Тема 8. Економічний розвиток провідних центрів світового капіталістичного господарства після другої світової війни

Економічний розвиток провідних центрів світового капіталістичного господарства після другої світової війни

1. Розвиток економіки США після Другої світової війни.

2. Перетворення Японії на один із центрів світового господарства.

3. Економіка Німеччини в повоєнний період.

4. Економічний розвиток Франції у другій

половині ХХ ст.

5. Економіка Англії після Другої світової війни.

1. Розвиток економіки США після Другої світової війни

Економічні наслідки другої світової війни для США

1. США зміцнили своє лідируюче становище в капіталістичному світі (частка США в загальному обсязі світового капіталістичного виробництва виросла на 35–55%, а у світовому капіталістичному експорті з 14% до 33%). Це відбулося у зв'язку з величезними людськими й матеріальними втратами країн Західної Європи і Японії, у той час як кількість убитих у США склала менш, ніж 300 тисяч чоловік, і, крім того, не був зруйнований жоден із промислових об'єктів.

2. Обсяг промислового виробництва США збільшився більш, ніж у два рази, що було обумовлено військовою коньюктурою. Внаслідок цього кількість безробітних скоротилася з 8,1 млн. чоловік в 1940 р. до 0,7 млн. – в 1944 р.

3. Війна дала поштовх подальшому розвитку концентрації виробництва та посиленню його державного регулювання (до війни в США налічувалося всього 49 підприємств-гігантів, де було зайнято більше 10 тисяч робітників, а в 1945 р. – вже 344 таких підприємств). Посилення державного впливу на економіку проявилося в інвестиціях у промисловість за рахунок держбюджету, розміщенні вигідних державних замовлень на найбільш великих підприємствах і першочерговому забезпеченні дефіцитними матеріалами й сировиною підприємств, що виконують військові замовлення уряду.

4. Перерозподіл національного багатства країни на користь найбільших монополій. Вартість війни склала для США $281 млрд., що на 43% покривалися податками, а решта – позиками. Із загальної суми всіх основних замовлень ($175 млрд.) 2/3 припадало на 100 найбільших корпорацій.

5. Величезні структурні зрушення в американській промисловості: дуже швидко розвивалися кольорова металургія й металообробна та хімічна промисловість; виробництво літаків збільшилося в 16 разів, алюмінію – в 6 раз, синтетичного каучуку – в 400 разів; випуск сільськогосподарської продукції зріс на 40%.

6. Війна деформувала економічний цикл США, відтягнувши фазу кризи до 1948 року (1937–1948), оскільки продукція машинобудування не могла бути використана під час війни для відновлення основних виробничих фондів, і інтенсивна заміна устаткування, що зносилося, почала здійснюватися лише в післявоєнні роки.

7. Масовий експорт американських товарів у воюючі країни спричинив «золоте ожиріння» США, що сконцентрували на кінець війни 2/3 світових запасів золота.

8. Зміцнення економіки США на тлі ослаблення позицій їхніх конкурентів призвело до того, що за рішенням Бретонвудської конференції долар США було визнано основним засобом міжнародних розрахунків.

Післявоєнна конверсія й циклічний розвиток

економіки США в 1945–1960 роках

Конверсія – структурна перебудова економіки, пов'язана з її переходом на випуск мирної продукції, що зазвичай супроводжується падінням обсягів виробництва й збільшенням безробіття. Конверсія американської економіки почалася ще в 1944 р. й досягла свого апогею в 1946 р., коли було зруйновано величезну кількість підприємств, частка яких складала 45% випуску промислової продукції, а її обсяг в 1946 р. скоротився на 30%.Одночасно почався спад і в сільському господарстві, де різко скоротилося виробництво кукурудзи, молока, вовни, а також зменшилося поголів'я великої та дрібної рогатої худоби. В 1946 році в США вже налічувалося 5,4 млн. безробітних. Під час конверсії уряд США провів розпродаж 2800 державних заводів, в основному військового профілю, за 60% їхньої номінальної вартості. Це було особливістю цього процесу в США, оскільки конверсія в Англії й Франції супроводжувалася націоналізацією найважливіших об'єктів різних галузей економіки (банків, електростанцій, залізниць, цивільної авіації, підприємств вугільної та сталеливарної промисловості). Після конверсії почався економічний підйом, зумовлений зростаючою потребою відновлення основного капіталу цивільних галузей, відкладеним попитом населення на споживчі товари (у т.ч. на автомобілі й житло), розширенням споживчого кредиту. Проте, в 1948 році відбувається перша післявоєнна криза надвиробництва, і з цього моменту кризи починають періодично повторюватися: в 1948–49, 1953–54, 1957–58, 1960–61, 1969–70, 1974–75, 1980–82,1992–93 роках. Криза 1948–1949рр. була неглибокою, падіння промислового виробництва склало всього 7%, його швидкому подоланню сприяв початок в 1950 р. війни в Кореї, а також реалізація «плану Маршалла» – плану економічної допомоги потерпілим у війні країнам Західної Європи, куди з 1949 по 1952рр. було вивезено товарів і капіталів на суму 17 млрд. доларів, причому 60% цих сум припадало на Англію,Францію й Західну Німеччину.

В 1953 р. після закінчення війни в Кореї й припинення дії «плану Маршалла» почалася нова криза (падіння промислового виробництва склало 9,1%). Найбільш важкою була криза 1957–1958 рр. (падіння промислового виробництва досягло 12,6%). Уперше було помічене незвичайне поводження цін: ціни не лише не падали, але, навпаки, продовжували рости, перешкоджаючи ліквідації товарних надлишків. Виходу з кризи перешкоджало те, що в неї одночасно були втягнуто і європейські країни: це не дозволяло перекинути в них частину продукції. Найбільше постраждали від кризи чорна металургія й автомобільна промисловість, де падіння виробництва сягнуло 40%. Для виходу з кризи уряд збільшив інвестиції в державне будівництво, а також державні закупівлі. Істотну роль зіграло розширення сфери кредиту, особливо споживчого та іпотечного. У результаті з середини 1958 р. розпочався черговий підйом виробництва. Саме в 50-і роки відбувся технологічний відрив США (приблизно на 10 років) від країн Західної Європи і Японії.

Стабілізація економіки США в 1960-х роках

В 1960–1961 роках у США мала місце неглибока економічна криза (падіння промислового виробництва – 8,6%), після якої була відсутня фаза депресії, а економічний підйом, що почався в 1962 році, тривав аж до 1969 року. Це дало можливість американським економістам говорити про настання епохи процвітання, безкризового розвитку економіки. І, дійсно, темпи приросту промислового виробництва в США в цей період були дуже високі: в 1961–1966 роках вони становили від 8% до 10%.

