Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Книга порад 2 страница




Коли я це пишу, за вікнами весна, у повітрі чується щось тривожне, і мені хочеться, аби ця весна не закінчувалася ніколи…

2

У 1988-му, коли Львів завирував мітингами і почали створюватися різні культурницькі товариства, Ярош раптом відчув у собі дух бунтарства і з головою кинувся у політику, але напередодні перших демократичних виборів до парламенту він помітив дивну і непередбачувану річ — переважна більшість кандидатів у депутати усіх рівнів були людьми недалекими, малоосвіченими, а часом і близькими до всесильного КГБ, який усюди мусив мати свої кадри. Насадив він їх і в середовищі демократів. Довкола найчільнішого проводиря руху за незалежність України закопошилися темні істоти з потойбічного світу, дивовижні покручі, заслані чекістами, яким залишалося тільки вчасно смикати за ниточки, що сягали у всі ділянки визвольного руху. Нагору вибилися різноманітні штурпаки, які у повсякденному житті не могли зв'язати докупи кількох розумних слів, зате, дірвавшись до трибуни, викидали гасла на голови зголоднілим за свободою масам. Оці всі недоучки, примітиви і таємні агенти дуже швидко відтіснили таких, як Ярош, лишивши їм тільки задвірки культури, яка відтоді ніколи так і не піднялася вище свого жебрацького стану, і коли Ярош побачив, хто саме став правити бал на цьому маскараді нового життя, то покинув політику і знову зосередився на науці.

Два роки, які він витратив на революційну боротьбу, писання агіток, промов, публіцистики, все ж не пропали даремно, бо ім'я його стало відомим. Йому запропонували місце викладача на кафедрі сходознавства, за рік він захистив дисертацію, а ще через п'ять років — докторську, студенти валом валили на його захоплюючі лекції. Сенсацією в науковому світі стали його підручник і словник арканумської мови, видані у Лондоні. Нарешті чимало таємниць арканумської мови було розкрито, клинопис розшифровано повністю, світ почав пізнавати не відому досі історію та літературу в значно повнішому обсязі. А відтак вибухнула ще одна сенсація, з'ясувалося, що таємничий рукопис Войнича з XV сторіччя, над яким билося безліч науковців, нарешті можна прочитати саме завдяки арканумській мові. Ярош декілька разів їздив на міжнародні наукові конференції, але дуже скоро зрозумів, що так можна пробамкати усе життя у поїздках та контактах, не встигнувши довершити задумане, й обмежився висиланням статей. З часу до часу він дозволяв собі якийсь ненав'язливий романчик, винятково аби позбутися накопиченої сперми, але ніколи не допускав до себе нікого ближче, вибудувавши між собою і рештою світу невидимий мур. Як тільки відчував, що партнерка по ліжку починає до нього проявляти глибший інтерес і вуркотіти щось про свої почуття, він або сам зникав, або доводив їхні стосунки до такого абсурду, що кидали його, головне при цьому не пояснювати нічого, не розжовувати, не бачити сліз і не чути нарікань. Студентки частенько намагалися з ним пофліртувати, і Ярош, хоча й не міг не милуватися юними привабами, але з усіх сил тамував свою пристрасть, боячись повені почуттів, яка, затопивши його, відбере дорогоцінний час, присвячений науці. Проте двічі таки вляпався у скандал. Вперше це було, коли дівчина, яку він покинув, спробувала покінчити самогубством. Спочатку Руся написала багатослівного вірша, в якому розповіла про свої почуття і про те, який він грубошкірий, і поклала його на столі в кухні. Потім дбайливо простелила мокрі рушники під двері, включила газ на всіх чотирьох конфорках і в духовці, сіла на підлозі, розкоркувала пляшку грузинського вина і стала пити. Алкоголь і газ проникали в неї повільно, та вона й не квапилася, бо знала, що ось-ось повернеться її мама з роботи, мама була лікаркою і не одну уже заблудлу душеньку врятувала. Так сталося і цього разу, Русю, причмелену не стільки газом, як вином, забрали до психіатричної лікарні, туди, виявляється, забирають усіх недійшлих самогубців, а що в її історії хвороби було записано, що вчинила це через нещасливе кохання, то тільки Ярош і міг її визволити з божевільні, узявши на поруки. Ярош не мав жодного бажання їхати туди та й не розумів, чому саме він мусить це зробити, їх уже ніщо не зв'язувало, на які поруки він її може взяти — одружитися чи що? Він вчитувався у її прощальний вірш, який передала мати Русі, і бачив, що усе це тільки гра, показуха. Вона намагалася його повернути, хоча він не давав їй жодних надій, між ними панувала чистої води фізіологія, Ярошу було зручно забігати до неї у перерві між лекціями, бо Руся жила недалеко від університету, натомість він її залучив до часопису, який редагував, вона могла, сидячи вдома, заробляти пристойні гроші, частина цих грошей були його власні, які він давав їй у вигляді гонорарів. Що ще він міг для неї зробити?

