Історія розвитку економічної науки.

Починаючи з ХІV ст. в економіці передових країн Західної Європи відбувалося витіснення натурального господарства товарно-грошовими відносинами, умовою господарського життя ставав товарний обмін. Багатство – як приватне, так і національне – виражається тепер не сукупністю натуральних благ та послуг, що належали феодалам, а грошима, тобто загальним еквівалентом товарної економіки. Головним предметом стають гроші, а сила держави починає вимірюватися безпосередньо грошовими ресурсами.

На основі цих економічних процесів у країнах Європи на початку ХV ст. виникло економічне вчення меркантилізму, яке посіло визначне місце в історії розвитку економічної думки. “Меркантилізм” походить від італійського слова “мерканте”, що перекладається, як купець, торговець. Представники цієї школи вважали, що багатство суспільства виникає тільки в торгівлі (гроші, золото). Головний предмет своєї науки вони бачили в процесах товарного і грошового обігу. Такі уявлення не були випадковими. Вони відповідали початковому виду капіталістичної діяльності – міжнародній торгівлі, коли товари куплялися в одній країні за більш низькими цінами, продавалися в іншій за більш високими. Тому меркантилісти радили державі розширювати торгівлю, накопичувати золото в країні. Представники цієї школи – Томас Ман (1571-1641 рр.) і Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575-1621 рр.)

Томас Ман – англійський економіст, що був купцем і нажив солідне майно, передав свій досвід в двох невеликих працях “Роздуми про торгівлю в Англії з Ост-Індією” і “Багатство Англії у зовнішній торгівлі або Баланс нашої зовнішньої торгівлі як результат нашого багатства”. В той час торгівля і обіг грошей грали настільки велику роль, що слова “торгівля” і “економіка” вважалися майже однозначними. Томас Ман головним видом капіталу вважав торговий капітал, багатство ототожнював з його грошовою формою, а джерелом збагачення визнавав лише торгівлю, в якій вивіз товарів переважав над ввозом, що приносить приріст капіталу, багатство.

Антуан Монкретьєн де Ваттевіль – французький економіст, поет, бунтівник, дуелянт, прожив бурхливе, повне пригод життя, схоже героям роману А. Дюма “Три мушкетери”, був засуджений як державний злочинець, за вироком суду його труп було спалено, а попіл розвіяно за вітром. Але в історію він увійшов як яскравий представник меркантилізму у Франції, який обезсмертив своє ім’я тим, що ввів в науковий оборот термін “політична економія”. В 1615 р. він випустив книгу “Трактат по політичній економії” і з того часу економічна теорія розвивається як політична економія. Поява такого терміну не випадкова в той час, адже воно обумовлено зростаючою роллю держави в первісному накопиченні капіталу і зовнішній торгівлі. На думку Монкретьєна, зовнішня торгівля є джерелом прибутку, “головною метою різних ремесел” і кращим способом зростання могутності держави. Він бачив різницю між грошима і багатством, достатком. “Не велика кількість золота та срібла ... робить державу багатою, - писав він, - а наявність предметів, необхідних для життя і для одежі...”. Він був противником розкоші, яка за його словами “для держави чума і зубожіння”.

Варто зазначити, що деякі ідеї меркантилістів (державне втручання в господарське життя, протекціонізм в торгівлі) використовують і в сучасній економіці.

Додамо, що критики меркантилізму справедливо відзначили, що під час торгівельної угоди не виникає взагалі ніякого багатства, а відбувається лише обмін грошей на товар і навпаки. При порушенні рівності в обміні багатство лише перерозподіляється на користь однієї зі сторін. Коли ж обмін рівноцінний, то ніхто не може збагатитися.

Ще однією течією була школа фізіократизму. Виникла вона і розвивалась у період мануфактурного капіталізму у Франції. Фізіократи(від грецького physis - природа і kratos - влада ) були виразниками інтересів великих землевласників. Основним представником і засновником цієї школи був Ф. Кене (1694-1774). На відміну від англійської класичної школи, яка сконцентрувала свою увагу на проблемах поділу праці, вартості, прибутку, заробітної плати, в першу чергу аналізуючи промислове виробництво, Ф.Кене об’єктом свого дослідження зробив землеробство, яке оголосив єдиною продуктивною силою. За його твердженням, тільки у землеробстві створюється нове багатство, а найбільша продуктивність праці зумовлена самою природою. Продуктивними витратами визнавалися лише витрати у сільському господарстві, промислові витрати оголошувались безплідними. Фізіократи висунули ідею еквівалентності обміну і спростували погляди меркантилістів щодо створення багатства у процесі обміну.

