НЕ ЗАВЕРШЕНО

Частина IX. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ В КРАЇНАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Розділ 43. Перша класична ситуація як розквіт політичної економії
§ 1. Становлення першої класичної ситуації: шлях від монетаризму до англійської класичної школи
§ 2. Варіанти класичної економічної теорії

Розділ 43
ПЕРША КЛАСИЧНА СИТУАЦІЯ ЯК РОЗКВІТ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ
§ 1. Становлення першої класичної ситуації: шлях від монетаризму до англійської класичної школи
В галузі економічної науки настанню першої класичної ситуації передував тривалий період панування меркантилізму. Відомі вчені минулого і сучасності ставили і продовжують ставити низку диску-сійних питань щодо меркантилізму. Однак беззаперечно, що саме він відбивав основні тенденції розвитку економічної думки і еконо-мічної політики в XV-XVIII ст. у різних країнах Європи. В сфері економіки меркантилізм відповідав періоду переходу від пануван-ня простого товарного виробництва до формування приватнопід-приємницького ринкового господарства.
Характерні особливості цього періоду .- його тривалість, не-рівномірність, неодночасність настання і протікання в різних краї-нах. В країнах так званого другого ешелону підприємницького роз-витку (Німеччина, ряд держав Центральної та Південної Європи та ін.) умови для існування меркантилізму зберігалися довше і наста-вали хронологічно пізніше, ніж в країнах так званого першого еше-лону. Насамперед цим пояснюється тривалість меркантилізму - унікальне явище порівняно із швидкоплинною історією економіки та економічної думки XIX-XX ст.
Більшість вчених поділяють ряд загальних положень відносно оцінки характеру економічних поглядів і рекомендацій мерканти-лізму, розглядаючи його не як випадкове і хаотичне утворення, а як певну "квазісистему". Терміни "меркантилізм" (від італ. mercan-te - торгівець, купець), "меркантильна система", "комерційна сис-тема" вперше почали застосовувати критики меркантилізму Ф. Ке-не і А. Сміт лише в другій половині XVIII ст. Меркантилізм, за словами М. Блауга, - це збірне поняття, вироблене внаслідок ви-явлення і об'єднання в єдине ціле спільних ознак, рис, принципів з багатовікових "неузгоджених" інтелектуальних зусиль, що спов-нені суперечностей і відбивають багатоманітні обставини реально-го життя. Отже, роботам меркантилістів свідомо надається більше єдності та логічного зв'язку, ніж малось у них насправді.
На думку А. Онкена і Т. Негіші, меркантилізм - це не особлива перша школа економічної теорії, а емпірична система поглядів і рекомендацій. Тому меркантилізм - це все ще донауковий (доісто-ричний) період у становленні західної економічної теорії як само-стійної галузі знань.
Меркантилізм розглядається в двох взаємопов'язаних площинах (аспектах): сукупність специфічних поглядів і економічна політика, що спирається на них в період переходу країн Європи від простого до розвиненого (приватнопідприємницького) товарного виробництва.
У літературі його називають також епохою так званого первіс-ного нагромадження капіталу. Сутність його полягає у формуванні умов, необхідних для підприємницького розвитку виробництва (ві-докремлення безпосередніх товаровиробників від засобів вироб-ництва, зосередження значного багатства в руках небагатьох тощо). В соціальному плані воно зводиться до формування так званих тре-тього і четвертого станів суспільства (тобто буржуазії та найманих робітників). Тому за своєю соціально-економічною сутністю пер-вісне нагромадження капіталу - це пролог, передісторія, вихідна точка приватнопідприємницької ринкової економіки. У мерканти-лістів суспільний інтерес зводиться до вираження і захисту інтере-сів купецтва і промисловиків.
Сутність і значення меркантилізму найповніше розкриваються через його економічні принципи. Провідні серед них: ототожнення багатства з грошима (а грошей- із золотом і сріблом); досягнення активного торгового балансу; заохочення вивезення готових виро- бів та дешевої сировини, в тому числі державними субсидіями, і заборона вивезення сировини, напівфабрикатів; заохочення розвит- ку національної промисловості; необхідність колоній як джерел дешевої сировини і ринку збуту виробів національної обробної промисловості; заохочення зростання населення для підтримання низького рівня заробітної плати і посилення національної могут-ності; протекціонізм у зовнішній торгівлі тощо. Всі вони сформо-вані на рівні здорового глузду, без достатнього теоретичного об-грунтування відповідно до об'єктивних умов, Що існували.
З часів Ф. Кене і А. Сміта критичний аналіз меркантилізму за-ймає особливе місце в світовій літературі. Ф. Кене і А. Сміт запо-чаткували загальну критичну оцінку меркантилізму. Вони вважа-ли, що для меркантилістів справді типовими є погляди, що багатст-во країни полягає в її запасах золота й срібла, що необхідно для забезпечення активного торгового балансу. З них випливає, на думку класиків, решта помилок меркантилістів.
Представники класичної школи критично розглядали мерканти-лістичну систему в цілому як "систему привілеїв і регламентації". Вона "замість того, щоб надати кожній людині можливість добива-тися своїх інтересів на свій власний розсуд, наділяла одні галузі надзвичайними привілеями, а інші надзвичайними утисками"*.
Одна з характеристик першого класичного стану якраз і поля-гає в тому, що суворий вирок, винесений помилкам меркантилістів класичною економічною теорією, залишався в межах її поза сумні-вами і критикою. Класична школа виступала як критичне подолан-ня їх і знаменувала собою рух до зрілої економічної науки.
Проте в другій половині XIX ст. руйнація класичного стану су-проводжувалася переглядом попередніх оцінок меркантилізму (В. Рошер, Г. Шмоллер, А. Онкен та ін.). З того часу релятивістські тлумачення меркантилізму як цілком раціональної, придатної для досягнення певних бажаних цілей політики існують і понині. Висо-ку оцінку меркантилізму знаходимо, наприклад, у новітньому чо-тиритомнику "Меркантилізм. Критичні концепції в історії еконо-мічної теорії", що вийшов у Великобританії (1995 р.) за редакцією відомого шведського професора Л. Магнуссона. Видання містить вибрані праці відомих англійських меркантилістів XVII-XVIII ст. Е. Міссельдена, Т. Мана, Дж. Чайлда, Ч. Давенанта, Я. Вандерлінта та ін. Тут чітко проведена думка про те, що меркантилісти були більш тонкими і врівноваженими економістами, ніж твердили А. Сміт та його послідовники. Вони були далекі від наївної плутани-ни багатства з грошима і виробили належні пояснення функціону-ючої у той час економічної системи. Пошук схожості (подібності) між епохою первісного нагромадження капіталу і сучасними умо-вами становлення підприємницької ринкової економіки в колишніх командно-адміністративних країнах та країнах, що розвиваються, дає додатковий імпульс релятивістським трактуванням меркантиліз-му. В літературі з питань сучасного захисту меркантилізму зверта-ється увага на нескінченність дискусії про смисл меркантилізму.
Звичайно, ніякі сучасні трактування меркантилізму не можуть змінити його загальної критичної оцінки класичною школою еко-номічної теорії, його неминучої історичної однобічності, обмеже-ності. Не змінюють вони і того факту, що шлях до першого класич-ного стану пролягав саме від меркантилізму до класики. У зв'язку з цим становить значний інтерес проведення компаративного (по-рівняльного) аналізу меркантилізму і класики під цим кутом зору. Проте для здійснення такого аналізу треба попередньо вирішити питання про критерії віднесення вчених до класичної школи. Справа ускладнюється існуванням неоднакових підходів до проблеми:
марксистського і кількох немарксистських.
За Марксом, який сконцентрував увагу на вичлененні провід-них представників, класична школа економічної думки "почина-ється в Англії з Уільяма Петті, а у Франції з Буагільбера і завершу-ється в Англії Рікардо, а у Франції Сісмонді"*. Згодом до представників класичної політекономії - перехідної епохи від класики до неокласики - було віднесено Дж. С. Мілля (1806-1873). Отже, період класичної економічної теорії охоплює приблизно другу половину XVII- середину XIX ст.