Провідини історичного закладу, який називався Кульпарків і не мав нічого спільного ані з культурою, ані з парком, а був лише покручем німецької назви Ґольдберґерґоф, справили на нього незабутнє враження. Сама лічниця містилася на мальовничій околиці, серед дерев і клумб, на деревах гніздилися ворони і голосно каркали. Від спроби покінчити з життям минуло два тижні, самогубиця зустріла його радісною усмішкою, мовби нічого й не трапилося, мовби вона тут не пацієнтка, а медсестра, усмішка її була навіть не так радісна, як ласа, здавалося, вона ось-ось його проковтне, наче обсмоктану карамельку. Виглядала вона чудово, хоч і була в халаті, але дбайливо зачесана й намальована, Руся взяла його за руку і повела сходами нагору, в якийсь сліпий коридор, де не було живої душі, тут вона притулилася до нього, й вони злилися у довгому пристрасному поцілунку, під час якого її рука ковзнула йому в штани, Ярош намагався боронитися, не тому, що цього не хотів, але його жахало це місце, знизу долинали голоси хворих, якісь крики, дзенькіт возика, яким розвозили обід, брязкіт баняків і мисок, запах зупи, тієї лікарняної, яка завше пахне однаково і якої ніколи неможливо зготувати вдома, усе це не сприяло любовному настрою, але дівчина будь-що-будь постановила собі отримати сатисфакцію, вона прагнула знову оволодіти ним, і коли вона повернулася до нього задом і задерла на собі халат, кинувши тільки три слова: «Я скучила. Давай», а під халатом виявилася зовсім гола, Ярош слухняно виконав її бажання, не минуло й трьох хвилин, як Руся застогнала і затремтіла, глибоко вдихаючи повітря, потім спритно розвернулася, присіла і зробила те, що робила завше, те, що в ній йому найбільше подобалося — готовність взяти в уста будь-коли і будь-де, хоч би й в автобусі. Усе це відбувалося на фоні невеликого вікна, яке виходило в парк, там прогулювалися хворі в піжамах, з часу до часу перетинали простір лікарі чи санітари, але Ярош був спокійний, він знав, що проти сонця їх неможливо було розгледіти, а ще він знав — те, що зараз відбувається, відбувається востаннє, більше він не буде з нею, а другу таку дівчину, яка б це робила без зайвих зволікань, будь-коли і будь-де, він уже, можливо, ніколи не зустріне, і це був ще один прощальний поцілунок, який він хотів затримати якнайдовше, тому дивився у вікно, на дерева, на гнізда ворон, на песика, який бігав парком, дивився без докорів совісті, бо дівчина й сама звеліла йому: «Не кінчай!», це було не вперше, коли вона влаштовувала такий марафон, раніше, аби він міг відволіктися і затримати оргазм якнайдовше, вручала йому томик Марселя Пруста і змушувала читати вголос, а сама методично помпувала і помпувала, демонструючи усім своїм тілом, усіма звуками, які видобувала з вуст, що робить це не так для нього, як для себе, що їй це в кайф, мовби перебувала під дією наркотику, а Пруст виконував ролю своєрідного тла для цієї проникливої гри на флейті. Цього разу Пруста не було, і Ярош, щоб не скінчити надто рано, заплющився й став декламувати собі свої переклади з арканумської поезії, декламував їх тихо, але дівчина своїм «угуканням» підбадьорювала його, аж поки несила уже було терпіти, і він випустив з себе усе, що намагався втримати, але вона не відірвалася від нього, не кинула, а, переставши рухатися, просто тримала в собі, у своїх гарячих вустах, аж поки він геть не опав і не вивалився з вуст. Ярош почувався, як п'яний, світ закрутився перекидьки, в голові гуло, хотілося сісти, хоч і не було куди, Руся була втомлена, сперлася спиною на стіну і спостерігала за ним з тріумфом, мовби перемогла його у важкому гладіаторському бою, при цьому вологі її вуста рухалися так, ніби смоктали цукерку, заковтуючи слину, вуста її продовжували ворушитися, смакуючи і ковтаючи, а потім вигулькнув збитошний язичок і облизав їх, повільно і звабливо, гейби провокуючи на продовження, але продовження так відразу не могло бути, і вона це розуміла, тому простягла руку і повела його вниз. У фойє сновигали хворі, з тих, що були «легкі», вони могли вільно пересуватися, виходити в парк і дивитися телевізор. Ярош іще мав зустрітися з головним лікарем і підписати якесь зобов'язання, що буде опікуватися Русею, та, коли він простував до кабінету головного лікаря, його перехопила якась вродлива дівчина з розкішним світлим волоссям, халат у неї на грудях розійшовся, оголюючи повні перса, в очах палав загадковий вогонь, вона залопотіла: «Ви мусите мені допомогти. Вони тут знущаються наді мною — колють якісь заборонені препарати. Напишіть про це. Ми всі тут, як піддослідні морські свинки». Кажучи це, вона все тісніше притискалася до Яроша, руки її були в кишенях халата, і вона ними розвела поли унизу, але яка там чекала несподіванка, Ярош не встиг помітити, бо наспіла Руся і відтягнула дівчину від нього.

