На початку XX ст.

Причини економічного підйому Америки

1. Буржуазно-демократичні перетворення в суспільстві під час Громадянської війни (1861–1865) мали більш глибокий і послідовний характер, ніж буржуазно- демократичні перетворення, що сколихнули Європу в ході революції 1848 року, і реформи, що відбулися завдяки їм. Специфічний ефект стосовно високої рентабельності виробництва мало різке залучення в орбіту буржуазних відносин тих регіонів і верств населення, які раніше перебували на дофеодальному, рабовласницькому щаблі розвитку (південь США).

2. Економічний розвиток США спирався на швидко зростаючий внутрішній ринок, основною фігурою якого був фермер,що мав достатньо коштів (через відсутність ренти) для того,щоб сприяти зростанню попиту не лише на промислові товари особистого споживання,але й на сільськогосподарські машини, будівельні матеріали для будівництва елеваторів, мінеральні добрива й.т.п. Крім того, розширення ринку було спричинене будівництвом залізниць, які швидко зв'язали в одне ціле раніше економічно розрізнені райони країни, а також господарським освоєнням Заходу.

3. Дешевизна землі й відсутність ренти в США (роздача землі за лінкольнівським актом 1862 року тривала до 1920-х років) забезпечували високу конкурентоспроможність американських продуктів на внутрішньому й зовнішньому ринках, що дозволило американським фермерам, реалізуючи своє зерно на ринках Європи (з великим збитком для Англії та Німеччини), використати витягнуті з кишень європейських споживачів гроші для створення робочих місць у США.

4. Уряд США проводив протекціоністську політику, яка полягала в тому, що з 1865 року мито на імпортовані промислові товари становило 40-50% їхньої вартості, а з 1897 збільшилося до 57%. Внутрішній протекціонізм: до кінця XIX ст. промисловість США була звільнена від сплати податків.

5. Швидке зростання населення США (за період 1860–1914 рр. воно збільшилося з 31,4 до 100 мільйонів чоловік, причому частка іммігрантів становила 28 мільйонів чоловік).

6. Запізнення промислового перевороту привело до відсутності тут морально зношеного устаткування.

7. Винятково сприятливі природні умови: більші запаси нафти, залізної руди та вугілля, величезні масиви родючих земель у зоні природного зрошення, лісові угіддя.

8. Винятково сприятливі зовнішньоекономічні й зовнішньополітичні умови: США перебували в оточенні Канади, Мексики та дуже слабко розвинених в економічному й військовому відношенні країн Латинської Америки, вдалині від серйозних конкурентів.

9. Потік капіталів із Західної Європи в США (в 1914 році 5 млрд. євродоларів було вкладено в американську важку промисловість і транспорт).

10. Широке застосування електроенергії (в 1914 році 33% промислових потужностей працювало за допомогою электричного струму).

Формування монополій у США.

Фактори, що прискорили монополізацію економіки США:

1. Криза надвиробництва, що почалася в 1873 році й повторювалася з періодичністю в десять років (1883,1893).Під час кризи відбувається різке перевищення пропозиції товарів над платоспроможним попитом, тобто поле попиту, в межах якого розгортається конкурентна боротьба між виробниками за право їхнього продажу покупцеві, різко звужується внаслідок різкого зменшення обсягу готівки у споживача,що стає вкрай обережним у своєму виборі товару, багато раз перевіряючи не лише якість товару, але, насамперед, його вартість (ціну). Таким чином, у момент кризи цінова конкуренція між виробниками різко загострюється. Як правило, у кращому становищі виявляються великі підприємства з міцною фінансовою базою, що мають можливість широко впроваджувати технічні інновації й ресуросберігаючі технології, у результаті чого собівартість і ціна їхньої продукції виявляється істотно нижчою, ніж у конкурентів. Реалізувавши свій товар, конвертувавши його в гроші, на відміну від більш слабких конкурентів, чия продукція виявилася неліквідною, а вартість акцій упала на біржі, підприємство-переможець скуповує їхні потужності за низькою ціною й стає монополістом у цій галузі.

2. Висока вартість робочої сили в США (внаслідок існуючої до середини 20-х років можливості одержати безкоштовно до 180 акрів родючої землі) зумовила прагнення фабрикантів максимально витиснути живу працю найманих робітників за рахунок широкого застосування машин, що було під силу лише фінансово потужним корпораціям.

3. Безперервні технічні зрушення у виробництві вимагали значної концентрації капіталу.

4. Інтенсивне залізничне будівництво вимагало колосальної концентрації капіталів через величезну капіталоємність залізничних проектів і супроводжувалося відповідним збільшенням банківської інфраструктури.На початку 90-х років XIX ст. в гострій конкурентній боротьбі сформувалося шість найбільших залізничних компаній (Моргана, Гульда, Хілла, Вандербільта,Гаррімана,Пенсільванської групи), яким належало 110 з 150 тисяч кілометрів залізниць США на початку століття.

З метою стимулювання залізничного будівництва уряд США дарував кампаніям у повну власність по 10 кілометрів землі по обидва боки від залізничної гілки. Ця земля, що не мала цінності, після проведення по ній залізниці різко зростала в ціні й після продажу її фермерам приносила залізничним магнатам колосальні надприбутки. Це дозволило їм вдатися до фінансової махінації, що дістала назву «розпорошення капіталу», коли керівництво корпорацій випускало акції на суму, більшу, ніж обсяг зібраного статутного капіталу, тобто частина «фіктивних» акцій не мала ніякого матеріального покриття й приносила дивіденди лише за рахунок того, що їх дозволяли виплачувати земельные спекуляції залізничних магнатів.