Часто до класичної школи на Заході зараховують також К. Марк-са і Ф. Енгельса. Однак у цьому випадку теоретико-методологічне джерело економічної теорії марксизму (англійська класич-на політекономія) ототожнюється із змістом теорії, фактично ігно-рує принципові відмінності між ними, прослідковуючи тільки прин-ципові зв'язки.
У поняття "класична економічна теорія" інший зміст вкладають Дж. М. Кейнс (1883-1945) та його чисельні прихильники. На пору-шення, за висловом Кейнса, "загальноприйнятого етикету" до скла-ду класичної школи слід відносити послідовників Д. Рікардо аж до 30-х років XX ст., в тому числі А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. С. Пігу та ін. По суті "кейнсіанці" не розрізняють класичної та неокла-сичної економічної теорії. Підставою для цього є корінні спільні риси двох напрямів: положення про саморегулювання ринкової еко-номіки, повне і раціональне використання ресурсів, обмежене втру-чання держави в економічне життя, неможливість економічних криз надвиробництва тощо.
Вирішальними ознаками класичної школи К. Маркс вважав: пе-ренесення досліджень із сфери обігу в сферу виробництва; при-хильність до трудової теорії вартості; абстрактно-дедуктивний ме-тод дослідження; аналіз дійсних відносин виробництва; з'ясування причинно-наслідкових зв'язків економічних явищ і процесів, об'єк-тивних економічних законів. У зв'язку з цим коло економістів-кла-сиків у нього досить обмежене.
Немарксистська економічна думка менш жорстко підходить до вирішення питання, більш розпливчасте розглядає належність до класичної школи, беручи до уваги багатогранність переходів від однієї школи до іншої. Зокрема, не надається виключного, вирі-шального значення прихильності вченого до трудової теорії вар-тості, аналізу внутрішніх закономірностей виробництва. Тому пле-яда економістів-класиків значно розширюється і охоплює всіх при-хильників А. Сміта першої половини XIX ст. Серед них францу-зи Ж. Б. Сей, Ф. Бастіа, англійці Т. Р. Мальтус, Дж. Р. Мак-Куллох, Н. У. Сеніор, німці К. Рау, Г. Мангольдт, американець Г. Ч. Кері та ін. Всіх їх К. Маркс відніс до розряду "вульгарних". Найвідоміші представники класичної школи в Україні - професор Харківсько-го університету Т. Ф. Степанов (1795-1847), професори Київсько-го університету І. В. Вернадський (1821-18.84), М. X. Бунге (1823- 1895), професор Новоросійського (нині Одеського) університету М. М. Вольський (1834-1876).
Найвідомішими перехідними економістами від меркантилізму до класики були ірландці У. Петті (1623-1687), Р. Кантільйон (1680- 1734), англійці Д. Норс (1641-1691), Н. Барбон (1640-1698) та ін.
Такий підхід є плодотворним. Він дає можливість, з одного боку, відмовитись, відійти від спірного тлумачення питання Дж. М. Кейнсом та його послідовниками, які не розмежовують класичного і неокласичного напрямів економічної теорії. З другого - подолати недоліки моделі розвитку економічної науки, за якою існування класичної школи фактично обмежувалось Великобританією і Фран-цією другої половини XVII - 20-х років XIX ст.
Розвиток основних ідей, протилежних меркантилізмові, але із збереженням його здобутків, відбиває історію становлення і роз-витку класичної економічної теорії, переходу економічної науки до першого класичного стану.
Принципові аспекти і відмінності меркантилізму та класичної економічної теорії узагальнено в табл. 11. Попередньо слід заува-жити, що вони стосуються пізнього (розвиненого) меркантилізму і пізньої (розвиненої) класичної школи.
т.11

т.11_2

На фоні досягнень класичної школи теоретико-методологічна обмеженість меркантилізму впадає в очі. Водночас варто підкрес-лити заслуги меркантилізму у виникненні класики. Вони поляга-ють у постановці перед наукою низки важливих питань і спробах їх тлумачення.
Меркантилісти також накопичили багатий фактичний матеріал з практики внутрішньої та зовнішньої торгівлі, грошового обігу, цін, господарювання в умовах переходу до підприємницької ринко-вої економіки. Він став ґрунтовною основою для теоретичного ос-мислення представниками класичної школи.
§ 2. Варіанти класичної економічної теорії
Виникнення і розвиток класичної економічної теорії відбулися в кількох варіантах, насамперед французькому і англійському, фран-цузький дістав назву фізіократії, а англійський - промислової, або англійської, школи, в якій класична школа досягла вищого рівня і вигляду. Особливі варіанти класики розвивали також Ж. Б. Сей, Т. Р. Мальтус, С. Сісмонді.
Термін "фізіократія" (від грец. fisios- природа і cratos - сила, влада, панування; дослівно - "влада природи") вдало відбиває сут-ність однієї із впливових шкіл класичної економічної теорії.
Основоположник фізіократії Ф. Кене часто брав епіграфами до своїх праць вислови Ксенофонта і Арістотеля, в яких землеробство визнавалось -найважливішим і привілейованим занятгям. Ще далі пішли інші провідники фізіократії - А. Р. Ж. Тюрго (.1727-1781), В. Р. Мірабо (1715-1789), Г. Ф. Летрон (1728-1780), П, Мерсьє де ла Рів'єр (1720-1793), П. С. Дюпон де Немур (1739-1817). Вони вважали продуктивною галуззю лише землеробство, єдино продук-тивною - землеробську працю, продуктивним капіталом - лише капітал, вкладений у сільське господарство. На думку фізіократів, тільки в землеробстві виникає чистий продукт (доход), як надли-шок над витратами виробництва.
Фізіократи піддали критиці меркантилізм з основних питань теорії та практики. Зокрема, вони, на противагу меркантилістам, вважали, що "гроші - не багатство, якого люди потребують для задоволення своїх потреб. Лише блага, необхідні для життя і для щорічного відтворення цих же благ, є такими, до володіння якими необхідно прагнути'". Розглядаючи гроші тільки як засіб обігу, фі-зіократи вважали їх посередницьким багатством, яке зайняло міс-це первісних цінностей. Воно відразу ж зникло б при відсутності відтворення.
З цих теоретичних уявлень фізіократів випливали їхні рекомен-дації щодо економічної політики. Одна з головних рекомендацій - пріоритетне сприяння розвитку сільського господарства. Інша про-позиція - замінити численні прямі та непрямі податки "єдиним податком" на "чистий продукт (доход)" землевласників, звільнив-ши все інше населення країни від будь-якого оподаткування.
Те виключне значення, яке надавали землеробству в народному господарстві фізіократи, і безпосередньо пов'язане з ним тракту-вання економічних категорій віддзеркалювало обмеженість їхніх поглядів умовами, коли сільське господарство у Франції того часу було пануючою формою виробництва. Ця обмеженість поглядів була критично подолана А. Смітом.
Водночас А. Сміт започаткував загальну високу оцінку школи фізіократів, підкресливши, що "її вчення у всіх відношеннях таке ж істинне, як благородне і ліберальне".
У подальшому економічна думка неодноразово поверталась до цих проблем.
По-перше, недоліки фізіократів пояснювались специфікою пе-редреволюційної франції другої половини XVIII ст. (наростання кризи феодальної системи, складне становище у сільському госпо-дарстві, утиски селян різноманітними феодальними поборами і податками тощо) і безпосередньою реакцією на меркантилістську політику. По-друге, критично аналізувалися помилкові трактуван-ня тих вчених (Б. Гільдебрант та ін.), які звинувачували фізіократів у нехтуванні розвитком промисловості та торгівлі, суперечності між їх покровительством землеробству і принципом державного невтру-чання в економіку. Насправді сприяння землеробству фізіократи вбачали в усуненні перешкод його розвитку (феодальні повинності, обмеження внутрішньої торгівлі хлібом, заборона вивезення хліба за кордон). Вони вимагали надання повної свободи підприємниць-кої діяльності також в інших галузях економіки, а отже, відміни цехів і монополій в промисловості, ліквідації внутрішніх і зовніш-ніх митних зборів у торгівлі. Захищаючи вчення фізіократів від нападок деяких німецьких економістів, академік В. П. Безобразов (1828-1889) підкреслював: "Якщо фізіократи, внаслідок крайнос-тей промислових та фінансових систем попереднього часу, вдава-лись до надто виключного піклування про землеробські інтереси (піклування, що не виходило, однак, за межі природного розвитку), то цілком несправедливо звинувачувати їх у бажанні усунути всі інші промислові інтереси та виробництва". По-третє, поступово до-лалась спрощена думка про незначний вплив фізіократії на госпо-дарську практику. Обіймаючи в 1774-1776 рр. посаду генерально-го контролера фінансів Франції, рівнозначну посаді міністра фі-нансів, А. Тюрго (1727-1781) зміг провести в життя ряд указів та законопроектів, які відкривали можливості для лібералізації еконо-міки країни. Серед них - введення вільної торгівлі зерном і бо-рошном всередині країни; вільний ввіз і безмитний вивіз зерна із королівства; заміна натуральної подорожньої повинності грошовим поземельним податком; скасування ремісничих цехів і гільдій та ін. Щоправда, через три місяці після відставки А. Тюрго (травень 1776 р.) Людовик XVI відмінив усі новації міністра-реформатора. Однак і міністерська діяльність, і відставка Тюрго мали важливе історичне значення - відкриття нових перспектив економічного розвитку і розчарування феодальним устроєм. Фізіократія справила певний вплив на діяльність державних діячів в ряді інших країн - Італії, Німеччині, Польщі, Швеції та ін.
