Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Ринкового господарства 2 страница

Читайте также:
  1. ACKNOWLEDGMENTS 1 страница
  2. ACKNOWLEDGMENTS 10 страница
  3. ACKNOWLEDGMENTS 11 страница
  4. ACKNOWLEDGMENTS 12 страница
  5. ACKNOWLEDGMENTS 13 страница
  6. ACKNOWLEDGMENTS 14 страница
  7. ACKNOWLEDGMENTS 15 страница
  8. ACKNOWLEDGMENTS 16 страница
  9. ACKNOWLEDGMENTS 2 страница
  10. ACKNOWLEDGMENTS 3 страница

Влітку 1947 року промисловість Франції досягла довоєнного рівня розвитку, в той час як в сільському господарстві його вдалося перевершити лише в 1950 році. Подальший розвиток Французької економіки потребував масового оновлення технічної бази виробництва, що передбачало залучення інвестицій із-за кордону. Правлячі кола США як найвпливовішого потенційного інвестора обумовили надання Франції економічної допомоги виведенням міністрів-комуністів із складу французького уряду і припиненням націоналізації. Після того, як в 1947 році міністри-комуністи були виведені із уряду, а процес націоналізації призупинено, США уклали в червні 1948 року в Парижі угоду про економічне співробітництво із Францією. Францію було включено до «Плану Маршалла», під час дії якого (з квітня 1948 р. по жовтень 1954 р.) вона отримала від США у вигляді грошових субсидій і натуральних поставок допомогу на суму 2458 млн. долл. Після завершення дії «Плану Маршалла» допомога із боку США продовжувалася і на 1958 р. склала 12 млрд. долл. Основними споживачами американських кредитів стали металургійні, хімічні і автомобільні компанії, які витратили отримані кошти на імпорт з-за кордону найсучаснішого обладнання і на широкомасштабне оновлення основного капіталу.

Модернізація французької економіки в 1950-ті рокиі основні напрямки економічної політики голлізму

Після повоєнного відновлення французької економіки її пожвавлення на межі 1950-х років стимулювалося за рахунок військових витрат, пов’язаних із колоніальними війнами Франції у В’єтнамі, згодом – в Алжирі, а також військових замовлень із боку США, що вели в цей час війну в Кореї. Це дозволило французькій промисловості перевищити в 1951 рекордний рівень виробництва 1929-1930 років, але не застрахувало її від кон’юнктурних спадів, що спостерігалися в 1949–1950 та 1952–1953 р.р.

Наприкінці 1953 року французька економіка вступає в тривалу фазу динамічного розвитку: протягом 1950–1973 рр. валовий внутрішній продукт зростав щорічно на 5,2%, в той час як промислове виробництво – на 5,9%. Частка Франції у валовому внутрішньому продукті капіталістичного світу зросла за цей період з 4,8% до 5,3%, а в загальному обсягу промислового виробництва – з 5,9% до 6,5%. На фоні цих темпів економічного зростання відбулися також докорінна модернізація технічної бази виробництва і структурна перебудова французької економіки.



Економічні успіхи Франції 1950–1973 рр. були обумовлені певними факторами. Головним поштовхом до економічного підйому, що розпочався в 1953 році, стало оновлення і розширення основного капіталу, яке набуло надзвичайних масштабів. В середині 1940-х років середній вік машин і обладнання складав у французькій промисловості 30 років (проти 7 років в Англії і 5 років у ФРН і США), що сформувало величезний «відкладений попит» на обладнання. Процес модернізації технічної бази металургійних і хімічних трестів, а також автомобільних компаній розпочався ще наприкінці 1940-х років за фінансової підтримки американських урядових кредитів, використаних на закупівлю імпортного промислового обладнання (з 1948 по 1958 рр. фінансова допомога Франції з боку Сполучених Штатів сягнула 12 млрд. долл.).

