ЯСНО‑ЧЕРВОНА ЦИТАДЕЛЬ

Г ул битви затихав, тріумфальний рев переможців уже заглушав брязкіт зброї і стогони вмираючих. Немов барвисте листя після осінньої бурі, вистилали рівнину тіла полеглих воїнів. Проміння вечорового сонця висікало іскри з полірованих шишаків, срібних нагрудників, позолочених кольчуг і панцирів, поламаних мечів. Важкі складки королівських штандартів купалися в калюжах крові. Тут і там підносилися гори трупів важких бойових коней і їхніх закутих у сталь вершників, сплутані гриви одних і парадні плюмажі[55]інших однаково мережили багряні плями. Поряд із ними і навколо скрізь валялися порубані й знівечені тіла в сталевих шоломах і шкіряних куртках – останки лучників і пікінерів[56].

Переможне ревище фанфар звучало над долиною, підкови коней кришили, на криваву кашу ломили трупи, коли загони лицарів стікалися з усіх боків туди, де останній з аквилонців усе ще вів нерівний і безнадійний бій.

Щойно на очах Конана, короля Аквилонії, розбили вщент, розтерзали й нещадно вирубали кращу, добірну частину його армії, цвіт аквилонського лицарства. З п’ятьма тисячами вершників перетнув він кордон Аквилонії і на трав’янистих рівнинах Офіру потрапив у засідку – підступний його союзник, король Офіру Амальрус, об’єднав свої сили із силами одвічного ворога Конана, короля Котху Страбонуса.

Конан надто пізно відчув небезпеку, але зробив усе, що тільки зміг зробити тямущий воєначальник, маючи у своєму розпорядженні п’ять тисяч вершників проти трьох десятків тисяч лицарів, лучників і пікінерів. Не маючи ні лучників, ні піхоти, він кинув усю свою важку кінноту на ворога, проломив його бойові порядки в центрі й обернув до панічної втечі хвалених лицарів Амальруса, та фланги величезної об’єднаної армії супротивника з’єдналися, взявши аквилонців у кільце. Шемітські лучники Страбонуса сіяли смерть серед лицарів Конана, всаджуючи стрілу за стрілою в найдрібніші щілини їхніх обладунків, або валили додолу коней, і тоді вже котхійські пікінери довершували почате, пронизуючи списами безпорадні тіла збитих вершників. Розбите вщент офірське лицарство, що встигло оправитися від переляку, перешикувалося, укріпило з флангів свої лави легкою кіннотою і перейшло в контратаку, підминаючи супротивника вже самою своєю масою. Аквилонці трималися стійко, та їхні сили швидко танули, і незабаром з тих п’яти тисяч воїнів, що вирушили з Конаном на південь, не залишилося вживих жодного. І лише король стояв ще серед порубаних на шматки тіл котхійців і офірців, спираючись спиною об купу кінських і людських трупів. Офірські лицарі в позолочених латах намагалися дістати його на скаку списами, кремезні чорнобороді шеміти й смагляві котхійці напирали з усіх боків, від брязкоту сталі закладало вуха. Тіло Конана захищала чорна кольчуга, він блискавкою кидався серед ворогів, працюючи своїм величезним дворучним мечем, немов м’ясар сокирою, і.біля його поблискуючих сталлю ніг усе вище й вище нагромаджувалася стіна порубаних тіл. Зрештою нападники, злякані відчайдушною рішучістю гіганта, відступили, клянучи його завзятість.

Розштовхуючи натовп, до останнього редуту аквилонського короля під’їхали вожді переможної коаліції: Страбонус – непоказний чоловічок з бігаючими очицями на смаглявому широкому обличчі, стрункий випещений чепурун Амальрус – віроломний і небезпечний, немов кобра, і, нарешті, одягнений лише в легку шовкову туніку, схожий на орла‑стерв’ятника, жрець Тзота‑ланті. Безліч легенд блукало в народі про цього котхійського чорнокнижника, у західних і північних селищах жінки лякали дітей його ім’ям, а норовистих рабів швидше, ніж батогом, примушували до слухняності погрозою продати цьому таємничому магу. Розповідали, що у нього складена ціла бібліотека з томів із чаклунських трактатів, оправлених у шкіру, зідрану з живих людей. Говорили також, що він у величезних підвалах свого палацу веде торг із силами пітьми, обмінюючи юних вродливих рабинь на сатанинські таємниці й магічні заклинання, які дарують йому владу над світом демонів. Саме Тзота‑ланті був справжнім повелителем королівства Котх.

Маг презирливо посміхнувся, коли побачив, що королі зупинили своїх коней на безпечній відстані, не наважуючись наблизитися до грізного велетня в чорній кольчузі. Навіть найвідчайдушніші сміливці бліднули й щулилися, коли на них падав убивчий погляд блакитних очей Конана, що обпікали гарячковим вогнем з‑під пом’ятого забрала на шоломі. Засмагле пошрамоване обличчя Аквилонського короля ще більше потемніло від люті, чорні обладунки були погнуті й залиті кров’ю, кров тонкою цівкою стікала і з його величезного меча.

З Конана безслідно злетів увесь наліт цивілізованості, набутий ним за довгі роки поневірянь, він знову був диким несамовитим варваром, нещадним до ворогів, ким би вони там не були.

Страбонуса мало не побив грець, коли він побачив кращих своїх воїнів під ногами в кімерійця. Задихаючись від злості, він наказав шемітським лучникам напнути луки.

Але Тзота‑ланті похитав головою.

– Нам він потрібен живим.

– Легко сказати! – здибився Страбонус, потай побоюючись, що гігант у чорній кольчузі зараз прорубається до нього крізь натовп солдат. – Спробуй, злови‑но тигра‑людожера живцем! Присягаюся Іштар, він перебив кращих моїх воїнів! Сім років і гори золота вклав я в навчання кожного з них, і ось тепер вони валяються у нього під ногами розібрані, немов свинячі туші. Стріляти, говорю я тобі, тільки стріляти!

– А я ще раз кажу: ні! – відрізав Тзота‑ланті й зіскочив з коня, холодно посміхаючись. – Хіба ти не знаєш, що мій мозок сильніший, аніж будь‑який меч?

Він зробив крок у натовп, і велетні в сталевих шоломах і кольчугах полохливо розступилися, боячись торкнутися навіть краєчка його туніки. Маг переступив через бруствер із мертвих тіл і опинився віч‑на‑віч із грізним варваром. Воїни стежили за ними, затамувавши подих, запанувала справді могильна тиша. Гігант у чорній броні нависнув над слабкою фігуркою в шовковому вбранні, тримаючи напоготові вищербленого меча.

– Я дарую тобі життя, Конане! – сказав Тзота‑ланті, і в голосі його прозвучала нотка жорстокої радості.

– А я обдарую тебе смертю, чаклуне! – прохрипів король, і меч, посланий сталевими м’язами і киплячою ненавистю, просвистів у повітрі.

Воїни скрикнули, але Тзота‑ланті кинувся вперед і ткнув голою рукою в ліве плече короля, оголене після одного з жорстоких ударів. Лезо меча, що розтинало повітря, відхилилося вбік, гігант у чорному звалився на землю й залишився нерухомим.

Тзота беззвучно розсміявся.

– Зв’яжіть його й не бійтеся: лев позбувся своїх іклів!

Королі зрушили коней і під’їхали ближче, здивовано роздивляючись повергнутого гіганта. Конан лежав, як мертвий, але його широко розкриті очі з безсилою люттю дивилися на схилених над ним людей.

– Що ти з ним ізробив? – запитав зі страхом Амальрус.

Тзота підняв руку й показав широкий перстень дивної форми, коли він стиснув пальці, з персня вискочив, подібно до зміїного жала, маленький сталевий шип.

– Його вістря змазане соком пурпурного лотоса, що росте в степах південної Стигії, – сказав маг. – Укол викликає тимчасовий параліч. Закуйте його в ланцюги й покладіть на воза. Сонце вже сідає, нам пора повертатися в Хоршеміш.

Страбонус обернувся до Арбануса, свого воєначальника.

– Ми поїдемо з пораненими в Хоршеміш. Дай нам три десятки лицарів для супроводу. Відпочиньте тут до ранку, а вдосвіта перейдіть аквилонський кордон і обложіть Шамар. Офірці доставлять вам фураж і провіант. Ми повернемося з підкріпленням так швидко, як тільки зможемо.

Підкоряючись наказу, лицарі, лучники й пікінери розбили табір недалеко від поля бою, а Страбонус і Амальрус, супроводжувані чаклуном, більш могутнім, ніж вони обидва разом узяті, попрямували під охороною загону лицарів до столиці Котху. За ними тягнувся довгий караван возів із пораненими, на одному з них, із важкими ланцюгами на тілі й гіркотою поразки в серці, їхав Конан, король Аквилонії.