Економічний підйом 1960-х років зумовила низка причин:

1. Посилення державного втручання в економіку шляхом збільшення державних витрат (в 1929 році через федеральний і місцевий бюджети США перерозподілялося 11,6% національного доходу США, а в 1964 році – вже 33%). Зростання державних витрат відбувалося на основі проведеної адміністраціями президентів-демократів Джона Кеннеді й Ліндона Джонсона фінансової політики збільшення державної заборгованості, що почасти гасилася за рахунок помірної інфляції. Після восьми років їхнього перебування при владі (1961–1969 рр.) державний борг зріс на 68 млрд. доларів (тоді як у попередні вісім років – лише на 23 млрд.), а кількість засобів обігу збільшилася більш, ніж на 50%. Іншими формами державного втручання в економіку були штучна підтримка певного рівня цін на сільськогосподарську продукцію за рахунок державних дотацій та зміна порядку оплати вартості відвантаженої продукції готівкою (в 1929 році 50% вартості відвантаженої продукції необхідно було оплачувати попередньо готівкою, а інші 50% – пізніше, а в травні 1967 року цю ставку було піднято до 70%).

2. Значно покращилося матеріальне становище американського народу: реальна заробітна плата в США виросла в 1965 щодо 1945 року на 26% у порівнянних цінах. Крім того, підвищенню платоспроможного попиту сприяло введення в США соціального страхування, оскільки пенсії, допомоги з безробіття й інвалідності не тільки прямо збільшували купівельні спроможності відповідних верств населення,але й сприяли збільшенню споживчих витрат здорових працюючих членів суспільства, оскільки, розраховуючи на пенсію, вони менше відкладали на «чорний день».

3. Пріоритетний розвиток у США отримали енергетика, електротехніка, машинобудування, точне приладобудування, хімічна промисловість та інші галузі, пов'язані з НТР, де продуктивність праці була набагато вищою порівняно з традиційними галузями.

4. Початок нової кризи в 1967 році було відтягнуто у зв'язку з війною у В'єтнамі. Водночас, незважаючи на успіхи в промисловості, в США тривала аграрна криза, внаслідок чого уряд щорічно витрачав 5 млрд. доларів на виплату премій фермерам за скорочення посівних площ. В 1960-і роки США втрачають позиції на світовому ринку, оскільки країни Західної Європи і Японія, що піднялися з руїн, починають випереджати США за темпами економічного росту та темпам збільшення ефективності виробництва.

Структурні кризи у світовому капіталістичному

господарстві й циклічний розвиток

економіки США в 1970–1980 рр.

В основі структурних криз (енергетичної,сировинної та продовольчої) лежать суперечності капіталістичного відтворення, що накопичилися з післявоєнного періоду. Справа в тому, що умови відтворення в галузях, що виробляють сировину та енергоносії, а також в електроенергетиці (ціни, норма прибутку на вкладений у цих галузях капітал) у капіталістичних країнах були набагато гірші,ніж у більшості галузей обробної промисловості. Це відбувалося тому, що США,Західна Європа і Японія, прагнучи зменшити собівартість своєї продукції, підвищити її конкурентоспроможність, заощаджували на вартості енергоносіїв і сировини, орієнтуючись до 1970-х років на нафтові та інші природні ресурси країн третього світу. Тому швидкий розвиток обробної промисловості в розвинених капіталістичних країнах багато в чому спирався на занижені ціни на сировину й нафту, що поставлялися з цих країн. Все це призвело до застою або повного згортання видобутку сировини й палива на власній території розвинених країн та до посилення орієнтації на ввіз цієї продукції із країн, що розвиваються. Так, в 1950-1972 роках імпорт сировинної нафти в США зріс більш, ніж в 9 разів, у країнах Західної Європи – в 17 разів,у Японії – в 193 рази.

На початку 70-х років відбувся корінний злам у цифрових пропорціях – різка зміна співвідношення світових цін на готові вироби та сировину на користь сировини. За два роки (1973–1974) світові ціни на нафтосировину зросли в 4,5–5 разів, на зерно – в 2,5 рази, на метали й руду – більш, ніж в 1,5 рази. Внаслідок цього відбулося збільшення витрат США на імпорт сировинних ресурсів, що спричинило подорожчання собівартості і прискорення інфляційних процесів. Перед Заходом постало завдання перебудови галузевої структури економіки відповідно до нової структури світових цін. Особливо важким викликом стало для США і інших економічно розвинених країн зростання світових цін на нафту – в 6,5 р. за період 1970–1982 рр.

Поєднання з структурними кризами вкрай загострило перебіг світової економічної рецесії 1974–1975 рр., що стала найруйнівнішою після Другої світової війни. Що стосується США, тут криза тривала 16 місяців, а падіння промислового виробництва склало 10,3%. При цьому, спостерігалась стагфляція – прискорене зростання цін (в 1974 р. темп інфляції сягнув 10%) всупереч звуженню попиту на товари та послуги. Безробіття виросло до 8,2% від загальної кількості зайнятих у виробництві. Світовий характер кризи не дозволяв США полегшити своє економічне становище за рахунок нарощування експорту. Вплив структурних криз, стагфляція, криза світової капіталістичної торгівлі розтягли період відновлення економіки США до до кризового рівня на 20 місяців і зробили підйом кінця 1970-х років короткостроковим і нестабільним.

Уряд президента Дж. Картера, обраного в 1976 р., намагався вжити заходів, направлених на вирішення енергетичних проблем, боротьбу з інфляцією і безробіттям. Енергетична програма Картера включала збільшення виробництва нафти і газу в самих США, створення в країні потужних стратегічних резервів нафти, забезпечення режиму економії енергоносіїв в промисловості і побуті, державне сприяння впровадженню альтернативних видів палива і джерел енергії. В 1978 р. уряд Дж. Картера запропонував антиінфляційну програму, стрижнем якої стала ідея компромісного утримання підприємців від підвищення цін, а профспілок – від боротьби за збільшення зарплати найманим робітникам. Програма передбачала також скорочення бюджетних витрат за рахунок скорочення заробітної плати держслужбовцям, асигнувань на соціальні потреби. Політика уряду принесла певні результати: з 1977 до середини 1979 рр. в економіці США спостерігався підйом: середньорічні темпи зростання валового націонльного продукту складали 4%, а рівень безробіття знизився до 5,8%.