Важливим чинником, що сприяв економічному розвиткові французької економіки, було суттєве збільшення обсягу інвестицій, частка яких у валовому національному продукті зросла з 14,9% в 1953 р. до 26,3% у 1969 році. До середини 1950-х років 90% всіх промислових капіталовкладень направлялись головним чином у важку індустрію (на переобладнання і розвиток галузей енергетичного комплексу і чорної металургії). Але з середини 1950-х років центр інвестиційної активності уряду перемістився в хімічну промисловість, машинобудування, виробництво точних приладів і радіоелектроніку. В цей час виникають і нові галузі – електронна, атомна, нафтопереробна. Водночас все ширше починають впроваджуватися методи масового, поточного виробництва. В результаті в 1958 році випуск промислової продукції більш, ніж в 2 рази перевищив довоєнний рівень, в той час як частка важкої індустрії сягнула майже 2/3 вартості промислової продукції Франції. По мірі економічних успіхів Франції відбувається зменшення частки виробничих, і збільшення невиробничих інвестицій в їх загальному обсягу: до середини 1950-х років виробничі інвестиції становили приблизно 3/4 від загальної суми капіталовкладень, а наприкінці 1960-х років – лише 47%. Інвестиції в невиробничу сферу розподілялись таким чином: 40-46% коштів було вкладено в житлове будівництво, 22-25% – в освіту, 6,5% -– в охорону здоров’я, решта використана на розвиток сфери послуг і адміністративні витрати.



Особливістю повоєнної модернізації народного господарства Франції була активна участь держави в мобілізації необхідних інвестиційних ресурсів. Так з 1948 по 1959 рр. приватні промислові монополії отримали із державних фондів 42,5 млрд. франків, половина з яких була розподілена у формі пільгових довгострокових кредитів і більш, ніж 1/3 – через механізм цінових знижок на сировину, товари та послуги, що надавались з боку підприємств державного сектору.

Різке збільшення інвестицій в 1950-1960 рр. стало можливим значною мірою внаслідок суттєвого скорочення експорту французького капіталу. Якщо на початку ХХ ст. французькі капіталовкладення в облігації державних позик та іноземні цінні папери в 10 разів перевищували інвестиції у вітчизняну промисловість і торгівлю, то через півстоліття, на початку 1960-х років розмір коштів, вивезених за кордон, був майже в 6 разів нижчим, ніж вклади у власні промисловість, торгівлю і транспорт Франції.

Ще одним чинником, що дозволив збалансувати наявні ресурси, спрямувавши їх на всебічну модернізацію економіки, було державне програмування, яке здійснювалося створеним ще в 1946 році державним координуючим органом – Генеральним секретаріатом з планування. Виконання програм було обов’язковим лише для державного сектору, але в них передбачався ряд пільг для приватних підприємців, якщо вони погоджувались виконувати настанови уряду. В 1947 році уряд прийняв перший в історії Франції загальний план модернізації і реконструкції («план Монне» 1947–1953 рр.), який передбачав модернізацію переважно націоналізованих галузей. Другий план (1954–1957 рр.) вже включав розвиток і зміцнення конкурентноздатності головним чином приватних підприємств, в той час як третій план (1958–1961 рр.) був зосереджений на забезпеченні переходу від протекціонізму до «відкритої економіки».

Одним із стимуляторів французької економіки в 1950-х роках було збільшення військових витрат, пов’язаних з війнами, які Франція вела у В’єтнамі (1946–1954 рр.), Алжирі (1954–1962рр.), а також із вступом країни до військових блоків НАТО (1949 р.) і СЕАТО (1954 р.). Прискоренню економічного розвитку Франції сприяла і західноєвропейська економічна інтеграція. В 1951 р. Франція ініціювала створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОУС), яке передбачало поступове скасування митних бар’єрів і створення єдиного ринку вугілля і сталі для шести країн (Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Голландії, Люксембурга). В березні 1957 року Франція із своїми партнерами по ЄОУС підписали угоду про створення Європейської економічної співдружності.