Головний лікар довго розпитувала Яроша, у яких він стосунках з «хворою», чи відчуває свою провину, чи буде пильнувати її, щоб не допустити наступних рецидивів, Ярош з усім погоджувався, аби-но скоріше того всього спекатися, потім підписав якісь папери, і щойно тоді його відпустили. Наступного дня Руся зателефонувала і радісно повідомила, що вона вже вдома і він зможе її провідати, додавши: «Ти ж знаєш, що тебе чекає? Я голодна і спрагла. Якщо не нагодуєш мене, я помру». Ярош не прийшов, але вона не переставала телефонувати, він відчував, як під час кожної розмови з нею його прутень настовбурчується, і він ледве стримується, щоб не зірватися й поїхати до Русі, до того ж вона розмовляла з ним не так, як звикле, а таким звабливим, млосним тоном, мовби потягуючись у ліжку, ще й мальовничо описуючи, де при цьому лежить її ліва рука і що робить середній пальчик. Але Ярош розумів, що коли піддасться ще раз цій спокусі, то не вирветься так просто, Руся була дівчиною екзальтованою, часто влаштовувала істерики, двічі пригощала його ляпасами, а раз навіть намагалася облити окропом, Ярош ледве зумів ухилитися. Хоча після цього обливання усе, як і завше, завершилося палкими любощами просто на підлозі, але так далі продовжуватися не могло, і він гнав будь-які думки про неї. Відтак почали лунати інші дзвінки з погрозами спалити хату, облити його кислотою, прийти в деканат і розповісти всю правду про нього, звинувативши в сексуальних збоченнях, влаштувати гучний скандал на весь університет: «Я стану перед входом до універу з плакатом, де буде написано, що ти небезпечний збоченець і сексуальний маніяк». Ярош був переконаний, що вона на це здатна, і, з острахом наближаючись до університету, роззирався надовкіл, чи не побачить розлюченої фурії з плакатом. Однак минулося. Погрози зависли в повітрі, так ніколи й не втілившись у життя. А небавом Руся знайшла собі іншу жертву, правда, знову з-поміж викладачів університету, таким чином не випавши з Ярошевого поля зору.