Головна теоретична заслуга фізіократів полягала в тому, що вони здійснили науковий аналіз суспільного відтворення. В своїй знаме-нитій "Економічній таблиці" (1758) Ф. Кене проаналізував склад сукупного суспільного продукту, рух його елементів як необхідну умову нового процесу виробництва і відтворення класів у соціаль-но-економічній структурі суспільства.
Ф. Кене поділив суспільство на три класи: 1) продуктивний клас (фермери і сільськогосподарські наймані робітники), який, оброб-ляючи землю, щороку відтворює багатство нації, авансує витрати
на землеробську працю і щороку виплачує доходи власникам землі;
2) клас власників (землевласники і залежна від них челядь, король, привласнювачі десятини - духовенство), який живе на "чистий продукт" землеробства; 3) "безплідний", або непродуктивний, клас (промисловці, купці, ремісники, наймані робітники в промисловості та ін.)і витрати якого оплачують два попередні класи.
На початок господарського року, за схемою Ф. Кене, перелічені класи володіють такими запасами продуктів і готівки:
1) продуктивний клас має запас землеробських продуктів на 5 млрд ліврів;
2) клас власників має запас готівки на 2 млрд ліврів, отриманих ним від продуктивного класу як орендну плату;
3) "безплідний" клас має запас промислових виробів на 2 млрд ліврів.
"Економічна таблиця" охоплює три зазначені класи, щорічно отримуване ними багатство і описує процес обміну між ними у вигляді ряду послідовних актів купівлі-продажу. При цьому про-дукти і гроші рухаються у протилежному напрямі.
1-й акт - клас власників купує у продуктивного класу сільсько-господарської продукції на 1 млрд ліврів для власного споживання;
2-й акт - клас власників на залишок готівки в сумі 1 млрд ліврів купує у непродуктивного класу промислову продукцію для власного споживання;
3-й акт - непродуктивний клас на отриману від власників за свої вироби готівку 1 млрд ліврів купує у класу власників продукти харчування;
4-й акт - продуктивний клас купує у непродуктивного класу на 1 млрд ліврів промислових виробів для відновлення основного капіталу;
5-й акт - непродуктивний клас на 1 млрд ліврів купує у про-дуктивного класу сировину для промислової переробки.
Отже, з 5 млрд ліврів сукупного продукту реалізовано 3 млрд, і гроші в сумі 2 млрд ліврів повернулися до продуктивного класу. Решта 2 млрд ліврів річного продукту витрачається в землеробстві. Оборот річного продукту в натуральній і грошовій формі забезпе-чує можливість безперервного, періодичного повторення виробни-чого процесу, тобто відтворення.
Прибічники Ф. Кене зустріли його "Економічну таблицю" з ве-личезним ентузіазмом і вважали її вінцем фізіократичної школи. В. Мірабо навіть стверджував, що таблиця була одним з трьох ве-ликих відкриттів в історії людства (поряд з письмом і грішми). Од-нак згодом про таблицю забули як про таку, що, за висловом А. Бланкі, "не становить наукового інтересу". Ф. Енгельс відзначав, що вона була загадкою сфінкса, яка лишилася нерозгаданою для економічної теорії першої половини XIX ст. Заслуга К. Маркса поля-гає в тому, що він фактично заново відкрив таблицю, проаналізу-вав її й одним з перших вказав на її наукове значення в написано-му ним розд. 10 другого розділу твору ф. Енгельса "Анти-Дюрінг", де розглядаються певні проблеми історії політичної економії: "це таке ж просте, як і геніальне для свого часу зображення річного процесу відтворення, яке опосередковується обігом"*.
Відоме розмежування між фізіократією і англійською класич-ною школою пролягає по лінії неоднакового трактування сфери і конкретних джерел національного багатства, доходів, функцій гро-шей тощо. Представники англійської класичної школи (А. Сміт, Д. Рікардо та ін.) критично подолали обмежувальний галузевий підхід фізіократів у тлумаченні питань, які тут розглядаються. Тим самим було зроблено помітний крок у розвитку економічної теорії. Однак слід підкреслити, що певні відмінності між фізіократією і англій-ською класичною школою - це відмінності всередині теоретико-методологічної єдності, У зв'язку з цим звернемо увагу на ряд важ-ливих спільних підходів. Серед них - єдність мікро- і макроаналі-зу; спроби розмежування дослідження "природного порядку", "при-родних законів" цього порядку (позитивний аналіз) і економічної політики держави (нормативний аналіз); визнання економічної сво-боди як найважливішого чинника ефективності та шкоди від моно-полізму в економіці тощо. По суті спільною для них є знаменита категорія "невидимої руки" (INVISIBLE hand), введена А. Смітом, під якою класики розуміли стихійну дію об'єктивних економічних за-конів в умовах вільної конкуренції, механізм саморегулювання рин-кового господарства. В своїй головній праці "Дослідження про при-роду і причини багатства народів" (1776) А. Сміт неодноразово звер-тав увагу на спільні для класиків положення про те, що, дбаючи про свій власний інтерес, вигоду, кожний товаровиробник тим са-мим найкраще задовольнятиме і суспільні інтереси. Ідея збігання особистих і суспільних економічних інтересів - одна з централь-них і найважливіших у класичній економічній теорії.
Класики всебічно обгрунтували принцип лесефер (laisser faire- не заважай), тобто державного невтручання в економічне життя. Однак помилково було б трактувати його як усунення держави із сфери економіки взагалі, адже А. Сміт чітко визначив і грунтовно проаналізував три великі галузі, в яких неможливо обійтись без втручання держави (національна оборона, захист правопорядку і кожного члена суспільства, забезпечення громадян необхідними суспільними благами, які не може або не бажає виробляти приват-ний бізнес). Тим самим по суті поставлено і для свого часу задо-
вільно вирішено актуальне питання про межі співвідношення ме-ханізму саморегулювання ринкового господарства і економічної діяльності держави, недоліки ринку і функції держави (уряду). Як відомо, це одне з центральних питань сучасної економічної теорії, а також один з вирішальних критеріїв класифікації шкіл та напря-мів західної економічної думки.
Класичний стан має свої особливості в різних країнах. Вони пов'язані з різним рівнем розвитку як самих країн, так і економіч-ної думки в них.
Досягнення класичного стану не означає існування повної єдності поглядів представників пануючого напряму і зникнення інших пе-риферійних напрямів. А. Сміт наголошував на дослідженні зрос-тання виробництва багатства народів та об'єктивних законів, що управляють ним, а Д. Рікардо і С. Сісмонді - на розподілі цього багатства і його законах. Були відмінності в теорії реалізації, з од-ного боку, Ж. Б. Сея і Д. Рікардо, які вважали неможливими загальні кризи надвиробництва, і, з іншого боку, Т. Р. Мальтуса і С. Сісмонді, які дотримувались протилежного погляду. Щодо теорії вартості, якій класики надавали виключно важливого значення, то і тут спостерігаються принципові відмінності. При всій непослідов-ності, суперечливості в різноманітних трактуваннях вартості А. Сміт тяжів до трудової теорії вартості. Д. Рікардо свідомо поклав її як вихідний методологічний пункт дослідження в основу свого еконо-мічного вчення і намагався дослідити, наскільки всі інші еконо-мічні категорії відповідають (або суперечать) основній, на його думку, категорії - трудовій вартості. Ж. Б. Сей дотримувався теорії про-дуктивності трьох факторів виробництва, але поряд з цим висував також теорії витрат виробництва і попиту та пропозиції.