Одне з центральних місць у вченні фізіократів займає вчення про додатковий продукт. Під додатковим продуктом фізіократи розуміли надлишок продукції, отриманий у землеробстві, над витратами виробництва. Ф. Кене стверджував, що промисловість не створює чистого продукту, а лише споживає надане землеробством. Вчений розглядав “чистий продукт” з одного боку, як продукт самої землі, дар природи, з іншого - як породження додаткової праці найманого працівника. Продуктивною визнавалася лише праця у землеробстві.

Найбільше наукове значення має вчення фізіократів про капітал. Вчення про складові капіталу стало для Ф. Кене відправним пунктом аналізу процесу відтворення і обігу всього суспільного капіталу, опис якого він подав у знаменитих “Економічних таблицях” (1758). Ф.Кене вперше в історії політекономії запропонував і використав поняття “відтворення” як постійне повторення процесу виробництва і збуту. Геніальність “Економічних таблиць“ у тому, що вони є першою вдалою спробою показати головні пропозиції і лінію реалізації суспільного продукту, об’єднавши численні акти купівлі - продажу та рух грошей і товарів. Ідеї, закладені у працях Ф. Кене, стали першоосновою майбутнього економічного моделювання.

Дальший розвиток економічна наука отримала в працях Адама Сміта (1723-1790 рр.) і Давида Рікардо (1772-1825 рр.).

Адам Сміт народився в квітні 1723 року в маленькому шотландському містечку Керкодіді в сім’ї головного контролера таможні. Він отримав хорошу освіту, закінчив два університети, здобув фундаментальні знання з філософії, з політичних наук, математики, астрології, юриспруденції, соціології і економіки. А. Сміт ввійшов в історію економічної думки як основоположник класичної політичної економії.

Основна ідея у вченні А. Сміта – ідея лібералізму, мінімального втручання держави в економіку, ринкового саморегулювання на основі вільних цін, які складаються в залежності від попиту і пропозиції. Ці економічні регулятори він назвав “невидимою рукою”. А.Сміт заклав основи трудової теорії вартості, підняв роль продуктивної праці як творця вартості, показав значення розподілу праці як умови підвищення його продуктивності, створив вчення про доходи, чітко сформулював принципи оподаткування і багато іншого.

Ріст багатства відбувається тоді, коли первісно затрачена сума зростає на додаткову величину (добавлену вартість або прибуток). Це принципово важливе відкриття, яке й дозволило економічній теорії, в кінцевому результаті, стати наукою.

Давид Рікардо народився в сім’ї багатого комерсанта. Майже 20 років займався комерційною діяльністю, нажив мільйони і відійшов від справ. Ставши великим землевласником, присвятив себе науковій роботі. Він продовжив розробку теорії А. Сміта, виправивши деякі недоліки його вчення. Головна його праця – “Початок політичної економії і податкове обкладення” (1809-1817 рр.). Він показав, що єдиним джерелом вартості є праця робітника, яка й лежить в основі доходів різних класів (заробітної плати, прибутку, проценту, ренти); що прибуток – це результат неоплаченої праці робітника; сформулював закони обернено пропорційної залежності між заробітною платою і прибутком; вказав на тенденцію норми прибутку до зниження; розкрив механізм диференційної ренти. Його вчення лягло в основу англійського утопічного соціалізму.

Великим недоліком класичної політекономії було знехтування ролі держави в господарському житті. Його джерело відоме: ненавидячи абсолютну монархію, класики мимоволі принижували значення державного регулювання господарських відносин.

Певним етапом еволюції світової економічної думки стали праці швейцарського економіста і історика Жана Шарля Леонарда Сімонда де Сісмонді (1773-1842рр.). В центр свого економічного вчення Сісмонді поставив розподіл, від якого залежить попит і виробництво. Він вважав, що політична економія покликана бути наукою про вдосконалення соціального механізму заради щастя людини.

Ідею створення нового суспільства, розуміючи його кожний по-своєму, висунули французькі соціалісти-утопісти Анрі Клод Сен-Сімон (1760-1825 рр.), Шарль Фур’є (1772-1837 рр.) і англійський економіст Роберт Оуен (1771-1856 рр.). Вони виступили з критикою капіталізму і вимогою реорганізації виробництва, розподілу, відміни приватної власності, зняття протилежності між розумовою й фізичною працею, встановлення справедливої соціальної системи. Останню Сен-Сімон назвав індустріалізмом, Фур’є – гармонією, Оуен – комунізмом. Вони були проти революції і політичної боротьби.

Спираючись на вищі досягнення класичної школи політичної економії Карл Маркс і Фрідріх Енгельс створили теоретичну концепцію, яка отримала узагальнену назву марксизм. Їх ідеї в тій чи іншій степені були доповнені і трохи перероблені В.І. Леніним, а також радянськими економістами і використовувались в Україні аж до 80-х років ХХ ст.

Марксизм, або теорія наукового соціалізму (комунізму)– це напрям в теоретичній економіці, представники якого всебічно досліджували закони розвитку капіталістичного суспільства і запропонували концепцію соціалізму (комунізму) як нової економічної системи. Остання базується на основі сукупності соціалістичних принципів: суспільна власність на засоби виробництва, відсутність експлуатації найманої праці, рівна плата за рівну працю, всезагальна і повна зайнятість, ведення господарства за єдиним планом.

З іменем К. Маркса пов’язана спроба надалі побудувати суспільство без приватної власності на засоби виробництва, спираючись на економіку державного типу, що регулюється з центру. Головна праця К. Маркса – “Капітал” (1917 р.), зробила його одним із визначних економістів світу. Серед головних відкриттів, зроблених К.Марксом, можна назвати наступні:

- сформульовано вчення про суспільно-економічні формації, їх складові елементи, причини зміни цих формацій;

- розкриті закони розвитку капіталізму, його внутрішнє джерело саморуху – протиріччя, історично перехідний характер капіталізму як формації;

- розроблені теорії відновлення економічних криз, виробництва;

- сформульовано вчення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі;

- розроблено вчення про добавлену вартість, дано оригінальний аналіз еволюції форми вартості;

- розкрита сутність абсолютної ренти, сутність найманої праці;

- дана загальна характеристика капіталістичної експлуатації.

Історія лише частково підтвердила справедливість положень і висновків марксистської економічної теорії. Думки К.Маркса про абсолютну злиденність пролетаріату в умовах капіталізму, про капіталістичне суспільство як сугубо експлуатаційне, стали помилковими.

В другій половині ХІХ ст. була сформульована теорія маржиналізму. Класиками цієї теорії стали економісти австрійської школи Карл Менгер (1840-1921рр.), Фрідріх фон Візер (1851-1926рр.), Ейген фон Бем-Баверк (1851-1914рр.), а також англійський економіст Уїльям Стенлі Джевонс (1835-1882 рр.).

Маржиналізм (від англійського marginal, ”граничний”) – це теорія, яка показує економіку як систему взаємозв’язаних господарюючих суб’єктів і пояснює економічні процеси і явища, виходячи з нової ідеї – використання граничних (max або min), крайніх величин або станів, характеризуючих не сутність явищ, а їх зміну в зв’язку з зміною інших явищ. Наприклад, теорія граничної корисності досліджує аспект ціноутворення в зв’язку з ефективністю споживання продуктів і показує, наскільки зміниться задоволення споживача при добавленні одиниці оцінюваного продукту (на відміну від затратної концепції). Головні категорії маржиналізму: гранична корисність, гранична продуктивність, граничні витрати і ін. На базі суб’єктивних оцінок теорія пояснює витрати виробництва, попит, пропозицію, ціну. Маржиналізм спирається на кількісний аналіз і використовує економіко-математичні методи і моделі.

В сучасній економічній теорії слід виділити декілька великих напрямів, а саме: інституціоналізм, неокласична економічна теорія, кейнсіанство, монетаризм.

Інституціоналізм (з латинської – установа) – один з напрямків західної економічної думки, що виник наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст. Заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами, рушійною силою визнавав психологічні, соціально - правові фактори. Засновниками цієї течії є американські науковці Веблен, Коммонс, Гамільтон, англійський економіст Гобсон. Веблен, наприклад, розглядав життя людини як боротьбу за існування, а значить процес відбору і пристосування. Аналогічно, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес природного відбору інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути є особливими формами життя, людських зв’язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важливими факторами відбору.