Перші фінансові групи в США.

Фінансова група не є лише системою банківських і страхових установ, а є їх складним симбіозом з промисловими підприємствами, що функціонують у найрізноманітніших галузях – промисловості, сільському господарстві, транспорті й.т.п. Оскільки межі переливу капіталу з одного підприємства в інше, з однієї галузі в іншу виявляються в рамках цієї фінансової групи знятими, це відкриває додаткові ступені свободи маневру для капіталів учасників фінансової групи.

В 1872 році Рокфеллер заснував нафтову компанію «Стандард Ойл»,що приєднала до себе 14 інших компаній по видобутку й переробці нафти, а в 1882 році була реорганізована в трест, який монополізував 95% виробництва очищеної нафти в країні. В 1890-і роки, використовуючи нафтодолари, Рокфеллер створив «Нешнл Сіті Банк» з метою їхнього перекачування в десятки інших монополій гірничодобувної, електричної, газової та інших галузей промисловості, що перебувають під контролем банку. В 1901 році найбільший банкір Морган створив «Сталевий трест», який контролював понад 170 американських корпорацій, що монополізували виробництво не лише сталеливарного й металообробного циклів, але й судноверфі, залізничні компанії, вугільні копальні, рудники.До 1914 року «Сталевий трест» контролював половину запасів залізної руди, 43% виплавки чавуну та 66% виплавки сталі в США. До 1914 року ці дві фінансові групи контролювали 56% акціонерного капіталу Америки.

Ще однією галуззю, яка зазнала посиленої монополізації, була автомобільна промисловість США, де виробництво повністю монополізували три корпорації – «Форд», «Дженерал Моторс» і «Крайслер». В галузі сільськогосподарського машинобудування виробництво контролював трест «Інтернешнл Харвестер».

Розвиток сільського господарства в США.

З 1860 по 1913 рр. обсяг сільськогосподарського виробництва США збільшився в три рази, що було обумовлено низкою причин:

1. Реалізація «Закону про гомстеди» (1862 р.) призвела до створення в Америці декількох мільйонів фермерських господарств, які були значно ефективніші, ніж селянські господарства у Європі, оскільки господарювали на власній землі й не відволікали частину прибутку на сплату всіляких «повинностей» (зобов'язань) перед власниками землі. Це дозволяло їм акумулювати значні фінансові ресурси на закупівлю тракторів, комбайнів, мінеральних добрив, електричних сінокосарок, елеваторів і.т.п., що робило їх ефективнішими за аналогічні господарства в Європі.

2. Дешевизна землі й відсутність ренти робили американські продукти недорогими а, отже, конкурентоспроможними на внутрішніх і зовнішніх ринках, дозволяючи американським фермерам виймати євродолари з кишень європейських споживачів американських продуктів та направляти їх на створення робочих місць і технічне переозброєння власного сільського господарства.

3. Винахід і широке поширення систем елеваторів дозволили вичікувати сприятливу економічну коньюнктуру для реалізації зерна.

4. Раціональне розміщення сільськогосподарського виробництва на території США. Однак в останній чверті XIX століття вибухнула світова аграрна криза, зумовлена точним збігом реформ у двох найбільших житницях світу – США (указ 1862 р.) і Росії (реформа 1861 р.). В результаті цього на світові ринки зі сходу й заходу полилися дві хвилі дешевого хліба, які зійшлися у Німеччині та Англії. І, як наслідок, світова ціна на хліб упала з 1866 по 1889 рр. у два з половиною рази, що призвело до повної руйнації англійського фермерства, значних збитків для німецьких селян, часткового занепаду американських фермерів, лише третина з яких повністю зберегла землю, отриману за лінкольнівським актом. Вихід було знайдено у перефпрофілюванні американського сільського господарства на мясомолочний напрямок, продукти якого реалізовувалися на міських ринках Америки.

2. Промисловий «ривок» Німеччини

і фактори, що його зумовили.

За три останніх десятиліття XIX століття Німеччина вийшла на друге (після США) місце у світі за обсягом промислового виробництва. Це було обумовлено наступними причинами:

1. Утворення в 1866 році єдиної німецької держави, в результаті чого в центрі Європи раптово з'явилася величезна країна з 41-мільйонним населенням і потужною індустріальною базою. Було знято всі митні бар'єри, уніфіковано монету, введено єдине цивільне й карне право, торговельне й поштове законодавство, що зняло всі перешкоди для переміщення людей, капіталів та товарів і привело до різкого розширення загальнонімецького ринку.

2. В результаті перемоги Німеччини у Франко-Пруській війні до неї відійшли Ельзас і Лотарингія, дуже багаті залізною рудою, які разом із значними вугільними ресурсами Німеччини стали основою швидкого розвитку німецької важкої промисловості. Крім того, Франція виплатила Німеччині контрибуцію в розмірі 5 мільярдів франків золотом, що послужило дуже важливим фактором завершення індустріалізації Німеччини.

3. З 1871 по 1890 рр. населення Німеччини збільшилося на 40% (або на 15 млн. чоловік). При цьому кількість робітників у промисловості росла в 3 рази швидше, ніж загальна чисельність населення, що обумовило швидкий ріст платоспроможного попиту й, таким чином, –розширення внутрішнього ринку для промислових товарів. До початку Першої світової війни населення Німеччини досягло 67 млн. чоловік, більшість із яких були зайняті в промисловості, торгівлі та на транспорті.