В 1980–1982 рр. економіку США (як і інших економічно розвинених країн) вразила нова криза, ще глибша за попередню: вона тривала 20 місяців, падіння промислового виробництва склало 12,4%, а рівень безробіття виріс до 9,7%. Як і попередня криза, рецесія 1980–1982 рр. була пов’язана з новим «нафтовим шоком» 1979 р. (що був наслідком ісламської революції в Ірані) і теж супроводжувалась стагфляцією, яка заважала реалізації товарних надлишків, гальмуючи тим самим вихід з кризи. Такий стан подовжило і скорочення американського експорту на 11% за 1980–1982 рр. Кризи 1974–1975 рр. і 1980–1982 рр. найбільше вразили енергомісткі галузі – чорну і кольоову металургію, хімічну промисловість, автомобілебудування, а також будівництво. Стало зрозуміло, що пом’якшення кризових явищ можна досягти лише за рахунок зменшення залежності США від імпорту енергоносіїв і зовнішньоторгової кон’юнктури. Це продиктувало нову стратегію економічного розвитку, ядром якої стала структурна перебудова американської економіки з урахуванням здобутків «другої хвилі» науково-технічної революції, головними з яких вважались «мікропроцесорна революція» і біотехнології. В цей період пріоритетними темпами розвиваються наукомісткі, ресурсозберігаючі галузі – виробництво електронно-обчислювальної техніки, точне приладобудування, ракетно-космічна галузь, електроніка, фармацевтика, тонка хімія і т.п.

Неспроможність попередніх адміністрацій ефективно долати кризові явища, одночасно уникаючи високих темпів інфляції, необхідність структурної і технологічної перебудови виробництва, нагромадження на макрорівні інвестиційних ресурсів для впровадження інновацій, перекваліфікації робочої сили і т.ін. потребували більш гнучкої економічної політики, яка й була зпропонована республіканською адміністрацією президента Р. Рейгана (1981–1989 рр.). В цей час в усіх розвинених капіталістичних країнах спостерігався відхід від кейнсіанських методів державного регулювання економіки, відбувався «ренесанс» консервативних ідей з опорою на вільну конкуренцію і приватну ініціативу. «Рейганоміка» стала американським варіантом неоконсервативної економічної політики, теоретичним підґрунтям якої стали «економіка пропозиції» А. Лаффера та монетаризм. Програма оздоровлення економіки, запропонована рейганівською адміністрацією, передбачала скорочення податків на прибуток корпорацій і подоходного оподаткування приватних осіб, обмеження зростання бюджетних витрат за рахунок скорочення соціальних програм, проведення жорсткої кредитно-грошової політики, націленої на подолання інфляції, відмова від державного регулювання приватно-підприємницької діяльності. За задумом адміністрації, зниження податкових ставок (податку на прибуток корпорацій з 46% до 34%, а подоходного податку з 50% до 20%) мало активізувати приватних інвесторів, які створюватимуть нові робочі місця, що призведе до зростання попиту на засоби виробництва і споживчі товари. В результаті цього повинні прискоритися темпи зростання національного продукту, що зумовить приріст податкових надходжень, незважаючи на зниження ставок оподаткування. Наприкінці першого строку президентства Р. Рейгана темпи інфляції вдалося знизити до 4% на рік, зменшилися кредитні ставки, але очікуваного інвестиційного буму не відбулося. Дефіцит бюджету продовжував зростати (до 200 млрд. дол.) в основному за рахунок збільшення військових витрат.

В 1983–1989 рр. економіка США перебувала на стадії підйому, який проходив на фоні її глибокої структурної перебудови. За 7 років підйому ВВП США виріс порівняно з докризовим рівнем 1979 року майже на 28%, було створено 17 млн. нових робочих місць (в основному в сфері послуг), безробіття впало до 5% від загальної чисельності працездатних, що було найнижчим показником після 1973 р. Обсяг особистого споживання населення США виріс порівняно з 1979 р. на 1/3 (за рахуно зростання доходів і зниження подоходного податку) і стимулював економічне зростання.

Негативні результати політики Р. Рейгана полягали в зростанні дефіциту державного бюджету, який досягнув 152 млрд. дол. і перевищував 5% ВНП, збільшенні розриву в доходах між найбагатшими американцями і середнім класом, а також найбіднішими прошарками населення. До того ж, після 1983 р. США втрачають статус чистого кредитора,що зберігався з 1917 р., і стають країною-боржником, яка винна іншим державам більше, ніж винні їй.

В 1989 р. темпи економічного зростання США різко уповільнюються: за період 1989–1992 рр. середньорічний приріст обсягів ВВП складав 1% проти 3,8% в 1982–1989 рр. В 1990 р. починається 10-місячний економічний спад, в ході якого промислове виробництво скоротилося на 2%. Він зачепив в основному автомобільну промисловість США, яка дуже потерпала від конкуренції з боку японських автомобілевиробників, а це, в свою чергу, стало причиною скорочення металургійного виробництва. Криза вдарила також по будівництву, виробництву будматеріалів, металоконструкцій, побутової техніки, меблів. В кращому становищі перебували експортно орієнтовані галузі – машино- і приладобудування. Вивіз обладнання постійно зростав в 1989–1991 рр. на 12%, що разом із скороченням імпорту сприяло зменшенню дефіциту зовнішньоторгового балансу. Спад початку 1990-х рр. став причиною збільшення середньорічної норми безробіття до 7,3%. Спостерігалися також тривожні тенденції стосовно збільшення дефіциту держбюджету (до 290 млрд. дол.) і державного боргу, що вело до скорочення інвестиційної активності в США.

Адміністрація демократів за президента Б. Клінтона відійшла від неоконсервативної стратегії своїх попередників, намагаючись посилити державні важелі стимулювання інвестиційних процесів. План стабілізації економіки, запропонований Б. Клінтоном, передбачав реалізацію трьох основних програм: 1) короткострокової програми стимулювання економіки, яка передбачала збільшення (за рахунок виділення з бюджету 30 млрд. дол.) кількості робочих місць в сфері освіти, перепідготовки кадрів і за рахунок розвитку системи суспільних робіт; 2) довгострокової інвестиційної програми (1993–1997 рр.), на яку виділялося 140 млрд. дол. і яка передбачала цільові бюджетні капіталовкладення в найважливіші галузі, створення пільг і стимулів для приватних інвесторів; 3) програми по скороченню бюджетного дефіциту як необхідної умови економічного зростання.

З 1992 р. економіка США вступила в фазу підйому, для якої були характерні не дуже високі, але стабільні темпи економічного зростання (середньорічні темпи приросту ВВП складали в 1992–1996 рр. 2–2,7%). Основою цього підйому було збільшення інвестицій в будівництво житла, зростання попиту на товари тривалого використання, а також інвестиційний попит, пов’язаний з оновленням технічної бази виробництва основі сучасної комп’ютерної техніки. Однак уже в цей час має місце нездоровий кредитний бум (особливо це стосується кредитів на житло), який призвів у 2008 р. до фінансової криз. Все більш серйозною проблемою для США стає й дефіцит зовнішньоторгового балансу, що постійно зростав за рахунок збільшення пасивного сальдо в торгівлі США з Японією, країнами ЄС, Китаєм і Канадою.