Представники марксистської економічної теорії традиційно вва-жають англійську класичну політекономію одним із своїх джерел. Проте при цьому вони розрізняють в теорії А. Сміта "наукові" еле-менти - трудову теорію вартості, "експлуатаційні" концепції роз-поділу доходів тощо - і "вульгарні" елементи, протилежні зазна-ченим вище. Вони вважають, що від "наукових" елементів А. Сміта стовповий шлях вів до Д. Рікардо і К. Маркса, а безвихідний - до Ж. Б. Сея і А. Маршалла.
Крім економічного вчення марксизму, яке почало формуватися в 40-і роки XIX ст. і перебувало під надзвичайно сильним впливом англійської класичної школи, в той же час бере початок історична школа в Англії та Німеччині (В. Рошер, Б. Гільдебрандт та ін.). Вона виступає альтернативним напрямом, протиставляє космополітич-ній класичній економічній теорії так звану національну, дослідженню об'єктивних законів зростання багатства і його розподілу - з'ясу-вання етапів розвитку людського суспільства та їхній історичний аналіз, абстрактно-дедуктивному методу дослідження - емпірич-ний, описовий. Перший класичний стан відзначався також певною специфікою в різних країнах, яку зумовлювали насамперед особ-ливості їхнього соціально-економічного розвитку. Для країн так званого другого ешелону підприємницького розвитку, включаючи Росію і Україну, вирішальним гальмівним фактором на шляху по-ширення класичної теорії було панування кріпосництва, що надто затяглось.
Боротьба представників різних концепцій навколо питання про шляхи соціально-економічного розвитку набувала особливої гос-троти.
Класичний стан встановлювався пізніше і тривав ще й тоді, коли в країнах розвиненої ринкової, економіки він вже змінився другим. На думку відомого українського економіста В. Голубничого, фізіо-кратична школа в Україні розвинулася дещо пізніше, ніж на За-ході, одночасно з англійською класичною політекономією. Голов-ним представником фізіократії був В. Н. Каразін (1773-1842), іні-ціатор заснування Харківського університету і реформи освіти в Російській імперії. Щодо англійської класики, то вона дійшла в Ук-раїну ще за життя її основоположника Д. Рікардо і панувала тут до першої світової війни. Хронологічно більш пізнє становлення та існування першого класичного стану в країнах так званого другого ешелону посилювали його гетерогенність, зумовлювали своєрідне "накладення" на теорії класичної політекономії концепцій, прита-манних другому класичному станові.
На етапі становлення першого класичного стану в Росії та Україні спостерігався особливо помітний розрив між викладанням і знан-ням положень класичної економічної теорії й відсутністю належ-них умов для практичного втілення їх у життя. В подальшому він долався завдяки інтенсивному розвитку підприємницької ринкової економіки.
Для першого класичного стану в Україні, що входила до складу Російської імперії, характерним було специфічне спрямування зу-силь вчених 40-70-х років XIX ст. в галузь історії економічної дум-ки. Вони виступили авторами оригінальних досліджень класичної економічної теорії. Насамперед це праці професорів Київського уні-верситету Г. Д. Сидоренка "Тюрго. Политико-экономическое уче-ние его в теории и в практическом применении" (К., 1858), Г. М. Це-хановецького "Значение Адама Смита в истории политико-зконо-мических систем" (К., 1859), А. Я. Антоновича "Теория ценности. Критико-зкономическое исследование" (Варшава, 1877), М. У. Зі-бера "Теория ценности и капитала Д. Рикардо в связи с поздней-шими разьяснениями" (К., 1871), "Развитие учения о налоге у эко-номистов А. Смита, Ж. Б. Сея, Д. Рикардо, Сисмонди й Д. С. Мил-
ля" (X., 1870), Новоросійського (нині Одеського) університету І. І. Патлаєвського "Теория денежного обращения Рикардо й его пос-ледователей" (О., 1871).

Частина IX. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ В КРАЇНАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Розділ 44. Друга класична ситуація: епоха мікроекономічної
§ 1. Теоретичні засади неокласичної доктрини
§ 2. А. Маршалл і початок неокласичного аналізу
§ 3. Розробка Л. Вальрасом теорії загальної економічної рівноваги

Розділ 44
ДРУГА КЛАСИЧНА СИТУАЦІЯ: ЕПОХА МІКРОЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ
§ Теоретичні засади неокласичної доктрини
Остання третина XIX ст. ознаменувалась настанням другої кла-сичної ситуації в економічній теорії. На той час з розвитком рин-кового господарства і продуктивних сил перед економістами постали питання, на які традиційна класична доктрина не могла дати ви-черпної відповіді. Соціально-економічні висновки та узагальнення ортодоксальної теорії виявились недостатніми для аналізу ринко-вого підприємництва, що швидко розвивалося. Особливої актуаль-ності набуло питання індивідуальної поведінки суб'єктів господа-рювання, тобто проблеми мікроекономіки, і економічний аналіз почав розвиватись саме в цьому напрямі. І хоча один з фундаторів неокласичної теорії А. Маршалл вважав, що нові доктрини лише доповнюють старі, розширюють, розвивають, іноді виправляють їх, часто надають їм іншої тональності, по-новому розставляють акцен-ти, але дуже рідко спростовують їх і що неокласична теорія є лише деталізованою чи осучасненою версією класичної доктрини, все ж період розвитку мікроекономічного розвитку економічної науки виявився дуже плідним з погляду відкриття нових методів дослід-ження, аналізу функціонування та порівняльної ефективності рин-кової, чи цінової, системи розподілу ресурсів, дослідження впливу різних форм організації економіки на ціни, попит, пропозицію тощо.
Неокласична доктрина успадкувала від своїх попередників - ортодоксів - такі принципово важливі постулати механізму функ-ціонування ринкового господарства, як саморегульованість економіки, ефективність цінової інформації, тотожність умов заощадження та інвестування.
Проте наприкінці XIX ст. цей перелік було доповнено ще двома, яких не знала класична теорія: абсолютна гнучкість цін та швидка їх реакція на порушення рівноваги і розподіл доходів відповідно до граничної продуктивності факторів виробництва (земля, праця, капітал).
Однак найголовнішим було те, що на зміну глобальним пробле-мам економічного зростання, збільшення та розподілу національ-ного багатства між класами, що були центральними в роботах кла-сиків (від А. Сміта до Дж. Ст. Мілля), друга класична ситуація при-несла дослідження ціноутворення товарів на окремих ринках та найважливіших чинників, що впливають на нього: закономірно-стей формування споживчого попиту; варіювання пропозиції з точки зору поведінки окремих фірм у різних ринкових умовах; співвідно-шення попиту та пропозиції залежно від різних форм ринків; функ-ціонування ринків факторів виробництва і механізму розподілу ре-сурсів та доходів.
Теоретичними засадами неокласичної доктрини є мікроекономіч-ний аналіз і маржиналізм. ;
Мікроекономічний аналіз бере свій початок у працях французь-ких економістів А. Курно та Ж. Дюпюї.
Августу Курно (1801-1877) належить заслуга відкриття закону попиту, який стверджує, що попит є функцією ціни: D = f(P) (де D - попит, P - ціна). Зміна величини попиту відбувається під впли-вом зміни цін при умові, що всі інші детермінанти залишаються постійними. Економічний аналіз Курно грунтувався на емпірич-них спостереженнях і фактах, в результаті узагальнення яких він дійшов висновку і графічно показав, що крива попиту пов'язує в часовому відрізку об'єм продажу і ціну, за якою товар було реалі-зовано.