Отрута, що паралізувала його м’язи, жодним чином не позначилася на роботі мозку. Віз котився, підстрибуючи на вибоїнах, а Конан думав, згадував, аналізував те, що з ним сталося. Кілька днів тому Амальрус прислав до нього гінця, благаючи допомогти у війні із Страбонусом, який, за його словами, розорив уже всі східні провінції Офіру, що лежали біля кордонів Аквилонії. Лише тисячу вершників просив Амальрус, але наполягав також, аби їх очолив неодмінно сам Конан, – тільки це, вважав король Офіру, здатне підтримати занепалий бойовий дух його воїнів.

Конан подумки проклинав себе: він великодушно захопив із собою разів у п’ять більше воїнів, аніж просив віроломний сусіда. Ні про що не здогадуючись, він перетнув кордон Офіру і віч‑на‑віч зіткнувся з несподіваним супротивником – королі, що об’єдналися, цінували його мужність і талант воєначальника настільки високо, що виставили проти його жменьки воїнів дві величезні армії.

Очі Конана заволокло багряним туманом, вени набубнявіли так, що були готові лопнути, в скронях гупали молоти. Ніколи в житті він ще не зазнавав такого нападу гніву й безсилля. У його запаленому мозку вихором проносилися картини колишнього життя. Ось він – одягнений у шкури варвар, ось – найманий солдат у рогатому шоломі й панцирі, потім – корсар на борту галери з драконовим носом, що залишає за собою кривавий слід уздовж усього південного узбережжя, капітан гвардії в блискучих латах на могутньому чорному жеребці, нарешті – король на золотому троні під прапорами із зображенням лева, а біля підніжжя трону – натовп придворних і благородних дам у яскравому вбранні.

Віз трясло немилосердно, і це постійно повертало його до дійсності, до зради Амальруса і згубної магії Тзота‑ланті. Жили на його скронях набухали й тверднули, коли він згадував про це, і тоді лише стогони поранених на сусідніх возах приносили йому хоч мале, але все ж таки задоволення. Незадовго до півночі вони перетнули кордон Офіру і на світанку побачили на обрії стрункі вежі Хоршеміша, що виблискували в промінні висхідного сонця. Над ними зловісно нависала похмура яскраво‑червона фортеця, що здалеку здавалася кривавою плямою на тлі блакитного вранішнього неба. Це був замок Тзота‑ланті. На вершину гори вела єдина вузька дорога, вимощена мармуровими плитами й перегороджена в декількох місцях могутніми сталевими воротами. Схили гори були надто круті, аби по них хто‑небудь ризикнув піднятися, обминувши дорогу. Зі стін фортеці добре були видні широкі білі вулиці міста, його храми й святилища, багаті помешкання вельмож і хатини бідняків, крамниці й базари. Погляд мимоволі притягав королівський палац – дорогоцінна перлина в оправі з прекрасних садів, де поміж струнких фруктових алей заклично дзюркотіли штучні струмки й шуміли фонтани, розсипаючи в повітрі сріблястий серпанок вологи.

І над усім цим похмуро висіла Ясно‑червона Цитадель, неначе кондор[57], що вистежує здобич.

Могутні ґрати між величезними сторожовими вежами поповзли вгору, і король в’їхав до своєї столиці під вітальний гук п’яти десятків сурм. Проте на цей раз люди не поспішали бігти на білокам’яний майдан, аби кидати оберемки квітів під копита коней переможців. Страбонус прибув у Хоршеміш раніше, ніж до столиці долетіла звістка про виграну битву, і жителі міста, що саме приступали до своїх буденних занять, із нерозумінням дивилися на мізерний почт короля, не знаючи – чи святкувати їм перемогу, чи оплакувати поразку.

Життя поступово поверталося в тіло Конана, він витягнув шию й підвівся на возі, щоб подивитися на чудеса міста, званого повсюдно Принцесою Півдня. Зовсім недавно він збирався в’їхати в місто, в цю позолочену браму, на чолі своїх залізних лицарів, під маючим прапором із зображенням лева. І ось так він в’їжджав насправді: позбавлений обладунків, скутий по руках і ногах, немов збіглий раб, на возі переможця.

Убивча іронія ситуації знайшла відгук у серці Конана, притупивши його лють, і солдати, що сиділи й лежали на сусідніх возах, перелякано здригнулися, почувши його схожий на ричання сміх.

У глибині Цитаделі, в залі з високими стелями з різьбленого граніту й ажурними порталами, інкрустованими коштовними каменями, відбулася незвичайна зустріч.

Конан Аквилонський, весь покритий кров’ю, що сочилася з його неперев’язаних ран, стояв перед тими, хто узяв його в полон. З усіх боків навкруги нього підносилися ебеновими статуями темношкірі гіганти, що тримали руки на держаках важких сокир.

Перед Конаном, лицем до нього, стояв Тзота, а за ним лежали на покритих оксамитом ложах Страбонус і Амальрус, у розшитому золотом і всипаному коштовностями шовковому вбранні. Біля кожного з них стояли молоді невільники, що підливали вино в їхні широкі чаші, вирізані з гігантських сапфірів.

Похмурий, скривавлений, закутий у ланцюги Конан здавався серед цієї вишуканої розкоші прибульцем з іншого світу. Його блакитні очі люто виблискували під скуйовдженою гривою чорного волосся, що спадало на його низький широкий лоб. Тіло варвара буквально випромінювало життєву силу, що перетворювала всю оточуючу його пишність на порожню мішуру. Обидва королі в глибині душі усвідомлювали, що не можуть змагатися з кімерійцем у силі духу, і побоювалися дикої моці, що дрімала в його могутніх м’язах. Лише Тзоту, здавалося, не мучили подібні сумніви.

– Хай здійсняться наші бажання! – весело вимовив він. – І що швидше, то краще. А бажаємо ми дещо розширити межі королівства Котх.

– За рахунок мого королівства, чи не так, свиня? – зло кинув Конан.

– Та хто ти такий? – парирував Амальрус. – Розбійник із великої дороги, що заволодів короною, на яку маєш права не більше, ніж будь‑який інший волоцюга. Ми готові викупити її в тебе.

– Викупити? – Конан голосно розсміявся. – Хоча… Що там розбійнику продати королівство. Ціна як‑не‑як пристойна: життя, та й смердюче золото на додачу! Ха! А як вам, тобі й тому кабанові, що валяється поряд із тобою, дісталися ваші корони? Батьки ваші билися за них, переносячи злигодні, вам же подали їх на золотих блюдцях. Ви ж пальцем не поворушили в боротьбі за корони, хіба що кілька пар братів відправили на той світ. Я ж добув собі корону своїми власними руками! Ви вилежуєтеся на м’яких подушках, хлебчете вино й просторікуєте про права на престол. Якщо хто‑небудь узагалі має право на трон, то це я, я – присягаюся Кромом! Мені дісталася Аквилонія, знемагаюча в лапах такої ж, як ви, тварюки. Той теж усе вихвалявся, що роду його тисяча років. Країну роздирали розбрати баронів, народ до землі гнувся під гнітом податей і податків, свавіллю вельмож не було меж. А тепер? Хай спробує хто‑небудь сьогодні пальцем зачепити без мого відома найнікчемнішого з моїх підданих. Податків же нижчих, аніж в Аквилонії, у всьому світі не знайдеш. А що ви можете сказати на це? Твій брат, Амальрусе, відтяв собі шмат королівства на півдні й плює на всі твої потуги відвоювати його назад. І чи не твої солдати, Страбонусе, облягають зараз, щонайменше, дюжину замків бунтівних баронів? Народ у ваших королівствах роздавлений тягарем непосильних поборів, а тепер ви й моїх підданих хочете пограбувати? Якщо б у мене були вільними руки, я розмазав би по підлозі ваші мізки!

Тзота холодно усміхався, спостерігаючи, як наливаються злістю обличчя його компаньйонів.

– Чи правда те, чи ні – про що ти говориш, тепер це не має жодного значення. Наші справи тебе не стосуються. Від тебе потрібна лише дрібниця: підпиши ось цей пергамент зі зреченням від трону на користь принца Арпелло Пеллійського. Навзамін одержиш п’ять тисяч лунів золотом, тобі повернуть коня й зброю, ну і, зрозуміло, проведуть до східного кордону.

– Тобто ви відішлете мене туди, звідки я колись прийшов до Аквилонії, – розпочинай, мовляв, усе спочатку, тільки тепер із тавром зрадника на чолі, – хрипко розсміявся Конан. – Арпелло, говориш? Я підозрював, що з цим пеллійським різником діло не просте. Він базікає, що має в жилах пару краплин королівської крові, цього вам цілком достатньо, щоб посадити його на трон і правити королівством від його імені. Ви навіть красти й грабувати не наважуєтеся відкрито, вам необхідний привід. Я ще не з’їхав із глузду, аби погоджуватися на це!

