ЗА ДЕСНУ

В неділю, 24 жовтня, під вечір, гетьманська карета від'їхала в городок Короп на річці того самого імені. Біля гетьмана були: Войнаровський, Орлик, Чуйкевич, Горленко, його вірний покойовий Кендзєровський і старшини тих сердюцьких і компанійських відділів, що супроводжували його.

Кругом Коропа стояли гетьманові полки на чолі з полковниками Апостолом і Горленком, з охочекомонним полковником Гнатом Галаганом, з компанійськими полковниками Кожухівським і Андріяшем. Тут були генеральний хорунжий Сулима й генеральний обозний, “лисий чорт”, як його гетьман іноді прозивав, Ломиковський. Люду біля дванадцяти тисяч, здебільшого козаків — не молодиків, а бувалих у походах і загартованих у боях.

В самім містечку розположилися щонайвірніші .частини, решта війська примостилася по присілках або таборилися на полях, повигребувавши собі курені та порозпинавши походні намети. Інші ютилися прямо під возами, вдоволившися клаптем соломи. Невибагливий козак і витривалий назимно й погоду, як степовий кінь.

Кругом Коропа горіли вогні, на мостах і роздоріжжях стояли варти, непевному народові проходу вночі не давали, боючись ворожих хитрощів і зради, гірш небезпечної, ніж боротьба у чистому полі.

Куди проїхав гетьман, оживали дороги. Козаки зривалися зі сну і, споглядаючи за золоченим ридваном, толкували про дальші плани теперішньої кампанії, про те, куди їх гетьман провадить і які задуми в нього.

Фантастичні вісті!

Попадалися несміливі слова про гетьманів перехід на сторону шведську.

Толки ті викликували в одних радість, а в інших сумнів. Свідоміші тішилися, бо надто вже в'їлося їм у карк московське ярмо, а іншого способу скинути його не бачили, другі оставалися під впливом того дурману, яким сп'янював себе народ, а якому ім'я — православний цар і вірна йому служба.

Виникали колотнечі й бійки, котрі доводилось старшинам втишати добрими й насильними способами. Гетьман, не зважаючи на свою недугу, на недоспану останню ніч у Батурині, на труди дороги, зразу, конем, а пізніше в кареті з Батурина в Короп, скликав своїх довірених старшин серед ночі з дня 24 на 25 на раду.

Довго обмірковувано, чи переходити Десну і де її перейти, чи, може, залишити війська на лівому березі, а гетьман, щоб тільки з невеликим почотом спішив до шведів і провадив їх на цей бік. Довго не могли погодитися, бо всі вони були схвильовані тим неспокоєм, котрий обгортає навіть сміливу козацьку душу в цей мент, коли треба рішатися на важке й непевне діло. Апостол казав, що нема що гаятися довше,— як переходити, то переходити купою, забираючи і ті старшинські родини, що вспіли вже приїхати в Короп. Горленко був другої гадки. Переправа за Десну— річ сама собою не така-то легка, пощо і переправлятися, заки гетьман договориться з Карлом до чогось певного й рішаючого, а договориться, так тоді шведи перейдуть на цей бік. Не треба даром турбувати козаків.

Вибрали посередню дорогу. Половина війська зі старшинами, котрих співучасть у його планах надто видна й неоспорима, мусить, не гаючись, перейти на другий бік, решта останеться на лівому березі річки, дожидаючи розвитку дальших подій. Якщо вони не зложаться щасливо, так не важко буде сказати Меншикову й переконати царя, що залишилися ті, які не співчували Мазепиній зраді і в його переправі через Десну добачували щось непевне. Так і зробили.

В понеділок, дня 25 жовтня, щонайвірніші частини гетьманських полків двигнулися з-під Коропа в напрямі Оболоня.

Зароїлися поля й дороги людьми, кіньми й возами, заторохтіли гармати по злегка примерзлій землі, розмішуючи з болотом і той легкий сніг, що впав був уночі.

Козаки йшли радо, бо постої пізньою осінню, коли стужа добирається до шпику-кості, гірше надокучать від самого походу, а дожидання бою гірш томляче від зустрічі з ворогом. Та ще й тому йшли радо козацькі полки, бо вели їх не чужі полководці, а свої старшини під проводом самого гетьмана, в котрого досвіді і воєнних знаннях ніхто не сумнівався.

Гетьман їхав на самому переді. Спокійний був і ніби вдоволений тим задовіллям, яке дає чоловікові свідомість, що скінчилося тривожне хитання і що діло вже вирішене. Бог знає, що далі буде, але не буде вже залежності від царського гніву й ласки, не буде того томлячого вижидання, чи лист до княгині Дольської або до короля Карла дійде щасливо до них, не попавши в небажані руки. Отсе укривання своїх задумів і планів, це повсякчасне тремтіння, щоб один схиблений крок не попсув цілого, з таким накладом сил і здоров'я, з такою натугою думки, веденого діла, виснажувало гетьмана Мазепу й грозило витратою останків сил, котрих йому якраз тепер так дуже, дуже потрібно. Рад був, що випливе на чисту воду і, відкривши шолом, гляне ворогові в очі.