2. Перетворення Японії на один із центрів

світового господарства

Відновлення японської економіки

після Другої світової війни і повоєнні реформи

Відновлення народного господарства відбувалося значно повільніше, ніж в інших країнах, що зазнали поразки в другій світовій війні. На початку 1946 року обсяг виробництва промислової продукції складав 14% від довоєнного рівня, а заробітна плата робітників наприкінці 1945 року – лише 13%. В країні посилювалася інфляція (кількість паперових грошей в обігу збільшилась з 1945 по 1947 рр. в 4 рази), а безробіття внаслідок демобілізації, ліквідації військових виробництв і депортації японців з колишніх колоній і окупованих територій досягло майже 10 млн. осіб. Гострота повоєнних соціально-економічних проблем Японії зумовила те, що довоєнний рівень промислового виробництва був досягнутий тут тільки в 1953 році, в той час як у Федеративній Республіці Німеччини цей показник було перекрито в 1951 році, а в Італії – в 1948 році. Великі складнощі спостерігалися і в інших життєво важливих галузях: з 1938 по 1947 рр. збір основної харчової культури – рису, скоротився з 9,9 до 8,8 млн. т., поголів’я свиней зменшилося в 10 разів, а улов риби впав на 40%.

Серед причин повільного відновлення народного господарства Японії після Другої світової війни слід відзначити такі:

1. Мілітаризація недостатньо розвиненої і неспівставної на той час за масштабами з американською японської економіки привела в умовах довготривалого військового протистояння цих країн до занепаду практично всіх галузей народного господарства Японії, не пов’язаних із війною. В цих галузях не оновлювалась технічна база виробництва, спостерігалась хронічна нестача сировини, трудових ресурсів та ін..

2. Значні втрати населення і трудових ресурсів (тільки кількість загиблих складала 2 млн. осіб).

3. Японія була позбавлена колоній, що призвело до втрати сировинної бази японської промисловості і потужних колоніальних ринків збуту в Південно-Східній Азії.

4. Японські товари були витіснені із світових ринків, а монополії втратили зарубіжні інвестиції.

5. Окупація Японії американськими військами, які повинні були утримуватися за кошти самої Японії, що стримувало відновлення і розвиток економіки.

6. Виплата до 1949 року репарацій і демонтаж промислових підприємств на користь США.

7. Заборона на іноземні інвестиції, обмеження ввозу сировини в Японію.

8. Вузькість внутрішнього ринку у зв’язку із відсталістю аграрного сектору країни.

Незважаючи на важке соціально-економічне становище країни, саме в перші повоєнні роки в Японії під впливом американської окупаційної адміністрації здійснюються важливі демократичні реформи, що мали на меті підірвати економічні позиції колишніх японських еліт, тісно пов’язаних із мілітаристськими колами. Головною з них був розпуск дзайбацу (1945-1947рр.), великих кланово-сімейних концернів, що під час війни тісно співпрацювали з імператорським урядом, розділивши таким чином і відповідальність за його військові злочини. В ході цієї реформи холдингові компанії концернів «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Ясуда» були ліквідовані, а акції підлягали розпродажу серед їхніх службовців, що робилось американцями з метою усунення потенційних конкурентів. Але особливості японських національних традицій (перш за все, мова йде про систему «пожиттєвого найму», коли робітник зберігає за будь-яких умов лояльність щодо власників компаній) призвели до того, що акції дзайбацу, придбані рядовими робітниками і через підставних осіб, були через десятиліття повернені чільникам дзайбацу, ув’язненим за вироками Токійського процесу (1947 р.) як військові злочинці. Відродженню крупного монополістичного капіталу Японії сприяло й те, що після війни не були реорганізовані найпотужніші банки, і таким чином була збережена фінансова база концернів.

Другим важливим заходом стала земельна реформа, проведена в 1946–1949 рр., економічною причиною якої була гостра необхідність в розширенні внутрішнього ринку Японії в умовах втрати зовнішніх ринків збуту промислових товарів. Безпосереднім поштовхом до неї став широкий демократичний рух, який охопив японське село і викликав тривогу у американської окупаційної адміністрації. За умов цієї реформи поміщицька земля, що перевищувала норму 3 га (на острові Хоккайдо – 12 га), підлягала викупу державою з метою її подальшого розпродажу колишнім орендаторам. В результаті реформи кількість японських селян-власників зросла з 1946 по січень 1950 рр. вдвічі – з 1,9 млн. по 3,8 млн. осіб, а частка землі, що здавалася в оренду, зменшилася в структурі загальної площі сільськогосподарських угідь із 46% до 9%. Таким чином, в руки селян перейшло 80% усієї орендованої землі на досить вигідних умовах, враховуючи те, що через високі темпи інфляції повоєнних років, реальна цінність викупних платежів швидко падала. Реформа досягла бажаного результату – клас поміщиків фактично перестав існувати, а система селянської земельної власності почала домінувати в Японії, що підвищило товарність сільського господарства і дало поштовх для розширення внутрішнього ринку для японської промисловості напередодні її стрімкого піднесення.

В 1946–1947 рр. було введено нове трудове законодавство, основою якого став «Кодекс про працю». Воно передбачало 8-годинний робочий день, введення оплачуваних відпусток і соціального страхування, підвищення оплати за понадурочні роботи, охорону праці жінок і підлітків. Були легалізовані права профспілок, в тому числі, право на страйки, що суттєво обмежувало свавілля підприємців по відношенню до найманих робітників.

В цей же період американською окупаційною адміністрацією була підготовлена нова японська конституція, яка вступила в силу 3 травня !947 року. Перш за все, вона радикально змінювала статус японського імператора, перетворюючи його із абсолютного монарха з майже необмеженими повноваженнями на «символ єдності нації», позбавлений політичної влади. Таким чином, Японія перетворювалася на конституційну парламентську монархію. Стаття 9 цієї ж конституції закріплювала відмову Японії від війни як суверенного права націй і від застосування військової сили як засобу вирішення міжнародних суперечок. Японія відмовлялася від формування власних збройних сил, обмежуючись лише силами самооборони, на утримання яких передбачалося використовувати не більше, ніж 15 від вартості валового внутрішнього продукту.

1949 рік став переломним у ставленні правлячих кіл США до Японії. У серпні 1949 року СРСР здійснив випробування першої радянської ядерної бомби (появу якої американські експерти очікували не раніше кінця 1950-х років), а лише через місяць після цієї події, багатолітня громадянська війна в Китаї закінчилась перемогою китайських комуністів, чиї війська 1 жовтня 1949 року встановили контроль над Пекіном. Уряд Чан-Кай-Ші, що розглядався американською адміністрацією як головний стратегічний партнер в Східній Азії, був замінений радикально просталінською політичною верхівкою Китаю на чолі з Мао-Цзе-Дуном, яка незабаром за згодою Сталіна підтримала чільника Північної Кореї Кім Ір Сена в збройному конфлікті з Південною Кореєю, що переріс в довготривалу війну 1950–1953 рр.). США, втрутившись в цей конфлікт на боці Південної Кореї, радикально змінюють своє відношення до Японії, відтепер розглядаючи її як потенційно потужного стратегічного союзника, здатного замінити втрачений Китай.