4. Твердий політичний режим Бісмарка (1898–1915 рр.) дозволяв тримати на дуже низькому рівні заробітну плату німецьких робітників, що сприяло підвищенню норми нагромадження в промисловості й багато в чому компенсувалося дуже раннім залученням у виробництво німецьких дітей (з 12 років), а також жінок, що становили на кінець XIX століття 25% робітничого класу Німеччини. Внаслідок цього заробітна плата голови родини не покривала прожиткового мінімуму.

5. Запізнювання промислового перевороту дозволяло використати технічно найбільш передові інновації.

6. Ріст германського мілітаризму забезпечив колосальний попит на метал, вугілля, хімічні продукти, засоби транспорту й.т. п., який багато в чому покривався за рахунок держбюджету.

7. З 1870 по 1910 рр. довжина залізниць Німеччини виросла в 33 рази.

8. В 1879 році було введено високі ввізні мита на промислові товари.

9. Внаслідок відсутності у Німеччини колоній її фінансовий капітал не мав можливості переливатися у відсталі країни з дешевшою сировиною та робочою силою, як, наприклад, англійський чи французький, а зосереджувався всередині країни, сприяючи підйому її промисловості.

Процес концентрації виробництва й утворення монополій почався в 70-і роки, коли одержання контрибуції привело до так званої «грюндерської гарячки» – створення акціонерних товариств. З 1871 по 1873 рр. у Німеччині утворилося 928 акціонерних товариств, у той час як за 80 попередніх років – усього 418. Процес концентрації капіталу у виробництві підсилювався також кризами надвиробництва 1873, 1900–1903,1907–1908 років.

Особливістю Німеччини було те, що технічний лад виробництва ще не вимагав концентрації капіталу. Разом з тим, у сфері обігу складалися умови, які диктували необхідність координації збуту продукції, закупівлі сировини, наймання робочої сили й.т. п. У зв'язку з цим монополії Німеччини в минулому були представлені не трестами, як у США, а картелями й синдикатами, які монополізували найчастіше тільки збут продукції своїх учасників, залишаючи підприємства самостійними в техніко-економічному, юридичному та організаційному відношеннях.

Картель – форма монополістичного об'єднання, учасники якого мають угоди про регулювання обсягів виробництва, умов збуту продукції та наймання робочої сили з метою збільшення прибутку, зберігаючи при цьому комерційну й виробничу самостійність.

Синдикат – форма монополістичного об'єднання, у якому розподіл замовлень, закупівля сировини й реалізація виробленої продукції здійснюється через єдину збутову контору; учасники синдикату зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність.

Трест (особливо характерні для США) – форма об'єднання, учасники якого втрачають як юридичну, так і виробничу самостійність. Реальна влада в тресті зосереджена, як правило, в руках правління або головної компанії. Переважно розвивалися в галузях, що виробляють однорідну продукцію.

Причини прискореної монополізації в Німеччині:

1. Криза 1873 року й дуже тривала депресія, що настала за нею, обумовили прагнення підприємців не допустити стихійного падіння цін в умовах різкого падіння платоспроможного попиту населення, що було досягнуто шляхом посиленого картелювання в промисловості.

В 80-і роки додалися ще два фактори, що сприяли істотному прискоренню процесу картелювання:

2. Введення в 1879 році високих митних тарифів на імпортовані промислові товари, що відрізало англійських і американських конкурентів від внутрішнього ринку Німеччини, полегшило монополізацію цього ринку німецькими підприємствами.

3. Відсутність у Німеччини колоніальної імперії змушувало німецьких підприємців об'єднувати зусилля з метою «проштовхування» своїх товарів на зовнішні ринки.

Синдикати в Німеччині виникали як органи зовнішньоекономічної експансії. Однак після кризи 1893 року монополізація починає поглиблюватися, внаслідок чого з'являються перші трести й концерни: два концерни в хімічній промисловості, два трести в радіоелектроніці.

Монополії були тісно пов'язані з банками, що їх фінансували, в яких процес концентрації також ішов дуже швидко. До 1914 року дев'ять найбільших банків Німеччини зосередили у своїх руках 11,3 млрд. марок або 83% статутного банківського капіталу Німеччини, а також половину всіх внесків у банках країни. Один лише «Дойче банк» сконцентрував на своїх рахунках 3 млрд. марок.

3. Втрата Англією промислової монополії.

Зміни в структурі англійської промисловості

В 1870-х роках Англія, що першою в світі завершила промисловий переворот, досягла апогею економічного розвитку і впливу на світовій арені. На її долю припадало 65% загального обсягу світової торгівлі, до 50% світового видобутку вугілля, виплавки чавуну і обробки бавовни. Не побоюючись конкуренції з боку США і провідних країн Європи, Англія, що стала в середині ХІХ ст. майстернею світу, перейшла від митної політики протекціонізму до режиму вільної торгівлі. Але промислове домінування Англії було нетривким і вже в 1880-х роках починає суттєво підточуватись США і Німеччиною, яким на цей час вдається завершити промисловий переворот на більш прогресивній технічній основі. Спочатку Англія відтісняться на 2-е місце за обсягами промислового виробництва, поступившись США, а перед першою світовою війною її випереджає і Німеччина.

Головною причиною промислового відставання Англії було стрімке моральне старіння технічної бази виробництва, що була сформована ще в першій половині ХІХ століття і не враховувала найновіші досягнення світової інженерної думки, на яких базувався промисловий переворот в США і Німеччині. Впровадження нової техніки було в Англії дуже непростою справою, бо часто потребувало заміни ще нормально функціонуючого, але морально застарілого обладнання, що було невигідним для керівництва фірм.