А. Курно на основі свого методу розробив різноманітні моделі поведінки фірми, фундаментом яких була саме крива попиту. Най-більш відомими є його монопольна та дуопольна моделі. А. Курно аналізував монополію як чистий випадок і визначав криву попиту D = f(Р), функцію сукупного доходу R = Рf(P)та функцію гранич-ного доходу М = f(Р) + Рf(Р), де f(Р) < 0, як об'єктивно задані для монополіста. Потім ці функції він зіставляв з функціями гранич-них та сукупних витрат, щоб довести, що доход максимізується, коли МС = МR, де МС - граничні витрати, а МR - граничний доход.
Як стверджував Курно, будь-яке ймовірне розширення вироб-ництва буде припинене виробником, коли збільшення витрат пере-вищує збільшення прибутку.
Заклавши основи теорії чистої монополії, А. Курно розробив також концепцію дуополії, яка стала фундаментом таких важливих в економічному аналізі ідей, як модель недосконалої конкуренції та теорія ігор.
Теорія дуополії (два продавці) виходить з конкуренції і полягає в тому, що покупці оголошують ціни, а продавці пристосовують свій обсяг випуску продукції до цих цін. Кожний дуополіст оцінює функ-цію попиту на продукцію і лише потім встановлює кількість для продажу, допускаючи при цьому, що обсяг випуску конкурента є незмінним.
Жюль Дюпюї (1804-1866), як і Курно, прийшов до висновку про обернену залежність між цінами та кількістю товарів, на які є попит. Проте, на відміну від останнього, він розглядав функцію попиту як функцію граничних корисностей: функція попиту нахи-лена негативно (низхідна), оскільки додаткова корисність, отрима-на від купівлі додаткових одиниць того самого товару, завжди зни-жується.
Ж. Дюпюї проаналізував проблему цінності суспільних благ, дійшовши висновку, що вона може бути вищою, ніж це відобра-жає фактично сплачена за них ціна, оскільки переважна біль-шість людей готова заплатити за ці послуги більше, ніж платять насправді.
Ще у 1844 р. Ж. Дюпюї в роботі "Про вимірювання корисності громадських робіт" дав свою інтерпретацію взаємозв'язку гранич-ної корисності та попиту, а також запропонував рівняння для кри-вої споживання.
Отже, вже в середині XIX ст. були розроблені мікроекономічні засади формування ціни, відповідно до яких процес урівноважен-ня цін і кількостей продукції розглядався як результат ринкового обміну.
Ще одна теоретична засада неокласичного аналізу - маржина-лізм - сформувалася в останній третині XIX ст. Його поява знаме-нувала поворот економічної теорії в бік потреб і корисності як ос-новного фактора цінності, в бік граничного аналізу. Цей поворот мав глибоке коріння. Ще у XVIII ст. французький економіст Р. Кон-дільяк та італієць Ф. Галіані висловили принципово нову ідею про суб'єктивний характер цінності та залежність величини цінності речі від інтенсивності потреби в ній. Однак спроби побудувати тео-рію цінності на основі корисності наштовхувались на серйозну перешкоду - відомий "парадокс Сміта", який полягав у тому, що блага з високою споживною вартістю (наприклад, природні вода, повітря тощо) можуть мати малу мінову вартість або не мати її зовсім і навпаки (наприклад, діаманти, прикраси з дорогоцінних металів тощо).
Безпосереднім попередником маржиналістів був німецький еко-номіст Г. Госсен, який першим сформулював закони психологічної оцінки благ. Зміст його концепції можна коротко сформулювати так: блага мають цінність для суб'єкта лише в тому випадку, коли їх кількість менша за необхідну, і ця цінність зменшується з додан-ням кожної додаткової одиниці.
У 70-і роки XIX ст. ці ідеї були доповнені та вдосконалені за допомогою граничного аналізу ("marginal analysis"), який дав назву цій течії економічної думки.
Існувало кілька гілок маржиналізму: австрійська, англійська, швейцарська, американська та ін. Усіх їх об'єднувало не лише гра-ничний аналіз та оперування граничними величинами, а й ряд ме-тодологічних постулатів: неприйнятність ідей молодої історич-ної школи про відсутність загальних економічних законів та хибність абстрактно-логічного методу дослідження; прагнення до ідеологічної нейтральності аналізу; примат обміну над виробни-цтвом; трактування економічних суб'єктів як однорідних та рів-ноправних.
Виходячи з примату обміну над виробництвом, маржиналісти вивчали так звану "чисту економіку". Вони поставили перед собою питання: які так звані внутрішні закони визначають утворення цін-ності та ціни, а також розподіл доходів, якщо уявити, що людина керується в своїй діяльності "принципом гедонізму" (що в перекла-ді з грецької означає насолода), тобто виходить з прагнення до задоволення свого інтересу. Відповідаючи на це питання, маржи-налісти відкрили так звані універсальні закони граничної корис-ності та граничної продуктивності.
Представники австрійської суб'єктивної школи стверджували, що цінність визначається граничною корисністю, що цінність "вироб-ничих благ" (засобів виробництва) обумовлена цінністю продуко-ваних ними споживчих благ, що доходи -це ціна факторів ви-робництва, отже, вони підпорядковуються загальному закону цін-ності.
Л. Вальрас (Лозаннська школа) стверджував, що на ринку абсо-лютно вільної конкуренції ціна залежить від інтенсивності тієї ос-танньої потреби, яка повинна бути задоволена. Це робить можли-вим урівноважити пропозицію та попит, і в цілому економіка чис-тої конкуренції забезпечує рівновагу ціни продукту та факторів його виробництва.
Оскільки маржиналізм, як вважали його представники, вивчає універсальні закони, а також не залежить від ідеології, предмет його має бути "вічним", тобто це повинна бути така проблема, яка не змінюється з розвитком суспільства і не зачіпає чиїсь класові інтереси.
Маржиналісти дійшли висновку, що предметом їх дослідження має бути проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів, позаісторична за своеюсуттю. У. Джевонс, представник англійського маржиналізму, дав таке визначення предмету економічної теорії:
"Дано: певне число людей з різноманітними потребами та вироб-ничими можливостями, котрі володіють землею та іншими джере-лами сировини; необхідно визначити: спосіб використання їхньої праці, що максимізує корисність продукту".
Маржиналізм вперше поставив на наукову основу інтуїтивне уявлення, згідно з яким цінність блага має бути прив'язана до ко-рисного ефекту. Це рішення грунтувалось на такому міркуванні:
в теорії цінності мова не повинна йти про всю сукупність потенцій-ної корисності будь-якого блага в цілому, а лише про конкретну корисність, яку приносить певна кількість даного блага.
У цьому розмежуванні сукупної корисності блага (тобто корис-ності усього запасу чи усієї доступної даному індивіду кількості блага) і його граничної корисності (тобто корисності останньої оди-ниці з цього запасу чи з цієї доступної кількості) - головне кон-цептуальне нововведення, привнесене у теорію цінності маржина-лізмом, зокрема Австрійською школою граничної корисності.
В умовах масового розвитку виробництва споживних вартос-тей, цінноостей маржиналізм намагався відкинути трудову тео-рію вартості, як і всі інші теорії, що розглядали цінність, вартість з боку витрат, пропозиції, виробника. Категорично стверджува-лося, що в оцінці блага не можна брати за вихідну величину вит-рати суспільної праці, а слід виходити з його корисності та рід-кості. Цінність, на думку представників Австрійської школи, за-лежить виключно від корисності і ніяк не може визначатись витратами виробництва. Такий нігілізм стосовно виробництва був явно надмірний і піддавався справедливій та аргументованій критиці.
Наприкінці XIX ст. стало очевидним, що для побудови струн-кої та логічної теорії цінності корисність може слугувати не менш плідним відправним пунктом, ніж праця. Проте теорія граничної корисності виявилась такою самою недостатньою та однобічною, як" і витратна теорія вартості, до якої зводили трудову теорію вар-тості.
Для вирішення проблеми цінності необхідно було поєднати ко-рисність із суспільними витратами, створити загальну теорію зістав-лення результатів та витрат.
Лише після того, як це було зроблено фундаторами сучасного неокласичного аналізу А. Маршаллом та Л. Вальрасом, нова теорія здобула практично загальне визнання.