В 1950-х роках відбуваються масштабні зміни у сільському господарстві Франції, пов’язані із завершенням технічного перевороту в аграрному секторі: протягом 1950-х років було створено нову індустріальну галузь – сільськогосподарське машинобудування, внаслідок чого тракторний парк країни збільшився в 16 разів. Вдвічі зросла кількість хімічних добрив, що використовувались фермерами. Але парцелярна система нагадувала про себе тим, що 30% дрібних селянських господарств не могли скористатися тракторами та іншими досягненнями НТП в сільському господарстві.

В 1958 році під час політичної кризи, пов’язаної із загостренням ситуації в Алжирі, до влади у Франції прийшли право-націоналістичні сили на чолі із національним героєм Франції, організатором антифашистського опору під час Другої світової війни генералом де Голлем. Роки його перебування при владі (1958–1969 рр.) пройшли під знаком мобілізації ресурсів з метою заохочення промислової експансії Франції, створення потужних монополій і посилення їхніх зв’язків з державою. Ця політика передбачала збалансований розвиток практично всіх галузей народного господарства на основі останніх досягнень науково-технічної революції і пізніше дістала назву «індустріального імперативу». Оскільки НТР вимагала структурної перебудови промисловості, в 1960-ті роки пріоритетними темпами розвиваються технічно передові галузі – атомна, авіаційна, автомобільна, хімія, нафтопереробна, радіоелектроніка, при дещо повільнішому розвиткові традиційних для Франції металургії, легкої і харчової промисловості. Уряд заохочував докорінну перебудову військово-промислового комплексу на основі створення аерокосмічної і ракетної галузей, виробництва електронно-обчислювальної техніки. Саме в цей період Франція стає третьою (після США і СРСР) ядерною державою світу.

Відбувались грандіозні зрушення в територіальному розміщенні промислових підприємств за рахунок розміщення нових найсучасніших виробництв саме на периферії, на противагу традиційному індустріальному перевантаженню Парижу і його околиць. Так, в 1960-ті роки виникають ядерний центр поблизу Гренобля, аерокосмічний – біля Тулузи, виробництво електронної техніки зосереджується в Бретані, створюються портово-промислові комплекси в районах Марселя і Західного узбережжя. В цілому ж обсяг випуску промислової продукції збільшився з 1958 по 1968 роки на 60%.

Активне залучення французької економіки до європейської економічної інтеграції змушувало уряд заохочувати монополістичну централізацію промислового виробництва, створення надпотужних фінансово-промислових комплексів з метою підвищення конкурентоспроможності французьких товарів. Держава стимулювала злиття монополій за допомогою субсидій, замовлень, через систему пільг та ін. Так, в 1960-х роках виникли потужні промислові групи «Пешине-Южин-Кюльман» (кольорова металургія, хімія) та «Сен-Гобен-Понт-а-Муссон» (виробництво скла і будівельних матеріалів). Але, оскільки галузеві французькі монополії все ще відставали за своїми економічними і фінансовими можливостями від іноземних конкурентів, головною формою централізації монополістичного капіталу стала фінансова група, що була об’єднанням формально самостійних компаній навколо великого банку або холдингу. Протягом 1960-х років було сформовано 4 коаліції фінансових груп: навколо банку «Париба», навколо компанії «Сюсз», група Ротшильдів, об’єднання Лазарів і Шнейдерів. В 1960-х роках 10 фінансово-промислових груп контролювали 40% приватного капіталу і мали суттєвий вплив на галузі державного сектору. Незважаючи на це, рівень концентрації виробництва і капіталу був у Франції все ще нижчим, ніж в інших високорозвинених країнах.