Найкращою альтернативою технічній модернізації англійської промисловості було існування потужної колоніальної імперії. Перед англійськими промисловцями стояв вибір, якого були позбавлені підприємці США і Німеччини: інвестувати капітал в самій Англії, або вивозити його в колонії з їх неосяжними джерелами дешевої робочої сили і промислової сировини. Англійські інвестори обрали другий шлях – вони нарощували вивіз капіталу в колонії і домініони, в той час як темпи приросту промисловості в самій метрополії невпинно знижували «інвестиційний голод».

Не сприяли оновленню технічної бази англійської промисловості і величезні можливості колоніальної торгівлі, коли сировина і напівфабрикати закуповувались в колоніях за монопольно низькими цінами, а промислові вироби реалізовувались на колоніальних ринках за монопольно високими за відсутності конкурентної боротьби за споживача.

Негативні наслідки мала для Англії і зміна домінуючого режиму міжнародної торгівлі. Втрата Великою Британією промислової монополії співпала з відходом США, Німеччини та інших країн від політики вільної торгівлі і переходом до жорсткого протекціонізму. Ринки цих країн закрились для англійських товарів і, більш того, в результаті зростання продуктивності праці і якості німецьких промислових виробів останні вже з середини 1880-х років починають витісняти англійські товари із зовнішніх ринків і проникають на внутрішній ринок Англії.

Важливим фактором промислового відставання Англії була порівняно слабка енергоозброєність англійських робітників, що негативно вплинула на продуктивність їхньої праці. Це було пов’язано з недостатнім розвитком електроенергетики, якому перешкоджала незначна потужність і роздробленість англійських електростанцій.

Проте, незважаючи на втрату світового лідерства, промисловість в Англії не стояла на місці, зазнаючи приблизно тих же структурних змін, що й в інших промислово розвинених країнах. Частка легкої промисловості в загальному обсягу промислового виробництва дедалі зменшується, а частка важкої зростає. І якщо легка промисловість Англії, що традиційно складала одну із основ англійської економіки, переключилася на колоніальні ринки без суттєвого технічного переозброєння, то подальший розвиток важкої промисловості відбувався з врахуванням досягнень науково-технічного прогресу. Найбільшими темпами розвиваються нові для Англії галузі важкої індустрії – сталеливарна (виплавка сталі збільшилася в 38 разів), електротехнічна, хімічна, які обганяють вугледобувну галузь, виробництво чавуну та інші традиційні галузі, хоча їхня доля в загальному обсязі промислового виробництва залишається порівняно невеликою – лише 6,5%. Єдиною галуззю, що демонструвала стабільні темпи приросту і мала найсучаснішу технічну базу, було суднобудування. Тонаж суден, побудованих в Англії з 1870-по 1913 рік зріс більш ніж втричі. Необхідність прискореного розвитку саме сталеливарної і суднобудівної галузей була зумовлена значною мірою їхнім значенням для збереження військової сили Британської імперії в умовах загострення міжнародних суперечностей напередодні світової війни.

Слід зазначити, що за період з 1870 по 1913 рр. була піднята на новий рівень інфраструктура англійської економіки. Це стосується телеграфного сполучення і особливо транспорту: обсяг залізничних перевезень збільшився в 7 разів і досяг 1200 млн. т., а морських перевезень на суднах далекого плавання – в 16 разів і склав 568 млн. т.

Колоніальна експансія Англії

Пік розширення англійської колоніальної імперії припадає на 1860-1880 р.р., протягом яких населення колоній зросло більше, ніж удвічі, і склало 268 млн. осіб. Пізніше, коли на шлях колоніальної експансії стали Франція, Німеччина, США і Японія, темпи розширення Британської імперії уповільнилися.

Магістральним напрямком англійської колоніальної експансії стає Африка: в 1882 р. завойовано Єгипет, наприкінці 1880-х років колонізовані великі території в Східній Африці (нинішні Кенія і Уганда), в 1900 році – Нігерія. На початку ХХ ст. після тридцятирічної війни лорд Кітгенер остаточно завершив підкорення Судану, а після перемоги в англо-бурській війні (1902 р.) до складу Британської імперії увійшли розташовані на півдні Африканського континенту території двох бурських республік – Трансвааля і Помаранчевої (Родезія). Останніми територіальними надбаннями Англії в Африці стали Південна Аравія і аравійське узбережжя Перської затоки, приєднані напередодні першої світової війни (1914 р.). Але колоніальна експансія Британії не обмежувалась Африканським континентом. Так, ще в 1877 р. був захоплений стратегічно важливий острів Кіпр. До того ж Англія, використовуючи різні засоби тиску, мала суттєвий вплив на формально самостійні країни – Західний Сіам (Таїланд), басейн річки Янцзи (Китай), Південний Іран та Афганістан.

Традиційні методи експлуатації колоній (нееквівалентний обмін, пограбування тубільців, податковий тиск) доповнюються експортом капіталу (на колонії припадало 70% від загальної суми капіталу, вивезеного Англією) висока рентабельність від якого обумовлювалась низькими витратами виробництва в колоніях, де існувало багато дешевої сировини, а заробітна плата робітників була в 5-7 разів нижча, ніж в метрополії.