В

Розваг нам у дитинстві не бракувало, будь-який невинний ранок міг початися з сенсаційної звістки. Пригадую, якось ми саме з матінкою снідали, я — манну кашу з родзинками і медом, а матуся — яєчню зі шпондерком*. Аж тут:

— Пані Лесьова! Пані Лесьова! — почувся голос шимонової*, яка притримувалася давньої львівської традиції називати жінок за іменем їхнього чоловіка, хоч би навіть і покійного, а що мого тата Олександра кликали Лесем, то і вийшла з моєї мами пані Лесьова. — Біжіть хутчіш до Шпрехера*, — аж захекалася шимонова, — там щойно якась хулєра скочила з даху на брук.

— Йой! — скрикнула матуся і стала поквапливо накладати шпондерок на хліб, аби вийшла канапка, а це означало, що вона за мить буде готова вилетіти з хати. — І шо з нев?

— Та шо-шо! Пляцок картофляний та ше й зі шкварками! — Голова шимонової влізла в наше вікно, за кожним словом заковтуючи повітря, наче риба, яку витягли з балії. — Я щойно звідти, спеціально прибігла, жиби вам оповісти, і біжу назад. То той шпондерок, жи ви його перед Великоднем вудили?

— Той-той, ви вже його смакували. Прецінь дала вам такий шмат — на півліктя, нє?

— Жиби аж на півліктя?

Але матуся вже її не слухала, а хутенько вбирала сукенку і шукала мешти, наостанок матінка насадила на голову перуку, з якою вона, виходячи на люди, не розлучалася ніколи. Та перука була така висока, що матінка в хаті мусила завше пильнуватися, аби не зачепити нею одвірок. Якось я сказав: «Мамцю, ну нащо вам така висока перука, таже вона скидається на бузькове гніздо», на що мамця відказала так: «Стуль си писк і дурно не пашталакай, при моєму куцому зрості я мушу або мешти на високих підборах носити, або високу перуку. Я вибрала друге». А потім ми бігли Клепаровом і мама кричала кудись у небеса:

— Голдо! Ґолдо! Ґолдо!

З вікна на протилежному бальконі висовувалася голова пані Ґолди в папільотках*:

— Шо ся стрєсло?*

— Біжім хутчіш до Шпрехера, там щойно якась хулєра скочила з даху на брук.

— А йой! Вже біжу!

За мить пані Голда, тримаючи за руку Йоська, мчить разом з ними, її голова й далі у папільотках, і вся вона розтеліпана, навіть різні капці на ногах — один червоний, а другий білий. Пробігаючи Городоцькою, мама верещала:

— Ріто! Ріто! Ріто!

А Ґолда на Браєрівській:

— Ядзю! Ядзю! Ядзю!

А коли з вікон висовувалися розпатлані голови Ядзі і Ріти, то мама і Ґолда повідомляли їм фантастичну новину про трафунок під Шпрехером, і за хвилю ми вже чули тупотіння їхніх ніг, та не тільки Ядзі і Ріти, але і Яська та Вольфа, бо як же без них, така-а подія: стрибок із хмарочоса Шпрехера без спадохрону*!

Не так давно там уже відбулося фантастичне видовище, коли до Львова прибув Людина-муха. То було 1929 року, всі газети писали про славетного акробата-линвоходця, який мав на ровері проїхати дахами кам'яниць від готелю Жоржа аж до площі Академічної, а простір поміж будівлями збирався пройти по линвах. Людей збіглося — тлуми і тлуми, і от, коли акробат пройшов по линві між двома наріжними будинками на початку Хорунщини*, а потім під бурхливі оплески глядачів зіскочив на дах кам'яниці, в партері якої містився славетний сніданковий покій* пані Теличкової*, то послизнувся і впав на брук, забившись на місці. Дах виявився мокрим після дощу. Але Львів не був би Львовом, якби після того не з'явилася вулична балада:

 

Приїхав ду Львова акрубата-муха,

Вліз на Теличкову і випустив духа.