– Бовдур! – схопився з ложа Амальрус. – Не забувай, що ми можемо позбавити тебе не тільки корони, а й голови!

Відповідь Конана була не зовсім королівською, але точно відповідала його варварській натурі, так і не витравленій протягом років життя в цивілізованому світі: він просто плюнув Амальрусу в обличчя. Король Офіру злобно вискнув, схопився за меча й кинувся на кімерійця. Тзота перегородив йому шлях.

– Заспокойтеся, Ваша Величносте, ця людина – мій полонений.

– З дороги, чаклуне! – прохрипів Амальрус, доведений до шалу глузливим блиском блакитних очей Конана.

– Назад, я сказав! – гаркнув Тзота.

Його худа рука вилетіла з рукава, і лице Амальруса заволокла хмара пилу. Той скрикнув, похитнувся, випустивши меча, відступив на кілька кроків назад і безсило звалився на ложе. Жоден м’яз не затремтів на байдужих лицях стражників‑кушитів. Страбонус ухопив тремтячою рукою чашу з вином і поспішно перекинув її в рот. Амальруса проймала дрож, він устав, опустив руки й потрусив головою. Його погляд почав набувати осмисленого виразу.

– Я мало не засліп, – прошепотів він. – Що ти зробив зі мною, чаклуне?

– Це нагадає тобі, хто тут хазяїн, – сухо відповів Тзота, повністю скидаючи маску чемного придворного. – Страбонус отримав свого часу урок, тепер і ти засвоїш. Я кинув тобі в очі трішки пилу, зібраного в стигійських гробницях. Якщо я зроблю це ще раз, ти блукатимеш у пітьмі до кінця днів своїх.

Амальрус здригнувся, невпевнено посміхнувся й потягнувся за чашею, щоб приховати замішання і гнів. Досвідчений дипломат, він швидко повернув собі упевненість, принаймні, зовні.

Тзота обернувся до Конана, який так само байдуже, як і стражники, спостерігав за розіграною перед ними сценою. За знаком жерця темношкірі воїни схопили полоненого і потягнули слідом за Тзотою довгим коридором, вимощеним мозаїкою з мармурових плит, його стіни були задраповані золотими й срібними тканинами, зі стелі звисали золоті кадила, що наповнювали повітря пряними ароматами.

Потім вони звернули у вузький коридор, облицьований нефритом і чорним мармуром. Темний і страшний, він закінчувався бронзовими дверима, на яких вишкіряв зуби в страшній посмішці людський череп.

Перед дверима стояв, тримаючи напоготові зв’язку ключів, невисокий товстун. Це був Шукелі, головний євнух Тзоти, про якого ходило, безліч чуток, говорили, що в нього пристрасть до чужих страждань заміняла всі нормальні людські відчуття.

Бронзові двері приховували вузькі сходи, що йшли, здавалося, в самісіньке черево гори, на якій стояла цитадель. Тзота і його супутники спустилися сходами і зупинилися перед залізними дверима, яким, судячи з конструкції, не були б страшні навіть удари облогових таранів.

Шукелі повернув ключа, штовхнув із силою важку стулку дверей і відступив убік. Конан зауважив, що стражники‑кушити чимось явно стурбовані. Сам Шукелі теж якось невпевнено поглядав у темряву, що починалася за відчиненими дверима – вхід перегороджували ґрати атовстих сталевих стержнів. Ці ґрати закривалися на якийсь хитромудрий засув, що не мав ні замка, ні клямки і відмикався лише зовні. Шукелі натиснув на важіль, і ґрати плавно всунулися в стіну. Конан і стражники переступили поріг і опинилися в широкому коридорі, вирубаному в суцільній масі граніту, – кімерієць зрозумів, що вони знаходяться вже всередині скельної основи цитаделі. Морок відступив від хитливого полум’я смолоскипа, палаючого в руках євнуха. Кушити прикували Конана до сталевого кільця, що стирчало зі стіни. В ніші над його головою вони поставили смолоскип так, що король опинився в півколі розсіяного світла. Стражники поспішали, вони, поза сумнівом, чогось боялися. Тзота‑ланті жестом відпустив їх. Вони, обганяючи один одного, кинулися до виходу.

Тзота обернувся до Конана, і той побачив, що очі мага світяться в напівтемряві, а зуби поблискують, немов вовчі ікла.

– Щасливо залишатися, варваре! – глумливо посміхаючись, сказав маг. – Я мушу їхати в Шамар, маю простежити за тим, як іде облога. Днів через десять я буду вже в. твоєму палаці в Тарантії. Що передати від тебе твоїм жінкам, перш ніж із них почнуть здирати шкіру? Я оправлю в ті шкіри хроніки перемог Тзота‑ланті.

Конан відповів грубою кімерійською лайкою, а його гарчання сколихнуло повітря з силою, достатньою, щоб порвати барабанні перетинки звичайної людини. Проте Тзота‑ланті лише криво посміхнувся і попрямував до виходу.

Ґрати засунулися, з гуркотом зачинилися двері, і запанувала абсолютна тиша.

Конан посмикав ланцюг, пробуючи його на міцність, потім обмацав кільце в стіні. Руки його були вільними, але він розумів, що навіть його сталевим м’язам розірвати ланцюг не під силу. Його ланки, товщиною в палець, були виготовлені зі сталі, а кінець прикутий до товстого широкого обруча, що оперізував талію кімерійця.

Чоловіка, менш міцного, ніж Конан, убила б, мабуть, сама вага цих кайданів. З’єднання ланцюга з обручем було настільки добротним, що навіть ковальському молоту випала б неабияка робота. Що ж до кільця, до якого кріпився ланцюг, воно, швидше за все, було частиною величезного сталевого стержня, простромленого крізь стіну й намертво заклепаного з другого її боку.

Конан вилаявся. Удивляючись у густіючий за півколом розсіяного світла морок, він відчув, що в серці його народжується неясна тривога. В душі варвара одвічно дрімав марновірний страх дикуна, його примітивна уява населяла підземелля страхітливими примарами, та й розум підказував, що його кинули в цей кам’яний мішок зовсім не для того, щоб він відпочив тут і набрався сил, – у Тзоти не було причини дарувати йому життя.

Конан кляв себе за те, що відмовився від пропозиції королів, хоча його аж струшувало від однієї думки про таку ганебну угоду, і він знав, що коли б повторилося все спочатку, його відповідь була б такою ж. Він не міг зрадити своїх підданих, своїми руками кинути їх на розтерзання кривавому недолюдку. Адже він, завойовуючи трон, не думав ні про що, окрім власної вигоди. Трапляється, проте, що й душа розбійника і злодія проникається почуттям відповідальності перед своїм народом і своєю державою.

Конан пригадав про мерзенну погрозу Тзота‑ланті і застогнав від безсилої люті, бо знав, що чув зовсім не пусті слова. Жорстокий маг дивився на людей приблизно так само, як на черв’яків чи комах, не знаходячи між ними особливих відмінностей.

М’які білі долоні, що пестили його, пунцові губи, що зливалися з його в пристрасних поцілунках… Його жінки позбудуться шкіри – ніжної, білої, як слонова кістка, рожевої, немов пелюстки троянд… З вуст Конана знову вирвалося страшне ричання.

Гучна луна примусила його схопитися на ноги й нагадала про його власне становище. Він боязко вдивлявся в повзучі по стінах тіні й, окрім волі, почав пригадувати всі ті жахливі історії, що розказували про витончену жорстокість Тзота‑ланті. Його тіло охопила крижана дрож, коли він усвідомив, що перебуває в тих самих легендарних катакомбах, в яких жрець проводив свої страшні експерименти над людьми, тваринами і, як говорили, навіть над демонами. Ходили чутки, що Рінальдо, безумний поет, відвідував ці кам’яні мішки на запрошення мага, так що ті жахи, які він описав пізніше в своїй “Поемі склепу”, зовсім не були вигадкою хворого мозку. Мозок цей, до речі, розмазався по лезу сокири Конана тієї ночі, коли королю довелося захищатися від підступних убивць, що обманом проникли в його палац, та слова похмурої поеми досі звучали в його вухах.