Для англійської імперії характерна масова міграція населення з метрополії в колоніальні країни, в багатьох з яких англійці складали кістяк колоніальної буржуазії, інтелігенції, кваліфікованої робочої сили. Це послаблювало соціально-економічні протиріччя в самій Англії і вело до формування в колоніях прошарку соціальної еліти, орієнтованої на Лондон. Там, де такий прошарок мав суттєвий економічний і політичний вплив, британський уряд надавав європейським поселенцям автономію. Так, статус домініонів (самоуправління в межах Британської імперії) було надано Канаді (1867 р.), Австралії (1901 р.), Південно-Африканському Союзу (1910 р.), Новій Зеландії (1907 р.). В тих колоніях, де подібний прошарок не склався (в Індії, Бірмі, Центральній і Північній Африці), зберігався традиційний колоніальний режим.

Виникнення монополій в промисловості

і банківській справі.

Для Англії характерна порівняно пізня монополізація промисловості внаслідок наявності колоніальної імперії, яка дозволяла вилучати надприбутки без обмеження конкуренції. Іншими причинами уповільнення монополізації був відносний занепад старих галузей (зокрема видобувної), з яких як правило починається монополізація і більша орієнтація англійської промисловості на зовнішні ринки (що складніше підлягають монополізації) ніж американської і німецької індустрії.

Але потужний експорт капіталу зумовив його гостру нестачу всередині країни, яка особливо гостро відчувалась в нових галузях, де і спостерігалось найінтенсивніше створення акціонерних товариств з метою мобілізації фінансових ресурсів. Створенню монополій саме в цих галузях сприяли також більші розміри підприємств і статутного капіталу. Тому перші монополії виникли в 90-х роках ХІХ ст. в трубопрокатній і хімічній галузях промисловості. У важкій і військовій індустрії на перший план висуваються монополії «Армстронг/Уітворт», «Дорман, Лонг і К⁰», «Віккерс». В суднобудуванні за участю фінансової групи американського фінансового магната Дж. Моргана створюється потужний трест. Але монополізація традиційних для Англії текстильної і вуглевидобувної галузей, для яких були характерні застаріла технічна база і орієнтація на колоніальні ринки, помітно відставала від аналогічних галузей в США і Німеччині.

Проте в банківсько-кредитній сфері концентрація і централізація капіталу відбувалася високими темпами і вже на межі ХІХ-ХХ ст.. управління кредитною справою зосередилось в руках п’яти найвпливовіших лондонських банків. Напередодні першої світової війни 86% всіх заощаджень припадало на 27 банківських установ. Сконцентровані в них фінансові ресурси значною мірою використовувалися за межами Англії – з 1870 по 1913 рр. експорт капіталу збільшився в 3,3 рази і перевищив сумарний обсяг капіталів, вивезених із Франції та Німеччини. Пріоритетними сферами вивозу капіталу були Британські колонії і економічно слаборозвинені країни (насамперед Латинської Америки), на які припадало приблизно 3/4 від загальної суми вивозу. Але близько 20% капіталу експортувалося в США і менше, ніж 6% – в країни Європи.

Аграрні проблеми Англії

Світова аграрна криза, що тривала протягом останньої чверті ХІХ ст., надзвичайно негативно вплинула на аграрний сектор Англії. Вона розпочалася після завершення Громадянської війни в США, реалізації «закону про гомстеди» (1862 р.) і освоєння американськими фермерами величезних територій Середнього Заходу, що призвело до майже дев’ятикратного збільшення імпорту в Англію дешевої американської пшениці в період від 1866 до 1873 р.р. (з 10,8 млн. до 90,4 млн. бушелів).

Оскільки більшість англійських фермерів орендували землю у лендлордів, земельна рента , яку вони мусили сплачувати останнім, робила англійське зерно не конкурентноздатним порівняно з дешевшим американським, навіть з урахуванням транспортних витрат. В 1870-1900-х роках ціни на сільгосппродукцію скоротилися вдвічі, в той час як рента – лише на 25%. Із цього скрутного становища більшість англійських фермерів намагалася вийти перепрофілюючи ферми з виробництва зерна на виробництво кормів для інтенсивного тваринництва і птахівництва, а також за рахунок розширення посівів технічних культур, впровадження сільгоспмашин і хімічних добрив. Сільське господарство почало переводитись на індустріальну основу, але Англія втрачала власну зернову базу і все більше залежала від імпорту хліба, що напередодні Першої світової війни ставала важливим дестабілізуючим чинником.

4. Економічне відставання Франції.

В останній третині ХІХ століття ставало все більш помітним економічне відставання Франції від передових капіталістичних країн. Якщо за обсягами промислового виробництва ця країна утримувала протягом ХІХ століття друге місце в світі, поступаючись лише світовому промисловому лідеру – Англії, то наприкінці ХІХ століття вона була відсунута на четверте місце; поступившись новим індустріальним гігантам – США і Німеччині, а за темпами приросту промислового виробництва – і Росії. Якщо наприкінці 1860-х років частка Франції в світовому обсязі промислового виробництва складала 10%, то на межі ХІХ-ХХ ст.ст. вона знизилась до 7%.

Такий стан французької економіки був спричинений наступними факторами:

1. Поразка у франко-прусській війні, внаслідок якої Франція передала Німеччині дві економічно важливі провінції – Ельзас і Лотарингію. Ельзас був важливим центром текстильної промисловості і сільськогосподарського виробництва. В Лотарингії знаходилися значні поклади залізної руди і внаслідок втрати цієї провінції Франція була вимушена імпортувати з-за кордону не тільки традиційні вугілля, мідь, бавовну, але й залізну руду. Крім того, в ході франко-прусської війни було спустошено внаслідок бойових дій 43 французьких департаменти (при цьому загальна сума збитків склала 16 млрд. франків).

