Десь нишком бачитися з нею.

VIII

На світі стільки є очей,

Що люблять стежити ночами

Услід закоханих людей…

Так само це було і з нами.

В таких випадках чорт — і цей,

Хоч трохи, а повівся б чемно.

Боюсь, що я його даремно

Огудив… Може, то святець,

Що, втративши нудний терпець,

Дав вихід святобливій жовчі…

І нас двоїх одної ночі

Схопила зграя шпигунів…

Від гніву граф оскаженів —

А я голіруч, як на сміх!

Та тут — один супроти всіх —

Нічого б я, мабуть, не зміг

І в зброї з голови до ніг.

Було це саме на світанку,

Поблизу графового замку…

Підмоги з міста я не ждав.

Бо й не гадав дожить до ранку.

Марію-Діву я благав,

І двох чи трьох святих… а там

Скорився долі… і юрба

Мене у двір поволочила.

Яка Терезина судьба,

Не скажу вам — не знаю й сам.

Отак нас доля розлучила!

Але ж і лютий був, аж страх,

Прегордий воєвода-граф!

На це він досить мав причин.

Не менше вражений ще й тим,

Що герб його дістав цю шкоду

В той час, як він був паном роду.

Він сам для себе був святий

І думав, що в очах народу,

Як і в моїх, він теж такий…

Ах, чорт візьми.

Коли б отут

Застав він пана короля,

То примирився б ще, мабуть, —

Але ж це паж!..

Сьогодні я

Злість графа добре розумію,

Та описати не зумію.

ІХ

„Коня сюди!“ — Коня вели…

Це справді був шляхетний кінь —

На Україні виріс він.

Прудкі, мов ті думки, були

У нього ноги… Дикий звір.

Не мав уздечки, ні стремен,

В неволі був один лиш день;

Він їжив гриву, і хропів,

І рвавсь, і сіпавсь мов скажений

Дарма! Годованця степів

Ведуть спітнілого до мене.

Мене десяток гайдуків

Йому до спини прикрутив

Тугим ремінням — і пустив…

Свисток, батіг… і кінь побіг.

Що так би й водопад не зміг.

Х

Вперед, вперед! Скажений рух, —

Куди — не бачив я нічого…

Від бігу дикого, прудкого

У мене в грудях сперло дух…

Помалу никли ночі тіні.

А кінь летів, увесь у піні.

Останній звук із уст людських.

Як я помчав від ворогів,

Був дикий, невгамовний сміх

З юрби зухвалих гайдуків,

Що з вітром долетів крізь темінь.

Я рвучко голову підвів —

На кінській шиї тріснув ремінь.

Що горло зв’язував мені —

Я обернувся на коні

І їм прокляття прохрипів…

Але ж за тупотом копит

Мій крик до них не долетів.

Досадно, прикро!..

Я ж хотів

За глум той глумом відплатить.

Та згодом краще відплатив!

Від брами замку я й цеглинки,

Ні камінця не залишив,

З містка також ні деревинки,

А в квітнику ні стебелинки,

Окрім трави на рештці стін,

В покою, де стояв камін.

І ви, йдучи повз тих руїн,

Фортеці б навіть не вгадали…

Ті башти весело палали!

І з тріскотом зубчастих стін,

Що проти помсти не вціліли,

З дахів, що вуглям обгоріли,

Спливав свинця гарячий плин.

Мабуть, не снилось там нікому,

Коли від них лихого дня

Помчав я швидше блиску, грому,

На згубу пущений в поля, —

Що прийде день і я вернусь

З десятком тисяч верхових

І за ганьбу свою помщусь

На тих зухвалих дворових —

І дяку графові складу

За негостинну ту їзду.

Вони пекельний жарт зі мною

Собі зіграли того дня,

Як віддали мене на волю

Палкого, дикого коня,

Прип’явши туго ремінцями

До вкритих піною боків…

Та потім я і їм тим самим

Пекельним жартом відповів.

За все приходить час відплати, —

Зумій лиш час підстерегти!

Ніхто не зможе утікати,

Як серце месника завзяте

Шукає засобів до мсти.

XI

Вперед, вперед! — мій кінь і я

Промчали, мов на крилах вітру,

Міста, і села, і поля…

Неначе в ніч морозну світлу

На небі метеор між зір,

Так ми чекаємо простір…

А на шляху ні міст, ні сіл —

Крім степу, дикої країни

У чорнім обводі лісів.