Прийняття під тиском США нової конституції Японії і поступова втрата урядом Чан-Кай-Ші політичного контролю над Китаєм спонукають окупаційну адміністрацію запровадити по відношенню до Японії так званий «зворотній курс». Він виявився, перш за все, в розробці і впровадженні, починаючи із 1949 року, плану економічної стабілізації, розробленого американськими фінансистами Д.Доджем і К.Шоупом. Саме президент Банку Детройта Д.Додж розробив проект збалансованого державного бюджету Японії, що передбачав різке збільшення податків (на 62%), припинення дармового бюджетного субсидування підприємств (багато з яких були збитковими) із заміною субсидій комерційними кредитами, стабілізацію заробітної плати, встановлення державного контролю над цінами, впровадження твердого курсу ієни, заохочення експорту і пріоритетне кредитування базових галузей. Реалізація цієї програми призвела до збільшення податків, масових банкрутсв, зростання безробіття, але приблизно через 1–1,5 роки була приборкана інфляція, стабілізувався курс ієни (було встановлено твердий обмінний курс ієни – 360 ієн за 1 дол. США), що призвело до оздоровлення державних фінансів і капіталістично-ринкових відтворювальних механізмів. Слід зазначити, що «рішучість, з якою була проведена в життя ця програма «фінансової стабілізації», незважаючи на величезний спротив широких верств населення, стала можливою тільки завдяки зосередженню реальної влади в руках окупаційної адміністрації, а не виборного національного уряду.

Війна в Кореї, що розпочалася в червні 1950 р., різко актуалізувала значення Японії як стратегічного союзника США в Південно-Східній Азії, перетворивши цю країну в ближній «тил» американської армії. Під час цієї війни різко збільшився попит з боку США на озброєння і військові матеріали, продовольство для армії, військові перевезення, різні послуги, що обумовило початок справжнього промислового буму в Японії. Американський уряд розмістив в Японії в 1950–1953 рр. військові замовлення на загальну суму 2,5 млрд. дол., що склало 43,5% від загального обсягу японського експорту і дозволило Японії покрити зовнішньоторговий дефіцит і розширити імпорт сировини, необхідний для розвитку промисловості. Крім того, війна в Кореї призвела до збільшення американської допомоги, припинення репараційних виплат, скасування заборони на ввіз сировини, відкрила доступ американським інвестиціям в економіку Японії. В результаті тільки в 1949–1951 рр. обсяг промислового виробництва в Японії виріс більш, ніж в 1,5 рази, а оборот зовнішньої торгівлі протягом 1950–1954 рр. був у 10 разів більшим, ніж в 1945–1949 рр.

8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско було укладено мирну угоду з Японією, яку підписали 48 країн, за винятком СРСР. Угода передбачала передачу всієї повноти влади в Японії національному уряду. Низкою інших двосторонніх домовленостей юридично закріплювалось перебування в країні американських військ.

Національний уряд Японії приступив до розробки стратегії економічного розвитку країни, в основу якої було покладено кейнсіанську модель з урахуванням японської специфіки. В цей час в правлячих колах Японії мала місце гостра дискусія між прибічниками «зовнішньоекономічної орієнтації» національної економіки і їхніми опонентами, що виступали за «освоєння внутрішнього ринку». В цій дискусії перемогли прибічники першого напрямку і економічний бум 1950-х-1960-х років підтвердив їхню правоту. В намічену перспективу економічного розвитку вписувались прийняті в 1952 р. рішення японського уряду, що відміняли введені раніше заборони на зв’язки між великими компаніями і їхніми «дочірніми» підприємствами. Центрами консолідації капіталу стали потужні фінансово-промислові об’єднання «Міцубісі», «Сумітомо», «Фудзі», які відродилися не в попередньому варіанті чисто сімейних, закритих монополій, але ввели практику колективного прийняття рішень за участю президентів компаній, що входили до складу цих груп.

Японське «економічне диво» 1952–1970 рр.

і фактори, що його обумовили

Протягом 1952–1970-х рр.. економіка Японії переживала період надзвичайно бурхливого зростання, що дістав в історико-економічній літературі назву японського «економічного дива». Щорічні темпи приросту промислового виробництва складали в цей період в Японії – 15,2%, в той час як в Англії – 3%, в США – 4%, у Франції – 6,2%, і навіть в найбільш динамічно зростаючих економіках ФРН і Італії цей показник був лише 7,4%. В результаті частка японської промисловості в загальному обсязі індустріального виробництва капіталістичних країн зросла з 1,7% в 1950 р. до 10,1% в 1970 р. В 1969 р. промислове виробництво Японії перевищило рівень довоєнного 1938 р. в 8,2 рази, а рівень 1948 р. – в 22,2 рази, в той час як для всього капіталістичного світу ці показники склали відповідно 4,6 і 3,2 рази. За обсягом промислового виробництва Японія обігнала в 1969 р. Англію, в 1970 р. – ФРН і вийшла на друге після США місце в капіталістичному світі. З 1957 року Японія мала також найвищі серед країн капіталістичного світу щорічні темпи приросту валового національного продукту, які трималися протягом 1961–1970 рр. на рівні 11,1%, в той час як в США вони досягали 4,1%, у Франції – 5,8%, в Італії – 5,6%, у ФРН – 4,9%, в Англії – 2,8%. Внаслідок цього за обсягами ВНП Японія вийшла в 1969 році на друге місце в капіталістичному світі після США. В 1970 році вона зайняла четверте місце в світовому експорті (на її долю припадало 7% від загального обсягу продукції, експортованої капіталістичними країнами).

Серед причин японського «економічного дива» 1952–1970 рр. слід відзначити такі:

1. Економічна політика японських кейнсіанців, «стрижнем» якої було стимулювання збільшення фонду нагромадження з наступним інвестуванням заощаджених фінансових ресурсів через використання цінових механізмів і низьких процентних ставок (політика «низького проценту»). Японія випередила всі країни світу за рівнем нагромадження капіталу: в 1968 році інвестиції в основний капітал склали в Японії 34,7% ВНП (така частка фонду нагромадження характерна лише для воєнних часів) проти 14% - у США.

2. Такі високі темпи капіталістичного нагромадження стали можливими завдяки традиційно низькій оплаті праці японських робітників: наприкінці 1950-х років праця японця оплачувалась в 7 разів дешевше, ніж американця, а наприкінці 1960-х років заробітна плата найманого працівника була в Японії в 4 рази нижче, а норма експлуатації в 2 рази вище, ніж в США. Протягом 1950–1970-х рр. темпи зростання ВНП Японії випереджали темпи зростання середньої заробітної плати в 1,8 рази, в той час як в США – всього в 1,4 рази. В 1961–1970 рр. темпи зростання заробітної плати складали 60% від темпів приросту продуктивності праці, і ця цифра була оптимальною, оскільки, з одного боку, дозволяла підтримувати високі темпи нагромадження, а з іншого, – не створювати ускладнень із реалізацією на внутрішньому ринку певної частини валового національного продукту.