“Ти московський цар, а я український гетьман. Ти будуєш нову царську державу на кістках сотні поневолених народів, я рішивсь будувати свою, незалежну від деспотії твоєї. Я зрадив тебе, бо не хотів зрадити власну ідею. А хоч би мені й де довелось остоятися в бою з тобою, хоч би й прийшлося зложити свою голову стару і стурбовану, так останеться Мазепина ідея. Вона житиме під попелом і кістками, поки грядучі покоління не відгребуть її, не піднімуть високо на свій прапор і не заткнуть його біля престолу вільної та незалежної від московських царів української держави”.

Гетьман кінчив порахунки з совістю своєю, і коли його що бентежило, так це хіба усвідомлення тих нових жертв, котрих вимагатиме його діло. Гетьман знав, що грізний цар во гніві своїм, а гнівом цим він спалахне, коли незабаром виявиться, що гетьман перейшов на сторону короля Карла. Але невже ж Україна і без того не приносить в жертву деспотії царській своїх людей і своїх маєтків? І невже ж тії жертви падуть, мов у безодню, безслідно і безхосенно? Вилюднюється і спустошується край, нівечиться освіта і культура; що гетьман збудує, цар нищить своєю “собственною всевладною рукою”. Ні, ні, далі так бути не може. Треба було раз підняти клич самостійної держави, без котрого народ дорешти пропаде, переміниться у велике стадо невільників-рабів, що з острахом звірячим послушно йдуть туди, куди їх жене нагай чужого пастуха. Пропадеш, згинеш, Україно, коли, замість боротися за привілеї панів і за вольності селян, не піднімеш боротьби за спільне й дороге для всіх — за свою власну державу, в котрій вирішаються твої внутрішні питання, твої старі, не вирівняні домашні порахунки.

Жертви, котрі покладеш тепер на рідному престолі, не пропадуть, їх прийме Господь, і вони, як не тепер, то в будучності, стануть на суді історії, як велеречиві свідки й оборонці твоїх прав споконвічних і твоїх оправданих бажань...

Гетьман заспокоївся. Тільки Батурин не давав йому спокою. Прочував, що йому в першу чергу прийдеться відповісти за вчинок гетьмана. Це ж його столиця, найсвідоміші й найвірніші йому люди. Між ними залишилася Мотря.

Чому не хотіла їхати з ним? Чи справді жаль було кидати матір, причину її горя?

Дивна й нерозгадана вдача. Як була, так і залишилася сфінксом, котрий манить до себе загадкою душі і тими питаннями, на які годі дати вдоволяючий отвіт.

Гетьман принаглив коня.

Побачив перед собою широку, бліду смугу Десни, на котрій злегка й несміливо стинався лід, ніби річка рада була вбрати на себе льодяний панцир, щоб по ньому перейшли козацькі коні й переїхали вози.

Погода не слухала її. Тонесенька шкаралуща льоду тільки при берегах трималася купи, а посередині топилася і спливала з водою.

Біля Оболоня, при лівому березі ріки, стояв великий пором, а недалеко від нього козацькі піонери кінчали будувати міст на чайках. Гетьман повернув коня. Довгу хвилину глядів на того різнобарвного вужа, що звивався шляхами й полями, хвилястий, неспокійний, повний вигинів, місцями порозриваний, ніби його хто порубав мечем, то знову грубий і лінивий, ніби проковтнув якусь поживу і травить її.

Гетьман підняв булаву. Голова вужа зупинилася. Вигини стали вирівнюватися, відірвані частини лучилися з собою.

П’ять тисяч людей, тисячі коней і возів здержувалися на наказ одного руху гетьманської булави.

Здовж шляху на конях скакали старшини, туди й назад, розносячи накази гетьманські.

Туловище довжезного вужа повернулося і звільна стало посуватися направо — в напрямі мосту. Досягнувши його головою, зупинилося і ніби завмерло.

Гетьман зліз з коня і перший увійшов на пором. За ним провадив чура його сивого коня.

Покойові зносили найпотрібніші клунки, з возу знесено декілька важких, залізом сильно кутих скринь.

Гетьман стояв на переді порому, до котрого з берега сходили і зіскакували його вірники. Пором захитався.

“Вже всі?” — запитав гетьман, оглядаючись на берег.

Там стояв задуманий Орлик.

“Може, ти гадаєш вертати?” — запитав його гетьман.

Орлик стрепенувся, скочив і підбіг до гетьмана.

“Ще час. Останній мент. Рішайся”.

“Я вже давно рішився, милосте ваша”.

“Так їдьмо!”

Поромщики перехрестилися і вхопились за линву.

Пором ліниво й ледве помітно став сунутися по тихій воді. Між ним а берегом лягала чимраз то ширша смуга.

“Уявляю собі,— сказав гетьман до Войнаровського,— що так по безбарвних струях мовчазливої Лети сунеться Хароновий човен”.