Зненацька кімерієць насторожився, до болю напружуючи слух. Помилитися було неможливо – він знав цей шелестячий звук, його видавали гнучкі луски, ковзаючи по каменю. Краплі холодного поту виступили на лобі Конана, коли за півколом блідого світла з’явився раптом якийсь силует, ледве помітний у мороці, але від цього ще жахливіший. Силует зростав, погойдуючись З боку в бік, і кімерієць зіщулився, коли відчув на собі гнітючий погляд сяючих у пітьмі жовтих очей. Поступово перед ним вимальовувалася з мороку потворна трикутна голова, а за нею, ліниво звиваючись, виповзло лускате тіло рептилії небачених розмірів. Такої змії Конан не тільки ніколи не бачив, а навіть не міг уявити, що існують на Землі подібні чудовиська. Не менше вісімдесяти футів завдовжки, з трикутною, розміром з кінську, головою і загостреним гнучким хвостом, вона видалася кімерійцю породженням пекла. В слабкому смолоскиповому світлі холодно біліла, немов покрита інеєм, луска. Ця змія, поза сумнівом, народилася і провела все своє життя в темряві, але її жовті очі палали живим, злісним вогнем. Вона звила своє гігантське тіло величезними кільцями поряд із прикутим до стіни в’язнем, і її огидна голова погойдувалася тепер на довгій шиї за кілька дюймів від його обличчя. Роздвоєний язик чудовиська, що висовувався й одразу ж ховався в пащі, ледве не торкався губ короля, сморід вивертав йому нутрощі, погляд величезних жовтих очей кликав і зачаровував. Конан дивився в них, не мигаючи. Варвар боровся з інстинктивним бажанням схопити чудовисько за шию і здавити її щосили своїми могутніми руками. Набагато сильніший, ніж будь‑хто з так званих цивілізованих людей, Конан колись, ще плаваючи на корсарському кораблі, зітнувся з гігантським пітоном і переміг його, роздавивши череп сталевими пальцями. Але ця змія, до всього іншого, була отруйною: він бачив, як стікає з білих, футової довжини, вигнутих, немов шаблі, іклів безбарвна рідина, і інстинктивно відчував смерть, що таїлася в нй. Певне, йому вдалося б розтрощити цей трикутний череп ударом кулака, але він знав, що при щонайменшому його русі чудовсько ударить, ніби блскавка. Розум підказував Конану, що він лише віддаляє неминучу смерть і що ліпше б йому покінчити зі всім цим одразу. Проте сліпий інстинкт самозбереження виявився сильнішим за розум, він так скував м’язи кімерійця, що той застиг, мов статуя.

Жахлива голова на товстій шиї піднялася ще вище й зависла над в’язнем – змія оглядала смолоскип, палаючий у ніші. Крапля отрути впала на голе стегно варвара, перед його очима поплили багрові плями, йому здавалося, що в його ногу поволі проникає розжарене вістря стилета, але він навіть не ворухнувся. Змія плавно розгойдувалася над ним, немов намагалася остаточно переконатися, що в цій застиглій фігурі не залишилося навіть іскорки життя.

І несподівано з того боку, де ховалися невидимі в мороці двері, донісся глухий брязкіт. Змія, обережна, як і всі плазуни, з неймовірною швидкістю зникла в пітьмі.

Величезні двері відчинилися навстіж, ґрати відсунулися в стіну. На порозі, в ореолі світла палаючих у коридорі смолоскипів, з’явився силует людини. Прибулець ковзнув до камери й обережно причинив за собою ґрати, стежачи за тим, аби вони не зачинилися остаточно. Коли незнайомець опинився в півколі світла від смолоскипа над головою Конана, кімерієць побачив, що перед ним стоїть високий негр із довгим мечем в одній руці і зв’язкою ключів у другій.

Негр вимовив кілька слів, і кімерієць розпізнав напівзабуту ним мову одного з невеликих племен, що населяли морське узбережжя Куша. Піратському кораблю Конана траплялося колись плавати в тих водах.

– Я довго чекав зустрічі з тобою, Амро! – сказав негр, називаючи Конана ім’ям, даним йому колись кушитами, їхньою мовою воно означало “лев”. На губах раба з’явилася крива посмішка, очі злісно блиснули. – Я багато чим ризикував, коли йшов до тебе. Ось поглянь – це ключі від твоїх кайданів, я викрав їх у євнуха. Що ти даси мені за них?

– Десять тисяч лунів золотом! – випалив король, відчуваючи, як зароджується в серці надія.

– Мало! – вигукнув весело негр. – Занадто мало за такий ризик! Так і дивись, що тварки Тзота‑ланті вискочать із мороку і зжеруть із тельбухами. А Шукелі? Він же мене за ноги повісить, якщо дізнається про ключі. То що ти даси мені за них?

– П’ятнадцять тисяч і палац у Пойнтайні, – сказав король. Негр заричав і затупотів ногами в пароксизмі дикої люті.

– Більше! – закричав він захоплено. – Хочу більше! Що ти мені даси?

– Ах ти, собако! – Очі Конана заволокло багряним туманом. – Це Шукелі послав тебе знущатися наді мною?

– Шукелі навіть уявлення не має про те, що я тут, біла людино, – відповів негр, витягаючи шию, аби заглянути королю в очі. – Я тебе знаю ще відтоді, як став вождем вільного племені. Ми зустрілися з тобою ще до того, як стигійці схопили мене і продали в рабство на північ. Ти пам’ятаєш Абомбі? Пам’ятаєш, як твої морські вовки грабували і палили місто? Ти тоді перед палацом короля Аджагі убив одного з вождів, а другий ледве поніс ноги. Убитий був моїм братом.

– Звільни мене, і я дам тобі стільки золота, скільки ти важиш сам! – гаркнув Конан.

Очі негра, що налилися кров’ю, хижо зблиснули, а зуби оголилися, як вовчі ікла.

– Ти такий самий, як і всі білі, смердючий псяго! Готовий золотом заплатити за пролиту кров? Ні, проклятий собако, ти заплатиш мені за неї головою!

Останнє слово, вигукнуте в шаленому захопленні, гучною луною понеслося нескінченними коридорами. Конан напружився, машинально натягуючи ланцюг, його розлючувала сама думка про те, що його збираються зарізати, як безпорадне ягня. І раптом він остовпів від жаху – над плечем чорного велетня з’явився неясний силует гнучкого тіла, яке ритмічно розгойдувалося..

– Тзота ніколи ні про що не дізнається! – реготав негр, упиваючись своїм тріумфом і не помічаючи того, що відбувалося за його спиною. – Поки він збереться спуститися в підземелля, демони зжеруть твоє м’ясо й розтягнуть кістки. Твоя голова – моя здобич, Амро!

Раб широко розставив свої масивні, немов колони, ноги й обома руками підняв над головою меча. Міцні м’язи перекотилися під чорною шкірою, що тьмяно блищала в світлі смолоскипів…

Тієї ж миті гігантська тінь за його плечима кинулася вперед і вниз, а клиноподібна голова вдарила з такою силою, що луна громом понеслася тунелями й коридорами, видовбаними в суцільній скелі. Синяво‑чорні товсті губи кушита спотворилися гримасою нестерпного болю, але не зронили жодного звуку. Конан, не відриваючись, дивився у величезні очі негра й бачив, як швидко залишало їх життя, – так швидко, немовби гасне задуте полум’я свічки. Наступний удар відкинув тіло нещасного в інший кінець коридору, його огорнули жахливі кільця, що зблискували мертвотно‑білою лускою, і Конан почув страшний хрускіт кісток. Несподівано його серце забилося сильніше – зі млявих рук раба випали меч і ключі.