2. Франція була зобов’язана сплатити контрибуцію на користь Німеччини у розмірі 5 млрд. франків золотом, а до моменту сплати цієї суми частина її території (18 департаментів) підлягала окупації німецькими військами, витрати на утримання яких теж оплачувала французька сторона.

3. Дефіцит вугілля, придатного для переробки в кокс, обсяги видобутку якого у Франції лише на 2/3 задовольняли потреби народного господарства. Щорічний імпорт вугілля складав 25 млн. тонн. Висока вартість сировини зумовлювала високу собівартість французьких промислових виробів, що знижувало їхню конкурентоспроможність.

4. Промисловість Франції була створена в першій половині ХІХ століття на старій технічній основі, а недостатність капіталовкладень консервувала її моральне старіння.

5. Кризовий стан сільського господарства, що залишалось основною галуззю французької економіки, де в 1911 році було зайнято 40% працездатного населення країни. Французьке сільське господарство займало 11 місце в Європі за врожайністю основних сільськогосподарських культур. Це пояснювалось роздробленістю і технічною відсталістю французького землеробства, в якому більш ніж 2 млн. (40%) селянських господарств володіли земельними наділами менше 1 гектара землі, а ще 2,4 млн. селян були взагалі безземельними. Парцелярне господарство французьких селян являло собою механічну суму розкиданих по великих територіях розрізнених клаптиків землі, що належали одному хазяїну. Це робило неможливим використання на таких мізерних ділянках не тільки сільгоспмашин, але часто навіть робочої худоби, і пояснювало примітивність методів обробки землі. Слід відзначити також загальний низький рівень розвитку тваринництва. За кількістю худоби на 1 га землі Франція поступалася Німеччині, Англії, Данії, Бельгії.

Намагаючись розширити своє господарство, поліпшити умови господарювання, французькі селяни купували, або брали в оренду нові земельні ділянки за рахунок кредитів під заставу землі. Тому значна частина селянських господарств мала заборгованість перед державою, лихварями, іпотечними банками. Все це знижувало конкурентоспроможність французьких сільгосптоварів по відношенню до більш дешевих американських канадських і аргентинських аналогів. В той же час слабка купівельна спроможність французьких селян значно обмежувала місткість внутрішнього ринку країни, що в свою чергу гальмувало розвиток французької промисловості.

6. Уповільнення темпів приросту населення, за якими Франція стояла на останньому місці в Європі: протягом 1870-1910 років населення у Франції зросло лише на 9,4%, в той час як у Німеччині – на 50%. Чисельність французького робітничого класу була в 2 рази меншою, ніж в Англії або Німеччині, до того ж він був розпорошений по дрібних підприємствах, слабко політично організований для боротьби за свої права. Робочий день тривав 12 годин, і до 1910 року було відсутнє соціальне страхування.

7. Низький рівень концентрації виробництва – наприкінці ХІХ століття 94% французьких промислових підприємств мали від 1 до 10 робітників.

8. Недостатнє інвестиційно-фінансове забезпечення французької промисловості через стрімко зростаючий відтік капіталу за кордон. Наприкінці ХІХ століття прибутковість внутрішніх позик складала 3,1-3,2%, в той час як зовнішніх – 4,2%. Банки побоювалиcь розпорошувати свої кошти між десятками тисяч дрібних підприємств і ставити себе в залежність від їхнього економічного успіху, віддаючи перевагу кредитуванню капіталомістких проектів в Росії, Австро-Угорщині, Туреччині, Іспанії, Латинській Америці, а також вивозу капіталу у вигляді державних позик. Якщо в 1914 році загальна вартість французьких цінних паперів складала 104 млрд. франків, то частка французької промисловості і торгівлі становила лише 9,5 млрд. франків.

Особливості структури французької економіки

і концентрації капіталу.

Напередодні Першої світової війни Франція залишалась аграрно-індустріальною країною, де сільське населення (56%) значно перевищало міське, а питома вага сільськогосподарської продукції в загальній вартості валового національного продукту переважала частку промислової. В той же час і в структурі промисловості, як і раніше, домінувало виробництво предметів споживання, серед яких найбільшу конкурентоспроможність на світовому ринку мали предмети розкоші – шовкові тканини, ювелірні вироби, парфуми, косметика і т.п. Темпи розвитку текстильної промисловості в 1870-1913 рр. були більш високими, ніж темпи розвитку важкої промисловості.

Однак на початку ХХ століття темпи приросту французької важкої промисловості прискорюються, що значною мірою пояснюється мілітаризацією французької економіки напередодні війни з Німеччиною. Значний підйом спостерігався в металургії, коли після відкриття Томасом методу переплавки руд з великою кількістю фосфору, стало можливим використовувати залізну руду французької частини Лотарингії. Починають використовувати в промисловості електричну енергію, що стимулювалося нестачею кам’яного вугілля. З 1900 по 1914 рр. відбувається розвиток машинобудування (особливо автомобілебудування і авіабудування), будівельної індустрії і суднобудування. Однак, за темпами розвитку індустріальних галузей Франція значно поступалась США, Німеччині і Росії, внаслідок чого її частка в світовому промисловому виробництві скоротилася до 6%.

