Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



ПО ДОРОЗІ

Дорога була безпечна, бо перед виїздом гетьмана з Жовкви перейшла туди його передня сторожа і очистила старанно всі ходи й переходи, всі шляхи і стежки від усякого підозрілого й ненадійного елемента. До того день, кілька здорових і добре озброєних гайдуків — можна було їхати безпечно.

Дощ уйнявся, весняні хмари розвівалися, як дими по битві, молода зелень аж хапала за очі.

Гетьман жалував, що не застав княгині. Все воно краще мати діло з панею, ніж з її служкою, хоч би навіть з таким хитрим і дотепним, як отсей тринітарій.

Мудра княгиня Дольська! Вміє вона підібрати відповідних людей, грачів, не партачів. Можна бути певним, що її посли не пошиються в осли, діла не попсують.

Гетьман був рад, що вигляди на новий союз України зі Швецією прибирали конкретні і корисні форми. Останній побут з царем і Меншиковим у Жовкві впевнив його, що з Москвою не заїдеш далі, ніж до чорта в зуби. Петро, навіть побитий, буде ще для України ворогом дуже небезпечним. У нього вже нині війська поверх сто тисяч (крім козацтва). Правда, що воно ще не добре, не рівня знаменитій армії шведській, але все ж таки куди краще від давнього, котре ані оружжя доброго не мало, ані бойовим духом не відзначалося. “Нъть попеченія о томъ, чтобьі непріятеля убить, одна забота — какъ бы домой поскоръе”,— писав про московське військо московський чоловік Посошков. “Дай Богъ великому государю служить, а саблю изъ ноженъ не вынимать!” — це було бажання пересічного московського лицаря.

І тепер ще дух московської армії не піднявся високо, але Петро переводить реформу, котра згодом і духа зреформує.. Вояка дає не земля, а чоловік, бойовий вишкіл кращає, дисципліна поправляється, воруження теж, мобілізація справніша, устрій “тила” відповідніший. За літ кілька у нього буде 200 тисяч справного і карного, на заграничний лад вишколеного і зоруженого війська. І що тоді станеться з Україною? Що значитимуть супроти цієї бойової сили наші сміливі і хоробрі, але мало карні полки, котрі своїх виборних і всяких других прав ніяк позбутися не хочуть?

Гетьман чув, що це, мабуть, останній момент, коли ще можна врятувати загрожену автономію України, а властиво останки тієї. Проґавиш цю нагоду — і вона вдруге не верне. Україну поневолять, а там і винародовлять її.



Усі події, воєнні й політичні, усякі порахунки, економічні й культурні, публичні й особисті, з непереможною силою штовхали Мазепу в обійми нового союзника.

Як чоловік освічений, і з книжок, і з досвіду вчений, він бачив усю небезпеку такого політичного кроку, не запалювався, як молодик, не дурив себе надто великими сподіваннями, лише обережно, розглядаючись на всі сторони, йшов вперед до наміченої цілі, не зриваючи поки що за собою мостів, бо, може, ще доведеться ними назад переходити річку.

Глухо й без туркоту котилася його карета по болотистих шляхах України, наздоганяючи гнідого Олексієвого коня, але сто разів швидше буяла гетьманова думка політичними дорогами й дипломатичними стежками цілої Європи, шукаючи ратунку і захисту для великої і важкої до переведення ідеї.

Нараз карета стала. Зупинилася також гетьманова думка.

“Що там такого? Нам спішно!” — спитав гетьман.

Йому відповіли, що чоловік якийсь лежить поперек дороги.

За хвилину побачив крізь скляні двері карети, як гайдуки тягнули за руки й ноги щось подібне до чоловіка, але так пошарпаного й окервавленого, що годі було в ньому доглянутися образу й подобі я божого.



Призвичаєний у війнах до подібних і до гірших ще образів в часі миру не любив їх і гидився ними, тому, не гаючись і не зважаючи на болото, виліз із своєї карети і підступив до трупа.

По останках одежі впізнав шведського жовніра. Головних нарисів драми не важко було догадатися. Москалі, а може, й наші на московській службі провадили туди шведських бранців. Як звичайно, знущалися над ними. Скатованих і знесилених до краю залишали безсердечно на шляху — на поталу диким звірям і хижій птиці. Мабуть, це один із отих безталанних... Молодий, фізично слабо розвитий, з малими руками, походив, мабуть, з панської або інтелігентної родини. Може, який одинак, ціла надія батька й мами? Може, ще й тепер балакають про нього, дивляться на квітучі дерева й, повертаючись очима на далекий схід, питаються: “Де він тепер, що робить і коли верне до нас?” А він, отсе сподівання, цей дорогоцінний предмет турботи й туги, ніби зужита й до нічого вже не пригожа ганчірка, лежить поперек дороги в болоті і в крові. Можна його переїхати возом, стратувати кіньми, згноїти — ніхто й словечка не скаже. Це ж — ворог!