§ 2. А. Маршалл початок неокласичного аналізу
Значення теоретичного здобутку англійського економіста А. Мар-шалла (1842-1924) виходить далеко за просторові та часові рамки його життя та діяльності. Загальновизнано, що запропоновані ним ідеї лягли в основу одного з найважливіших розділів сучасної еконо-мічної теорії - мікроекономіки, визначили її структуру, постулати та категоріальний апарат. А. Маршалл спрямував економічний аналіз на розробку розгорнутої теорії ціни, дослідження факторів, що фор-мують попит та пропозицію, забезпечують їх рівновагу.
Вирішуючи ці проблеми, А. Маршалл вводить в економічну тео-рію поняття еластичності попиту на споживчі товари та вторинно-го попиту на фактори виробництва, надлишку споживання, репре-зентативної фірми, квазіренти, надлишку попиту, економій та інші, які вплинули на подальший розвиток понятійного апарату еконо-мічної теорії.
А. Маршалл по суті обмежився вивченням проблеми ціноутво-рення з позицій окремих підприємств (а саме, стосовно представ-ницької фірми, під якого він розумів фірму із середніми галузеви-ми характеристиками). Таким чином він заклав основу мікроеко-номічного аналізу, в якому закономірності ціноутворення цілком зводились до дослідження функціональних зв'язків між попитом та пропозицією товарів і факторів виробництва.
В цілому плідність підходу А. Маршалла полягає в тому, що він створив засади розвитку мікроекономічного розділу сучасної еко-номічної теорії, що займається передусім вивченням проблем ціно-утворення стосовно окремих товарів, підприємств і ринків.
Вирішальне значення для формування методології неокласичної теорії мало введення А. Маршаллом фактора часу в економічні до-слідження, а також широке застосування ним частково-рівноваж-ного підходу та функціонального аналізу.
В аналізі ціни А. Маршалл надавав виключного значення факто-ру часу. Він перший обгрунтував відмінності у взаємозв'язку між витратами та ціною залежно від того, який підхід (коротко-, се-редньо- чи довгостроковий) покласти в основу аналізу. А. Маршалл сформулював правило, згідно з яким ціна у короткостроковий пе-ріод рівноваги попиту та пропозиції значною мірою залежить від попиту, тоді як при продовженні періоду рівноваги зростає вплив витрат виробництва, а ціна товару завдяки внутрішній та зовніш-ній економії знижується до певного "нормального рівня". А. Мар-шалл використовував фактор часу не тільки в аналізі ціни, а й попиту, пропозиції, доходів тощо.
Збагаченню методології економічного дослідження сприяв роз-роблений і широко використаний А. Маршаллом частково-рівно-
важний підхід, який полягає у застосуванні у своїх узагальненнях припущення сєіегіз рагіЬиз або "при інших рівних умовах", тобто він припускав, що всі інші фактори, за виключенням тих, які він в даний момент розглядає, залишаються незмінними. Такий метод спрощував процес аналізу шляхом виділення впливу того фактора, який досліджується.
Представники класичної школи в своїх наукових пошуках за-стосовували причинно-наслідковий аналіз. Розробляючи теорію цін-ності, вартості, А. Сміт, Д. Рікардо та інші намагалися віднайти її "джерело", щоб показати, як вона випливає з дії якогось одного абсолютного економічного закону.
На противагу причинно-наслідковому аналізу А. Маршалл за-стосував функціональний аналіз, який оперує не "абсолютними", а відносними категоріями, тобто він аналізував економічні явища не за принципом руху від "фундаментальних причин" до "поверхових явищ", а за принципом взаємозалежності, взаємного визначення та взаємного впливу.
Відштовхуючись від розвинутої ним теорії цінності як мінового відношення виробника та споживача через механізм взаємозв'яз-ку вартості та корисності, А. Маршалл підійшов до створення влас-ної теорії ціни як результату зіткнення на ринку ціни пропозиції з боку продавців (з їхньою орієнтацією на витрати виробництва) та ціни попиту з боку споживачів (з їх орієнтацією на граничну ко-рисність). Звідси ринкова ціна визначалась як рівноважна функ-ціональних залежностей попиту та пропозиції.
Отже, А. Маршалл відділив проблему цінності (вартості) від про-блеми ціноутворення, відмовився від моністичного пояснення цін-ності (як це робилось до нього класиками та маржиналістами). Він пояснював ціни цінами, тобто ринкову ціну цінами попиту та про-позиції. При такому підході до проблеми зникли причинно-наслід-кові зв'язки, і на перше місце висунулись зв'язки функціонального характеру.
Доробок А. Маршалла в розвитку методів економічного аналізу полягає в тому, що саме йому вдалося остаточно поєднати дослі-дження в галузі економічної теорії з математичним апаратом, дати "зелене світло" подальшому бурхливому і плідному розвитку мате-матичної економіки, що дістала назву економетрики, та пов'язаних з нею дисциплін та напрямів.
Слід також відмітити внесок видатного українського економіста Є. Слуцького (1880-1948), який започаткував такі відгалуження економетрії, як теорія поведінки споживача і аналіз числових ря-дів, завдяки чому звільнив функцію корисності від чисто суб'єк-тивного трактування, від розповсюдженого на той час уявлення про можливість визначення ступеня корисності благ.
У 1915 р. Є. Слуцький опублікував в італійському журналі "Сіог-паїїе аедіі есопотізц геуізіа" працю "До теорії збалансованого бюд-жету споживача", в якій поставив під сумнів гедоністичну концеп-цію маржиналізму. Застосувавши ординалістський підхід (пізніше його використовували такі видатні економісти, як Дж. Хікс, Р. Ал-лен, П. Самуельсон), Є. Слуцький сформулював корисність у вигля-ді чисто емпіричного поняття, зв'язав цю функцію з рухом цін і до-ходів.
Використавши категорію "віддання переваг споживачам", він зро-бив вдалу спробу звільнити функцію корисності від суто суб'єктив-ного трактування, переніс акцент із безперспективної у методоло-гічному плані проблеми визначення ступеня корисності благ на проблему порівняння відносних рівнів корисностей різних благ. Таким чином, був зроблений серйозний крок у напрямі звільнення теорії попиту і пропозиції від жорсткої прив'язки до поняття "суб'єк-тивна цінність", поєднання аналізу функції корисності з грошови-ми доходами і споживчим бюджетом.
§ 3. Розробка Л. Вальрасом теорії загальної економічної рівноваги
Формування неокласичної теорії завершилось розробкою сис-теми загальної економічної рівноваги та її математичною інтерпре-тацією, здійсненою швейцарським економістом Л. Вальрасом (1834- 1910). Ця теорія акцентує увагу на наявності широкої та складної системи взаємозв'язків у сучасній економіці. Вона контрастує із спробами У. Джевонса та теоретиків Австрійської школи знайти просту причинну залежність між граничною корисністю та цінами споживчих і виробничих благ. Крім того, теорія контрастує і з част-ково-рівноважним аналізом А. Маршалла, який ігнорував взаємо-зв'язки всієї економічної системи, фокусуючись на специфіці ок-ремих фірм та ринків.
І хоча попередники Л. Вальраса (Ф. Кене, А. Курно) розуміли, що економіка складається з багатьох взаємопов'язаних частин і що для вирішення якихось проблем певної частини економічної систе-ми необхідно проаналізувати всю систему та її взаємозв'язки, про-те вони або не займалися математичною інтерпретацією мікроеко-номічних відносин (Кене), або вважали проблему економічної рів-новаги недосяжною для математичного аналізу (Курно).
Л. Вальрас оволодів проблемою; передбаченою його попередни-ками, і продемонстрував, що ця проблема вирішується, принаймні в принципі.
Модель загальної рівноваги Вальраса відзначається насамперед широтою охоплювання економічних процесів. Він використовував
систему моделей. Переходячи від простого до складного, Вальрас поступово включав у систему загальної рівноваги все нові компо-ненти: теорію обміну, теорію виробництва, теорію капіталізації.
Математична інтерпретація системи загальної економічної рів-новаги Вальраса показує, що всі змінні величини системи пов'язані відносинами функціональної залежності, тому їх значення повинні бути встановлені одночасно, тобто одномоментно повинні бути вста-новлені всі ціни рівноваги і відповідні їм урівноважені кількості виробничих послуг і готових продуктів.