Відскочивши від кам’яної підлоги, зв’язка ключів ковзнула підлогою у бік Конана. Кімерієць нахилився, намагаючись її дістати, проте ланцюг виявився надто коротким. Задихаючись від шалених ударів серця, він скинув сандалю і намацав ключі пальцями голої ноги. Ще мить – і він, ледве утримавшись від переможного вигуку, схопив зв’язку рукою. Хвилина метушні із замком – і ось вона, свобода! Підхопивши меча, що валявся неподалік, Конан озирнувся на всі боки. Його оточував морок, в якому тільки‑но зникло чудовисько, поволікши з собою щось безформне, що нічим уже не нагадувало людське тіло. Кімерієць обернувся до відчинених дверей, стрибок – і він на порозі. Йому назустріч із темряви вирвався злорадний регіт, фати з брязкотом защипнулися перед самим його носом, і він побачив за ними спотворене гримасою знущального сміху потворне обличчя – євнух Шукелі кинувся‑таки своїх ключів. Захоплений своїм торжеством, він не помітив, що полонений озброєний мечем, Кімерієць злісно вилаявся, довге лезо ковзнуло по ґратах, і сміх кастрата змінився передсмертним хрипом. Шукелі зігнувся навпіл, немов уклонився вбивці, і впав уперед, марно намагаючись утримати пухкими руками свої нутрощі, що вивалилися. Губи Конана скривилися в усмішці мстивого задоволення. Проте, хоча негідник одержав те, на що давно заслуговував, Конану це ніяк не могло допомогти – ключі були у нього, але ґрати відкривалися лише зовні. Обмацавши металеві стержні, він переконався в тому, що розрубати мечем їх не зможе. Його пройняло потом, коли він відшукав пальцями заглибини, схожі на сліди, залишені величезними іклами, і уявив собі розміри невідомих чудовиськ, що гризли ґрати. Залишалося одне – шукати вихід десь в іншому місці. Він вийняв смолоскип із ніші й попрямував униз коридором, тримаючи меча перед собою. Зробивши кілька кроків, він ступив у калюжу крові – це був єдиний слід, що залишився від змії та її жертви. Полум’я смолоскипа, коливаючись, ледве розсіювало морок. З обох боків коридору зяяли чорні отвори, але Конан ішов строго по центру, уважно дивлячись під ноги, – боявся потрапити в пастку. Раптом до його вух долетіли звуки, яких він ніяк не чекав тут почути, – десь за стіною гірко плакала жінка. “Ще одна жертва Тзота‑ланті”, – подумав він і, проклинаючи мага, звернув у бічний тунель із низькою стелею й вологими стінами. У міру того, як він віддалявся від головного коридору, плач ставав голоснішим. Піднявши смолоскип вище, він побачив перед собою якийсь безформний силует, зробив крок уперед і позадкував, жахаючись. Біля його ніг лежала істота, схожа на восьминога з короткими щупальцями. Його величезне розпливчасте тіло тремтіло, немов холодець, викликаючи нудоту вже самим своїм виглядом. З огидної желеподібної маси стирчала голова, схожа на жаб’ячу, і кімерієць із здивуванням зрозумій, шр ридання виходили з її багрово‑чорних губ. Погляд витріщених очей тварюки зупинився на Конані, ридання змінилися гучним мерзотним реготом, і тремтяче тіло поповзло до короля. Конан відступив назад, обернувся й кинувся бігти. На меч надії було мало – варвар сумнівався в тому, що подібну тварюку можна було б зупинити звичайною зброєю. Ще якийсь час він чув за спиною глухі шльопання й знущальний регіт. У звуках останнього гострий слух кімерійця вловив знайомі нотки, і це зводило його з розуму – так сміялися колись хтиві шадизарські жінки, коли на їхніх очах зривали одяг з юних рабинь, виставлених на продаж. Кімерієць біг до головного коридору, та по дорозі наткнувся на невелику квадратну залу, де перехрещувалися два тунелі. Біля входу до зали лежало щось плоске. Конан помітив перешкоду, але не встиг пригальмувати, посковзнувся на чомусь м’якому, що голосно пискнуло під ногами, і простягся на весь зріст. Смолоскип, що вилетів з його руки, відкотився вбік і згас. Приголомшений падінням, Конан насилу підвівся на ноги й обмацав витягнутими руками простір коло себе. Падаючи, він утратив орієнтацію й тепер не мав уявлення, в який бік треба рухатися, щоб потрапити до головного коридору. Він не став гаяти час на те, аби розшукати смолоскип, – все одно запалити його було нічим. Намацавши стіну, він пішов уздовж неї до перехрестя, там навмання вибрав один з тунелів і заглибився в нього. Невідомо, як довго він ішов так в абсолютній темряві, та зненацька інстинкт застеріг його – попереду чекала небезпека.

Конан зупинився. Одного разу він уже пережив подібне відчуття, стоячи на краю бездонної прірви. Король опустився на коліна й обмацав підлогу руками. Справді, за два кроки далі підлога різко обривалася, переходячи в слизьку й вологу стінку величезного колодязя. Він простягнув над колодязем руку і лише насилу дотягся до протилежного його краю кінчиком меча. Звичайно, перестрибнути через колодязь Конану було нескладно, але сенсу в цьому не було – тепер він точно знав, що помилився у виборі тунелю й головний коридор залишився десь далеко позаду. Поки він роздумував над цим, його спутане волосся ворушив слабкий вітер. Конан здригнувся – дуло, очевидно, з колодязя. Король розумів, що знаходиться глибоко під землею, десь під містом, то як же міг вітер дути знизу? До його вух долетів віддалений, ледве помітний гуркіт, здавалося, далеко‑далеко внизу гуркотять барабани…

Конан схопився на ноги й почав поволі відступати назад. Саме цієї миті з колодязя щось вилетіло. Король нічого не бачив, та виразно відчував, що над ним підноситься це “щось”, неначе якесь матеріалізоване зло. Кімерієць обернувся й зі всіх ніг помчав у той бік, звідки прийшов.

Десь далеко попереду зажевріла крихітна червона іскорка. Він кинувся до неї і врізався лобом у кам’яну стіну. І раптом побачив іскру біля самих своїх ніг. Це був його смолоскип – полум’я давно згасло, але обвуглена верхівка все ще слабо тліла: Конан підняв його й обережно роздув вогонь – з його грудей вирвалося гучне полегшене зітхання, коли полум’я поповзло по дереву й розігнало морок. Він знову стояв у квадратній залі. Король без зусиль знайшов потрібний йому тунель і, не роздумуючи більше, попрямував у нього. Раптом смолоскипове полум’я сколихнулося, немов на нього подули невидимі губи, і Конан знову відчув чиюсь недобру присутність. Король підняв смолоскип над головою й оглядівся. Поряд нікого не було, але він відчував, що щось невловиме й невидиме майорить у повітрі, вивергаючи прокляття. Конан не чув слів, але блюзнірське значення злісних проклять доходило до нього якимсь нез’ясовним чином. Він змахнув мечем, і йому здалося, що клинок на секунду зав’язнув у клубку павутини. Тремтячи від жаху, він кинувся втікати, відчуваючи на потилиці чиєсь гаряче смердюче дихання.

Лише вискочивши до головного коридору, він відчув, що позбувся невидимого супутника, і швидко пішов уперед, боязко роззираючись. Утім, коридор тепер важко було назвати тихим: з бічних тунелів доносилися то вибухи демонічного реготу, то вищання й скрегіт, одного разу він почув навіть, як сміх, схожий на регіт гієни, змінився раптом людським голосом, що викрикував непристойні лайки. Кілька разів Конан чув чиїсь скрадливі кроки й помічав у Тунелях ледве помітні контури страхітливих тіл, дещо темніших, ніж оточуючий їх морок.

Кімерійцю почало здаватися, що він приречений на вічні поневіряння цим пеклом, створеним Тзота‑ланті. Правда, бестії чомусь не поспішали покидати свої бічні тунелі, хоча Конан не раз і не два чув жадібні прицмокування ослизлих губ і відчував на собі голодні погляди. Несподівано, він зрозумів причину їхньої нерішучості – почувши шелесткий звук, що долітав до нього звідкись іззаду. Він кинувся в пітьму найближчого тунелю й різко махнув смолоскипом, гасячи полум’я. Коридором повільно повзло гігантське тіло. Обважніла після недавнього бенкету змія не удостоїла увагою нікчемну істоту, що вискочила з‑під її пащі й зникла в пітьмі бічного тунелю. Судячи з усього, головний коридор служив гігантському плазунові мисливським угіддям і ніхто з тутешніх мешканців не наважувався сперечатися за його право.

Проте для Конана змія було меншим зі всіх тутешніх лих. Він навіть відчував до неї деяку симпатію, особливо коли згадував реготливий і плаксивий холодець чи зловісну безтілесну тварюку з колодязя. Змія була повзучою смертю, але вона загрожувала тільки тілу, тоді як всі інші робили замах також на його розум і душу.

Коли змія величаво віддалилася, Конан роздмухав свій смолоскип і подався за нею, тримаючись на певній відстані. Раптом його увагу привернули страшні стогони, що линули з тунелю, який він саме минав. Обережність радила йому продовжити шлях, але цікавість подолала: він підняв вище догораючий смолоскип і завернув до чорної діри. Конан був готовий до будь‑яких несподіванок, але те, що він побачив, його приголомшило.

Він стояв на порозі величезної кімнати, вхід до якої перегороджували міцні сталеві ґрати, кінці яких були намертво врізані в підлогу й стелю. Усередині цієї клітки покоїлося на подіумі худе тіло людини чи істоти, схожої на людину, щільно обплетене товстими гнучкими гілками подібної до виноградної лози рослини, що проростала, здавалося, просто з кам’яної підлоги. Гілки‑щупальця дивного дерева, укриті загостреним листям химерної форми, були всипані величезними бутонами ясно‑червоних кольорів. Один з напіврозкритих бутонів нависав над розслабленими губами незнайомця, з яких виривалися гучні болісні стогони. Його голова моталася з боку в бік, немов від нестерпного болю, широко розкриті очі дивилися на Конана пильно, але їхній тьмяний погляд був позбавлений навіть проблиску розуму – вони були порожніми й скляними, немов очі божевільного.

Несподівано квітка схилилася нижче і припала своїми ясно‑червоними пелюстками до розкритих губ жертви. Тіло нещасного здригнулося, гілки затремтіли, неначе в екстазі, по них побігли хвилі відтінків, що швидко змінювали один одного, колір глибшав, ставав дедалі більш отруйним.

Конан не розумів того, що відбувалося в клітці, але здогадувався, що став свідком якихось жахливих тортур. Проте, ким би там не була жертва – людиною чи демоном, її муки викликали співчуття навіть у звиклого до всякої жорстокості кімерійця. Він пошукав вхід до клітки і знайшов невеликі дверці з міцним засувом, один із ключів у його зв’язці легко відкрив замок. Щойно він опинився всередині клітки, бутони розкрилися, немов каптури кобр, гілки загрозливо випросталися, уся рослина напружилась і хитнулася до нього. Конан не сумнівався в тому, що перед ним істота, наділена розумом, – рослина явно бачила непроханого гостя й буквально випромінювала скажену ненависть: вона накочувалася на нього хвилями настільки сильними, що, здавалося, їх можна було відчути на дотик. Він обережно підійшов ближче й розгледів місце, де з монолітної скелі стирчав стовбур лози – могутнє стебло завтовшки з людське стегно, покрите гладенькою щільною корою. Не звертаючи уваги на гілки, що грізно тяглися до нього, він розмахнувся й одним ударом перерубав стовбур. Тієї ж миті тіло нещасного полоненого полетіло вбік, величезна лоза, звиваючись і тріпочучи листям, скрутилася, немов обезголовлена змія, у величезний клубок, почервонілі бутони на ній у судомі розкривалися і стулялись, немов билися в судомах. Зрештою життя покинуло рослину, вона обм’якла й витягнулася, розкинувши по підлозі гілки, яскраві фарби зблякли, з перерубаного стовбура потекла смердюча рідина.

Конан дивився на те, що відбувалося, як зачарований, але, почувши за спиною якийсь шерех, миттєво обернувся, здійнявши над головою меч, – і застиг, розкривши від здивування рота.

Недавній безпорадний полонений рослини підіймався з підлоги, уважно дивлячись на Конана. Його очі, що палали гарячковим вогнем на виснаженому обличчі, вже не були тупими й безтямними, з лиця зникав вираз безумства. Голова цієї людини – а в тому, що це людина, сумнівів більше не залишалося – була вузькою, проте правильної форми, високий лоб свідчив про неабиякий розум, тонкі риси обличчя, струнка постать, маленькі кисті рук і вузькі стопи ніг вказували на його аристократичне походження.

Перші ж його слова, вимовлені котхійською мовою, невимовно вразили Конана:

– Який тепер рік?

– Сьогодні десятий день місяця Юлук, року Газелі, – відповів розгублено кімерієць.

– О Іштар! – вигукнув незнайомець. – Десять років!

Він провів рукою по чолу і потрусив головою, немов намагався позбавитися прилиплої до неї павутини.

– Усе як у тумані… Що ж, після стількох років абсолютної пустки важко чекати, що мозок негайно включиться в роботу. Скажи мені, хто ти?

– Я Конан, уродженець Кімерії, тепер – король Аквилонії.

Незнайомець явно здивувався.

– Он як? А куди подівся Нумедідес?

– Я задушив його просто на трбні тієї ночі, коли захопив палац.

Нотка наївної гордості в голосі кімерійця викликала усмішку на губах незнайомця.

– Пробачте мені, Ваша Величносте. Я маю перш за все подякувати вам за послугу, яку ви мені надали. Я відчуваю себе зараз як людина, що зненацька прокинулася від жахливого сну, більш глибокого, ніж сама смерть, але розумію, що зобов’язаний вам свободою. Проте, скажіть мені, чому ви перерубали стовбур лози Ятга замість того, щоб вирвати з корінням?

– Я давно засвоїв, що не слід чіпати руками те, чого не розумієш, – відповів Конан.

– Ви маєте рацію, Ваша Величносте. Якщо навіть вам удалося б витягнути коріння, то на них виявилися б такі речі, з якими і ваш меч не впорався б, бо коріння Ятга було занурене в пекло.

– Але хто ти такий? – запитав нарешті Конан.

– Мене звуть Пеліас.

– Як?! – вигукнув король. – Той самий Пеліас‑чорнокнижник, суперник Тзота‑ланті, що безслідно зник десяток років тому?

– Як бачите, не зовсім безслідно, – кисло посміхнувшись, відповів Пеліас. – Тзота вважав за краще зберегти мені життя, але закував у кайдани страшніші, ніж іржаве залізо. Він заточив мене тут з цією мерзенною рослиною, насіння якої, занесене на Землю крізь безодню чорного космосу з Ятга Проклятого, лише в пеклі знайшло для себе ґрунт, щоб укорінитися. Коли ця диявольська лоза стиснула мене в своїх огидних обіймах і висмоктала душу, я забув усі закляття. Вдень і вночі вона висушувала мій мозок, поки він не став порожнім, як тріснута чашка. Десять років! О Іштар, допоможи мені!

Конан стояв, не в силах вимовити жодного слова, стискаючи в одній руці смолоскип, у другій – руків’я меча. Людина, що стояла перед ним, з’їхала з глузду – кімерієць не сумнівався в цьому, хоча безумство ніяк не проявлялося у чорних очах мага, що спокійно спостерігав за ним.

– Скажіть, Тзота‑ланті в Хоршеміші? – запитав раптом чорнокнижник. – Утім, гаразд, не відповідайте. У мені прокидаються знов магічні сили, і я читаю у вашому мозку про велику битву, про короля, що потрапив у віроломно розставлену пастку, бачу Тзота‑ланті, який галопа скаче до річки Тібор, бачу поряд із ним Страбонуса й короля Офіру. Тим краще, я ще не ризикнув би зустрітися з Тзота‑ланті віч‑на‑віч. Необхідний якийсь час, аби повністю відновити сили і знову стати могутнім. Ходімо звідси, потішимо душу й тіло келихом благородного вина…

Конан махнув із досадою зв’язкою ключів.

– Ґрати зовнішніх дверей замкнуті, а їх можна відкрити тільки з того боку. Чи немає іншого виходу з цього клятого лабіринту?

– Є один, але я вважав би за краще ним не користуватися, бо він веде вниз, а не вгору, – відповів, сміючись, Пеліас. – Не варто сумувати передчасно. Ходімо подивимося на ці ґрати.

Сказавши це, маг попрямував у тунель. Його ноги, здерев’янілі від довгої бездіяльності, підгиналися на кожному кроці, але мало‑помалу хода набувала впевненості. Ідучи за ним, Конан неохоче вимовив:

– Тут коридором час від часу повзає величезна змія. Чи не запросить вона нас на вечерю?

– Я знаю про неї, – відповів похмуро Пеліас. – І я свого часу був змушений дивитися, як вона пожирала одного за одним десятьох моїх учнів. Її звуть Сатха, вона улюбленка Тзота‑ланті.

– Скажи, Тзота велів видовбати ці тунелі спеціально для того, щоб було де тримати цих огидних монстрів?

– Тзота тут ні до чого. Коли три тисячі років тому засновник Хоршеміша, король Коссус П’ятий, наказав звести королівський палац на вершині цієї гори, то будівельники, розчищаючи місце для льохів, наткнулися на замурований коридор. Розламавши стіну, вони знайшли ці катакомби. Проте великого візиря, що насмілився спуститись у підземелля, спіткала така страшна доля, що король наказав знову замурувати вхід до нього. Усім було оголошено, що візир випадково впав у колодязь, – але підвали й льохи засипали, а через деякий час і сам король перебрався в новий, побудований у долині, палац. Але й звідти він одного разу втік у паніці, коли знайшов якийсь чорний пил, розсипаний по мармуровій підлозі своєї спальні. Король негайно покинув Хоршеміш і поїхав на схід королівства, де й побудував собі нову столицю. Палац на горбі спустів, потім занепав і майже зовсім зруйнувався. Король Аккуто Перший повернув Хоршемішу минулу славу і звів там, де стояв раніше палац, військову фортецю. Вона стояла тут доти, поки в Котху не з’явився Тзота‑ланті й не перебудував її на Ясно‑червону Цитадель. Він же наново відкрив вхід у катакомби. Яка б не була причина смерті великого візира короля Коссуса, Тзота зумів уникнути подібної долі. Проте він теж знайшов колодязь, а коли повернувся з підземелля, дивним чином змінився. Відтоді всі знають його тільки таким, яким він є зараз. Я теж бачив цей колодязь, та не маю ніякого бажання лізти в нього навіть у пошуках неземної мудрості. Я маг і володію могутністю більшою, аніж думають про це люди, але я все ж таки людина. Щодо Тзоти в народі розповідають легенду про одну танцівницю з Шадизара, яка заснула поблизу руїн на пагорбі Дагота і прокинулася в обіймах чорного демона. Говорять, що в результаті такого протиприродного союзу і народилася та проклята тварюка, яку називають Тзота‑ланті…

Зненацька Конан голосно скрикнув і відскочив назад, тягнучи за собою Пеліаса. Просто перед ними випірнуло з мороку біле тіло Сатхи, величезні очі змії палали одвічною ненавистю до всього живого. Конан напружився, готуючись до стрибка, він збирався ввіткнути догораючий смолоскипу зміїну пащу і спробувати вирішити справу одним‑єдиним ударом меча, розуміючи, що змоги завдати другого удару в нього вже не буде.

Та змія не звертала на нього жодної уваги: вона невідривно дивилася через його плече на Пеліаса, який спокійно стояв, схрестивши на грудях руки, й посміхався.

Поступово ненависть в її лютих жовтих очах почала згасати і змінилася панічним страхом – Конан уперше бачив подібний вираз в очах рептилії. Величезна змія різко зігнулася, відскочила назад і зникла в мороці коридору.

– Що вона побачила таке страшне? – запитав Конан, неспокійно позираючи на свого супутника.

– Істоти, покриті лускою, бачать те, що проходить повз очі звичайних смертних, – загадково відповів Пеліас. – Ти бачиш мою тілесну оболонку, вона ж бачить голу душу.

Конан відчув, як його тіло пройняв мороз, коли він подумав про те, що поряд із ним стоїть, певне, зовсім не людина, а тварюка родом з пекла, котра лише вдає людину. Він серйозно задумувався над тим, чи не встромити йому меч у спину мага, що йде попереду, поки це ще можливо, коли вони підійшли до ґрат, стержні яких здавалися чорними у світлі смолоскипів, що горіли зовні. Мертвий Шукелі напівсидів‑напівстояв, навалившись на ґрати, біля його ніг розпливлася величезна калюжа крові.

– Присягаюся алебастровими стегнами Іштар, я знаю нашого воротаря! – вигукнув весело Пеліас. – Це ж не хто інший, як сам благородний Шукелі, який вішав за ноги моїх учнів і здирав з них шкіру, заливаючись радісним сміхом! Ти спиш, Шукелі? Чому ти сидиш тут і жирне твоє черево плоске, як у випотрошеної свині?

– Він мертвий, – пробурмотів Конан.

– Живий він чи мертвий, а ґрати нам відчинить, – сказав, сміючись, Пеліас. Він сильно плеснув у долоні й крикнув:

– Устань, Шукелі! Повернися з пекла, піднімися зі скривавлених плит і відчини ґрати своїм господарям! Уставай, я тобі кажу!

Під склепінням камери прозвучав несамовитий стогін. Волосся Конана стало сторч, він відчув, що його спиною стікають цілі струмки крижаного поту.

Євнух здригнувся і незграбно піднявся, чіпляючись за стрижні ґрат пухкими руками. Безжальний сміх Пеліаса, гострий, немов лезо обсидіанового кинджала, вторував його невпевненим рухам. Конан, побачивши це, остаточно злякався, і коліна підігнулися: очі трупа, широко розкриті, були порожні й мертві, з розпоротого черева до самої землі звисали нутрощі, довгі кишки плуталися в ногах Шукелі, коли він, рухаючись немов сомнамбула, йшов до запору ґрат. Конан подумав був, що євнух якимсь чудом вижив, але тепер сумніватися не доводилося – він був мертвий, і мертвий давно.

Пеліас спокійно переступив через поріг. Конан, обливаючись потом, поспішив за ним, прагнучи триматися на відстані від страшної постаті, що чіплялася за напіввідчинені ґрати.

Маг навіть не поглянув на Шукелі, Конан же ледве стримав блювоту. Зробивши півдюжини кроків, варвар почув за спиною глухий удар і машинально озирнувся – труп євнуха лежав нерухомо біля так само напіввідчинених ґрат.

– Виконав своє завдання і повернувся в пекло, – люб’язно пояснив Пеліас, із ввічливості вдаючи, що не помічає тремтіння, яке потрясало тіло короля.

Вони піднялися довгими сходами, і маг відчинив бронзові двері, прикрашені людським черепом. Конан перехопив меч зручніше, чекаючи нападу варти, але в цитаделі панувала тиша. Пройшовши чорним коридором, вони зайшли до наступного – наповненого ароматним димом, що клубочився із золотих кадил. Там теж було порожньо.

– Рабині і сторожа мешкають в іншому крилі цитаделі, – кинув байдуже Пеліас. – Сьогодні, коли немає їхнього хазяїна, вони, швидше за все, сплять покотом, упившись вином чи соком лотоса.

Конан визирнув із великого стрілчастого вікна із шибками в позолочених рамах і вилаявся, несподівано побачивши гранатове небо, усипане зорями. Його кинули в підземелля з першим промінням сонця, а вже стояла глуха ніч – він і не уявляв собі, що пробув там так довго. І лише тепер він відчув спрагу і звірячий голод.

Пеліас провів його до зали з позолоченими склепіннями й підлогою, оздобленою срібною чеканкою. Стіни з ляпіс‑лазурі різко контрастували з чорним гранітом різьблених порталів. Маг, полегшено зітхнувши, упав на затягнуте шовковим покривалом ложе.

– Нарешті знову золото й шовк! – сказав він. – Тзота запевняє, що зневажає тілесну насолоду, але ж він напівдемон, а я людина і, незважаючи на свої таємні знання і могутність, люблю зручність, добру їжу й напої. На цьому, до речі, і спіймав мене Тзота: скрутив, коли я спав, випивши над міру. Ні, вино – це справжнє прокляття, присягаюся Іштар: варто мені було про нього згадати, воно вже стоїть на столі! Прошу тебе, друже, налий мені келих… Ой ні, пробачте мені, Ваша Величносте, я забув, що маю справу з королем, – зараз я вас сам обслужу…

– До демонів церемонії, – пробурчав Конан, наповнив кришталевий келих вином і подав його Пеліасу, сам же підніс шийку глека до рота і зробив перший ковток. Обидва – і Конан і маг – зітхнули з полегшенням.

– Цей пес знається на винах, – зауважив Конан, витираючи губи ребром долоні. – Та, присягаюся Кромом, Пеліасе, нам не варто сидіти тут і чекати, поки варта прокинеться й візьметься різати нам глотки.

– Нічого не бійся, друже, – спокійно відповів Пеліас. – До речі, ти не хочеш подивитися, що там діється в Страбонуса?

Блакитні іскри посипалися з очей Конана, і він стиснув руків’я меча так міцно, що побіліли кісточки пальців.

– Хай він мені тільки трапиться! – гарикнув кімерієць.

Пеліас посміхнувся і зняв зі столика з чорного дерева велику кришталеву кулю.

– Це магічний кристал Тзота‑ланті. Дитяча забавка, але вельми корисна, коли не вистачає часу на більш серйозні чари. Погляньте, Ваша Величносте.

Він знову поклав кулю на столик поряд з Конаном. Король удивився в туманну глибину кристала, мла поступово розійшлася, і раптом усередині почали з’являтися чіткі образи. Конан одразу ж упізнав знайомий пейзаж: обширну рівнину, що спускалася до широкої звивистої річки, лабіринт невисоких пагорбів за нею, місто, що зводилося на північному березі, його міцні й високі стіни, оточені ровом.

– О Кроме! Це ж Шамар! Собаки обложили його! Загарбники вже переправилися через річку, їхні намети стояли

у вузькій долині між містом і пагорбами. Воїни штурмували стіни, і їхні обладунки слабо поблискували під світлом місяця. Зі стін і веж на їхні голови сипався град каміння і стріл.

Конан уже відкрив рот, аби вилаятися зі злості, але тут картина в кришталевій кулі змінилася.

З туману випливли гостроверхі дахи палаців і виблискуючі куполи храмів – король упізнав свою власну столицю – Тарантію, у якій панував хаос.

Він бачив пойнтайнських лицарів у важких обладунках, яким доручалася охорона міста, – вони виїжджали з міської брами, а натовпи городян обсвистували їх і обсипали прокльонами. Він бачив пограбування і вбивства, бачив озброєних людей, що носили пеллійський герб на щитах, які вторгалися в будинки й вежі і господарювали на вулицях та майданах. І над усім цим нависало смагляве, викривлене гримасою тріумфу обличчя принца Арпелло Пеллійрького…

…І тут зображення в кулі сколихнулось і зникло.

– Ось, значить, як! – гірко всміхнувшись, сказав Конан. – Варто було мені відлучитися, як народ повстав!

– Не зовсім так, – поправив його Пеліас. – Твоїм підданим сказали, що ти загинув, і вони гадають, що тепер нема кому захистити їх від зовнішнього ворога і запобігти громадянській війні. Природно, вони стали на бік сильнішого, щоби уникнути жахів боротьби за владу. Пам’ятаючи про колишні розбрати, вони не довіряють пойнтайнцям, а тут під рукою саме трапився Арпелло, могутній принц, сеньйор центральних провінцій.