3. Високий ступінь експлуатації найманих робітників при їхньому в цілому лояльному ставленні до уряду і роботодавців був можливим завдяки національним традиціям, які входять до так званої «тріади» принципів, якими регулюється економічне життя Японії. До них відносяться: система «пожиттєвого найму», система оплати праці в залежності від стажу роботи на фірмі і система «компанійських профспілок». Ці елементи «тріади» тісно взаємопов’язані і значною мірою успадковані від общинної соціальної організації японського суспільства феодального періоду з притаманною їй підкореністю індивіда групі і унікальною здатністю членів колективу співпрацювати заради єдиної мети на основі взаємних компромісів.

Система «пожиттєвого найму» як стрижень японського звичаєвого права полягає в тому, що робітник, поступивши на фірму після закінчення навчального закладу, як правило, розраховує працювати в ній до виходу на пенсію в 55 років. На цьому базується система оплати праці – на початку трудової діяльності найманий працівник фірми отримує лише 1/3 від суми заробітку, який при тих самих обставинах він буде отримувати через 25 років. Із свого боку керівництво фірми бере на себе ряд не тільки виробничих, але й побутово-культурних функцій по відношенню до робітника і членів його родини (забезпечення житлових умов, транспортне і медичне обслуговування, культурні заходи, подарунки членам родини та ін.). Пов’язавши найманих працівників «путами» майбутніх фінансових винагород, гарантованою зайнятістю і повсякденною опікою, японські підприємці отримують у відповідь майже повну лояльність персоналу фірми: для робітника фірми «Тойота» немислимо купити автомобіль, зібраний на конкурентній фірмі «Ніссан», кількість вільних днів на рік у японського робітника приблизно на 30 менше, ніж у його західноєвропейського колеги, дуже часто існують понадурочні роботи, а втрати робочого часу найнижчі серед економічно розвинених країн. «Компанійські» профспілки, що об’єднують робітників, які не підлягають звільненню згідно із системою «пожиттєвого найму» виявляють безпрецедентну лояльність до керівництва відповідних фірм і зайняті не стільки боротьбою за підвищення заробітної плати і зниження рівня експлуатації, скільки створенням «гуртків якості продукції», матеріальним і моральним стимулюванням технічних нововведень і удосконалень процесу праці, боротьбою за зменшення простоїв та ін.

4. Майже безперервний процес оновлення основного капіталу, що створював потужний внутрішній попит на засоби виробництва і забезпечував високі темпи науково-технічного прогресу в промисловості Японії. Він забезпечувався безпрецедентними інвестиціями в основний капітал на основі високої норми експлуатації найманих робітників.

5. Широке використання імпортних науково-технічних розробок, масова закупівля за кордоном ліцензій, патентів, ноу-хау, яких з 1950 по 1970 рр. було впроваджено понад 15 тис. Це дозволило Японії зберегти величезні фінансові ресурси, а головне – заощадити час (який був би неминуче втрачений при створенні власної науково-дослідницької бази) і в короткі строки здійснити якісний «стрибок» щодо технічної озброєності виробництва.

6. Стрімкий, починаючи з 1960 р., розвиток власної науково-дослідницької бази в галузях, що визначають науково-технічний прогрес, насамперед в електроніці (з 1960 по 1970 рр. витрати на науково-технічні дослідження виросли в 6 разів).

7. Висока якість робочої сили, обумовлена тим, що ще в 1947 році в Японії була введена обов’язкова безкоштовна 9-ти класна освіта, створена ефективна система підготовки і перепідготовки кадрів.

8. Розширення внутрішнього ринку країни за рахунок стійкого попиту на засоби виробництва і капіталістичного розвитку аграрного сектору внаслідок впровадження аграрної реформи.

9. Антимілітаристська направленість конституції Японії, в якій було задекларовано три неядерних принципи – не мати, не виробляти і не ввозити ядерну зброю, а також не утримувати власної армії, обмежуючись лише силами самооборони, і не витрачати на оборонні потреби більше, ніж 1% ВНП. Внаслідок послідовної практичної реалізації цих принципів реальні воєнні витрати Японії склали в 1968 р. лише 0,8% від ВНП країни (проти 9,2% – в США), що було суттєвим чинником підвищення норми нагромадження, а, отже, – і прискорення оновлення технічної бази виробництва.

10. Різке підвищення ефективності виробництва за рахунок структурних зрушень в народному господарстві, коли відбувалося переміщення ресурсів із традиційних старих галузей – сільського господарства, видобувної промисловості, риболовецьких промислів та ін., в галузі із високою продуктивністю праці – в обробну промисловість і будівництво.

До середини 1950-х років економічне зростання в Японії відбувалося на основі більш повного завантаження старих виробничих фондів. З другої половини 1960-х років відбувається широкомасштабне розширення виробничих потужностей з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу в чорній металургії, електротехніці, хімічній, текстильній і харчовій промисловості. Одночасно прискореними темпами розвиваються нові галузі: радіоелектроніка, приладобудування, виробництво пластмас, хімічних волокон, штучного каучуку та ін. в 1960-ті роки створюється нова галузь промисловості – автомобілебудування. Випуск автомобілів зріс в 33 р., і на початку 1970-х років Японія перетворилась в другу (після США) автомобільну державу світу. В 1960-ті роки Японія виходить на перше місце в світі по тоннажу збудованих суден і їхнього експорту і на друге – по випуску теле- і радіотехніки. І хоча 1960-ті роки характеризувалися активною структурною перебудовою японської промисловості з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу, прагненням використати інтенсивні фактори економічного зростання, в цей період завершення індустріалізації країни спостерігається бурхливий розвиток матеріаломістких виробництв – металургійного, хімічного та нафтопереробного. В цілому ж з 1960 по 1970 рр. відбулося зміщення орієнтації японської економіки в бік важкої індустрії: питома вага металургії, машинобудування і хімії зросла з 1/2 від загального обсягу промислової продукції до 2/3, в той час як питома вага легкої і харчової промисловості відповідно впала з 22% до 15%.

Промисловий «стрибок» 1950–1960-х років супроводжувався посиленням позицій японських фінансово-промислових груп, що об’єднували потужні банки, страхові компанії, галузеві концерни і торгові фірми. І хоча їх фінансовими центрами стали банки колишніх дзайбацу, монопольні об’єднання 1950–1960-х років формувались вже на нових, більш гнучких принципах – це були комплекси корпорацій без єдиного координуючого центру, об’єднані технологічною кооперацією поставок, переважним фінансуванням з боку «свого» банку, взаємним володінням пакетами акцій, обміном інформацією, технічною документацією, контактами керівництва. Першою вже в середині 1950-х років на цих принципах сформувалась фінансово-промислова група Міцуї і Сумісото. В середині 1960-х років навколо великих комерційних банків об’єднались молоді фінансові групи Фудзі, Даіті, Санва, а також група Японського промислового банку. Але старі групи так званої «великої» трійки – Міцуї, Міцубісі і Сумітомо залишалися лідерами, контролюючи 40% акцій найвпливовіших корпорацій Японії.