 

Біля Шпрехера зібралося стільки роззяв, що не протовпишся, але мама притьмом розштовхала натовп ліктями, цідячи грізно крізь зуби: «Служба медична! Служба медична! Служба медична!» та волочачи мене за собою, а Ґолда, Ядзя і Ріта разом зі своїми пуцьвірінками не відставали від неї ані на крок, повторюючи ті ж чарівні слова, і незабаром уже все любенько бачили, як на долоні.

— Запізно, — зітхнула матінка, виймаючи канапку з торбинки, і мала рацію, бо тіло вже встигли накрити простирадлом, з-під якого тільки виднілося кілька тоненьких струмочків крові.

— Але коли трупа будуть забирати, то, може, простирадло знімуть? — з надією промовила пані Ядзя.

— Ніколи не знімають, — відказала моя мама тоном бувалого свідка безлічі самогубств. — Вони думають, що таким чином бережуть наші нерви. Але насправді мені було б куди спокійніше, якби я добре усе роздивилася.

— Ой, не кажіть, — зітхнула Ґолда. — Я аж вся затерпла.

— Шкода, що не маємо такого мосту, як у Нью-Йорку, — сказала Ріта, — там стрибають у воду мало не щодня.

— Бідна Полтва, — зітхнула матінка, — якби її не замурували, мали б і ми на шо ся подивити.

Поліціянти пильнували порядку і чекали, заки приїдуть санітари з моргу. Якийсь чоловік з капелюхом у руці та з глибокодумною міною задирав голову догори, мовби намагався зміряти висоту будинку, і не заспокоївся доти, доки якийсь шалапут-горобець не прикрасив його лисину грайливою хляпкою. Чоловік вилаявся, вийняв хустинку і став пуцувати лисину.

— Цікаво, то чоловік чи жінка, — поцікавилася матінка в якоїсь перекупки, що стояла поруч.

— Дівчина, — відповіла та і втерла рогом квітчастої хустини сухе око. — Така молода… Кажуть, через трагічне кохання.

— А йдіть! Ще й таке буває?

— Буває, буває. Зробив їй дитину, а сам чкурнув до війська.

— Я би му дала військо! — похитала головою матінка. — Ох, я би му дала! Я би поїхала до штабу, до самого військового міністра, до Пілсудського б дійшла, але би так не попустила. Шо нє, то нє.

— У нас таке неможливо, — сказала Ґолда, — у нас би такого всі відреклися.

Тим часом з'явилися санітари з ношами, увесь натовп враз напружився і посунув допереду, поліціянти розчепірили руки і закричали, що ніхто не сміє наближатися, але всі чекали, що санітари стягнуть простирадло. На жаль, марно, бо тіло занесли до авта разом із простирадлом, і тлум розчаровано й важко зітхнув.

А іншого разу ми з мамою самі стали очевидцями самогубства. Це було на Коперніка. Ми звернули увагу на якогось дивного чоловіка, що кілька разів у поспіху вибігав на балькон, зиркав додолу, зникав, зиркав і знову вибігав.

— Ой, ту щось муси бути, — сказала мамця.

І справді за хвилю той чоловік з'явився з сувоєм мотузки. Один кінець прив'язав до балюстради, а потім, насвистуючи, майстерно скрутив з мотузки петлю.

— Він буде вішатись? — запитав я.

— Здається. Але це не надто приємне видовище.

— Чому?

— Бо м'язи розслабляються і все, що в животі, вивалюється з нього зі страшним смородом.

Чоловік рухався дуже нервово, а при цьому мав такий бадьорий вигляд, ніби виграв у льотерею двісті злотих.

— Я б на його місці так не тішилася, — сказала мамця.

— А чому?

— Та тому, що той балькон на ладан дихає. Я то помешкання добре знаю — там жив колись пан фризієр* Помпка. Одного разу вся балюстрада йому на бальконі обвалилася. Ото він, аби вигідно продати помешкання, підрихтував балькон як-будь, а балюстраду зробили му з гіпсу. Там нема жодного металевого прута.

— Ой, то треба тому панові сказати, — щиро захвилювався я.

— Ну, спробуй. Хоча я таким фацетам* не йму віри. Йому поможи порадою, а він тебе потім обізве пулькатою ропухою.

— Прошу пана! — гукнув я, приклавши долоні до вуст. — Заждіть хвильку, не кваптеся. Тота балюстрада з гіпсу вас не витримає.

— Шо? Не пхай свого носа до чужого проса. Ти — міґлянц*!

— Мій син правду каже, — втрутилася і мамця. — Пан фризієр Помпка змахлював і зробив нову балюстраду зі звичайного гіпсу. Але як ви прив'яжете шнурка до того залізного ліхтаря над вашою головою, то буде значно певніше.

— Закрий клапачку, ти, пульката ропухо! — гаркнув чоловік роздратовано.

— А я не казала? — зітхнула мамця і зі щирим смутком стежила, як той накинув петлю на шию, покрутив туди-сюди головою, мовби припасовуючи її до шиї якнайзручніше, і скочив додолу. Летіти йому довелося трохи довше, ніж він розраховував, бо гіпс таки не витримав і тріснув, балюстрада обвалилася, а чоловік гугупнув на бруківку і зламав обидві ноги.

— А шо? — скрушно кивала головою мамця. — Теперички маєте неабиякий клопіт. Мусите лежати кілька місяців у шпиталі і хтозна чи не ціле життя шкутильгати. А якби послухали мене, то зараз би не стогнали і не сичали від болю. Ходімо, сину. Не можу дивитися на тих невдячних скурвих синів. Він думав, шо він комусь ліпше зробить. А тепер його бідна жінка буде з ним ціле життя мучитися замість того, аби файно поховати і знову заміж вийти.

3

Студентка, яка пізніше виросла на письменницю, приїхала до нього сама і повідомила, що він просто таки зобов'язаний допомогти їй з дипломною роботою, вона не має теми, їй ніщо не подобається, вона конче потребує його допомоги. Ярош порадив зайнятися творчістю Емми Андієвської*, у нього було кілька книжок, які подарувала йому сама письменниця, Надя відразу вхопилася за цю ідею, вийняла зошит і стала записувати мудрі думки пана професора стосовно майбутньої дипломної. На ту пору звечоріло, Ярош запропонував перекусити, у нього якраз була готова печена курка, а що їсти м'ясо без вина не випадало, то при цьому було спожито дві пляшки шампанського й одну пляшку вина. Надя підійшла до магнітофона, увімкнула музику і стала плавно й сомнамбулічно рухатися у якомусь лише їй відомому танці, Ярош і не помітив, як опинився біля неї, і вони продовжили уже рухатися разом, а потім їхні вуста зустрілися, а в той час, як їхні тіла притискалися усе тісніше, його права рука лягла дівчині на перса, а ліва на пружну сідничку. Завершилося усе тим, що обоє опинилися в ліжку, а що через сп'яніння Ярош довго не міг скінчити, то Надя виконала те саме, що й Руся, і Ярош подумав, що от знову йому усміхнулося щастя — втрачаючи лише здобуваєш. Після цього настав період палкого кохання, який припав на літо, Надя цілими тижнями жила в нього, аж поки Ярош не довідався одну неприємну річ. Сталося це, коли Руся запросила його до себе на уродини, він іти не збирався, але тут уже й колега, її новий кавалер, втрутився і переконав таки прийти. Ярош, можливо, зробив помилку, а можливо, й ні, що прихопив із собою Надю, у кожному разі завдяки цьому з'ясувалося те, що могло з'ясуватися надто пізно, наприклад, якби вони одружилися. На забаві до нього приклеїлася симпатична панночка і не відставала ані на крок, а тим часом Надя витанцьовувала з якимсь чоловіком, ровесником Яроша, з часу до часу вони виходили на балкон на перекур і, не перестаючи, мололи язиками; коли почало сутеніти, Надя сказала Ярошу, що погано себе почуває і їде додому, а новий знайомий її проведе, бо живе неподалік. Ярош не побачив у цьому нічого поганого, та як тільки вони зникли, симпатична панночка враз від Яроша відлипла і зайнялася кимсь іншим. Ярош запідозрив щось незрозуміле, але не надав усьому цьому великого значення, йому стало нецікаво, і він поїхав додому. А наступного дня зателефонувала Руся і повідомила, що усе на тій забаві спланувала вона і подругу підмовила зайнятися ним, а свого знайомого — Надею, порадивши Ярошу поцікавитися у неї, як вона провела час.

— Ну і як? — запитав він якомога байдужим тоном.

— Обслужила по повній програмі. Ось як! — задоволено розсміялася Руся. — Не віриш? Знаю, що не віриш. А що ти скажеш про бородавку на правому боці животика? Така досить немаленька бородавка, завбільшки з вишню. Колись її за таку штучку могли й на вогні спалити. Знак Диявола! А дбайливо вибрита розкішниця? Це щось тобі говорить? Гладенька, як у дівчинки. Саме така, як ти любиш.

— І де вони цим займались? На вулиці?

— Ні, у нього вдома.

Ярош поклав слухавку і відчув, як у ньому закипає лють, але лютився він на самого себе, що так по-дурному попався вчора в спритно розставлені тенета. Бородавка, вибрита розкішниця… Попередньої ночі Надя ночувала у нього, увечері попросила електробритву, а потім задемонструвала усю ту неповторну красу, далі вони кохалися… Ярош заснув, прикривши долонею її біле гладеньке лоно, він ще й досі відчував у пальцях тепло її шкіри… Але щоб комусь зробити такі відкриття, не конче було кохатися, той міг просто де-небудь у брамі її затиснути і помацати під спідничкою. Але коли зателефонував Надійці, там ніхто слухавки не брав, хоча вона мала бути вдома. Додзвонився лише о третій пополудні і почув її тихий, ледь розбірливий сонний голос. Авжеж, вона спала, їй так погано, вона перепила, кавалер її завів дорогою ще в ресторан, отам вона й набралась.

— А що ти робила в нього вдома? — запитав Ярош.

Дівчина мовчала. Він повторив питання.

— Я зайшла до нього, щоб зателефонувати батькам, що я прийду, і щоб не накидали на двері ланцюжок.

— Який сенс було попереджати батьків, перебуваючи за квартал від дому?

— Я була п'яна. Мені треба було витверезіти.

— Але розмовляти з ними захмеленим голосом ти не боялася. І коли ти прийшла додому?

— Десь біля першої.

— І спала до пів на третю? Щось я раніше не помічав за тобою такої здатності — спати чотирнадцять годин.

Вона мовчала. Він теж. Вичекавши хвилину, Ярош поклав слухавку. Йому було боляче, але час показав, що він міг зазнати ще дужчого розчарування, якби їхні стосунки продовжилися, бо розповіді про її любовні пригоди, які згодом почали долинати до його вух, свідчили про ту легкість, з якою Надя ставилася до свого інтимного життя, колекціонуючи пристрасті. Звідтоді минуло десять років, вона видала кілька книг, в одній з них серед героїв він упізнав себе, і хоча там було чимало вигадки і відвертої жіночої їді, сцена, де вони кохалися в кукурудзі, зворушила його, він пригадав собі, як то було, і відчув навіть вдячність за те, що вона нагадала йому про ті солодкі хвилини. Водночас дивувало, що вона й досі не може його забути, намагаючись звести порахунки та розставляючи в різних місцях книги знаки, за якими просунуті читачі могли б упізнати, про кого мова.

C

Коли посеред Ринку зустрічаються оздоблені квіточками і пір'ячками два капелюшки, це подія звична і повсюдна, на неї жоден перехожий уваги ніколи не звернув би, та коли докупи сходяться аж чотири капелюшки, о-о, тоді кожен дивиться на цю сцену, роззявивши рота, та ще й намагаючись вловити окремі фрази, бо ж очі під тими капелюшками аж горять, а їхні власниці лопочуть, не переводячи духу, захлинаючись словами і враженнями:

— Пані Ґолдо, як ся маєте!

— Ґут, ґут, пані Влодзю. Лікоть мені цілий день болит. А ось і паня Ядзя! Пані Ядзю, шо купилисьте? Каляфйори* нинька подуріли в ціні!

— То не каляфйори подуріли, а люди. Де ж бо такі ціни правити!

— Пані Ріто! І ви тут! Як то файно, жи ми ся всі докупи зійшли, нє?

— Я купила два телячі хвости, пучку кропу і петрушки.

— Буде зупа кропикова*?

— Я ледве-м зіпсованого коропа не купила. Питаю перекупки, чи він бодай ще живий, а та мені відказує: «Йой, пані, я сама не знаю, чи жива в такі тяжкі часи, то звідки маю знати, чи та риба жива?» — «А може, — кажу, — вона здохла?» — «Ай, та де здохла? Спить!» — «Спить? А я чую, жи шось від неї тхне». А вона: «Ай, пані, а ви коли спите, хіба за себе ся ручаєте?»

— А йдіт!

— Я їй по-жидівському і вона мені по-жидівському, і все одно бреше в живі очі! А мені так лікоть болит!

— Помастіт спиртом на ніч і замотайте в стирку. Хто б подумав: кільо воловини коштує вже шістдесят сотиків, моя сусідка, котра має чоловіка поштаря, купує на площі Теодора кільо за тридцять сотиків, але такі фляки*, то хіба може лигати її чоловік.

— А кільо хліба — п'ятнадцять сотиків!

— А таке дурне яйце — три сотики!

— Пані Ріто! Маєте фест модний жакєт.

— Ай, де там модний. Сама перешила зі старих шторів. Бачите, які френзлі?

— А що будете на Ринку купували?

— Сливки. Мій малий собі книдлі* замовив. Зі сливками.

— Ой, треба нам десь зібратися днями. Стільки новин!

— Тільки в мене!

— Пані Влодзю, та ми вже у вас останнього разу збиралися. Прошу тепер до мене.

— Ой, пані Ріто, нашо вам той клопіт.

— Не хочу нічого чути. Я спечу струдель.

— Ну, то до здибанки.

І ось нарешті капелюшки розходяться у різні боки і розчиняються серед яток Ринку, а там уже все шумує, гуде, злива голосів хлюпотить, розтікається, перетворюючись на різнокрилу какофонію, а серед того всього виділяються голоси перекупок, які здатні загулюкати будь-кого і нікого не бояться, у війну могли відрізати і німцеві, і москалеві, бо пишалися дивовижним даром — надзвичайно звинним язиком, казали, що як стала колись перекупка між вітряком і млином і стала пашталакати, то і вітряк спинився, і в млині води забракло, а баба все говорила і говорила, і ще ані одна перекупка на сухоти не вмерла завдяки безперервному тренуванню легенів, бо не дарма зранку на сніданок вона випивала кварту гарячого пуншу для зміцнення грудей і щоб голос не сідав. Я завше любувався тими поважними персонами, більшість із яких пережили не одного свого чоловіка і хутенько віддавалися за іншого так, мовби то були писані кралі, хоча переважно були товстулями, що дибали качиними кроками на слонячих ногах, перевалюючись із боку на бік. Тлусте надуте обличчя бурячкової барви, обвітрене й присмажене сонцем, надзвичайно живі проникливі очі, які будь-якого покупця вмить оцінять з голови до ніг, пухкі руки з м'ясистими ковбасками пальців, які спритно ховають гроші поміж два великі бальони грудей. Кого така краса могла привабити? А однак овдовіла перекупка недовго переймалася самотністю, і вочевидь причина тут крилася у її зарадності, умінні заробити на хліб і собі, й дітям. Ось я прислухаюся до суперечки і чую, як перекупка кепкує з якоїсь пані: «Дивіться на неї! Ото мені купець. Має їдного злотого в кишені, а хоче цілий базар закупити. Ото мені пані з Буська! В плечах широка, внизу вузька!», а тим часом друга: «Та пані добродійко, та я ж теж мушу за товар платити, крутитися, виставляти векселі, зволікати, обіцяти: завтра, завтра, але ж колись і я сама мушу заплатити, нє? А податки? Хто за мене їх заплатить? Та ж я бідна жидівка, маю хорого чоловіка і самі цуреси. Хіба то я тоті яйця зношу чи сир роблю? Я би ніц не мала проти цього, але так не є».


Поделиться:

Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 58; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.005 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты