Хто любить Ісуса Христа – не гордиться своїми достоїнствами, а упокорюється і тішиться, коли інші його упокорюють

Людина горда – як надута куля, котра здається великою, але в суті своїй вся її велич зводиться до частинки повітря, яке – коли куля трісне – зараз же зникає.

Хто любить Бога – справді покірний і не гордиться, якщо бачить у собі якісь достоїнства, бо знає, що все те, що має, є Божим даром, а те, що походить від нього самого, є нічим або гріхом. Бачачи у собі Божі благодаті, стає ще більш покірним, бо знає, що негідний і водночас так обдарований Богом.

Св. Тереза говорила про особливі ласки, які дав їй Бог: "Бог поводиться зі мною так, як з будинком, який розвалюється: підтримує його підпорами". Коли Бог навідується до душі з любов'ю, вона відчуває незвичайне полум'я Божої любові, яке викликає сльози і велику ніжність серця. Проте нам треба остерігатися думки, що Бог дає свої ласки за наші добрі вчинки. У такому випадку потрібно упокоритися в думці, що Бог обдаровує нас для того, щоб ми Його не залишили. Якщо ж у душі зародиться марнославство і з'явиться почуття привілейованості перед Богом, Він позбавить нас усіх своїх ласк. Дві речі необхідні, щоб підтримати дім, – фундамент і дах: фундаментом для нас є покірність, яка фіксується у свідомості, що нічого не вартуємо, не можемо, а дахом є Божа опіка, і їй лише повинні довіряти.

Коли бачимо, що Бог обдаровує нас особливими ласками, тоді ми повинні більше упокорюватися. Св. Тереза, коли отримувала особливі ласки, відразу пригадувала і жалувала за всі раніше вчинені провини, тоді Бог ще більше з'єднував її з Собою. Чим більше душа визнає себе негідною ласк, тим більше Бог збагачує її ними. Таїса, спершу велика грішниця, а потім свята, так упокорювалася перед Богом, що почувалася негідною вимовляти Його ім'я. Не сміючи промовляти "Мій Боже", зверталася, "Мій Сотворителю, змилуйся наді мною!" Св. Єронім пише, що через таку покірність їй було об'явлено, що вже має приготований у небі прекрасний трон.

Подібне читаємо в біографії св. Маргарити з Кортони: коли одного разу Господь відвідав її з великою ніжністю, вона закликала: "Як це, Господи, чи Ти забув про те, чим я була раніше? Такою ніжністю віддячуєш мені за всі зневаги, які раніше заподіяла Тобі?" Бог же сказав: коли якась душа любить Його і кається у серці за заподіяні зневаги, Він забуває про це так, як вже сказав це через Єзекиїла: "Коли ж злий відвернеться від усіх своїх гріхів, яких накоїв, і буде пильнувати всі мої установи ...усі переступи, що їх учинив, не буде пригадувано йому більше" (Єзк. 18, 21 і 22). Для підтвердження цього показав їй трон, який приготував для неї у небі серед серафимів. О, коли б ми зрозуміли повністю цінність покірності! Більше значить один акт покори, ніж здобуття всіх багатств світу!

Св. Тереза пригадувала: "Не думай, що ти зробив якийсь поступ на дорозі досконалості, якщо не вважаєш себе за найгіршого з людей і якщо не бажаєш бути поставлений найнижче від усіх". Так чинила вона і всі інші святі. Св. Франциск Асизький і св. Марія Магдалина Паційська вважали себе найбільшими грішниками і дивувалися, як земля може носити їх і не відкриється під їх стопами. Визнавали це щиро усім серцем. До преподобного Івана Авільського, який від молодих літ вів праведне життя, у передсмертну годину прибув священик, щоб приготувати його до смерті, і говорив йому про дуже високі речі, називаючи його великим Божим слугою і знаменитим вченим, на що святий відповів йому: "Отче, прошу тебе, молися за мою душу так, як благається за душу злочинця, засудженого на смерть, бо саме таким я є". Подібну думку мають про себе всі святі, як за життя, так і в хвилину смерті.

Ми повинні робити так само, якщо хочемо спастися і зберегти Божу ласку аж до смерті – цілковито довіритися Богові. Людина горда покладається на власні сили і тому падає, а покірна – довіряє Богові і навіть у годину найстрашніших спокус є сильною, не падає і постійно повторює: "Я можу все в тому, хто укріплює мене " (Фп. 4, 13). Бо сатана спокушає нас раз зарозумілістю, іншим разом – недовірою. Коли намовляє нас, щоб ми не боялися гріха, ми повинні чинити спротив його навіюванням і боятися ще більше. Якби Бог хоч на одну мить залишив нас і не супроводжував своєю ласкою, ми б загинули. Якщо знову намагається викрасти нашу довіру до Бога, тоді молімось з ще більшою надією: "До тебе, Господи, я прибігаю; не дай мені осоромитися повіки" (Пс. 31, 2). Мій Боже, на Тебе надіюся, вірю, що ніколи не розчаруюся і не буду позбавлений Твоєї ласки!" Ці акти недовіри до нас самих, а також акти посвяти Богові ми повинні складати аж до останньої хвилі нашого життя, просячи Господа, щоб дав нам святу покору.

Щоб бути справді покірним, не достатньо низько оцінювати себе і вважати себе грішником, якими ми є за природою. Правдиво покірний, – говорить Тома Кемпійський, – погорджує самим собою і хоче бути погорджуваний іншими. Саме цього навчає нас Ісус Христос своїм прикладом: "Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем" (Мт. 11, 29). Хто твердить, що є найбільшим грішником на світі, а потім обурюється, що інші ним погорджують, засвідчує, що є покірним лише на словах, а не у серці. Св. Тома Аквінський пише: "Якщо хтось болісно реагує, будучи погордженим, навіть коли б робив чуда, можна бути певним, що він є далеким від досконалості". Божа Мати наказала св. Ігнатію Лойолі навчити покірності св. Марію Магдалину Паційську. Ось повчання, яке дав їй святий: "Покірність – це вміння радіти всьому, що схиляє нас до самоупокорення". Зауважмо, що сказав: "радіти". Якщо наші почуття відповідають обуренням на погорду, то принаймні душею ми повинні радіти.