Гайдуки витягнули шведа на поле, зложили йому руки навхрест і хотіли очі хустиною накрити, поручаючи його опіці вірлів-братів і вовків-сіроманців. І це вже самаритянська прислуга, бо такі тепер часи, що з живими не панькаються багато, а про трупи нема що й казати!

Але гетьман був другої гадки. Його зворушив трагічний кінець невідомого лицаря, що з хоробрим своїм королем пішов по славу, а зайшов в українське болото.

“Вирийте яму й поховайте його. Це товариська повинність! Кожного з нас може такий конець стрінути”.

Швед ніби те вчув і — стрепенувся... Конав чи до притомності приходив?

Гетьман казав чутити його і забрав з собою.

Щоб там з політичного союзу і не вийшло, він людський союз заключив із шведом.

“Як видужає, може, мені придасться”,— погадав собі.

Думки його все ще різними шляхами блукали, але в душі впевнений був, що діло вирішене,— колесо нашої історії повернеться у другий бік. Годі цю зміну спинити. Всі сили спричинюють її.

Тривожили гетьмана два питання. Як згуртувати козацьке військо, розкинене по всьому сходу Європи, і яке становище займуть старшини?

Здоганяючи царевича, він роздумував над ними.

Війська в нього було доволі, щоб, перекидуючи його нагло на бік Карла, тим самим вирішити війну. Але ж біда, що військо це не вкупі і не під його рукою: воно в Бихові, в Польщі, на Волині, в Казані, скрізь. Цар ніби навмисне відриває козацькі полки від гетьмана і перемішує їх зі своїми. Гетьман повсякчасно тремтить, що від нього нових полків зажадають і знову їх пішлють Бог вість куди, аж оставлять його, ніби вождя, без армії, з одною тільки і то, може, нечисленною прибічною сторожею.

Переходити до Карла з малими силами, а потім боротися проти своїх власних полків, котрі він залишить на стороні Петра, наражаючи їх, з одного боку, на шведські кулі, а з другого — на помсту й переслідування царя,— це надто прикро, це прямо неможливо для нього.

І Мазепа ще раз розглядає справу, шукаючи якогось виходу. Одинока можлива розв'язка цього питання—спрямувати війну на північний захід і на Україні дістати свобідну руку до концентрації війська і до переходу.

Так само не вирішене друге питання — становище старшин. Гетьман знає, що не всі вони підуть сліпо за ним, здаючись на його розум і характер. Будуть такі, що в даний мент скажуть: вільно гетьманові зрадити царя, так вільно й нам зраджувати гетьмана. Вони забудуть, що зрада зраді не рівна, шукатимуть викруту, щоб виправдати себе. Вирішить це питання не ідея, а приватна охота не втратити зарібку.

В осередку того типу старшин являється Кочубей.

Гетьман чує, як зловіщо звучить це татарське ім'я. Від Кочубеїв прийдеться ще багато лиха зазнати. Нічого доброго від них він не зазнав, але якщо Любов Хведорівна загрозить ділу, о, тоді він поступить безпощадно. Здавить, сторощить, змете...

А Мотря?..

“Бідна, бідна Мотря!..”

Гетьманська карета під'їздила до якогось села, в котрім слідний був незвичайний рух. Ранком перейшли туди москалі з шведськими бранцями, а під вечір надтягнув гетьманський відділ з царевичем.

Селяни не заспокоїлися ще після першої гостини, а вже їм других гостей доводиться вітати. Село виснажене до краю, не село, а прямо декілька осель, обдертих, поруйнованих, пограбованих, кинених серед шляху на глум і на знущання долі. Ні затишних садів, ні свіжо вибілених стін, ні гарно вбраних дівчат, ні веселих дітей — все сіре, обдерте, сумне, хоч кругом так зелено, пахучо і надійно.

Тільки липами висаджена алея, поки що сокирою ще не ткнута, показує напрямок до панського двора. Пишається він на горбочку серед тінистого саду.

Гетьманська карета скручує в липову алею.


Дата добавления: 2015-09-13; просмотров: 8; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
ВІД'ЇЗД | НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2018 год. (0.008 сек.) Главная страница Случайная страница Контакты