Особливістю Японії було збереження великої частки середніх і дрібних підприємств в структурі промислового виробництва, які навіть наприкінці 1960-х років випускали 50% промислової продукції і забезпечували роботою 2/3 промислових робітників. Традиційна для азіатських країн «стійкість» дрібного і середнього сімейного бізнесу пояснює різке відставання концентрації виробництва від концентрації капіталу в Японії. Так в 1957–1968 рр. великі фірми, де кількість найманих робітників перевищувала 1 тис. осіб, зосереджували лише 16–17% від загальної кількості зайнятих в промисловості і випускали 28–30% продукції. Тому основною формою підкорення цих підприємств монополістичним капіталом було не їхнє поглинання, а кооперація з головними високомеханізованими підприємствами через систему субпідрядів.

Слід зазначити, що на фоні промислового «стрибка» 1952–1970-х рр. була досить помітна економічна і технічна відсталість аграрного сектору Японії, де невелика норма наділів, встановлених аграрною реформою 1949 рр., вела до парцеляризації сільського господарства, консервації ручних методів обробки землі протягом 1950-х років. Тільки з 1960 р. починається впровадження міні-тракторів і іншої техніки, пристосованої до умов малоземелля і черезсмужжя, що панували в японському селі.

Значну роль в економіці повоєнної Японії відігравала держава, вплив якої на господарські процеси не був пов'язаний з наявністю потужного державного сектору, як це спостерігалося в ті часи в Англії, Франції і ФРН. Державна бюрократія розробляла численні плани-прогнози, в яких визначались цілі і умови економічного розвитку, окреслювались певні «вузькі» місця та ін. Так, протягом 1950-х років було розроблено трирічний, два п’ятирічні і шестирічний плани розвитку народного господарства Японії, визнані незадовільними. Наприкінці 1950-х років була створена Рада галузевої структури, що підготувала десятирічний комплексний план структурної перебудови, названий на честь тодішнього прем’єр-міністра Японії «планом Ікеда». Велике значення мали напрями-важелі фінансового впливу уряду на економічні процеси – маніпулювання ставками кредитного проценту, податковими пільгами та ін. Традицією Японії були сильні неформальні зв’язки і методи взаємодії між урядом і впливовими корпораціями, чиє керівництво об’єднувалось у лобістські групи. Найвпливовішим об’єднанням керівників великого бізнесу Японії стало товариство «Кейданрен», що виконувало функції посередника між державою і фінансово-промисловими групами.

Особливості економічного розвитку Японії

в 1970–1990-х роках

Світові структурні кризи, особливо нафтові кризи 1973–1974 рр. і 1979–1980 рр., завдали сильного удару по економіці Японії, яка більшою мірою, ніж економіка будь-якої іншої країни, залежала від привізної нафти (з 1945 по 1972 рр. імпорт сирої нафти в Японію збільшився в 193 рази). Оскільки за рахунок імпортної нафти покривалося 3/4 енергетичних потреб Японії, чотирикратне збільшення світових цін на нафту з вересня 1973 по січень 1974 рр. викликало «нафтовий шок» в японській економіці. В 1974–1975 рр.(період світової економічної кризи) спад промислового виробництва сягнув в найнижчій точці 22,8%. Особливо постраждали нафтопереробна і хімічна промисловість, металургія і суднобудування. Докризовий рівень промислового виробництва було відновлено лише у вересні 1977 р. Переплетіння циклічних і структурних факторів значно знизило темпи економічного зростання Японії порівняно із роками «економічного дива»: якщо з1955 по 1973 рр. обсяг ВВП Японії збільшився в 13 разів, то за 1975 по 1988 рр. – лише в 3 рази. В умовах кризи Японія збільшує експорт товарів, забезпечивши за рахунок вивозу в другій половині 1970-х –першій половині 1980-х років від 50% до 75% приросту ВВП. Основним полем японської зовнішньоекономічної експансії стали ринки США і Західної Європи, які наприкінці 1970-х років «поглинали» більше 40% вивезених із Японії товарів. З 1965 року експортно-імпортне сальдо в торгівлі між Японією і США схиляється на користь Японії, а вже з середини 1970-х років великий дефіцит США в торгівлі з Японією стає об’єктом гострих суперечок між урядами цих двох країн. Змінюється і структура японського експорту в США: якщо протягом 1960-х років в ній домінували текстильні товари, то в 1970-ті роки це були автомобілі, сталь і кольорові телевізори, а в 1980-х роках основу позитивного сальдо торгівлі Японії із США склала продукція машинобудування (при чому дефіцит двосторонньої торгівлі між США і Японією виріс з 1981 по 1988 рр. з 15,8 млрд. до 59,8 млрд. дол.). Це навіть стало підставою для звинувачення Японії в «колоніальному характері» торгівлі із США. За розмірами частки в світовому експорті Японія обійшла Англію і зайняла третє місце в світі після США і ФРН.

Але повністю розв’язати всі протиріччя, які накопичились в народному господарстві Японії лише за рахунок експортної експансії, було неможливо, враховуючи той тиск, що його створювали США і країни Західної Європи, які неодноразово примушували японський уряд переглядати в бік підвищення курс ієни, що суттєво знижувало конкурентоздатність японських товарів. До того ж, підприємці Південної Кореї, Сінгапура, Тайваня, а згодом і Китаю, спираючись на імпортні технології і дешеву робочу силу, створювали все серйознішу конкуренцію японським товарам на ринках текстилю, одягу, електротоварів, побутової техніки. Отже, враховуючи безперервне загострення «нафтової проблеми» (протягом 1970-х років світові ціни на нафту збільшилися в 9 разів), чільники японської економіки на межі 1970–1980-х років віддають перевагу іншій стратегії подолання економічних суперечностей, яка полягала в структурній перебудові народного господарства країни. З цього часу в Японії запроваджується рішучий курс на пріоритетний розвиток наукомістких, ресурсозберігаючих галузей: виробництво електронно-обчислювальної техніки, верстатів із програмним управлінням, роботів, тонких хімічних сполук, засобів зв’язку, обладнання для атомних електростанцій, очисних споруд та ін. У зв’язку з цим уряд збільшує витрати на наукові дослідження, які в 1980-х роках досягли 3% ВВП. Одночасно відходять на другий план традиційні галузі японської економіки – металургія, суднобудівництво і нафтохімія. Закріпленню цієї тенденції сприяла і світова економічна криза 1980–1982 рр., яка знову вдарила по старих галузях (особливо металургійній і нафтопереробній). Проте в цілому Японія постраждала від цієї кризи менше, ніж інші індустріально розвинені країни (навіть в 1981 і 1982 рр. тут спостерігався приріст ВНП) саме завдяки пріоритетному розвитку найсучасніших галузей, особливо мікроелектроніки, виробництва засобів автоматизації і біотехнологій. Незважаючи на зазначені труднощі, економіка Японії протягом 1980-х років демонструвала постійні темпи економічного зростання (середньорічні прирости ВВП і промислової продукції склали в ці роки відповідно 4,2% і 4,1%), що дозволило їй обігнати Радянський Союз за обсягами ВНП і вийти за цим показником на друге місце в світі, поступившись лише США.

Перша половина 1990-х років була одним із найскладніших періодів для японської економіки, що характеризувався значним уповільненням темпів економічного розвитку і навіть від’ємними темпами приросту ВВП і обсягу промислового виробництва, що склали відповідно +1,1% і -6,1% за 1992 рік і -0,2% і -4,5% за 1993 рік. Глибина економічного спаду в Японії саме в ці роки пояснюється світовою економічною рецесією 1990–1993 років, яка обмежувала можливості подолання кризових явищ за рахунок експортної експансії. З 1994 року починається пожвавлення японської економіки, що входить в новий циклічний підйом. В останнє десятиліття ХХ століття спостерігалась тенденція зростання ролі азіатських країн (Китай, Корея, В’єтнам) в зовнішній торгівлі Японії. Японія, чиї золотовалютні резерви перевищили 1 трлн. дол. перетворюється в потужний світовий фінансовий центр. Ще в 1995 р.частка японських кредитів в світі складала 53%. Головним напрямком японських інвестицій були високоприбуткові цінні папери США довготривалого характеру, які, на думку японських аналітиків, мали непогані перспективи на майбутнє. Ця стратегія виправдовувала себе протягом 1990-х – першої половини 2000-х років, але після «обвалу» в 2007 році ринків цінних паперів США і початку світової фінансової кризи створила великі проблеми для японських інвесторів.

3. Економіка Німеччини в повоєнний період

Економічні наслідки Другої світової війни

1. Війна завдала Німеччині величезних людських і матеріальних втрат. Кількість загиблих сягнула 7 млн. осіб, покалічених – 2 млн. осіб, причому з них 1,5 млн. осіб не змогли повернутися до нормальної трудової діяльності. Більшість міст було зруйновано в ході бойових дій, більша частина промисловості була знищена масованими бомбардуваннями, до того ж після завершення війни проводився демонтаж німецьких підприємств, вилучення худоби на користь країн-переможниць. В результаті обсяг промислового виробництва впав до 1/3 від рівня 1939 року, а сільське господарство було відкинуте приблизно на 30 років назад.

2. Повоєнна розруха і величезна кількість біженців із східних регіонів Німеччини призвели до різкого збільшення населення Західної Німеччини (з 40,3 млн. осіб в 1939 р. до 48,6 млн. осіб в 1950 р.), що вкрай загострило житлову і продовольчу проблеми. Рівень нормування товарів першої необхідності був надзвичайно низьким (так, в 1945 р. на одну особу припадало всього 200 грам м’яса на місяць).

3. Війна призвела до руйнації фінансової системи Німеччини: державний борг збільшився з 27,2 млрд. марок в 1938 р. до 377,3 млрд. марок у травні 1945 р. і тим самим майже у 5 разів перевищив рівень національного доходу 1938 року. Величезні бюджетні дефіцити покривались в основному за рахунок емісії паперових грошей, загальна сума якої склала за роки війни 39,2 млрд. марок, що призвело до інфляції в розмірі 600% відносно довоєнного рівня марки. Падіння купівельної спроможності німецької валюти, гострий дефіцит товарів на ринку призвели до натуралізації господарських зв’язків. Крім «чорного ринку» виник ще і так званий «сірий ринок», на якому грошові потоки були витіснені прямим продуктообміном між окремими підприємствами, натуральною оплатою праці, транспортних та інших послуг.

4. Війна призвела до суттєвого перерозподілу національного доходу Німеччини на користь монополій за рахунок погіршення добробуту трудящих. Заробітна плата німецьких робітників залишалася незмінною із жовтня 1940 року, незважаючи на збільшення робочого дня до 16 і більше годин на добу. Доходи держбюджету тільки від прямого оподаткування заробітної плати виросли з 2,1 млрд. марок у 1938/1939 бюджетному році до 5 млрд. марок в 1943/1944 бюджетному році, тобто майже в 2,5 рази. За три бюджетні роки (1941/1942 –1943/1944) трудящі сплатили 13,763 млрд. податків на заробітну плату, в той час як німецькі монополії перевели в бюджет лише 1,043 млрд. марок у формі податку на надприбуток. Крім того, загальна сума непрямих податків, що досягла в 1942 році 11,8 млрд. марок, продовжувала зростати до самого кінця війни.

5. Незважаючи на експлуатацію матеріальних і трудових ресурсів більшої частини Європи (фашистський уряд вилучив із Франції, Бельгії, Голландії, Угорщини, Польщі, Румунії, Болгарії, Словаччини, окупованої частини СРСР продукції на 120 млрд. марок, а в самій Німеччині працювали 7,5 млн. іноземних робітників, вивезені з цих країн), вже в 1942 році в економіці Німеччини починається спад, який переходить з осені 1944 р. в остаточну руйнацію народного господарства. Внутрішні водні артерії були блоковані підірваними мостами, залізниці не справлялись із перевезеннями у зв’язку з нестачею локомотивів і вагонів, руйнувались народногосподарські зв’язки, припинилась подача електроенергії, палива, сировини, матеріалів до промислових центрів. В березні 1945 року країну охопила енергетична криза, а економіка була майже паралізована. 8 травня 1945 р. Німеччина капітулювала.

6. У відповідності із рішеннями конференції країн-переможниць у Потсдамі територія Німеччини була поділена на 4 зони окупації між СРСР, США, Англією і Францією; Німеччина була позбавлена всіх захоплених територій й частини східних земель, які передавала Польщі; передбачалась демілітаризація країни і передача військових злочинців під суд Міжнародного військового трибуналу. В економічній площині було запропоновано систему заходів з ліквідації військово-промислового потенціалу Німеччини, деконцентрації економічної сили, існуючої в вигляді концернів, синдикатів, картелів, трестів, пов’язаних із військово-промисловим комплексом. Крім цього, Німеччина зобов’язувалась виплатити країнам антигітлерівського коаліції 20 млрд. дол., репарацій як часткового відшкодування збитків від війни. Вилучення репарацій передбачалося у вигляді вивезення обладнання з німецьких підприємств.

Повоєнна реконструкція народного господарства ФРН

і реалізація курсу Л. Ерхарда на створення соціального