Як може не любити погорди той, хто любить Ісуса Христа, коли бачить, як Бог зносить удари, плювання в обличчя, як страшенно терпить під час Своїх Страстей: "Тоді вони почали плювати йому в обличчя та бити кулаками; інші ж били його в обличчя" (Мт. 26, 67). Саме з цією метою наш Відкупитель забажав, щоб на престолах не зображали Його у славі, але як розп'ятого, хотів, щоб ми завжди мали перед очима зазнану Ним погорду. Тому святі, дивлячись на Нього, раділи, коли ними погорджували у земному житті. Саме цього просив св. Іван від Хреста, Ісуса, коли Він об'явився йому з хрестом на раменах: "Господи, дозволь мені страждати і бути погордженим для Тебе". "Господи, коли бачу Тебе погордженим з любові до мене, не бажаю нічого іншого, тільки страждання і погорди з любові до Тебе".

А св. Франциск Салезій так говорив: "Спокійне перенесення погорди є наріжним каменем покори і правдивої чесноти". Якщо хтось вважає себе духовно зрілим: коли молиться, часто приймає святе Причастя, постить, умертвляє себе, а при цьому не може знести однієї образи, одного слова, що ранить, про що це свідчить? Це означає, що така людина подібна до хиткої тростини – нема у неї ні покори, ні чесноти. Якою ж тоді є душа насправді, яка наче любить Христа, але не хоче стерпіти жодного упокорення з любові до Нього, хоч Він з любові до неї витерпів стільки образ? Тома Кемпійський у своїй чудовій книзі Наслідування Ісуса Христа" пише: "Якщо дуже сильно гидуєш упокоренням, це означає, що ти ще не помер для світу, не має в тобі покірності і не маєш Бога перед очима. Хто не має Бога перед очима, тривожиться кожним почутим словом погорди". Ти не маєш можливості зносити биття по обличчі, ані ран заради Бога, знеси хоча б якесь слово погорди!

Дивно виглядає той, хто часто приймає святе Причастя і водночас ображається на будь-яке слово, що принижує його! І, навпаки, наскільки добрим прикладом є той, хто, будучи погордженим, відповідає люб'язно, заспокоюючи кривдника, або не відповідає, не нарікає перед іншими і завжди має спокійне обличчя, не виявляє ніякої гіркоти! Св. Іван Золотоустий каже, що лагідна людина потрібна не тільки собі самій, але й іншим, як приклад толерантності і вміння приймати погорду: "Лагідний потрібний собі й іншим".

Тома Кемпійський, порушуючи цю тему, перелічує багато ситуацій, у яких ми повинні упокоритися: "Коли інші будуть промовляти, будуть вислухані, ти ж – погорджений. Коли інші отримають те, про що просили, а тобі відмовлять. Коли інших будуть звеличувати, про тебе будуть мовчати. Іншим доручать обов'язки, а тебе визнають нездатним до будь–чого. Це випробування, якими Господь хоче випробовувати свого вірного слугу, щоб пізнати, наскільки зможе опанувати і заспокоїти себе. Твоя природа часом зазнає смутку, але багато здобудеш, якщо все це знесеш у тиші".

Св. Йоанна де Шанталь говорила: "Справді покірний, бачачи себе упокореним, ще більше упокорюється". Насправді, покірна людина ніколи не вважає себе достатньо упокореною, бо знає, на що заслужила. Таких Христос називає блаженними, не поважаних чи шанованих почестями у світі, чи шляхетного походження, або освічених і владних, а саме відкинених, переслідуваних, обмовлених світом, бо для них приготована, якщо все терпеливо знесуть, велика нагорода в небі: "Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі" (Мт. 5, 11 і 12).

Передусім мусимо бути покірні, коли картають нас настоятелі, а також інші за негідні вчинки. Тоді деякі схожі на їжаків: коли ніхто їх не торкається, поводяться спокійно і лагідно, а якщо настоятель чи приятель зверне їм увагу на якийсь їхній недобрий вчинок, покриваються повністю колючками та ображено відповідають, не визнаючи правди і стверджують, що не заслужили на догану. Тому, як наслідок, ворогом стає той, хто звертає їм увагу на недоліки. Такі подібні до хворих, – каже св. Бернард, – які злостяться на лікаря, що лікуючи їхні рани, завдає їм болю. Свята і покірна та людина, – твердить св. Іван Золотоустий, – яка отримуючи догану, жалує за вчинений гріх. Гордий також шкодує про це, але тільки тому, що викрито його ваду – стривожено відповідає гнівом і злоститься на того, хто зауважив її. Св. Филип Нері давав кожному звинуваченому чудову пораду: "Хто хоче бути святим, ніколи не повинен виправдовуватися навіть на поданий йому неправдивий закид". Звичайно, за винятком ситуації, коли наш захист необхідний, щоб не дійшло до конфлікту.

Які ж заслуги має перед Богом той, хто, будучи несправедливо звинувачений, мовчить і не виправдовується! Св. Тереза твердила: "Душа набагато більше зростає і вдосконалюється тоді, коли не виправдовується, аніж тоді, коли б вислухала навіть десять проповідей. Не виправдовуючи себе, починає здобувати свободу духа і не журиться тим, що говорять про неї – добре чи зле".