Темпи концентрації виробництва були теж значно нижчими, ніж в США, Німеччині, Англії. Так, в 1912 році на одне французьке підприємство припадало в середньому 8 робітників, в той час як у Німеччині – 17. Найвищими темпами процес концентрації виробництва характеризувався в металургійній, гірничій, паперовій, поліграфічній галузях і повільнішими – в легкій промисловості. З кінця 1870-х років починають з’являтись монопольні об’єднання, найбільш розповсюдженими формами яких у Франції були картелі та синдикати: в 1876 р. було створено металургійний синдикат; в 1883 р. – цукровий картель, в 1885 – керосиновий картель. Однак виникали і концерни, що включали підприємства суміжних галузей. Одним з найпотужніших з них був концерн «Шнейдер Крезо», що об’єднував підприємства військової промисловості.

Однак найвищими темпами відбувалась у Франції концентрація й централізація банківського капіталу. Так, протягом 1870-1909 рр. сукупні капітали трьох найвпливовіших французьких банків «Ліонський кредит», «Національна облікова контора» і «Генеральне товариство» збільшились з 627 млн. до 5250 млн. франків. Ці банки контролювали значну частину промислового виробництва, що свідчило про стрімке формування фінансового капіталу. Головним центром французького фінансового капіталу був Французький банк, 200 найвпливовіших акціонерів якого складали верхівку французької фінансової олігархії. З п’ятнадцятии членів ради Французького банку шість очолювали найбільші банківські установи (Ротшильд та ін.); шість – головні промислові монополії (Шнейдер, Пежо та ін.).

Представники фінансових кіл проводили агресивний експорт капіталу, темпи зростання якого в 1870-1914 рр. значно перевищували темпи зростання промислового виробництва і торгівлі (обсяг промислового виробництва збільшився в 3 рази, а обсяг вивезеного капіталу – в 6 разів). В 1914 році, напередодні війни, обсяг вивезеного за кордон капіталу в 1,6 рази перевищував загальну суму інвестицій в промисловість і торгівлю Франції.

5. Перетворення Мейдзі і економічний розвиток Японії наприкінці ХІХ–початку ХХ ст.

Починаючи з 1639 року, Японія була штучно ізольована від зовнішнього світу режимом сегуната Токугава, який значно уповільнив процес розкладу феодальних відносин на селі, формування внутрішнього ринку, мануфактурної промисловості і т.п. Під військовим тиском США, що прислали до берегів Японії ескадру військових кораблів (1853-1854 р.р.), уряд сегуна був вимушений відкрити для торгівлі із США порти Симода і Хакодате, а в 1858 році – ще й порти Канагава, Нагасакі, Кіото, Осака, Едо. Невдовзі подібні ж угоди були нав’язані Японії іншими більш розвиненими країнами – Англією, Францією, Голандією, Росією, Німеччиною.

На той час промисловість Японії ще перебувала на мануфактурній стадії (з використанням праці надомників), було також розповсюджене й кустарне ремесло. Тому, коли згідно із нав’язаними ззовні угодами Японія ввела невигідні митні тарифи (ввізні мита коливались від 5 до 35%, а вивізні не перевищували 5%), іноземні товари, особливо текстильні тканини, заполонили внутрішній ринок, підриваючи мануфактурне і ремісниче виробництво. За короткий строк було розбалансовано основні народногосподарські пропорції: масовий експорт викликав підвищення внутрішніх цін, був швидко «вимитий» за кордон золотий запас Японії (оскільки ціна його на місцевому ринку була в 3 рази нижчою за світову). Таким чином, досить швидко Японія наблизилася до можливості перетворитися на колонію: багато підприємств місцевої промисловості і ремісничих мануфактур збанкрутіли, десятки тисяч людей втратили роботу. Все це викликало різке невдоволення політикою сегуна не тільки серед самурайської верхівки, але й серед широких народних мас. Сегун намагався опертися на іноземців для придушення опозиційних настроїв в країні, і в 1862 році після нападу самураїв на групу англійців в Японії розпочалися акти народної непокори, які невдовзі переросли в громадянську війну. Цим скористалися країни Заходу і в 1864 р. об’єднана ескадра американських, англійських, голандських і французьких кораблів напала на князівство Тесю, чим змусила уряд сегуна знизити ввізні мита до 5%.

Ці події ще більше загострили внутрішньополітичну ситуацію, викликавши низку селянських повстань і міських актів непокори, чим скористалися самурайська опозиція і буржуазні кола Японії, які очолили народний опір під гаслами повернення всієї повноти влади від сегунської династії Токугава імператору, що понад 200 років був фактично усунутий від будь-якого політичного впливу на ситуацію в країні.

Наприкінці 1867 року опозиція змусила сегуна передати всю повноту влади в Японії 16-річному імператору Муцухіто, період правління якого 1868-1912 рр. ознаменувався низкою реформ і дістав назву «Мейдзі» (досвідчене правління). Це була широкомасштабна капіталістична модернізація країни, здійснена на основі західних зразків, яка включала в себе такі напрямки:

Політична реформа. У 1869 році дайме (князі) південно-західних провінцій були позбавлені феодальних привілеїв, але залишені на посадах спадкових губернаторів з відрахуванням на їхню користь 1/10 частини від місцевих податків. В 1871 році з’явився указ імператора про повне скасування князівств, перетворення їх на префектури, при чому князям і вищим самураям держава гарантувала пенсії. Незважаючи на збереження дворянства як особливого стану суспільства (були відмінені старі самурайські звання і введені нові), основна частина самураїв потерпала від скасування расових пайків. Результатом їхнього невдоволення стала серія самурайських повстань під гаслами реставрації старих порядків, які були придушені урядом. У 1873 році уряд запропонував самураям відмовитись від державних пенсій в обмін на одночасні виплати, але більшість самураїв не погодилась з цим. Тоді імператор, скориставшись війною на Тайвані і відсутністю значної частини самураїв в Японії, запровадив примусовий обмін пенсій на залпові виплати, маючи на меті інтегрувати самурайство в нові ринково-капіталістичні «правила гри». Отримавши таким чином значний стартовий капітал, колишні самураї придбали на нього акції банків, нові земельні угіддя (їм було дозволено купувати землі із 50% знижкою), заснували промислові підприємства. Крім цього, в результаті політичних перетворень було скасовано внутрішні митниці і введена єдина грошова система в країні, анульовано всі державні регламентації занять і професій, ліквідовано цеховий устрій і кланові монополії, а також станову нерівноправність в підприємницькій діяльності, введено свободу торгівлі і пересування людей по всій території Японії.