– Коли повернуся до Аквилонії, кину його обезголовлений труп до ями біля Вежі Зрадників, – люто прошипів Конан, скрипнувши зубами.

– Та як би ти не поспішав, Страбонус заявиться до столиці раніше від тебе, – нагадав Пеліас, – а його лицарі розграбують і спустошать дорогою все твоє королівство.

– Ти маєш рацію! – Конан метнувся по залі, як тигр у клітці. – Навіть найшвидший кінь не домчить мене в Шамар до полудня, та й там найліпше, що я зможу зробити, – загинути разом із захисниками фортеці, коли місто впаде, а воно впаде не пізніше ніж за двійко днів. Від Шамара до Тарантії п’ять днів їзди – перш ніж я зберу армію, Страбонус уже стоятиме біля брами столиці. І я дам свою голову рубати – почувши про мою загибель, усі проклятущі барони розбіглися по своїх маєтках. А оскільки народ вигнав Троцеро з його пойнтайнцями, у місті не залишилося нікого, хто зважився б перешкодити Арпелло захопити трон… і скарбницю. За підтримку Страбонуса він стане його полоненим, а потім, вибравши слушну мить, підніме проти нього повстання. Барони відмовлять йому в підтримці, і це послужить Страбонусу приводом цілком достатнім, аби остаточно прибрати до рук моє королівство. О Кроме, Іміре і Сете! Аби мені крила, я блискавицею майнув би в Тарантію!

Пеліас, що сидів за столом, неуважно постукував кінчиками пальців по нефритовій кришці і, здавалося, не чув нарікань Конана, повністю поринувши в свої думки. Та несподівано стукіт урвався, чорнокнижник різко підвівся і жестом запропонував кімерійцю йти за ним. Вони вийшли з кімнати й піднялися мармуровими сходами. За якусь мить вони вже стояли на фортечній стіні, між її зазублинами біля найвищої вежі.

Сильний вітер куйовдив чорну гриву Конана, унизу миготіли вогники Хоршеміша, що здавалися навіть більш далекими, ніж зорі над головами мага й короля. Пеліас, який, схоже, все ще думав про щось своє, нарешті заговорив:

– Світ живих істот, – сказав він, – значно багатший і складніший, аніж думають про нього люди. Навіть високо в неоесах вирує життя, невідоме простим смертним… Проте той, кому доступне Знання, може, користуючись певними знаками й заклинаннями, отримати звідти допомогу… Дивися і нічого не бійся!

Маг простер руки до неба і видав дивний довгий клич, що вп’явся, здавалося, у простір. Звук відлітав усе далі й далі, поступово слабшаючи. Запанувала тиша, аж раптом почулося слабке лопотіння крил, і з боку зірок випірнуло з мороку щось, схоже на величезного кажана, і сіло поряд із плечем Конана на зазублину стіни.

Сторопілий Конан здивувався небаченому розмаху гігантських крил істоти, що спокійно дивилася на нього величезними круглими очима.

– Сідай на нього, – сказав Пеліас. – Ти прилетиш у Тарантію ще до світанку.

– О Кроме! – пробурмотів Конан. – Чи ж це не сон? Можливо, я сплю зараз у своєму ліжку в королівському палаці і бачу жахливий сон? А як же ти? Я ж не можу залишити тебе тут самого, серед стількох ворогів.

– Про мене не турбуйся, – запевнив Пеліас. – Удосвіта жителі Хоршеміша дізнаються, що у них вже новий повелитель. Прийми без побоювання те, що тобі послали боги, незабаром ми зустрінемося на рівнині біля Шамара. Лети!

Конан обережно сів на ороговілу спину й обхопив руками вигнуту шию, все ще не вірячи тому, що це відбувається наяву.

Чорна істота розпрямила крила і з шумом злетіла в повітря. Король подивився вниз і відчув запаморочення – під ним миготіли, віддаляючись зі скаженою швидкістю, вогники Хоршеміша, за якусь мить вони зникли, і лише зоряне небо над головою нагадувало Конану про те, що він швидше за будь‑якого скакуна мчить на північний захід – до Тарантії.

Вулиці Тарантії були заповнені натовпами народу. Люди з переколеними люттю обличчями гнівно вимахували бердишами й списами, над головами знавіснілих городян підносився цілий ліс міцно стиснутих кулаків.

Займався ранок наступного дня після битви біля Шамара, і події розвивалися так швидко, що в усіх голова йшла обертом. Вже через кілька годин після битви звістка про поразку і смерть Конана, доставлена відомим лише Тзота‑ланті способом, сколихнула столицю. Барони поспішно залишили місто. Підганяючи коней, вони мчали у свої маєтки, аби не допустити їх пограбування жадібними до чужого багатства сусідами. Добре налагоджене Конаном ділове й повсякденне життя городян розлагодилося, банкіри і купці зі страхом чекали повернення колишніх порядків. Народ вимагав обрання нового короля, який захистив би країну від зовнішнього ворога і приструнив аристократів, що розперезалися. Граф Троцеро, залишений колишнім королем як намісник у столиці, намагався заспокоїти знавіснілий натовп, але городяни пам’ятали, що це саме він під час громадянської війни кілька років тому штурмом узяв місто і влаштував криваву бійню його захисникам. На всіх перехрестях кричали, що граф зрадив короля і збирається знову пограбувати місто. Користуючись плутаниною і загальним замішанням, наймані солдати розпочали грабунки, викидаючи з крамниць переляканих купців і ґвалтуючи жінок.

Троцеро вогнем і мечем обрушився на грабіжників, заслав вулиці їхніми трупами, загнав до казарм тих, хто залишився в живих, і арештував ватажків. Але це мало допомогло, юрмища на вулицях лише збільшилися. Поширювалися чутки, що Троцеро навмисне розв’язав грабунки, аби власноруч потім придушити їх і залякати таким чином городян.

Принц Арпелло з’явився до Королівської Ради і заявив, що, оскільки в Конана не було сина – спадкоємця трону, він готовий звалити на свої плечі нелегкий тягар відповідальності і правити королівством до приходу нового короля.

Поки Рада обговорювала цю пропозицію, агенти принца снували в натовпі й нашіптували людям, що, мовляв, у жилах Арпелло тече голуба королівська кров. Навіть крізь подвійні віконні рами до зали Рад доносився рев натовпу, що зібрався під вікнами палацу, викрикуючи здравиці на честь Арпелло і звеличуючи його як рятівника і визволителя.

Рада капітулювала.

Троцеро спочатку відмовився підкоритися наказу, але, коли натовп накинувся на його лицарів, лаючи їх і кидаючи в них тухлими яйцями та нечистотами, він шпурнув жезл головнокомандуючого армією в обличчя принцу й вивів через південну браму міста п’ятнадцять сотень своїх лицарів, на прощання повісивши на ринковому майдані всіх ватажків мародерів.

Щойно за пойнтайнцями зачинилася брама, з лиця Арпелло спала маска фальшивої чесноти, оголивши його звіриний оскал. Тепер, коли розбиті й позбавлені ватажків найманці сиділи в казармах, у його руках опинилася абсолютна влада над містом. З’явившись перед розбурханими городянами на величезному коні, Арпелло проголосив себе королем Аквилонії під схвальний гул очманілого натовпу. Канцлер Публій намагався піддати сумніву законність коронації і був кинутий у в’язницю. Купці, котрі спочатку з полегшенням сприйняли появу нового короля, були приголомшені першим же указом самозванця, за яким на них накладалися величезні контрибуції. Община делегувала шістьох найбагатших і найповажніших купців, аби благати короля про пом’якшення доборів, – їм без довгих церемоній відру били голови. Після цієї страти в домівках багатих городян запанував відчай.

Купецтво, як завжди, зіткнувшись із грубою силою, непіддатливою підкупу, впало ниць і ладне було лизати чоботи новоявленому володареві. Простих людей мало турбувала доля купців, та й вони почали ремствувати, коли переконалися в тому, що солдати Арпелло під приводом наведення ладу теж грабують і ґвалтують, перевершуючи в жорстокості навіть найманців. Скарги на грабунки й убивства стікалися в палац канцлера, де влаштувався Арпелло, оскільки в королівському замку члени Королівської Ради забарикадувалися від розлюченого натовпу. Відмовившись від думки взяти головний палац штурмом, Арпелло захопив літню резиденцію Конана, де жили його дружини й наложниці. Городяни соромливо відверталися, коли солдати пеллійця просто на вулицях ґвалтували жінок колишнього короля. Чорноокі пойнтайнські товстухи, стрункі темнокосі заморянки, зингарянки і гірканки, красуні бритунки з лляним волоссям – усі вони ридали від страху й ганьби, коли, натішившись, їх викидали за браму.

Ніч опустилася на розтривожене й оглушене подіями місто, а