Бурхливий розвиток промисловості, що відбувався протягом 1960-х років, прискорив інтенсифікацію сільського господарства Франції, де в цей період відбувається комплексна механізація виробництва, яка дозволила майже на 70% збільшити обсяги виробництва. Так, Франція стала другим (після США) експортером продовольства, найпотужнішим в світі експортером вина і молокопродуктів, єдиною країною Західної Європи, що вивозила зернові культури.

В 1960-х роках спостерігалося значне пожвавлення зовнішньої торгівлі, незважаючи на розпад французької колоніальної системи. Відбувається переорієнтація економічних зв’язків Франції з колишніх колоній на країни європейської економічної співдружності. Наприкінці 1960-х років зовнішньоторговий оборот Франції в 4 рази перевищив довоєнний рівень, що дозволило країні ще в 1965 році ліквідувати свою заборгованість США і знову зайняти третю в світі позицію (після США і Англії) за вивозом капіталу.

Перегляд стратегії економічного розвитку

Франції в 1970-ті роки

Високі темпи економічного зростання, притаманні Франції протягом 1950–1960-х років, були поставлені під загрозу восени 1973 року, коли арабські країни-експортери нафти підняли ціни на неї в 4 рази, викликавши в світовій капіталістичній системі господарства так званий «нафтовий шок». Перед Францією, яка на 80-90% покривала свої потреби в нафті за рахунок її імпорту з арабських країн, постала серйозна проблема: французькі нафтопереробні компанії негайно підвищили роздрібні ціни на бензин та інші нафтопродукти, що викликало в країні нафтову і енергетичну кризу. Уряд надав понадпланові субсидії нафтовим монополіям і додаткові кошти для закупівлі нафти за кордоном, що призвело до дефіциту зовнішньоторгового балансу і похитнуло позиції французької валюти. «Нафтовий шок» 1973 року втягнув економіку Франції, як і інших розвинених капіталістичних країн в глибоку рецесію, – в 1975 році французьке промислове виробництво скоротилося на 8%, а сільськогосподарське – на 3%. На відміну від довоєнних криз, економічний спад 1974–1975 рр. супроводжувався «стагфляцією», тобто зростанням цін в період кризи, що значно затруднювало вихід із рецесії. Так, в період 1974–1976 рр. ціни щорічно зростали на 10%, а кількість безробітних збільшилась в 2,5 рази. Навіть після виходу із кризи темпи зростання валового внутрішнього продукту і обсягів промислового виробництва значно уповільнились і склали за період 1973–1980 рр. відповідно 2,7 і 1,4%. До кінця 1970-х років спостерігався застій в таких традиційних для Франції галузях, як чорна металургія, суднобудування, машинобудування, легка і харчова промисловість.

Вихід із цієї ситуації, ускладненої структурними кризами, було знайдено в курсі на «промислову переорієнтацію», проголошеному в VII плані економічного і соціального розвитку Франції на 1976–1980рр., суть якого зводилась до коригування структури народного господарства країни з урахуванням нових умов міжнародної економічної інтеграції. В світлі цієї нової перспективи принцип самодостатнього, універсального національного господарства, що містився в голлістському курсі «індустріального імперативу», був замінений на вибіркову підтримку державою найбільш конкурентоспроможних, експортноорієнтованих галузей – автомобілебудування, електротехніки, хімічної, авіаційної, ракетно-космічної промисловості, виробництва сільськогосподарської продукції.

В цей період розробляються і реалізуються державні галузеві програми з інформатики, ядерної енергетики, проекти «Аеробус», «Конкорд» – в авіаційній промисловості. Значну державну підтримку було надано і військово-промисловому комплексу, традиційно орієнтованому на експорт (40% його продукції реалізовувалася за межами Франції).

З метою посилення конкурентних переваг на світових ринках держава заохочує злиття монополій на міжнародному рівні, внаслідок чого виникають такі компанії, як франко-американська «Хануелл-Бюлль-Кіі», що стала найпотужнішим виробником електронно-обчислювальної техніки в західній Європі. Фірма «Пежо-Сітроен», поглинувши європейські філії американського «Крайслера», стає найпотужнішою корпорацією в галузі автомобілебудування за межами США.

