МИСТЕЦТВО, ПРИРЕЧЕНЕ НА ІРОНІЮ

Вище вже йшла мова про те, що новий стиль в його найзагальнішому вигляді характеризується тенденцією до знищення «людських, надто людських» елементів і до збереження тільки суто художніх. Здається, що ця тенденція демонструє надзвичайне захоплення мистецтвом. Але поглянувши з іншої точки зору, ми з подивом помічаємо протилежне - пересичення мистецтвом або нехтування ним. Протиріччя очевидне, тож важливо його підкреслити. Воно, безперечно, має свідчити, що у сучасного мистецтва - двоїста природа. Це й не дивно, бо такими були всі великі явища останніх років. Досить проаналізувати в них таку саму внутрішню двоїстість.

Втім, це протиріччя між любов'ю й ненавистю до одного й того ж предмета безумовно виглядатиме меншим після уважнішого вивчення сучасних мистецьких творів.

Першим наслідком цього відступу мистецтва стало те, що воно цілком позбулося патетики. Мистецтво, перевантажене «гуманністю», було не легшим від життя. Мистецтво було справою дуже серйозною, майже святинею. Часом воно прагнуло щонайменше порятувати рід людський - у Шопенгауера і Вагнера. Натомість сучасне натхнення - як це не дивно - незмінно іронічне. Жартівливість може мати різну тональність: може ставати грубою й доходити до відвертої клоунади, може бути легким іронічним підморгуванням; але вона завжди присутня. Справа не в тім, що зміст твору комічний (це якраз означало б повернення до форм «гуманного» стилю), а в тім, що хоч би яким був зміст, мистецтво жартує саме по собі. Прагнути до вигадки задля вигадки - це мета, яку можна ставити лише тоді, коли душа веселиться. Мистецтво цінують, бо визнають у ньому гру. Тим-то серйозним людям з традиційним смаком важко розуміти роботи молодих. Вони вважають, що сучасна музика й живопис - то чистісінький «фарс» у негативному значенні слова, вони відкидають навіть думку про якусь там мету й чесноту сучасного мистецтва. Воно було б «фарсом» у негативному значенні, якби сучасний художник намагався змагатись з «серйозним» мистецтвом минулого, і про [267] якусь картину кубістів судили б з таким самим релігійним захватом, як про скульптуру Мікеланджело. Але сучасний митець запрошує нас поглянути на мистецтво як на жарт, побачити в ньому глузування над самим собою. Замість того щоб висміювати людей або речі - без жертви-бо нема комедії,- нове мистецтво бере на кпини саме мистецтво.

І не треба обурюватися, почувши таке. Ніколи ще мистецтво не виявляло свого магічного дару так очевидно, як у цьому глумі над собою. Завдяки самовбивчому жестові воно залишається мистецтвом, і цей чудесний спосіб - його порятунок і тріумф.

Я дуже сумніваюся, що сучасну молоду людину можна зацікавити віршем, картиною або музичним твором, не присмаченими дещицею іронії. В кожному разі таке ставлення до мистецтва не є новою ідеєю чи теорією. На початку XIX століття група німецьких романтиків під проводом братів Шлегелів проголосила іронію найголовнішою естетичною категорією з причин, які збігаються з новим прагненням мистецтва. Мистецтво не має права на існування, якщо обмежується відтворенням реальності, безглуздо її копіюючи. Його місія - створювати уявні світи. Досягти цього можна єдиним шляхом: через заперечення нашої реальності, вивищуючись у такий спосіб над нею. Бути митцем означає не сприймати наповажне серйозну людину, якою ти є, коли ти - не митець.

Зрозуміло, що неуникна іронічність надає новому мистецтву одноманітності, яка викликає роздратування навіть у найнезворушливої людини. Проте за її допомогою згладжується протиріччя між любов'ю та ненавистю, про яке я згадував. Мистецтво як серйозне заняття відкидається; люблять переможне мистецтво фарсу, яке сміється з усього, включаючи й мистецтво, подібно до того, як у системі дзеркал, що безконечно відбивають одне одного, жодне зображення не є останнім, усе - глум, усе - чисті образи.