Більшість економістів вважають, що теорія економічної рівнова-ги Л. Вальраса, досконала за своєю математичною формою, є до-сить обмеженою за змістом. Вальрас не здійснив широкого статис-тичного дослідження, необхідного для забезпечення конкретних рішень кожного з рівнянь системи. В дійсності тут існують великі проблеми в специфікації відповідних рівнянь точними термінами та в зборі даних такого великого об'єму.
Можна зазначити й те, що система Вальраса має яскраво вира-жений статичний характер: стан рівноваги на всіх ринках, обумов-лений даними перевагами споживачів, даною кількістю виробни-чих ресурсів і фіксованими виробничими коефіцієнтами, встанов-люється на певний момент.
Дж. Хікс, лауреат Нобелівської премії, відмічає, що Вальрас "не підійшов до законів формування змін його системи загальної рів-новаги. Він міг сформулювати умови, які торкаються цін, встанов-лених з урахуванням даних ресурсів і даних переваг, але він не пояснив, що станеться, коли смаки чи ресурси зміняться".
Однак наявність цих проблем не означає приниження важли-вості внеску Л. Вальраса у розвиток економічної теорії. На відміну від А. Маршалла Л. Вальрас все ж продемонстрував здатність аналі-зувати складну економічну проблему саме з допомогою математич-ного інструментарію. Більше того, він зумів показати, що рівновага домогосподарств і ринків споживчих товарів узгоджується з рівно-вагою фірм і ринків факторів виробництва. Подальші пошуки еко-номічно змістовного вирішення цієї проблеми призвели до серйоз-них позитивних нововведень в методах економічного аналізу.
Становлення і розвиток другого класичного стану, як і першого, в різних країнах відзначалися національною специфікою і відбива-ли її. В Україні ця специфіка виявилась у тому, що, по-перше, кла-сичний стан настав дещо пізніше порівняно із Західною Європою. По-друге, маржиналізм і неокласичний напрям в економічній теорії були менше поширені. Таке становлення супроводжувалося більш гострим протиборством з іншими теоріями (особливо марксизму та історичної школи). По-третє, пошук консенсусу серед економі-стів виявився в оригінальних спробах поєднання теорій трудової вартості та граничної корисності, граничної продуктивності факто-рів виробництва Дж. Б. Кларка і М. І. Туган-Барановського, а та-кож виникненні такого специфічного явища, як "легальний марк-сизм"*.
Серед українських економістів - представників маржиналіз-му - виділяються, окрім Є. Є. Слуцького, професори Київського університету Д. І. Піхно (1853-1913), О. Д. Білімович (1876-1963), професор Новоросійського університету Р. М. Орженцький (1863- 1923). Вони були не лише добре знайомі з економіко-математични-ми працями західних вчених, а й самі здійснили оригінальні дослі-дження, які справили значний вплив на розвиток світової еконо-мічної думки XX ст.

Частина IX. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ В КРАЇНАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Розділ 45. Кейнсіансько-неокласичний синтез - визначальна характеристика третьої класичної ситуації
§ 1. Економічна теорія Дж. М. Кейнса
§ 2. Кейнсіансько-неокласичний синтез як наслідок перегляду теорії Дж. М. Кейнса
§ 3. Посткейнсіанство: новітня критика кейнсіансько-неокласичного синтезу

Розділ 45
КЕЙНСІАНСЬКО-НЕОКЛАСИЧНИЙ СИНТЕЗ ВИЗНАЧАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТРЕТЬОЇ КЛАСИЧНОЇ СИТУАЦІЇ
§ 1. Економічна теорія Дж. М. Кейнса
У XX ст. західна економічна теорія ринкового розвитку висту-пила з неокласичним напрямом, який продовжував визначати спе-цифіку другого класичного стану. Проте згодом ситуація кар-динально змінилася під впливом двох визначальних тенденцій роз-витку.
По-перше, у зв'язку з перемогою Жовтневої революції 1917 р. в Росії, а після другої світової війни подібних революцій в ряді інших країн Східної Європи, в Китаї та інших країнах Азії і на Кубі марк-сизм тоталітарного напряму став єдиною безальтернативно паную-чою течією в країнах командно-адміністративної системи, залиша-ючись однією з течій в інших країнах світу. Разом з тим в ринко-вих країнах набув подальшого розвитку марксизм соціал-демокра-тичного напряму. В країнах командно-адміністративної системи умови, як виявилось, перешкоджали розвитку творчого марксизму. Проте практика першого періоду існування командно-адміністра-тивної системи довела значну плідність активного втручання дер-жави в економічні процеси. Лише згодом, коли, з одного боку, були розв'язані екстремальні завдання відбудови народного господарст-ва, що потерпіло від воєн, розрух тощо, а з другого - було здійсне-но фактичне одержавлення усієї економіки, роль держави в еконо-мічному житті була доведена до абсурду.
По-друге, вже в 30-ті роки небувалої раніше гостроти набули кризові процеси в економіці й економічній ринковій теорії Заходу. Існувала нагальна потреба у новій ринковій теорії, яка б перекон-ливо пояснила існування таких явищ, як масове безробіття, трива-ле падіння виробництва, наявність невикористаних виробничих по-тужностей при відносній вузькості народного споживання тощо, і показала можливі шляхи виходу з кризового становища без зни-щення ринкових основ господарювання.
По-третє, певні нові теоретико-методологічні підходи до аналі-зу ринкового підприємницького господарства заклав інституціо-налізм (від лат. institutio - настанова, institutum - устрій, уста-нова), що виник в США наприкінці XIX ст. і зміцнів в 20-ті роки XX ст. (Т. Веблен, У. Мітчелл). Ці підходи полягали у розгляді впли-ву "інституції", під якою розуміється будь-яке стійке об'єднання людей для досягнення певних цілей (сім'я, партія, профспілка, цер-ква, трест, держава тощо), на суспільство, в тому числі економіку. При цьому політична влада розглядалась як вираз скоординованої діяльності різних прошарків і груп суспільства. Погляди інституці-оналістів послугували критичному розхитуванню ортодоксії другої класичної ситуації і заклали певні можливості нового підходу до аналізу ринкової економіки на новому етапі її розвитку. Зазначені погляди інституціоналістів були генетичне і логічно пов'язані з тео-рією бюрократії, авторитету і влади, розробленою видатним німець-ким вченим М. Вебером (1864-1920).
Нагальна потреба в новій ринковій теорії була задоволена вихо-дом у світ праці Дж. М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсот-ка та грошей" (1936). Після цього більшість молодих економістів-ринковиків стали послідовниками теорії Кейнса. В ній була піддана обгрунтованій критиці ідеалізація класиками механізму ринкового саморегулювання, доведена необхідність активного державного втручання в економіку і запропоновані інструменти регулювання.
За Кейнсом, досягнення повної зайнятості можливе при наяв-ності ефективного попиту. Під ним розуміється та величина сукуп-ного попиту на реальний обсяг національного виробництва, при якій підприємці сподіваються отримати максимальний прибуток*. Однак досягнути повної зайнятості виключно за рахунок дії сти-хійних ринкових сил неможливо. У зв'язку з цим Дж. М. Кейнс відкинув як помилковий основоположний закон класичної і нео-класичної економічної теорії - так званий закон Ж. Б. Сея, згідно з яким пропозиція автоматично породжує власний попит.
Зростання сукупного попиту гальмують два фактори. Перший - психологія споживачів. Кейнс вивів основний психологічний закон:
"люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зрос-танням доходу, але не в тій мірі, в якій зростає доход"". Схильність до споживання знижується, а схильність до збереження зростає.
Другий негативний фактор - зниження ефективності інвести-цій капіталу. Із збільшенням розмірів нагромадженого капіталу норма прибутку знижується пропорційно закону спадної продук-тивності капіталу.
Вихід із становища Кейнс вбачав у збільшенні інвестицій, відводя-чи їм вирішальну роль у розширенні ефективного попиту. "Оскіль-ки при збільшенні зайнятості витрати споживачів зростають по-вільніше, ніж підвищується ціна сукупної пропозиції, збільшення зайнятості виявиться нерентабельним, якщо тільки резерв, що.ут-ворився, не буде "заповнений" збільшенням інвестицій". Для виз-начення кількісної залежності між приростом інвестицій і приро-стом національного доходу Кейнс використав концепцію мультип-лікатора*". За словами Кейнса, принцип мультиплікатора дає за-гальну відповідь на питання про те, як коливання інвестицій, що становлять відносно невелику частку національного доходу, здатні викликати такі коливання сукупної зайнятості та доходу, які ха-рактеризуються значно більшою амплітудою.