В сільському господарстві продовжується концентрація земельної власності в руках багатих фермерів. Наприкінці 1970-х років 8% господарств зосередили приблизно 36% земель сільськогосподарського призначення. Маючи можливість забезпечити значні інвестиції, використовуючи найманих робітників, сільгоспмашини і міндобрива, саме ці ферми давали найбільший вихід високоякісної товарної продукції, що дозволила Франції і надалі залишатися другим (після США) експортером сільськогосподарської продукції в світі. Країна вивозила за кордон пшеницю, цукор, ячмінь, льоноволокно, вино, м'ясо, молоко, масло та інші продукти.

В цілому успішний розвиток народного господарства Франції призвів до того, що протягом 1970-х років зовнішньоторговий оборот країни збільшився в 5 разів, а її доля в світовому капіталістичному експорті складала на початку 1980-х років 6,7% (проти 3,8% напередодні Другої світової війни). Завдяки розширенню експорту (залізна руда, алюміній, сталь, продукція машинобудування, хімічні продукти, текстиль, цукор, вина) в 1980 році за межами Франції реалізовувалось вже 18% валового національного продукту проти 12,7% в 1970 р. Але, незважаючи на зовнішньоторгову експансію, Франція мала протягом 1970-х років пасивне сальдо зовнішньоторгового балансу, що було пов’язано з особливостями структури її імпорту (нафта, газ, вугілля, бавовна, кольорові метали, верстати). «Нафтовий шок» 1973 року і підвищення світових цін на інші енергоносії були причиною стрімкого збільшення дефіциту зовнішньоторгового балансу Франції з 1,2 млрд. долл. в 1970 р. до 14,1 млрд. долл. на початку 1980-х років. Проте в цілому економічне становище Франції залишалося стабільним, країна впевнено увійшла в п’ятірку найпотужніших капіталістичних країн і зайняла друге після ФРН місце серед країн Європи за рівнем економічного розвитку.

Економічний розвиток Франції в 1980–1990-х роках

Початок 1980-х років співпав із світовою економічною кризою (1980–1982 рр.), з причини якої промислове виробництво Франції в 1980 р. залишилося на рівні 1979 р., а в 1981 і в 1982 р. зменшувалося щорічно на 1,5%. В ці роки значно зростає (з 65 млрд. франків в 1981 р. до 92 млрд. франків в 1982 р.) зовнішньоторговий дефіцит країни, чому сприяло штучне завищення курсу американського долара, в той час як саме в доларах Франція оплачувала приблизно 1/3 свого імпорту. На фоні погіршення платіжного балансу країни відбулося знецінення франка, мала місце інфляція – тільки в 1981 р. ціни на товари широкого вжитку збільшилися на 14,3%. Криза супроводжувалась зростанням безробіття, загостренням багатьох соціальних проблем і посиленням протестних настроїв в суспільстві, що й призвело до перемоги на виборах в 1981 р. блоку лівих сил у складі Французької соціалістичної партії, Французької комуністичної партії і партії лівих радикалів. Президентом Франції став соціаліст Ф.Міттеран. Було сформовано уряд, в якому домінували соціалісти, але ряд міністерських посад було надано представникам ФКП.

Починаючи з червня 1981 року, новий уряд на чолі із П.Моруа провів більш ніж 200 реформ: було підвищено рівень мінімальної заробітної плати, прийнято закон про вихід на пенсію в 60 років, а самі пенсії було збільшено на 40-50%, значно збільшувався термін відпустки і скорочувався робочий тиждень при збереженні рівня заробітної плати.

В середині лютого 1982 року було прийнято закон про націоналізацію, яка за своїми масштабами значно перевершувала всі подібні заходи, що мали місце після другої Світової війни, як у самій Франції, так і інших капіталістичних країнах.