Лише де-не-де зубчасті стіни

Фортець, збудованих колись

Проти татарської орди.

Безлюдно, скільки не дивись!

За рік проходило сюди

Турецьке військо… Всюди, де

Ступали спагів тих копита,

Там кров’ю вся земля полита,

І зелень довго не росте.

Похмуре небо, сірувате,

Покрите млою… Вітру лет

На мене набігав з риданням, —

Я б відповів йому зітханням,

Та швидко мчали ми вперед,

Що ні зітхати, ні благати…

По кінській гриві пелехатій

Поллявся мій холодний піт,

Немов дощу краплиста злива.

А він скажено, полохливо

Сопе і мчить далеко в світ.

Я ніби згодом спостеріг,

Що він зменшив свій лютий біг,

Та ні! Моє безсиле тіло,

Що зв’язане на нім висіло,

Для диких сил було мов пух.

І кожний мій болючий рух

Звільнити ноги, спину, руки.

Напухлі від страшної муки.

Будили жах його і гнів.

Мов гострий дотик острогів.

Я зваживсь крикнуть — кволо й глухо

Звучав оцей безсилий крик —

Мій кінь здригнувсь від того звуку.

Як від удару, — мчить щодуху,

Неначе вчув фанфари зик.

Так дико кинувся мій кінь…

Просякнув кров’ю вже ремінь,

Бо кров з натертих ран текла;

І спрагу вже почув язик,

Що, як вогонь, його пекла.

XII

Вже ось до ліса ми добрались…

Це був безкраїй, дикий праліс

Кремезних вікових дерев,

Що вже не гнув їх вітру рев.

Лиш хмиз обламував з дубів.

З сибірських вибігши степів.

Старі дуби росли там рідко.

Та буйно слався поміж них

Густий зелений чагарник.

І листом він пишався влітку.

Аж доки ув осінній млі

Те листя ляже на землі

В криваво-жовтих багрянцях.

Мов кров присохла на мерцях.

Що полягли на полі бою, —

І жовті голови зимою

Так і лежать без похорон.

Такі обмерзлі, задубілі,

Що зграя круків і ворон

Уже й клювати їх не в силі.

Була це дика площина,

Покрита хащею рівнина,

Там де-не-де росла ліщина,

Могутній дуб, міцна сосна.

Але ж росли вони не вкупі,

На щастя! бо коли би ні —

Не те судилось би мені!

Тонкі сучки й гілляки грубі

Не завдавали тілу ран,

Бо перед нами розхилялись…

І жити я ще силу мав.

В вечірній холод і туман

Помалу рани затягались.

А впасти ремінь не давав.

Крізь листя вітром кінь летів,

Лишав далеко за собою

Кущі, дерева і вовків,

Що ззаду гналися юрбою…

Вночі на тропах лісових

Я чув їх довге плиг та плиг,

Що злість собак перемагає,

І влучні постріли стрільців.

Куди б мій кінь не пролетів,

За ним по п’ятах вовчі зграї,

Що їх і сонце не злякає!

Я вранці зблизька бачив їх,

Не дальше ніж отой сучок,

Вночі ж я чув їх шурхіт-біг,

Злодійський обережний крок

Невтомних, невідступних ніг.

Як прагнув я списа, меча!

Коли судилось помирати

В цій вовчій зграї, то хоча

Чимало й їх порозтинати!

Як дуже я раніш бажав.

Щоби ослаб скажений біг.

А зараз я тремтів, дрижав,

Що дикий кінь звалиться з ніг.

Даремний страх!

Чимало сил

Дістав від предків він своїх!

Не швидше лине сніжний пил,

Що сліпить очі, валить з ніг,

Заносить снігом селянина,

І хоч він бачить свій поріг,

Але від хуги там загине, —

Там нісся кінь мій по лісах,

Невтомно, дико, без упину,

Такий роз’юшений, що жах,

Немов розпещена дитинка,

Як чимсь не догодити їй —

Ще гірше! — наче люта жінка,

Що вже згубила й розум свій.

XIII

Опівдні ми той ліс минули!..

Я змерз, хоч червень саме йшов

Чи, може, в жилах стигла кров?