Для збільшення інвестицій необхідно, по-перше, знизити ставку відсотка на кредити, по-друге, збільшити державні витрати (розши-рення державних закупок товарів і послуг, державного інвестуван-ня), по-третє, підняти рівень ефективності капіталовкладень. З цією метою Кейнс пропонував два інструменти регулювання ефектив-
ного попиту - грошово-кредитний і бюджетний, віддаючи перева-гу останньому.
Внесок Дж. М. Кейнса в економічну теорію полягав насамперед у застосуванні макроекономічного методу дослідження, тобто ана-лізу залежностей між агрегативними величинами на народногос-подарському рівні - національним доходом, споживанням, збере-женням, інвестиціями, сукупним попитом, сукупною пропозицією тощо. З іменем Кейнса справедливо пов'язуються виділення і роз-виток макроекономіки як невід'ємної складової частини загальної економічної теорії (поряд з мікроекономікою). Кейнс застосував функціональний аналіз для встановлення кількісних взаємозалеж-ностей між економічними змінними.
Виступивши з критикою закону Сея, Кейнс відкинув догми нео-класичної економічної теорії про можливість досягнення повного і раціонального використання ресурсів без допомоги держави. На відміну від неокласики він висунув на перший план сукупний по-пит, з яким пов'язав вирішення всіх актуальних проблем ринково-го господарства. Як підкреслював Л. Харріс, Кейнс вбачав своє зав-дання в тому, щоб показати, що рівновага при повній зайнятості не є загальним випадком. Загальний випадок - це рівновага при наяв-ності безробіття, а повна зайнятість - це лише особливий випа-док. Щоб досягнути бажаного стану, повної зайнятості, держава зобов'язана проводити особливу політику щодо її досягнення, оскіль-ки автоматично діючі ринкові сили цього не гарантують*.
Заслуга Дж. М. Кейнса полягала в дослідженні функціонування чотирьох взаємопов'язаних ринків (товарів, праці, грошей і обліга-цій) і виявленні факторів, які перешкоджають дії стихійних ринко-вих сил у встановленні рівноваги. До особливих допущень Кейнса належать три види нееластичностей: негнучкість ставок заробітної плати (і відповідно уповільнена реакція цін на зміни попиту та про-позиції), "ліквідна пастка" (особливий стан економіки в умовах гли-бокої депресії, коли збільшення кількості грошей в обігу не веде до зниження норми відсотка) і нееластичність інвестиційного попиту залежно від норми відсотка. При відсутності будь-якого із цих трьох допущень Кейнса його модель має автоматичну тенденцію до рів-новаги з повною зайнятістю. Якщо ж. в модель вводиться хоч одне із вказаних допущень, вона буде відтворювати рівновагу з безро-біттям. В цьому полягає принципова відмінність кейнсіанської мо-делі від класичної, яка завжди знаходиться в стані рівноваги з пов-ною зайнятістю.
З часом більшість вчених-немарксистів оцінили теорію Кейнса як "кейнсіанську революцію", що здійснила переворот в економічному мисленні. Дж. М. Кейнса ставили в один ряд з найвидатніши-ми економістами-класиками, а його працю - з "Багатством наро-дів" А. Сміта і "Капіталом" К. Маркса.
Поява "Загальної теорії зайнятості, відсотка і грошей" виклика-ла бурхливу полеміку, в якій брали участь економісти провідних країн Заходу. Учасники дискусії захищали протилежні точки зору відносно проблем, висунутих у роботі Дж. М. Кейнса. Відомі пред-ставники неокласичного напряму 30-х років (Г. Хаберлер, А. Пігу, Д. Робертсон, Ф. Хайєк та ін.) гостро критикували теорію Кейнса зі старих позицій. Однак неокласика була відтіснена на другий план, епоха другої класичної ситуації завершилася. Проте специфіка но-вого, третього класичного стану полягала в тому, що теорія Кейнса в її первісному вигляді не стала панівною.
§ 2. Кейнсіансько-неокласичний синтез як наслідок перегляду теорії Дж. М. Кейнса
Уже з 30-х років розпочався поступовий теоретичний перегляд моделі Кейнса з метою влити її в систему загальної економічної рівноваги як особливого випадку. Цей варіант під назвою "стан-дартної кейнсіанської моделі", або "кейнсіансько-неокласичного синтезу", займав панівне положення в структурі ринкової еконо-мічної думки до кінця 60-х років. Він виник як наслідок трактуван-ня теорії Кейнса його послідовниками - відомими економістами Дж. Хіксом, А. Хансеном, Л. Клейном, П. Самуельсоном, Ф. Мо-дільяні та ін. Їх трактування поєднало елементи кейнсіанської та неокласичної моделей і отримало назву кейнсіансько-неокласич-ного синтезу.
Перша його суттєва риса полягає в тому, що в основу покладено виведення макроекономічних поведінкових функцій із неокласич-ного постулату максимізації корисності окремими індивідами. Тому макроекономічні теорії сукупної поведінки будуються простим під-сумовуванням індивідуальних функцій.
Друга суттєва риса синтезу - відмова від важливого кейн-сіанського допущення про негнучкість цін і прийняття протилеж-ної неокласичної передумови про їх цілковиту гнучкість, що пов'яза-но із введенням в кейнсіанську модель так званого ефекту Пігу, або реальних касових залишків.
Третя суттєва риса кейнсіансько-неокласичного синтезу - до-пущення про нейтральність грошей і зосередження уваги на рівно-вазі економіки в умовах повної зайнятості.
Нарешті, прибічники синтезу використовують закон Вальраса, який пов'язує воєдино ринки грошей, облігацій, товарів і робочої сили і застосовується переважно для дослідження рівноваги з пов-
ною зайнятістю. Кейнсіанські противники неокласичного синтезу розглядають подібну спробу включити теорію Кейнса в зовсім не-придатну для цього вальрасівську систему загальної рівноваги як "безнадійну".
Кейнсіансько-неокласичний синтез був основою третього кла-сичного стану, оскільки досяг статусу загальноприйнятої панівної ортодоксії. Цей процес в галузі економічної теорії обумовлений рядом причин. Основні з них: економічні (підрив віри у здатність вільної ринкової економіки автоматично підтримувати повну за-йнятість і стабільність цін, практична ефективність кейнсіанських засобів економічної політики тощо); соціальні (досягнення соціаль-ного консенсусу представників приватного капіталу, середніх верств, значної частини робітничого класу); політичні (помітне тяжіння до реформізму); ідеологічні (вплив досвіду народногосподарського пла-нування, соціальних заходів в колишніх країнах командно-адмініс-тративної системи на економічну науку і політику Заходу, пропа-ганда політики активізму, заснованої на рекомендаціях прихиль-ників кейнсіансько-неокласичного синтезу) та ін. Разом з тим від-повідність кейнсіансько-неокласичного синтезу належному трак-туванню "Загальної теорії зайнятості, відсотка і грошей" Дж. М. Кейнса не викликала до середини 60-х років серйозних сумнівів в академічній науці і викладанні її. Все це сприяло зміцненню панів-ного становища синтезу і усталенню третього класичного стану.
§ 3. Посткейнсіанство: новітня критика кейнсіансько-неокласичного синтезу
У другій половині 60-х років серед прихильників економічної теорії Кейнса намітився новий поворот. Провідні неокейнсіанці Р. Клау-ер, А. Лейонхувуд, Р. Берроу, Г. Гроссман, П. Девідсон, С. Вайн-трауб (США), Дж. Робінсон, Р. Кан, Г. Шекл, Н. Калдор (Великобри-танія) та інші виступили з критикою кейнсіансько-неокласичного синтезу і альтернативними витлумаченнями теорії Кейнса. Відправ-ним пунктом їх критики стало положення про те, що "стандартна кейнсіанська модель" - це лише одна з ряду можливих інтерпре-тацій теорії Кейнса. Звідси - витоки чіткого розрізнення еконо-мічної теорії самого Кейнса та його послідовників як таких, що різняться між собою. На противагу кейнсіансько-неокласичному