Грошові виплати японським феодалам стали можливими внаслідок аграрної реформи 1872-1873 рр., в ході якої було скасовано власність самурайської верхівки на землю, що без викупу передавалася в приватну власність її фактичним користувачам – оброчним селянам. Якщо наділ було закладено самураєм, то власність на такі землі передавалася лихварям, до яких відійшло близько 1/3 орної землі. В 1873 році було введено єдиний грошовий поземельний податок, який дорівнював 3% ринкової вартості землі, що була дуже великою. Введення високого поземельного податку було своєрідною викупною операцією, здійсненою державою на користь самураїв, які таким чином були забезпечені грошовими компенсаціями, що разом з правом купувати казенні землі з 50% скидкою дозволило їм, як і лихварям, сформувати нові помістя, де зосередилося 1/3 всієї орної землі. В умовах аграрного перенаселення «нові поміщики» здавали землю селянам дрібними ділянками на кабальних умовах.

Оскільки промисловий переворот, що розпочався ще в 1850-х роках, протікав повільно внаслідок нестачі інвестицій, слабкого технічного потенціалу країни і консервації феодальних порядків, імператорський уряд обрав шлях рішучого запровадження казенного капіталізму з використанням технічного досвіду Англії і інших західних країн. В 1860–1870-х роках держава побудувала за рахунок бюджету десятки текстильних фабрик, арсеналів, заводів будівельних матеріалів, суднобудівних верфей, металургійних, сталеливарних та інших підприємств. Крім того, уряд надавав субсидії й приватним інвесторам. В 1870 році було створено департамент промисловості для управління побудованими урядом підприємствами, які слугували «взірцем» для приватного бізнесу. Важливими напрямками роботи уряду було створення сучасної інфраструктури – залізниць і телеграфних ліній, проведення геолого-розвідувальних робіт та ін. Крім цього, держава займалась продажем на зовнішніх ринках рису, чаю, шовку, а також закупівлею промислового обладнання та інших товарів, необхідних японським фабрикантам. Держава брала також активну участь у створенні банків.

Подібна інвестиційна активність імператорського уряду значно перевищувала його фінансові можливості. Постійні бюджетні дефіцити були причиною значної інфляції, пік якої прийшовся на 1877-1881р.р. Тому уряд використовував іноземні позики і концесії. Так за рахунок іноземних кредитів було розпочато будівництво залізниць, телеграфне сполучення створювалось за допомогою Англії, англійському капіталу було також надано концесію на видобуток вугілля.

Але всі ці кроки не могли покрити витрат державного бюджету на розвиток промисловості й, до того ж, більшість «зразкових» підприємств, побудованих за рахунок бюджету, були збитковими. Через це з 1880-1881 років розпочався новий етап економічного розвитку Японії, пов'язаний з відмовою уряду від інфляційної політики і широкомасштабною «приватизацією» побудованих державою промислових підприємств. Казенні підприємства передавалися в приватну власність за цінами в 2-4 рази нижчими, ніж їхнє будівництво коштувало уряду. Більшість із них перейшло у власність чотирьох олігархічних кланів – Міцуї, Мицубісі, Сумітомо і Ясуда, що були найбільшими кредиторами уряду.

В 1880-х роках спостерігається промисловий підйом, якого зазнала, в першу чергу, текстильна промисловість, особливо виробництво тканин із бавовни, де спостерігалась інтенсивна механізація виробництва, на відміну від інших галузей. Швидкими темпами будувались залізниці (в 1882-1890 рр. їхня довжина зросла в 10 разів), що сприяло розширенню внутрішнього ринку. Але Японія навіть на початку ХХ століття не мала власної важкої промисловості – ні машинобудування, ні металургійного виробництва, внаслідок чого загальний технічний рівень промислового виробництва залишався низьким.

Контрольні запитання та завдання

1. Здійсніть порівняльний аналіз факторів економічного підйому США та Німеччини в останній третині ХІХ – на початку ХХ стст.

2. Що спричинило втрату Англією промислової монополії в останній третині ХІХ ст.?

3. Як вплинула на співвідношення економічних потенціалів Франції та Німеччини поразка Франції у франко-пруській війні (1870–1871рр.)?

4. Охарактеризуйте основні напрямки капіталістичної модернізації Японії в епоху «Мейдзі».

5. Дайте порівняльну характеристику процесів монополізації виробництва і капіталу в США та Німеччині.

6. Які наслідки мали надмірна концентрація банківського капіталу і лихварський характер французького капіталізму на розвиток французької промисловості в останній третині ХІХ – на початку ХХ стст.?

7. Порівняйте вплив світової аграрної кризи (1865–1890 рр.) на розвиток сільського господарства США, Німеччини Англії та Франції.