑за рогу. Довелося підійти до нього ззаду і звернути шию – бідолаха й зрозуміти нічого не встиг. Його списом уражений змій, а його сокира в тебе.

– А яку тварюку ти вбив у святилищі? – пригадав Бальт і здригнувся, уявивши це страховище.

– Одного з богів Зогара. Безпам’ятне дитя Іргала Зага – ось він його і тримав на ланцюзі. Мавпа‑бик; пікти вважають її символом Кошлатого Бога, що живе на Місяці, – бога‑горили на ім’я Гуллах. Місце тут вдале. Тут і дочекаємося ночі, якщо нам не наступатимуть на п’яти.

Перед ними був невисокий пагорб, порослий деревами й кущами. Вони могли лежати між камінням і спостерігати за лісом, залишаючись невидимими. Піктів Бальт уже не боявся, але звірів Зогара побоювався. Він почав сумніватися в силі магічного знаку, але Конан заспокоїв його.

Небо між гілками поступово бліднуло. Бальт почав відчувати голод. Барабани начебто замовкли. Думки юнака повернулися до сцени перед святилищем.

– Зогар Заг був увесь в страусовому пір’ї, – сказав він. – Я бачив такі у лицарів зі сходу, які приїздили в гості до наших баронів. Але ж у цих лісах страуси не водяться?

– Ці пера з країни Куш, – відповів Конан. – Далеко на захід звідси лежить берег моря. Час від часу до нього пристають кораблі із Зингари і продають тамтешнім племенам зброю, тканини й вино в обмін на шкури, мідну руду й золотий пісок. Торгують і страусовим пір’ям – вони беруть його у стигійців, а ті, у свою чергу, – в чорних племен країни Куш. Піктські чаклуни добре платять за ці пера. Тільки небезпечна ця торгівля. Пікти так і дивляться, аби захопити корабель, тому узбережжя користується поганою славою у моряків. Я там бував із піратами з островів Бараха, що лежать на південь від Зингари.

Бальт із подивом глянув на супутника.

– Я знаю, що ти не все життя простирчав на кордоні. Тобі, певно, довелося чимало мандрувати?

– Так, ходив я досить далеко, як жодна людина з мого народу. Бачив усі великі міста гіборійців, шемітів, стигійців і гірканців. Поневірявся по невідомих землях на захід від моря Вілайєт. Був капітаном найманців, корсаром, мунганином, волоцюгою й генералом! Не був тільки королем цивілізованої країни, та й то, можливо, стану, якщо не помру.

Думка ця видалася йому кумедною, він посміхнувся. Потім потягнувся і невимушено розвалився на камені.

– Проте й тутешнє життя непогане, як і всяке інше. Я не знаю, скільки проживу на кордоні – тиждень, місяць, рік. У мене бродяжницька натура – саме для прикордоння.

Бальт уважно спостерігав за лісом, щомиті очікуючи, що з листя появиться’розмальоване лице. Але минали години, і ніщо не порушувало спокою. Бальт уже вирішив, що пікти загубили слід і припинили погоню. Конан залишався стурбованим.

– Нам слід вислідити загони, які прочісують хащі. Якщо вони і припинили погоню, то саме тому, що з’явилася краща здобич. Гадаю, вони збираються перепливти річку і напасти на форт.

– Отже, ми зайшли так далеко на південь, що вони загубили слід?

– Слід загубили, це ясно, інакше вже давно були б тут. За інших обставин вони перетрусили б ліс в усіх напрямах. І тоді ми б хоч одного‑двох помітили. Отже, вони переправляються через річку. Не знаю тільки, на скільки вони пішли вниз за течією. Сподіваюся, що ми ще нижче. Що ж, спробуємо щастя.

Вони почали спускатися з каміння. Бальту весь час здавалося, що його спина – мішень для стріл, які можуть вилетіти будь‑якої миті із засідки. Та Конан був певен, що ворогів поблизу немає, – і мав рацію.

– Зараз ми на багато миль на південь від села. Підемо просто до річки.

І з поспішністю, яка видалася Бальту зайвою, вони рушили на схід. Ліс неначе вимер, Конан вважав, що всі пікти зібралися в районі Гвавели, якщо ще не форсували річку. Утім, вони навряд чи зробили б це вдень. Хтось із слідопитів напевно їх помітив би і зчинив тривогу. Вони переправляться вище і нижче від форту, там, де варта їх не побачить. Потім інші сядуть у човни і попрямують туди, де частокіл спускається у воду. І нападуть на форт з усіх боків. Вони й раніше безуспішно намагалися це зробити, але тепер у них достатньо людей для штурму.

Вони йшли не зупиняючись, хоча Бальт з тугою поглядав на білок, що снували між гілок, – їх так легко було дістати кидком сокири! Він зітхнув і тугіше затягнув пояс. Тиша й морок, що панували в хащах, почали його пригнічувати. Він повертався подумки на сонячні луги Таурану, до батьківської домівки з гостроверхим дахом, до вгодованих корів між соковитих трав, до своїх добрих друзів – жилавих орачів і загорілих пастухів.

У товаристві варвара він відчував себе самотнім. Конан був у лісі настільки своїм, наскільки він сам чужим. Кімерієць міг роками жити у великих містах і бути запанібрата з їхніми володарями, якогось дня могла здійснитися його божевільна мрія стати королем цивілізованої країни – такі речі траплялися. Проте він не перестав би бути варваром. Йому були знайомі лише найпростіші закони життя. Вовк залишиться вовком, якщо навіть випадок занесе його в зграю ланцюгових псів.

Тіні подовжилися, коли вони вийшли на берег річки й обдивилися із‑за кущів. Річка проглядалася приблизно на милю в обидва боки. Берег був безлюдний.

– Тут знову доведеться ризикнути. Перепливемо річку. Чи то вони переправилися, чи то ні. Можливо, їх повно на тому березі. Та ми мусимо ризикнути.

Задзвеніла тятива, і Конан пригнувся. Щось подібне до сонячного зайчика промайнуло між гілками – це була стріла.

Конан тигрячим стрибком подолав кущі. Бальт побачив тільки блиск сталі і почув глухий вигук. Потім рушив услід за кімерійцем.

Пікт з розбитою головою лежав на землі й дряпав пальцями траву. Шестеро інших кружляли навколо Конана. Луки вони відкинули за непотрібністю. Розмальовки на їхніх лицях і тілах були незнайомі аквилонцю.

Один з них метнув сокиру в юнака, який підбігав з ножем у руці. Бальт ухилився і перехопив руку ворога з кинджалом. Обидва впали й покотилися по землі. Пікт був сильний, як дикий звір.

Бальт напружував усі сили, щоб не випустити руки дикуна і скористатися своєю сокирою, але всі спроби закінчалися невдачею. Пікт відчайдушно виривав руку, не відпускаючи сокири Бальта і б’ючи його коліном у пах. Несподівано він спробував перекласти кинджал з однієї руки в іншу, сперся на коліно, і Бальт, скориставшись цим, молодецьким ударом сокири розкроїв йому лоб.

Юнак схопився на ноги і почав шукати супутника, побоюючись, що вороги його здолали числом. І лише тоді він зрозумів, наскільки страшний і небезпечний у бою кімерієць. Двох ворогів Конан вже поклав, розпанахавши мечем майже до пояса. Третій замахнувся коротким мечем, але Конан одбив удар і підскочив до дикуна, що вирішив скористатися луком. Перш ніж пікт устиг випростатися, кривавий клинок звалився вниз, перерубавши його від плеча до грудей, і застряг у них. З обох боків кімерійця атакували ще двоє, проте одного Бальт заспокоїв влучним кидком сокири. Конан кинув застряглий меч і обернувся до ворога голіруч. Кремезний пікт, на голову нижчий від нього, замахнувся сокирою і одночасно ударив ножем. Ніж зламався об обладунки кімерійця, сокира ж застигла в повітрі, коли залізні пальці Конана зімкнулися на зап’ясті ворога. Хруснула кістка, і Бальт побачив, як пікт скорчився від болю. Наступної миті він злетів над головою кімерійця, все ще верещачи і дригаючи ногами. Потім Конан кинув ним об землю з такою силою, що той підскочив і затих, як мертвий. Було ясно, що у нього зламаний хребет.

– Ходімо! – Конан витягнув свій меч і підняв сокиру. – Бери лук, кілька стріл, і вперед! Тепер вся надія на ноги. Вони чули крики і зараз будуть тут. Якщо ми попливемо зараз, нас нашпигують стрілами раніше, ніж ми випливемо на стрижень!