Було націоналізовано п’ять національних промислових груп: «Пашине-Южин_Кюльман» (кольорова металургія і хімія), «Рон-Пуленк» (хімія), «Компаніженераль д’електресіте» і «Томпсон-Брандт» (електротехніка), «Сен-Гобен-Понт-а-Муссон» (виробництво скла і будівельних матеріалів). Під контроль держави також перейшли два сталеливарних трести «Сесілор» і «Юзинор», виробництво продукції військового призначення в авіабудівній компанії «Матра». У жовтні 1982 року уряд націоналізував 2 потужних філії американської компанії ІТТ у Франції.

Збираючись проводити активну кредитну підтримку передових галузей вітчизняної промисловості, уряд П.Моруа націоналізував центральні холдинги двох найвпливовіших фінансових груп «Паріба» і «Сюсз», 36 ділових і комерційних банків, сума депозитів кожного з яких перевищувала 1 млрд. франків. В результаті цієї «другої хвилі» націоналізації доля державного сектору в промисловому виробництві Франції збільшилася з 18 до 32%, а в банківсько-фінансовій сфері вона досягла 95%. Франція зайняла перше місце серед капіталістичних країн за розмірами державного сектору економіки. При цьому слід зазначити, що націоналізацію було проведено без порушень правових норм – колишні власники фірм отримали за майно, що відійшло до держави, 42 млрд. франків.

Концентрація в руках держави банківсько-фінансової сфери дозволила уряду встановити пільгові процентні ставки (що іноді доходили до 6% річних) при наданні кредитної підтримки промисловості, особливо підприємствам державного сектору. На початку 1980-х років французький уряд заохочував також створення великої кількості невеликих приватних підприємств, що використовували техніко-технологічні інновації, зобов’язуючи націоналізовані банки надавати їм пільгові кредити і страхувати їхні ризики.

За оцінками експертів, тільки щорічний трьохвідсотковий приріст валового продукту міг забезпечити одночасно і перебудову економіки і підтримку досягнутого рівня життя. Оскільки бажаного приросту не було досягнуто, права опозиція розгорнула критику державного управління кредитом. Посилився відтік капіталів за кордон – підприємці стали вивозити із країни більше половини отриманих прибутків. Все це, а також політичний і економічний тиск з боку США і ФРН, заставив уряд Франції скорегувати свою економічну стратегію, запровадивши режим «жорсткої економії», що ліг в основу так званого «плану Делора» (названого на ім’я тодішнього міністра економіки, фінансів і бюджету). План передбачав скорочення зовнішньоторгового дефіциту, збільшення податків і державних позик, «заморожування» соціальних витрат, збільшення плати за перебування в лікарні, комунальні послуги, проїзд у транспорті та ін. З метою «розвантаження» держбюджету, скорочувалася кількість збиткових підприємств, приватний капітал став залучатися для фінансування державного сектору. Ці заходи дозволили збільшити темпи приросту валового внутрішнього продукту в 1983 і 1984 роках приблизно до 2% і добитись успіхів в економії енергоносіїв – основної статті імпорту. Але бажаного трьохсотвідсоткового приросту економіки досягнути не вдалося і це негативно позначалося на життєвому рівні народу, зростанні рівня безробіття. Соціальна підтримка лівих сил звужувалась і це призвело до перемоги на парламентських виборах 1986 року консерваторів на чолі із Жаком Шираком, який і сформував новий уряд. Стратегія правого уряду полягала у всебічній підтримці приватного капіталу.

Перш за все уряд Ж.Ширака запровадив курс на денаціоналізацію, намітивши на протязі п’яти років приватизувати через механізм розпродажу акцій 65 державних і напівдержавних підприємств із загальною вартістю активів у розмірі 200 млрд. франків. Проте на відміну від англійського варіанту денаціоналізації, французький уряд залишив в державному секторі підприємства в таких вирішальних галузях як виробництво і розподіл електроенергії, газопостачання і телекомунікації.

Другим важливим напрямком урядової підтримки приватної ініціативи стало зменшення податків, яке мало за мету активізацію приватних інвесторів. Тільки в 1987 р. податкові надходження до бюджету скоротилися по відношенню до 1986 р. на 15 млрд. франків, а за період 1988-1991 рр. ше на 45 млрд. франків.

Третім напрямком лібералізації економічного життя країни стала делеграментація економічної діяльності підприємств, особливо в сфері ціноутворення. З 1987 року всі підприємства промисловості і сфери послуги отримали право самостійно встановлювати ціни на свою продукцію (за винятком соціально значимих цін на книги, медикаменти, світло, газ і залізничний транспорт). Відбувалася поступова реприватизація кредитних установ, ліквідація кредитних пільг, перехід до вільного формування норми банківського проценту на ринку кредитних ресурсів.

Запроваджені урядом Ж.Ширака реформи в цілому позитивно вплинули на розвиток французької економіки в другій половині 1980-х років. В 1986-1989 рр. відбувався економічний підйом, що супроводжувався щорічним приростом валового внутрішнього продукту в розмірі 3%, а промислового виробництва – 4%. Інвестиції за цей період виросли на 50%, що дало поштовх прискореному розвитку автомобілебудування, верстатобудування, хімічної і паперово-картонної галузей.

Початок 1990-х років охарактеризувався втягуванням провідних капіталістичних країн в глобальну рецесію світової економіки. Франція не стала винятком – вже навесні 1990-го року тут спостерігається уповільнення темпів економічного зростання, скорочення інвестиційного попиту підприємств, попиту на товари широкого вжитку. Пік загострення кризи прийшовся на першу половину 1993 року при чому недовантаження виробничих потужностей було співставним з найглибшою в повоєнний період кризою 1974–1975 рр. Французькі компанії потерпали від гострої нестачі обігових коштів, значної заборгованості і дорогого кредиту. Значне зниження обсягу продаж на внутрішньому і зовнішньому ринках, різке падіння цін призвели до масових банкрутств.

Уряд вжив енергійних заходів щодо подолання кризових явищ, які зокрема включали розширення суспільних робіт, житлове будівництво. заходи по стимулюванню економічного зростання. Особливу увагу уряд приділив зміні пріоритетів в кредитно-грошовій і валютній політиці: була забезпечена стабільність франка по відношенню до провідних європейських валют (насамперед до марки ФРН) шляхом стримування зростання грошової маси в обігу, бюджетних дефіцитів, підтримки цінової стабільності, а також середньострокових позичкових ставок нарівні 5%. В 1993 році була випущена державна позика в розмірі 110 млрд. франків, кошти від якої були використані на створення нових робочих місць, працевлаштування молоді і освітні проекти. З ціллю акумуляції фінансових ресурсів бездефіцитними, неемісійними засобами уряд розгорнув нову широкомасштабну хвилю приватизації конкурентноздатних підприємств державного сектору. Так в 1993 році було реприватизовано три банківські установи і хімічний концерн «Рон-Пуленк», що принесло в державний бюджет 43 млрд. франків, а в 1994 році було розпочато приватизацію провідної нафтової компанії «Ельф акітен», ціною 35 млрд. франків.

Вжиті урядом заходи співпали із циклічним пожвавленням економіки, що розпочалося наприкінці 1993 року і дали свій ефект – спостерігалося зростання валового внутрішнього продукту і промислового виробництва, інвестицій і рівня життя французів. В 1995 році Президентом Франції був обраний Ж.Ширак, який разом із урядом, сформованим правими партіями, розпочав радикальну боротьбу за скорочення дефіциту держбюджету у зв’язку із необхідністю підготовки Франції до переходу на єдину європейську валюту з 1 січня 1999 року. Уряду вдалося скоротити бюджетний дефіцит за рахунок підвищення податкових ставок, а також нової хвилі приватизації і скорочення витрат на фінансування соціальних програм. Останнє супроводжувалось зростанням безробіття і ростом невдоволення широких верств населення політикою уряду. Проте, якщо інтегрально оцінювати економічний розвиток франції в другій половині ХХ століття, слід зазначити, що країна досягла непересічних успіхів у створені сучасної структури народного господарства і забезпеченні високого рівня життя населення, що дозволило Франції зайняти місце в першій п’ятірці лідерів світової капіталістичної економіки.

5. Економіка Англії після Другої світової війни

Розвиток економіки Великобританії в 1945–1960 рр.

Друга світова війна значно погіршила економічні позиції Англії, що виявилося в наступному:

1. Народне господарство країни зазнало величезних матеріальних збитків, сума яких становила 3128 млн. фунтів стерлінгів (ф. ст.). Під час війни Англія втратила біля 250 тис. чоловік убитими, зазнала загрози ворожого вторгнення, повітряних та артилерійських бомбардувань (Лондон, Бермінгем, Ковентрі), блокади німецькими кораблями англійських морських комунікацій, окупації ворогом держав Британської імперії – Бірми, Сінгапура, Малайї, частини Єгипту, втрати основної частини торгового і військово-морського флоту (на кінець війни англійський торговий флот за тоннажем удвічі поступався американському). Взагалі ж національне багатство Англії зменшилося в роки війни на 25 %.

2. Значно ускладнилось фінансове становище Англії. Під час війни Англія втратила значну частину всіх закордонних капіталовкладень, велику кількість суден, вантажів і т.п. На ведення війни було витрачено майже 25 млрд. ф. ст. За роки війни внутрішній державний борг збільшився більш, ніж в 3 рази і досяг 21 млрд. ф.ст. Внаслідок цього Англія перетворилася у боржника не тільки США, але й інших країн.

3. Погіршилось економічне становище трудящих. Відбулося зростання податкового тиску (втричі на одну людину), з’явилися продовольчі труднощі, було введено карткову систему, мали місце спекуляція і інфляція, активізувався «чорний ринок», збільшилася тривалість робочого дня, погіршилися житлові умови, вартість життя в цілому зросла на 72 % . В той же час прибутки монополій на військовому постачанні сягнули 12, 5 млрд. ф. ст.

4. В перші повоєнні роки деякі колонії Великобританії отримали незалежність ( Індія, Бірма, Цейлон, Єгипет), що завдало серйозних збитків сировинним монополіям, які були вимушені перенести центр своєї активності і значну частину капіталу в метрополію.

В цей час Англія звертається по фінансову допомогу до США: у грудні 1945 р. було підписано кабальний фінансовий договір, за яким США надавали Англії на досить жорстких умовах кредит на суму 4400 млн. дол., включаючи 650 млн. дол.. оплати постачання за ленд-лізом. Кредит було витрачено протягом року на закупку в основному американських товарів. Оздоровленню економіки допоміг план «Маршалла», в систему якого Англія активно включилася з 1948 р. В ході його реалізації американські поставки склали 2700 млн. дол. (головним чином це були зброя, а також товари широкого вжитку: тютюн, консерви, яєчний порошок).

Водночас темпи зростання промислового виробництва в Англії були доволі високими. В 1948 р. було перевершено довоєнний рівень промислового виробництва. В 1954 р. він збільшився у порівнянні з 1937 р. на 39 %, а в 1956 р. – вже на 50 %.

Високі темпи розвитку англійської промисловості було спричинено наступними факторами:

1) масовим оновленням основного капіталу, зношеного за роки Другої світової війни;


Дата добавления: 2015-09-13; просмотров: 8; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Ринкового господарства 1 страница | Ринкового господарства 3 страница
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2018 год. (0.018 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты