Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Еней і життя інших




Юрій Косач

Присвята Ірені Л.

I

Мені притаманна деяка злосливість, недоречна для цілої моєї постаті, що могла б робити враження перевтілення доброти, але ця злосливість — це відсвіт моєї безбарвної натури. Я хотів бачити ефект зустрічі Галочки з Іриним — нехай подарують мені цю витівку — але це розвага, це розвага піти іноді наперекір долі. І може, може це — мій невеличкий, мій нікчемний тріюмф Калібана.

Я вчора пробачився перед Галочкою спішним відходом. Але це було й на руку — вона ждала Фреда. Я так хотів уже привітати її з одержанням американської візи — це ж зовсім був мій сон з в’язничної камери — сонцем обдана пристань, пришвартований пакебот, поруччя східців, по яких сновигають морці в білому, мускулисті, осончені пареньки з кирпатими носами, небо аметистової синяви з червонавим відтінем, а шквар прохолоджують віяла пальм — в цьому видиві не було нічого окресленого, нічого названого, я гадаю це була тільки далека ремінісценція скравків колись баченого, це не важливо, але Галочку чітко я бачив поруч джентлмена в білому, сливе фільмового, сливе журнального красеня. Вона сміялась, слухаючи розповіді про це келійне маріння, я хотів підкреслити ним мою цілковиту зрезиґнованість з яких небудь інших ролей, крім Енеєвих, «батьківськість» моєї любови до неї, об’єктивну приязнь — бажання «якнайяскравішого щастя».

Вона гладила собаку й ми проходжувались по стежці, між шипшиною, її дім над Ізаром полонила шипшина. «Dornr?schen» — можна було б назвати Галочку, це було б мило, сентиментально, з далекої бідермаєрівської німецької старовини казок, золотокосих ундін, замків на шпилях. Шипшина цвіла й відцвіла — кармазинові платки лежали на ріні, й ми топтали їх, вони причіплялись до лап собаки, й вона їх смішно струшувала. А втім це був запущений садок, як і всі тут, на Мавлькірхенштрасе, де, почавши від мосту, вдаряє суцільна зеленява, де губляться руїни, нашвидку поправлені павільйони, що стали мешкальними, й чудом зацілілі дімки, вілли в непевних стилях перелому діб. Бур’ян, лопухи, кропива буяли на купах румовищ, хлопчаки підбивали ногами, мов футбол, пусті консервні бляшанки, й лиш де-не-де з зеленяви, замлоєні серпневим шкваром, визирали з люльками дерев’яні обличчя господарів з далекими нетутешніми очима. Баварці — мопси з голими колінами, з ображено-здивованими, надутими губами, проходили повз садиби, зідхали: скрізь осьде, в Богенгавзені була мерзота пустків’я. Час закляк на румовищах, на заржавлених частинах танків, що між ними весело гороїжився молочай, час, як ледар, ледве шелевів над тремтом низької листви, густим пахом лип.

Я приходив сюди від деякого часу частіше, сливе щодругий вечір. Моя приявність нікого не бентежила, я зрівнювався в правах із господарем-мопсом з його рохканням «Gr?? Gott», з сетером Пінокйо, що в нього очі були барви свіжовимитих пивних пляшок. Я сходив з трамваю, що тоскно дзвонив, здіймаючись під гору, залишав ліворуч сад із боннами, вояками й дітворою — цей сад завжди нагадував Галочці Київ — Липки — ішов праворуч, А просто — плив Ізар. Він не міняв кольору — стояли літні дні, без того невгавного бігу хмарин, що так докучали, так застили мені сонце на півночі. День, сліпучий кришталевий пугар, глядівся в Ізар. А Ізар, минаючи неспішно мости, повагом бився об камінь берегів — звикнувши до тієї сірої, кам’яної нудьги-неволі, й безпересталі, але й без надхнення линув поміж двома стінами зеленяви (ів, осокорів) в серпневу склистість далечині, здригаючись іноді білими пругами піни й аж видзвонюючи своїм дивним кольором, своїм кольором, свіжим, як далека первісність гір, незайманих праісторичних діб, як прохолодь соняшної жаги. Кольором чудесного стопу скла й металю.

Я доходив до хвіртки, зовсім схованої в кущах, вона рипіла. Якби перед домом стояв автомобіль, я міг би знати, що Фред уже , й подумав би — йти, чи повернутись. Бо я уникав зустрічей втрьох, втім зовсім непотрібно, бо ані вони мені, ані я не перешкоджали. Але автомобіля не було, й я, тим радісніший, входив у подвір’я, у невеликий квадрат моріжку, затінений липами, що звисали з сусідніх дворів кучерявою масою листви. На моріжку звичайно лежали, граючи в карти, співмешканці дому — Катя й два пареньки, один з чорними бурцями, глибоко осадженими, теж чорними зікорками, другий лисавий, певніший себе, типу спекулянтів з під Бісмаркового пам’ятника.

Вони відводили мене насмішкуватими поглядами, треба згодитись, що, на їхню думку, моя поява й моя роля, осьде, особливо в приявності Фредa була недоречною, поготів комічною. Сетер Пінокйо вибігав мені назустріч і ставав на задні лапи, передніми він спирався об мене й пробував лизнути мене в ніс і щоки, від чого я запопадливо ухилявся. І з ним разом, не влічаючи товариства чиїхсь безвласницьких курей, що не сахались від мене, а навпаки, люб’язно кудкудахкали, не влічаючи голомозого Івасика, мешканця офіцин, істоти, мабуть, чоловічої статі, але постійно зодягненої в дівочу сукню, тобто сорочинку, обстриженої під машинку, тому, що «волосся погано росло, казала мама», — я увіходив у помешкання Галочки.

Я марив, я уявляв себе в краплі з Ізару, взятій під мікроскоп, я передбачував зеленоокі привиди наяд, тихо шелевіючі волоконця, що стали несподівано гігантичними водоростями, я бачив чертоги, грані хрустальних, салатноколірних стін, а між ними свічіння променів, що ламаються, доторкнувшись поверхні. Добре. Я підходив ближче — з вікна била хвиля липового паху, море зелені, рудість променів тремтіла на завісах, нехай і мереживо, нехай і волоконця блідозелені здовж стін, нехай наяда. Мені хотілось читати вірші Гайне. Галочка стояла плечима до вікна, її обдавала руда злива, й проти цієї непроханої навали пушок на її руках і на шиї, біле коріння волосся, взятого жгутами д’горі, шаріючись, мінився й мигтів. А втім це все (крім голубіючого вгорі зеленоблідого, криштaлевого чертога — втім і це була тільки моя власна вигадка, наскрізь нереальна), — і мигтіючий пушок, і браслет на перегині руки, й дещо випнуті губи, що начеб завжди на щось дмухали, — були мені знайомі, давно знайомі, як хвиля молодости, що знечев’я захлистує плавця своєю шаленою синявою. «Добре, що ви прийшли, я вам заграю Гіндеміта, Енею.» . . .

II

Приявности Галоччиної матері Ганни Олексіївни тоді так не відчувалось, хоч вона виходила дрібними крочками з другої кімнати й сідала окрай вікна, упершись у мене своїми чорними очима, блискучими, як голівки шпильок, вся подібна на велику чорну, оксамитну мишу, з білим мереживом на шиї й з льорнетом на довгому ланцюжку, її час спинився на якомусь 1913 році, і високоносність петербурзького пансіону й надземність Зимового палацу не знищили ці тверді роки, ці довгі роки, що в них розтанув димок пароплава в бірюзовому ранку в рейді Костантинополя й знітився жар беоґрадського Каліміґдану й бузкова перспектива Єлисейських Піль. Вона починала здебільша по-російськи спогадами про весну в маєтку? на Чернігівщині, а коли Галочка серед контрапунктуючої, дисонансуючої фрази Гіндеміта кричала ій: «Pourquoi parles tu russe», — Ганна Олексіївна розсіяно кидала: «Не всьо лі равно, Ґалочка» і спроквола, немов вростаючи ще міцним сопраном у мелодію наталкополтавської мелодрами, переходила на розледарюючу, хвилястосонну мову Терпелишиного стилю — о quel style, o quel style!... кричала знов Галочка, її брови розбігались і збігались — вона завжди буде мучити свою матір, ця неслухняна дівчинка.

Але я непорушне слухав, мов Будда, я сидів, заклякши, бо кінець-кінцем, це все було теж знайоме, як і цяцьки, — етапи мандрування по здибленій Европі, ці слоникн з вулиці Ріволі, це намисто з Заґребу, ці мушлі з Венеції, — «ця дівчина мене зажене в могилу» — «але чому, Ганно Олексіївно» — встрявав я глухо, непричетно, зовсім не бажаючи бути суддею — я це говорив із чемности, бо втім мої думки бігали за Галоччиними пальцями, за клявішами, що зойкали, тьохкали, квилили, завмирали, і разом із Галочкою розумів, що нас кидає хвиля, безжалісний бурун, у зеленотьмяну прірву й ще, ще, ще клекоче темний, аж чорний чорторий, щоб вирватись, виплеснутись іскрокаскадним квітником.

Чорна миша з мереживом викочується, мов на коліщатах, з кімнати й за хвилину знов укочується з тихесеньким дзвенінням порцелянових старовинних чашечок і з прозоромалиновим варенням на тарілочках. Я зберігаю межі пристойности — я не кричу з захоплення, бо я страшенно люблю малинове варення. «Перегорніть ноти!» Я підходжу, я схиляюсь над Галоччиним плечем — воно в пунсовому рукаві, я бачу Галоччине обличчя зосереджене зукоса, з клаптем русявого кучеря біля вуха, з яминкою на щоці, колос вій, що кидає тінь, рівний віддих грудей. «Це важко, це дуже важко…» Вона хотіла б заплакати вмить. Кожна жінка, наближуючись до мистецтва, відчуває свій дилетантизм, якого не сила перебороти. Їй прикро — я міряю довгим кроком кімнату, запалюю цигарку, дивлюсь на дим, що полинув до вікна, на двір, над Ізар, повз завісу. Мені шкода її — втім тільки жінки. Але вона за мить уже їсть варення. Малина такого ж кольору, як і її уста.

— Ми сьогодні одержали листа з Америки, від Міші — заявляє Ганна Олексіївна. Міша — це професор Гарвардського університету, Галоччин дядько, що вславився многотомними працями з історії Візантії. Галочка сміється — мені теж хотілось — Візантія й Нью-Йорк, — але це звичайне дітвацтво, бо чому американські студенти не можуть бути візантинологами?

— Фред не має зеленого поняття про історію, говорить Галочка, він знає історію тільки з фільмів, наприклад, Генріха VIII, Катерину…

— Взагалі цей твій Фред, завважує чорна оксамитна миша; нехай от Вадим Васильович (це — я) посвідчить, інтересуєтся лі чем-нібудь цей твій Фред, крім футболу й боксерських матчів? …

Я виступаю з лицарською міною:

— Vous me permettez, comtesse, mais vous exag?rez — je trouve que Mr Fred est un gentleman tr?s instruit . . . він багато читає, він добрий фахівець …

— Mais je ne parle pas de cela, .перебиває мене Ганна Олексіївна, я не говорю, про спеціяльність і фах але про загальну освіту й круг зацікавлення. Et ses mani?res!… Effroyables!...

— Він є милий малий ведмідь з ногами на столі, говорить Галочка, сміється й дивиться на мене.

Я, звичайно, в глибині душі не поділяв би її думки, хоч цей Фред супроти мене поводився без закиду. Жування ґуми, несподіваний вибух реготу, пританцьовування й поклепування себе по стегнах — це врешті дурниці, не гідні уваги. Ми пили з ним і курили, ми співали й грали в покера, й цей хлопець був мені безмежно товариський.

— Він вчора освідчився мені — —

Я б почув у її голосі ледве помітну тінь смутку.

— Що ж, це блискуча партія, холодно сказав я, здається, Фред належить до дуків Віндзору в сталевій галузі…

— Його батько директор М’ясокомбінату …

— Але взагалі ця Америка, й Ганна Олексіївна завзятуще поколотила ложечкою; я б воліла повернутись до Канн, коли б…

— Коли б, коли б!…

Ця дівчинка була розумнішою — —

Ганна Олексіївна взагалі дуже мало знала про цю дівчинку. Вона дивилась на неї, прижмуривши очі й посміхаючись куточком уст — Ганна Олексіївна тільки так і дивилась на неї — на малу збиточницю, шо виростала під чужими небами й вглитала в себе пахощі далеких мандрівок і від бивалась від дому, старого дому в тінях шляхетських, йовіяльних літ.

Вона знов сіла за фортепіяно. «Ви йому дали відповідь?» — наважився я. Вона взяла трель — від cis-moll. «А ви любите його?» Знов трель. «Мені здається, він вам сподобався…» Знов трель. І потім буряно, буряно акорди за акордами. «Завтра буде відповідь» — вона підійшла до вікна. Ганна Олексіївна тихо знялась. «Завтра я прийду до вас з одним…» — тоді сказав я їй. «Хто такий?» «Таїна, таїна, таїна.» «Ну, скажіть — ви!…» Ганна Олексіївна, змітаючи з стола, морщила чоло. Вона думала про м’ясний концерн — ні, ідіотизм. Америка, ні — краще старі Канни, шелест пальм, старовинні вілли, останні діяманти, дев’яностолітні генерали, голубиний тал у церкві, — ні, — краще спокій але добре, що Міша в Америці, добре упосадовлений, якби не він, що б це було — ні, жах, жахіття … Геть з Европи, з цієї вічної, неспокійної, неслухняної Европи.

Мене могло б цікавити Галоччине ставлення до цієї проблеми одруження, але вона не чула мене чи вдавала, що не чує. Як завжди, довкруги цієї дівчини існувала безліч здогадів, але котрий з них був правдивий … І я, не наполягаючи, згодився з Ганною Олексіївною, що Америка врешті теж непогана країна й, якби були можливості людського існування, то американцям можна було б подарувати деякі речі, бо в основному, — я буквально переказую думку Ганни Олексіївни, ils tous sont tr?s gentils, et il faudrait seulement les bien comprendre, enfin l’Amerique c’est aussi un pays.... Після цього Ганна Олексіївна розтанула, так, розтанула в присмерковому тумані — вона задрімала, метикуючи, й я спостеріг, що Галочка не грала вже довгий час: вона сиділа при фортепіяні й дивилась крізь вікно, поверх листви, в темніючу синяву.

III

Ми колись то, одного вечора, розглядали Галоччин родинний архів — пожовклі фотографії, обличчя й постаті кремезних бородатих генералів, повновидих добродіїв у партикулярному одінні з вусищами, вусами й вусиками, огрядних паній, убраних за модами 70-их, 90-их і 900-их років, врешті листівки з видами найрізніших міст — я розумів, звідки цей повів солоного, гострого вітру, що йшов іноді за шелестом Галоччиної сукні, я розумів — в її очах вилискували вогні далеких портів, тривожних потягів. І потім на карточці котятко, я подумав про Париж, про Люксембурзький сад з водограями, з басейном, де хлопчаки пускають човники, ці хлопчаки, що, мабуть, сьогодні вже капітани, потім затінена криниця Медічів, руїни абатства Клюні й вмліваючий у сонці майдан Конкорд зі сліпучобілим піском, що шамшить під ногами. Галоччиного батька я не міг ніяк зустріти, він ще жив кілька років після нашого знайомства з нею, але він був промітним інженером-промисловцем, що жив у поїздах-експресах, принагідно заїжджаючи до Галочки, що з Ганною Олексіївною намагалась здоганяти батька, кочувала з однієї країни в другу, завжди нашошорено, завжди готова шарпнутись далі, хоч би й у безвість. Ми перегортали листки альбомів, і я зовсім рельєфно бачив, як Галочка — котятко сидить під велетенською терасою в кафе на Авеніда дес Реставрадорес у Лісбоні, як вихиляється з балькону на Віа Джанікольо в Римі, як іде в ліцей в Льозанні, і я закривав очі й марив: колись я хотів бути вітрищем-торнадо, що до болю заціловує сухі уста, я хотів колись бути місячним променем, щоб замінятись, упавши на асфальт Берліну у смарагдовий легкий пил, знятий її черевичком, я колись хотів — —

— Вадиме Васильовичу, промовила Галочка й зморщилась, — їй так важко було звикнути називати мене ще й по батькові — може краще тоді вже Monsieur Vadym або просто, Енею вам це завжди підходило… ми приречені бути d?racin?s — вирваними з ґрунту, чи не так? Уперте хотіння долі, й ми нічого не порадимо, ми скоряємось — у нас не може бути батьківщини й навіть, коли б вона була, ми будемо чужі їй…

— А ви забули про Антея? …

— Я не забула, але вважаю цей міт перестарілим, він надто механістично символізує й пояснює обнову патріотичного чуття. Я стала українкою зовсім не тому, що побачила соняшники й вишневі садки, доторкнулась до зримого — до ясних зір, тихих вод — ви ж пам’ятаєте це? …

— Пам’ятаю, Галочко, але про це потім …

— Отже, не про це йдеться, не про антеізм, так мовити б. Україна була мені, а тепер ще більше буде казкою, далекою, далекою, сповитою в голубині імли, а крізь них продирається прозолоть. Або скажімо: Україна — шестикрил, драпіжний птах, гірський орел, що прилітає в сповнену загравами ніч і проквиляє, й кров сочиться, згустками падає з дзьоба … Це неспокій, це вічний бурелім, що в душі, й цим неспокоєм ми тавровані. Є в цьому одержимість, є й приреченість. І трагізм нашої доби — нас, безґрунтян, нас — d?racin?s, нас — гнаних, мов перекотиполе, нас — м’ятежних і метушливих. Це, звичайно, романтично, але — нежиттєво.

Я нахилився над альбомом, я не міг приховати мого схвильовання: я давно вже не чув, щоб вона говорила про ці справи.

— Кожна революційна ідея — романтична й породжує покоління романтиків, Галочко, — поки не перестане бути революційною. Тоді настає маразм або золотий вік Перікла. Наше призначення — терпіти в проміжній добі. Але навіщо ви розпочали цю розмову? Хіба ми не зареклись? …

— Це чисто теоретично, Енею, мені йдеться про деякі визначення. Про окреслення деяких духових станів, що були досі імлистими, нез’ясованими, неназваними. І потім ідеться про деякі постанови.

— Ви хочете життя, віч-на-віч? ..

— Може й так.

— А скоріше — «ідеологічного» виправдання? . . .

— Це ні. Ви знаєте самі, що я надто люблю сміливість, щоб ховати якийсь полохливий егоїзм за «ідеологічні виправдання» … Я хочу — я й можу, ви це знаєте, Monsieur Енею .. . І облишімо й облишімо.

Я завважив, що вона хотіла жити за скляною стіною — аджеж і я думав про кришталевий чертог, терем у зеленоводді, — але ні, тоді крізь стіну проривалась спокуса. «Галочко — я не знаю хотів я бути в ту мить спокусою, чи просто собою — як там не буде, але ви пам’ятайте наше: «тільки вірність.» «Мелодраматично» — вона відняла свою руку з холодним, синім прожиллям від моєї, що надто наблизилась — «Не забувайте — її очі зайнялись зеленавим відсвітом — не забувайте моєї рафінованости,мого надто зіпсованого смаку. Я не терплю яскравих кічів, солодких мелодрам і суперромантичної лірики. Заграймо краще в чотири руки». «Тихіше — там Ганна Олексіївна» — прошепотів я. «Ні, мама дрімає …» Маленька хотіла погодувати мене скорпіонами. Чи не ненавиділа вона інколи мене? Свою тінь, свою совість, що плелася за нею, по-псячому покірна, вірна. «Тільки вірність» — можна було б реготатись з моєї наївности.

Я підвівся й підійшов до вікна. Я знав цю жінку і не знав її — жінко, чи не імя тобі — Таїна? Хмарки надпливали, сонце заходило, обійняло їх пурпуром, хмари, мов барки, пливли в нескінченність, в байдужість, в розстай блідих небес.

IV

Я рідко заглядаю в минуле. Я, особливо тепер, коли знов наближаюсь до мистецтва, відчуваю його істоту — спрямованість у майбутнє. Проте, моє вчора й позавчора — нецікаві, вони обважнюють мене, вони заслоняють мені речі, людей і події завтрашнього. Я хотів би позбутись минулого, але я не можу — глузд історичного, це, здається, притаманність людини, менше або більше наголошена.

Але я перебираю спогади, як коштовні камінці, як чудесні камінці, що давлять грою граней, переливаються, жагтять у мене на долоні й кидають відсвіт на мої посивілі вилиці.

Я вмлівав од шквару на беоґрадському Топчідері так, як недавно в Сієррах Еспанії в ескадроні Ґрацієллі. Це ґраціозне ім’я неґраціозної ватаги рубашних кондотьєрів, які дали мені змогу збагнути істоту Кальдеронових драм і мальовань Пікассо. Я був закоханий в Еспанію, як у першу, провісну любов, але я мусів одного дня вивантажитись у Дубровніку, радіючи свічадом ажурного безжурного моря й чудом далекого манастирського дзвону. І третього дня я блукав по Терації, писав свої новелі на терасі преогидного готелю «Лондон» і пив далматинське вино. Воно було чорне, як кучері сербських красунь, що з сонними посміхами проходжувались, коли спадала спекота, й за темними віями таїли жагу балканського підсоння, ваготу турецької кормиги й мстивість королеубийників. Я вештався заулками, сходив униз до Каліміґданської фортеці, в мусулманську частину, я пив чай у каварні «Русский царь» і дивувався хмародерам, що виростали знечев’я над убогими хижками й одноповерховими дімками, що нагадували мені губерніяльне місто Житомир. А раз — мене взяла знемога: люте сонце лило оранжові потоки в мою кімнату, й на стіні, що ставала залізною, розпеченою до білого, рисувались контури виснених образів. Я западав у гарячку, перед очима мигтіли круги, більші й більші, — почвари в кругах виступали наполегливіше й глузливіше, любашні, невтомні в спорзних вигадках з’яви я сахався, я закривав голову руками, але з’яви невблаганно продирали мою плоть, виступали перед мої втомлені, почервонілі очі. Може я й голодував, Я западався в шарлатну прірву, я маячив і, крім імени Ґрацієллі, я не кликав нікого, а Грацієлля — це ж була назва відділу кулеметників, не більше. В цьому стані я побачив уперше Галочку. Я спочатку думав — це одна з версій моїх щоденних, щовечірніх галюцинацій, я хотів відштовхнути це обличчя з налитими устами, з ятаганами брів, що врізались в це високе біле, мов хмара, чоло, я відпихав від себе включив цілість цієї з’яви в неодмінний процес моєї недуги з її ненажерливим червоно-шарлатним панівним кольором, якого я зрештою як маляр ніколи не терпів. Але згодом я звик до Галочки, як і до Ганни Олексіївни. Так, я згадав — я ж був у них, бо мені ще в Парижі дали їхню адресу — це була моя далека родина, тільки їх не було тоді в Беоґраді, й я залишив їм картку, за якою вони й знайшли мене.

Я попав у другий круг з’яв — це вже була цілковита реальність — машкари з Гоголівської костюмерної — свинячі рила, воли, Бесаврюки, Вії, Солопії — я попав до беоґрадських малоросіян. Мені ( особливо, коли я став здоровим) було смішно,до розпачу регітно: ці люди не лічили часу. Вони спинились в березні 1917-го, носили генеральські лямпаси й довгі інститутські сукні, вони величали себе «Ваше високопревосходительство», «Ваше сиятельство» й святкували дні відзначені в «Царському вестнику», що виходив тут, як дні народження, смерти, одруження й миропомазання членів царського дому. Я попав у прецікаве товариство іхтіозаврів і птеродактилів, які з належною поблажливістю, але й з традиційною приязню ставились до мене, скоріше до мого імени, яке носили мої предки, давні знайомі цих людей. Ми говорили про маєтки на Чернігівщині й Полтавщині, так ніби вони існували й досі ,а ми з’їхались лиш на зібрання повітового дворянства, ми пили горілку, закусували, грали в вінта й танцювали, й я набув би собі слави доброї душі, коли б на балі, влаштованому офіцерами ляйб-ґвардії НН-ського полку я не образив генерала кн. Б.…» сказавши між іншим «великий українець Микола Гоголь» … «П-а-азвольте, маладой чєла — ек, как ви сказалі?» Я повторив. Генерал дивився на мене, ні, він поїдав мене очима, що поступово виходили з ямин. Я відступився, бо думав, що його вдаряє грець. Він багрянів, він наливався кров’ю як яблуко, як буряк. «Да как… да как ви смеете?» — заревів він, і біля нас колом почала збиратись юрба. «Ґаспада — звернувся він до голів пташачих, птеродактильних, іхтіозаврячих, кнурячих, гусячих — «Ґаспада, етот маладой челавек, етот.,. етот … пасмел заявить, что величайший русский писатель бил … но, ви подумайте…»

«Жєнонєнавістніком, ваше прєвосходітельство?» — услужливо прошепотів ґалянтний адьютант; «нет, ґаспада, ґаразда хуже, украінцем! Да, ви падумайте … украінцем!…»

Кулаки піднялись, обличчя збагряніли й вкрились потом — становище стало напружене — й я попросив дозволу відкланятись. Мене супроводила гробова мовчанка. Я поховав себе. Навіть Ганна Олексіївна зустріла мене на другий день кам’яно-непривітно. Ми говорили про все крім вчорашнього інциденту. Згадавши якось про Сорочинці вона ненароком підкреслила — батьківщина Гоголь-Яновського, великого і т. д., на що я чистосердо й уперто прогудів: «великого українця.»

Mais c’est ridicule, mon cher, j’ai jamais entendu que Nicolas Gogol avait ?t? un ukrainien… Expliquez-moi de la quelle raison vous partagez cette opinion toute ? fait obscure et ignorante .…

— Comtesse, почав я і оглянувся: в дверях стояла Галочка й слухала, завмерши. Я викликав тінь геніяльного Миколи Васильовича, я цитував уступи з Тараса Бульби з Шенрока, Розанова й Белого, я з захопленням громив добу Миколи І, я доказував, що Гоголь думав по-українськи, я твердив, що він глумився над імперією й Росією, я впевняв, що він ненавидів Москву і врешті — врешті — у Ганни Олексіївни заблисли перлинки сліз.

Le pauvre Gogol, quelle honte, о mon Dieu, mon Dieu.… Вона плакала ретельними сльозами вихованки Смольного інституту, але не могла прийти до слова: між нами була тінь невисокої, сутулої людини з золотушним обличчям, що викликала квазімод благословенної Аркадій, а тепер тихенько посміхаючись, слухала й мотала на вус. Я сподівався, що Ганна Олексіївна відмовить мені дому після цього ліричного виступу на гоголівські теми, але вона нічого не сказала. Навпаки, вона наприкінці, все ще з червоними очима, спитала мене, чи не супроводитиму я її й Галочку в оперу. І коли я відходив, безшелесно, мов тать, що вкрався в чуже дозвілля, в темряві коридору мене хтось схопив за руку «Дякую вам, mon cousin, за Гоголя й за.…»

Вона не доказала. Над рахманною гоголівською Оксаною блиснула заграва шабель. І я був гордий.

V

Галоччине прізвище було одним із тих, що не раз і не двічі зустрічається в аналах козацького барокко. Яке схрещення шабель, іскренність шабель у герці, який гордий профіль мужа в шоломі, яка римська virtus у простій поставі оборонця батьківщини — Ганна Олексіївна дала мені дозвіл почитати старовинні папери, що перетривали війну й революцію й тліли на горищі, серед непотрібного мотлоху. Алеж я спостерігав, що переді мною вже хтось читав ці старі папери, ces vieux papiers, як говорила Галоччина мати. Їх читав хтось, підкреслюючи червоним олівцем: «селцем Великая Весь володіти з людьми посполитими, на пригон з каждого двора в слободі Душатині по человеку вислать з конем уставичне, брати з Шаповалівки на рок осмнадцять осмачок жита, десять осмачок ячменю, двадцят три осмачки овса,…» і я зрозумів, це хтось із родичів Галочки, мабуть, судячися за маєтності, підкреслював назви слобід, сіл і хуторів, жалуваних царем сумирним пращурам Галоччиним, що не відставали від свого меркантильного віку. Але в інших актах, наполегливо читаних, підкреслювалось свіжішим олівцем інше:… «у светлейшої порти Отоманської найяснішого короля Шведського і Хана його милости єсть єдиная думка і ухвала аби Україна, заприязнишися з Кримською державою союзом armorum et animorum не знала жадного подданства, але вільною Річчю Посполитою зоставала» …

Я не міг дібрати, хто це писав, аркуш був знищений, обгорілий по краях, і я сидів на горищі задуманий, і крізь віконця в стрісі на мене плигали пустотливі зайці. Десь шумів цар-Дунай, а над білим городом, над білим каменем його Каліміґданської фортеці, пощербленими турецькими кривими шаблями, стояло непорушне оранжове сонце, як сито з жаром негаснучих іскор. Хто міг писати ці рядки? Я перебирав родовід Галоччиних пращурів — рвучких, битних хмельничан, що лили шляхетську бундючну кров, розрубуючи в кінних атаках гусарина-пана від плеча аж до леопардоної шкури під сідлом; фрондуючих, неспокійних духів Руїни, що тратили голову серед метушні гетьманів, але ще міцно тримали шаблю в руці; промітких колонізаторів Лівобережжя, вичікуючих полковників-кунктаторів за доби Батурина й Полтави; отих врешті жалібних на маєтності, на жалування богатіїв-егоїстів; врешті бравих секундмайорів у семилітній війні, генералів над Чортовим мостом, вольтеріянців, розенкройцлерів, якобінів, патріотів і царських слуг —

— Це писав гетьман Пилип Орлик до мого пращура, полковника Семена в пам’ятний рік 1711, намовляючи його пристати до народної справи…

І я зрозумів, оглянувшись — Галочка стояла наді мною, жовтий дрібний пил косинами, на соняшних релях, обрізував рами для її портрету; так, з пітьми віків, з клекотом гордого серця в той пам’ятний рік. За нею батуринської різні, побоєвище над Ворсклом, лайка й регіт салдат московського гарнізону і ганьба й ганьба неволі…

— Ми живемо більше в минулому, ніж у сучасному, не правда ж… Якою нікчемністю видається час, коли кров’ю писані слова й сьогодні свіжі, не зважаючи на мотлох політь, навалених на них!.. Минаються люди, минаються тіні, а сонце стоїть, як і колись, і люди не в силі не лиш перебороти, але й збагнути глузду позачасовости, що плеще, як ріка, без упину гонить свої хвилі, здається, такі проминальні, а такі однакові, врешті усе ті ж самі.…

І я переступив з Галочкою пороги незбагненого. За нами смілись з’яви Пїкассо, витівки каварняного дозвілля, сумбур сучасности — ми вступили в прохолодь синього присмерку над Флегетоном. Ми йшли бойовищами й коридорами замків на рубежах диких Піль, ми чвалували балками й не оглядались — за нами крилами, полум’яними крилами палали пожежі. Ми припадали до джерел, пили прозору, зеленкаву воду, й опилені, обпалені, ми підводились, міцні й сильні — далі, далі, назустріч вітрам, назустріч шаблям, назустріч Дніпровому скресові.

— Яка голубінь, друже!

— Яка провесна, Галочко!…

Полковники брязкотіли шаблями, хвилювалась голота, не опереткова, не стилізована, оселедцювато-жупанна проміжної, етнографічної доби, а мужня, сонценосна, як грім літавр, як рокотання слави;

«Галочко, яке духмяне це перевтілення, який п’янкий цей поцілунок минулого, яка обнова, яка чудесність!»… ми йшли знов поміж рядами запорожців у м’якому малиновому оксамиті, ми йшли повз шерег панцерної піхоти з мідяними ринграфами на грудях і раннє сонце гляділось в їхній блиск, ринграфа погнуло в бою копито ворожого коня хвацько брались руки за мушкет, за весло байдака, легендарна кіннота трясла вудилами, й назустріч нам ішов, промінюючи, посміхаючися, відставивши важке бурбонське підборіддя сам інфант еспанський, герой з-під Лепанта, братчик Війська Славного Низового Запорозького, мальтієць.

І тільки, коли потахали зорі й на курені, на козацькі camps volants на дюнах під Дюнкерком побігли потоки зеленого місячного ворожіння, коли гуд юрби, завмирав, нишкнув — ми повертались із мандрівки. Ця зеленава завороженість ще скалками таїлась у Галоччиних очах, в голосі-шепоті, яким говорила, мов боялась відганяти маріння, жагтіла пісня останніх загонів козацької кавалерії, що відходила в пісків’я Надкаспія, на віях тремтіла діямантова зірка — тиха сльоза.

І ми все ще сиділи над куфром із старовинними, поруділими актами По обгорілих, витлілих краях, по в’язаннях бароккового письма, по розчерках хитролобих крючків, сотенних писарчуків, дебелих полковників, бистроумних гетьманів, сочилась просинь наддунайського літа. Сонце з оранжового стало рудим, мов кров,запечена на вістрі. Павутиння снувалось срібленими ниточками від вікна до вікна. Шаруділи каштани, торкаючи черепиці на даху. Шамшів пісок по стежках, між клюмбами — це нас надаремно шукала Ганна Олексіївна. Хвіртка співала, Дунай сокотав — далі, за левадою, за турецьким валом. І я принишк, я боявся прогнати це живе мереживо сну й яву — я хотів, щоб до кінця, до безбарвного мого кінця, павуки засновували свої чудернацькі сіті на цьому горищі, щоб сновигали руді зайці по пилу й здіймали його стовп — його рівні, полум’яні мечі, а вони роздирали, розпанахували б півтемінь і щоб Галочка була тут, біля мене; видиво, що зійшло з теплого, зеленавого ґоблену в покоях пограничного коронного замку в Барі або в Кам’янці.

VI

Тихо гойдались поплавища на хвилях. Південь пропалював склистість хвиль, хвилі набігали й гребенями, мов лебединими крилами, вирівнювали брижі плеса, за ними навздогін гнались чергові, й так до вмліваючих від спекоти берегів докочувався їхній втомлений шепіт. Цар-Дунай обережно обіймав синім рукавом зелений острів проти Земуну, виходив на розстай і на зустріч з царівною Савою, вона, як змія, сталево-синьою лускою бурунів плескалась у плавнях; дівчата сиділи на каменюках, чесали косу, й мені, почулася пісня — Тихо, тихо Дунай воду несе…

Я малював у дозвіллі неспокійні пейзажики — все той самий білий Беоґрад з шумом садів, плямами-плямами бані Скупштини, рожеві дімки Топчідеру, димчаста мла над Земунським мостом. Дівчата глянули зукоса, їх розморювало дозвілля, але в очах мигтіла, не засинала дзвінкість дунайської хвилі.

— Підемо на баштани, чи що? …

За Дунаєм, в зелено-жовтому тремті лук, левад тихо мріяли хатки рибалок, баштанників. Там сидів, у комишах, курячи димарем очеретянки баштанник, херсонець.Він виходив мені звичайно назустріч, прикладаючи рапаву п’ятірню до бриля, й його довгі вуса підіймались — він сміявся беззвучно, тільки хрестик ходив на волохатих грудях, і мені, здавалось, що й тут застиг час, повис важучим крилом над білими валунами хмар, що я, як тисячу літ тому, не в серці соняшного Ядрану, а в Басарабії, проти усміхненого степового сонця. Баштанник частував мене сочистим, багровим кавуном, і ми дивились, як линуть журавлині клини до Адрії, як курличуть, пронизуючи хмари.

— Вони з України летять, Вадиме Васильовичу …

— Авжеж з України…

І баштанник, неспокійний дідуган, прибившись сюди невідь-як, через Ґалліполі, зідхав: аджеж це небо й таке й не таке, аджеж і ятір тут, льняний і повний, і кавун вилежиться удостач, але не таке небо над Ореллю, над Інгулом.

— Немає другої України — це правильно батько Тарас…

— Правильно, Демиде Гарасимовичу…

Ми зідхаємо; я переключився в косину його зеленого, баштанницького мислення, я біжу з ним по цій косині в степову далечінь, і синястий слід сокотить за нами в високій траві.

— Не всьо лі равно, Машенька…

Дзвенить дівочий голос за очеретом, відбивається від каменя. І я ловлю в цьому тягливому м’якому «Не всьо лі равно» миргородське звучання мови, блакить простодушного, лубкового краєвиду Аркадій, я хочу сердитись, хочу розгорнути комиші, поламати сухі комиші й сказати їм:

— Нєт, не всьо равно, Машенька, Дашенька, Сашенька… не всьо’ равно, мої любі, мої безталанні польтавки, «не чудєн Днєпр прі тіхой погоде», а ревучий Дніпро, а сердитий, як шквиря, як гроза в горобину ніч, що стряслася над нами Anno Domini 1917-го…

Чорні й волошкові очі статних — енківен подивилися б на мене зосереджено, спробували б бути поважними, а потім пирскнули б:

— Чудак какой то…

Я б сказав їм, я б спитався їх, чи «всьо лі равно» французові говорити понімецьки, я б марив про те, щоб кошовий Іван Сірко нагнав їх потурчених тим, що не схотіли повертатись додому й над Гнилим морем порубав би їх упень, з пересердя козацького серця, скипілого кров’ю. Але навіщо? … Вони й так пішли, й очерет захитався за ними, й коники задеркотіли, продовжуючи свій нікому не потрібний метушливий літ. І навіщо я образився на цих чорнооких панночок, Вони, як і безжурні коники, стрибали в далечині в хащі очерету, ішли, здаля від хмар і хуртовин. Може відбившись від дому, прийдуть колись до нього самі, гнані незримою силою, прийдуть на зов одвічної землі й, задумавшись хвилину, в своїй дівочій наївній простоті прошепочуть: «А всьо такі, Машенька, не всьо равно…»

Одначе, що мені було до тисячі дівчат у цій сазі, коли в мене була Галочка?

Я підвівся. Голос пролітав через склисту стісу Дунаю, оббивався об білий камінь з цього боку й повертався на Земунський бік, до баштанників, до рибалок. Голос дзвенів як металевість пружної шпаги, пристрасно й солодкораптовно, мов viola d’amore, семиструнна старовинна скрипка. Я хотів знати, хто співав, хто жив у цьому шкварі, полонюючому все. Аджеж і я хотів жити для сонцеситого кохання, нешвидким скрипалем. Співали праворуч. Я пішов, обережно розхиляючи високий комиш. Тихо плакались комарі. Виплескувались карасі. Лита синява небес стікала вінцями обріїв темнохмарою, грозовою ситістю. Мої кроки плутались у надрічному, химерному хмизі.

І голос затих. Затих і я. Може я був один у цілому світі, а принаймні на цьому дрімотному взбережжі, що слухав цього голосу. Він хоч співав італійської пісеньки неапольських вантажників, був мені рідний. В ньому жагкотіла південність, степова наснага роздолля, ще не зовсім пробурканої, але вже могутніючої стихії.

Лілеї плили затоном. Вперто дужались буруни, волога блукала комишами. І знечев’я я почув розмову. — Люба, а ще оце… вчорашнє… І другий голос:

Ніч, а човен — як срібний птах,

що слова, коли серце повне!

Не спіши, лети по сяйних світах,

мій малий, ненадійний човне!…

Це було з Євгена Плужника, я знав, я сам його переписував, поряд із іншими віршами в дівочий альбом, й ця непевність мови була мені знайома, й цей голос знайомий ще більше, до болю знайомий, але його тремкий тембр, його оксамитна калинова барва чужі мені, я їх не чув. Я не хотів більше слухати. Це було б ганебно банально. Я пішов собі геть. Я був дурнем, о, квадратним ослом. Тепер я знав, хто вчив, що «не всьо равно», тепер я знав, звідки ці бароккові візії, цей історизм, це квітіння душі, а я гадав, що це я — йолоп, пробудив її, сонну, причинну, й, розгорнувши, як не розквітлу ще айстру-зорю, несу в долонях і відсвіт її цілую, бо не смію її цілувати й пишаюсь перед вітрами, перед хмаринками, перед стрибунцями. Так, я був ганебно обманутий. Але чи Галочка мені колинебудь натякнула?,.. Вона ж — хистка проходила повз мене, світилась байдужістю і тільки окрайцем своєї душі, мов лілейною полою, торкала мене. В ній була дружня теплота, відданість змовника у цій благословенній ситій Аркадії, на малоросійській Цітері. Можливо, я допомогав їй іноді проясняти заімлений обрій, але не я, не я був сонцем, що жевріло так непереможно, що так спалювало її. Хіба ж міг помилитись я — її голос звучав як пересит щастям, зовсім по-новому звучав для мене: там, у срібленій сазі, над Дунаєм, над викроєм кам’яного берега, за очеретами щастя знітилось, як зоря, що впала.

Я сердито йшов, несучи невинні пейзажики. Я обіцяв собі виїхати звідси якнайшвидше. Я тільки хотів знати, хто тут, крім мене, визнавався в сучасній українській поезіїї…

VII

Я з’являвся щодня до п’ятигодинного чаю в Галоччиному Беоґрадському домі, застібнутий і акуратний, так як це любила Ганна Олексіївна. Мене в білий дім на вулиці Пачетіна впускала чепурна покоївка, й я входив у вітальню, де крізь розхилені вікна й розхвильоване мереживо завісок вганявся далекий шум міста, присмерк і пах садів. Ганна Олексіївна, вірна своїм звичкам, відбула вже за цілий день зібрання благодійних, комітетів, сестриць і візити колишніх амбасадорів, фліґель-адьютантів.та ґвардійських командирів, що ставали спроквола руїнами й напівруїнами з ішіясом, зловорожим покашлюванням, червонінням носів, і засідала до пас’янсу.

Prenez votre place, mon cher; j’ai beaucoup ? vous dire aujourd ‘hui…

Eh bien, comtesse, je vous ?coute…

Але тим часом пасьянс затягався, я переглядав лондонські магазини, я підходив до вікна: там воркотіли голуби, підіймаючи до сонця дебелі шиї, там шуміла листва. Я думав про «шум» — по-сербськи ліс, про цю країну й це містерне місто, суміш глухої провінції, передсінку оріенту й американізму, я терпеливо ждав, коли Ганна Олексіївна спинить пасьянс. Ще я пив чай з порцелянових чашечок, вивезених із Петербургу, й мені було тут затишно, в цьому закапелку, крапчастому від соняшних плям на мереживі завіси, на килимах, на задуманій плиті в фортепіяна — час спинявся й тут, і тихо гладив нас по сивих, по сивіючих скронях.

— Ні, не вийшло, нахмурилась Ганна Олексіївна; пасьянс не вийшов — буде війна.

— Це відомо без пасьянсу, графине, неввічливо озвався я, підкреслюючи цілковиту нездатність Ганни Олексіївни вирішувати політичні справи; як ви себе почуваєте? …

— Nicolas (це ім’я інженера, Галоччиного батька) натякає в листі теж на можливість війни, хоч йому здається, що війну ще в цьому році відкладуть. Чемберлен — ви розумієте… Знов же не ясне становище Совєтів… Але nous partons et le plus t?t possible…

— Куди, графине? …

— Nicolas пропонує в Швайцарію, в Lausanne, але це страшенне, й Галочка, я знаю, впреться, вона не терпить Швайцарії, можливо краще в Англію, ми ж маємо там рідню, ви знаєте… так, це ж і ваш родич — Генерал С …

Я звернув увагу на можливість бомбардування Лондону в час війни. Ганна Олексіївна приклала долоні до скронь.

— Це жахіття… Ні, ви не говоріть, я переживала бомбардування в 1916-ому…

— Але це були дитячі іграшки, графине… Ви знаєте сучасні важкі бомбардувальники? …

— Quel horreur, quel horreur…

— Одне слово, ви ще не вирішили…

— Все залежить від Nicolas; ми сперечаємось і обдумуємо, але врешті зробимо, як він скаже. Це взагалі було глупо переїздити сюди, але тут рідня, знайомі, центр руху (я тихо засміявся, уявивши собі рух старих генералів з лямпасами, що проходжувались біля дому ім. Миколи II), ви смієтесь, ні, це неможливо, ви страшний самостійник… я читала сьогодні про Карпатську Україну — mais, voyons, c’est ridicule, ce petit pays de montagnards… Але Галочка мусіла кінчити гімназію й, раз розпочала тут… ? propos Галочки…

Її думки здоганяли, переплигували одна одну, а втім це була розумна жінка, я ніколи б не відмовився від приємности слухати її.

— Так що Галочка? …

Ганна Олексіївна пильно поглянула на мене, поклала серветку й зідхнула.

— Elle est amoureuse… Вона безперечно закохана. Ви не кажіть, я знаю, я відчуваю. В ній величезна зміна й потім це — це… се sentiment national…

— У кому ж закохана Галочка, графине, як смію спитати? … Я витримав довгий погляд, пронизливий погляд. Ганна Олексіївна зложила й знову розложила серветку, зідхнула й подивилась убік, у кут, де блищало фортепіяно.

— Та у вас, розуміється…

Я сміявся. Я сміявся, пирскнувши, до сліз, сміхом паяца, зрештою. Моє серце рвалось на дрібязки.

Я сміявся. Я сміявся, пирскнувши, до сліз, сміхом паяца, зрештою. Моє серце рвалось на дрібязки.

— Vous ?tes impertinent, mon cher, сухо промовила Ганна Олексіївна й вийшла, ви дуже погано виховані, смію сказати… Це вона додала з порога другої кімнати. Я підійшов до вікна й побачив Галочку. Вона йшла з саду в своїй грецькій сукні. Я чув здаля її блакитну пахіть. Вона йшла, нахмурившись. І, побачивши мене, виясніла.

— Ходіть сюди, мені треба вас бачити, Енею. Ми повернулись з нею знов садовою стежкою, між жоржинами й айстрами, вниз до хвіртки, на левади. Ми минули мовчки кущі жасмину, що осипався, бузкові зарості, цілий чагарник, де сокотала, теркотіла пташва. Я йшов за нею, виструнчений і надутий, мене шарпав незбагнений гнів, давило пересердя — навіщо — я?… За чагарником на лавочці сидів юнак. Він підвівся — це був атлет — дещо сутулуватий, ведмедюватий, він червонів, мов рожечка, але його очі світились так прозоро-ясно, що я подав без вагання йому руку.

— Я вас знаю, відкинув він русяву чуприну; я вас бачив безліч разів над Дунаєм, ви ходите в білій панамі, й я страшенно хотів бачити ваші етюди, але Галочка й таке інше…

Я підняв брови.

— Я — Ірин. Микола Ірин.

Я хотів не дати ознаки, що я його знаю. Я знав його — його вірші й його статті. Я знав, що це многонадійний учений, його праці друкували якісь чужинецькі видання, він їздив на конґреси, десь мигтіло його ім’я.

— Крім усього, сказала Галочка, він тут нелеґально, ви розумієте? .. Але ми боялись, що ви скажете мамі, а мама знов комусь …

— А тепер не боїтесь? — сухо промовив я й відламав галузку. Юнак дивився на мене все так само, ясно, спокійно.

— Завтра він виїздить у Карпатську Україну, зашарілась Галочка, й я з ним… Я зламав ще одну галузку.

— А мама? …

Я це промимрив, алеж мені зовсім не йшлося про маму. Галочка зідхнула.

— Що ж — це дуже важко, дуже важко, але я не можу… у неї своє, у мене своє … Ви мусите її заспокоїти, cousin…

— Я? Чому я? Я зовсім не надаюсь до таких місій… Я хотів бути крижаним. Я дивився поверх бузкового куща, на смарагдову луку, де роїлось від великих, шарлатно-синіх метеликів.

— Ви такий добрий… І ви це розумієте, ніхто — тільки ви…

Я б доторкнувся до її брунатного плеча, з нього упав би пилок, як з крилець метелика. Ірин стояв непорушно, соколино впершись очима в далечінь, що яскріла. Його русявий кучер, як у гридня-нормана (як у Гаральда Сміливого — подумав я) ледве шелевів у вечірньому леготі. В високій траві підпадьомкала куропатва. І Галочка мовчала, її вії починали тремтіти, а ззаду, з-за чагарника, з-за живоплоту скрадався багряний, тривожний промінь.

— Добре, зідхнув я; я всовіщу графіню. Але що ви будете робити на Закарпатті? …

— Те, що й всі, загорілась Галочка. Ви знаєте, що там діється? … Ви ж знаєте, любий? .. Вона схопила мене за руку і ніжно-лілейно погладила її. Ірин прижмурив очі, дещо короткозорі-сірі, як скравки весінніх хмар. Я прожогом узяв свою руку. Я хотів ще щось сказати — може й прикре, чорно-песимістичне — але я не міг. Я кивнув їм, обернувся й пішов лукою геть від цього білого дому, від зеленої гущавини, де стрекотала, вовтузилась пташва, пішов через пустків’я по зеленому килимі, до синього-синього викрою неба, що починалось там, вдалені, за рожевими домами Топчідеру. Ішов вечір, срібліла роса. Я оглянувся ще — за мною простяглась самотня стежка, синяста смуга.

VIII

— Неперечно, романтична музика відмирає, відірвалась Галочка від фортепіяна; ця надмірна вразливість, ця суперчуттєвість видається солодкаво-млявою, нещирою, ненатуральною. Гіндеміт, а особливо Шестакович, це прозора холоднеча, речевість …

— Але все ж таки — Шуберт.. .

— Любий друже — в романтиків це виглядає, ніби їх вела за руку Беатріче лише по рахманному Paradiso, не показуючи їм Inferno й Purgatorio — алеж нони існують, вони реальні. Дисонансова яскравість, контрапуант, енгармонійність і напруження — неодмінні первні епохи, нехай вони й вражають аматорів солодкої, цукрованої води, алеж вони реальні, вони в нас.

Я підійшов до неї — крізь вікно пролинув легіт з-над Ізару, — я поклав свою руку на неї, вона крихту здригнулась, я завважив надмірну нервовість, приховану нервовість.

— Алеж ви колись любили ніжний, весінній романтизм, Галочко — Беоґрад, Пачетіна, пам’ятаєте? …

Вона поглянула на свої нігті. Промінь лоскотав її кучер над чолом.

— Це було, Monsieur Енею, це був тотальний дилетантизм, що так наближує до всякої романтики. А тепер, що ближче я підходжу до мистецтва, тим холоднішаю. Мистецтво — це така трудна, така високогірська справа. Треба зовсім знищити себе…

— Ось тому ви не будете ніколи мистцем, excuse me. Жінка не може бути мистцем, бо вона не здібна об’єктивізувати. Ви ж починали — й театр, і балет, і музика, й поезія…

— І все це був дилетантизм, — вона зідхнула — може ви праві, жінка не може бути мистцем, особливо така, як я, що змагаюсь із прокляттям романтизму. Це атавізм, зважте, це сливе расова прикмета нашої спільноти …

Вона замкнула фортепіяно й встала. Я зіпсував їй настрій — вона не гратиме більше сьогодні. Але я ще був у хвилях спогадів, я все ще перебирав у долонях мотлох коштовних камінців.

— Як сталось, що ви тоді так наважились, Галочко? …

Вона стояла біля вікна, тополі над Ізаром кидали довші тіні, вона дивилась у подвір’я свого дому — якась доля добирала їм ці подвір’я, оце, над Ізаром, все в зелених кучерях, крапчасте од просвітів у листві, м’який килимок моріжку у сплети винограду — це нагадувало Пачетіну в Београді, віллу 1938-ого.

— Що таке? …

— Ця втеча з Іриним, ця романтична вилазка в Хуст? …

— Нічого романтичного — це була реальність.

— Ви любили його? …

— Може. Але я могла тоді любити так само й вас … Вона впрост поглянула на мене. Але її зіниці жагтіли спокоєм іскристої криги. Сливе глумом.

— Мене? …

— А чому ж? І ви ввірвались у беоґрадський затон хуртовиною, як той ґумільовський корсар, що «зіскакує на берег з байдака», пам’ятаєте? Ви смієтесь? … Але, ні — у вас непокоїв той вогник скептицизму, мені ж хотілось вірности, вірности без меж. І тоді з’явився Ірин — справжній варяг …

— З сірими очима, русявим кучером…

— Ні, це не важливе. З прозорістю віри. З вогнем, що ніколи не добувався назверх, але й ніколи не потахав. Фрагментарне втілення нашої героїки, а втім — ми всі — фраґментаричність …

— Мистецтво — це фраґментаричність …

— Це єдине, що мене спокушає до віри в моє мистецтво. Ви знаєте, що іноді мистецька невдача буває глибшою й діяльнішою в мисетцькому розумінні, ніж удача …

— Це правильно.

— Отже, леліймо фрагменти. Може це зеренця вічного.

Я стежив за її рухами, за дрижанням її вій. Я міг спалахнути наново, — але я гасив кожну скалку, що пробувала яскріти. Залишалось нотувати, чітко, без пристрасти. Сім — вісім років це великий час, це сливе вічність, але вона, в цій кімнаті, в цьому безшелесному закапелку, магійно, минала іноді, як мить. Я безпересталі пробував у кришталево-гранчастому чертозі що його стіни променювали, ґрані зрізувались, на площинах-екранах пробігали скороти візій — я заплющував очі — одна музична фраза й доторк Галоччиних пальців — нестримне мигтіння видив, як краєвид у моїх снах: спіралі, тремтливі еліпси, й в них, моя на експериментальному коні іноді почварний, іноді ніжно-красивий, зовсім неправдоподібний ґротеск. Це була моя перемога над умовністю часу, моя нарешті осягнена мета боротьби за координування не предметів — уявлень про предмети.

— А скажіть, вона тихо сперлась об вікно, я бачив лиш її плечі й спокійний вичерк зачіски; я вас ніколи не питалась про це, як реаґувала мама? …

— Ви мені дали тоді почесну, але важку місію, й я був у клопоті. Але, ви здивуєтесь як і я дивувався: comtesse не сказала ні слова. Вона зачинилась у своїй кімнаті й не виходила кілька днів. Щоб оминути шокінґу, а про це передусім ішлося, ми сказали всім, що ви виїхали в Льозанну. Я скажу вам — нехай дещо патетично — це була антична постава …

— Eh bien, позіхнула Галочка, доволі про минуле. Сьогодні збирався бути професор Кравчук. Ви не знаходите, що це ім’я зовсім йому не підходить? …

— Аж ніяк. Так і він тут?…

— Чому це «і він»? Хтож ще є тут?…

— Нікого нема.

Вона ще пильніше приглянулась мені. Але я байдуже дивився в вікно. Небо горіло. Листочки на тополях, зі сторони Ізару, побагряніли; та сама кривава крапчастість у всьому подвір’ї. Дітвора возилася візком. Катя, колихаючи боками, безцеремонне погляділа на мене глузливими, бездонними очима й пройшла далі, в глиб подвір’я. Там цвіла мальва, червоно-гаряча, настирлива, мабуть, як Катина любов. Але я обернувся плечима — цей тип жінок мене віддавна не надив. Ця вульгарність вражала, як розляпистість кіноплякатів.

Ганна Олексіївна увійшла з другої кімнати. Вона добре відпочила й рум’янці скрашали її й так ще гарне, ще не зів’яле обличчя. І вона, приклавши льорнета, поглянула з вікна — коли б не було грози.

— Такий дивний сон; вона обійняла Галочку, так начеб давно не бачилась з нею, наче боялась її втратити; такий чудернацький сон.

Галочка сонно:

— Racontez, si vous voulez, maman.

— Цього не можна розповісти; — Ганна Олексіївна позіхнула; це загальний сумбур, без усякої ідеї. Отець Михайло, знаєш той з нашої парафії, абсолютно n?glig?, їде пакеботом Кунард Стар Ляйн, і капітан обіймає тебе, ти розумієш, mais c’est ridicule …

Вона захихотіла. Чорна миша захихотіла, зайшлась.

— Отець Михайло з приставною ногою підходить, але капітан заричав: у нього обличчя чорта. Ти comprends, le diable m?m? … Але який вираз обличчя, c’est affreux .. . машкара, дещо подібна до кузена Енея, exeusez moi, але це ж сон — повна недоречнісь, нереальність. Капітан садовить тебе у човенце, хвилі фосфоризують, і очі у капітана теж. Attendez, гукає отець Михайло, якщо корабель тоне, капітан сходить останнім, ми ж — пасажири», «Бурі не буде» — спокійно відповідає капітан, «а втім я — чорт» … Ось я й прокинулась … Але які дурниці, imaginez vous …

Вона» сміялась до сліз.

— Зовсім не дурниці, сказав я, це сон у руку, сьогодні середа.

Світла ще не палено. Ми сиділи в присмерку, з його шерехом, тихим трісканням стін, і повз нас сочилась синява мли. — А Еней таки трохи схожий на чорта …

Галочка засміялась, сміх задзвенів неспішною паддю перлин.

Тоді в кімнату ввійшов професор Кравчук.

IX

Я, обмірковуючи розповідь Ганни Олексіївни про її сон, був далекий від трактування його безглуздим. У ньому був свій ритм і своя логіка, і мене зовсім не вражали деякі прогалини, здогадна незв’язаність і сумбурність — я віддавна переконався, за Шекспіром, що наше маленьке життя становить лиш сон. Мені сьогодні, як і вчора й постійно видавалось зовсім певним, що граней між сном і життям немає, а єсть тільки категорії людей, що живуть у різних стадіях цього «життясну» — одні пробувають у цілковито магійному сяйві його, другі вже переступили межу, шождо мене, то я, з певністю, живу в цій проміжній стадії, між відкриттям очей, ще жагтіючим царством чудесного, де я був, і новим, реальним світом, який для мене став лиш продовженням сну, з усіма здогадними недоречностями й нелогічностями.

Можливо й Галочка мала дещо від цього життя в сфері сну: я завважував у її рухах іноді гадану нелогічність, якийсь магійний автоматизм, її вії тремтіли, кути її уст піднімались угору, вона паленіла зовсім несподівано — поза нами, поза нею навіть відбувалось друге, невидне життя й вглинало її, як потвора вглинає срібну, тремку рибку.

Багряні струмки пливли просто з-за тополь, відбившись у холодняві Ізару, де вже зовсім потопала полум’яна миса сонця (Ізар став тоді тремко-рудий, неспокійний до краю своєю скривавленістю), й ці струмки, розрізуючи синяву кімнати протинали й лисе чоло професора Кравчука.

— Чому ви не зголили вусів? Це ідіотична імпровізація, тарасобульбівська імітація!…

Професор заскрипів, як я й чекав, своїм одноманітним, сірим голосом; він не змінився від часу, коли я його бачив, він запустив собі лише довгі вуса, які ми всі солідарно оцінювали як традиціоналістичні, козацькі.

— Це зовсім не бароккові вуса, це вуса кельтійські. Я вам згодом розповім, чому це так — в загальному пляні, — тепер я перебуваю стадію повороту, ретровітальности, скажімо. Кельти — за твердженням деяких, наші предки, отже, ваш висновок щодо традиційности подекуди обгрунтований вірно.

Він, проскрипівши це, сів у фотель, сливе вгруз у нього зовсім, його сповила відразу голубінь присмерку, багряні струмки торкали тільки чубик на його широкому черепі. В окулярах, з ручками, які весь час шось сучили, навіть із цими безглуздими довгими вусами, що закривали його ворухкі й широкі губи, він носив у собі дещо мавпяче, дещо з атавізму давноминулих ер. І тільки тепер він спостеріг мене.

— Пробачте, — голос був зовсім рівний, так ніби він говорив про черепок або про вірш Сафо; я вас не спостеріг. Ми давно не бачились, хоч я чув, що ви в місті.

— Давненько …

Ми подивились один на одного усміхненими, дещо кепкуючими очима. Але цього в присмерку ніхто не бачив.

— Будь ласка, тільки без минулого; пройшла Галочка крізь багряні струмки, на мить погасила їх; у нас не говориться про минуле. Ми спрямовуємось виключно в майбутнє.

— Цікаво, загорівся професор, це мабуть signum temporis, ненависть до історії. Зовсім зрозуміло, розгрань епох, деяка переоцінка вже довершується й, найголовніше, віднаходимо глузд існування.

— Цікаво в чому? …

— Це складний комплекс — він усадовився вигідніше — найдовершеніша мисль, яку породила індійська культура, — це ідея перевтілення душі. Стривайте, прослухайте мене… Так, це найдовершеніша думка орієнтальної метафізики. Ми звичайно індивідуалізуємо цю ідею, але це вульгаризація. Фенікс — це образ, символ природного життя всесвіту, що вічно готує собі само купину для згорання, згорає в ньому, але з його попелу народжується нове, молоде й свіже життя. Але, звертаю увагу, — це тільки індійсько-орієнтальна символіка. Наша, окцидентальна, звертає увагу не на тіло, не на плоть, що згорає й відновлюється, а передусім на духа. Дух, за нашою метафізикою, відроджується не лиш відмолодженим, але й вищим, довершенішим, проясненим. Отже, відмолодження духа, це не тільки повернення до тієї самої, попередньої форми, це перероблення себе самого. Знищення форми — для нової творчости. Розв’язавши це завдання знищення, дух створює собі нові завдання — матеріял його праці збільшується, виднокруг поширюється. З такої більш,менш позиції треба дивитись на історію всесвіту: самознищення для відбудови, в’янення для відмолодження, для нового прояснення, для ще більшого промінювання. Мені здається — професор повернув свої окуляри, що стрічали й відбивали багрець заходу, а тому очі його, здавалось, горіли; мені здається, що цей метафізичний процес ми починаємо усвідомлювати категорією розуму, це вже великий поступ і, неперечно, підклад для …

— Оптимізму …

— Не кажімо — оптимізм, песимізм, це бюрґерські, дилетантські визначення. Абсолютного оптимізму, ані обсолютного песимізму не може бути, коли приймаємо засаду незнищенности. Є тільки боротьба форм, у яких проявляється дух. Питання поставимо краще так: скептицизм чи ствердження. Чого? Всього, що бачимо, серед чого живемо, куди прямуємо; можна назвати це трагічним оптимізмом, бо це є захист романтиків, розгублених людей, яким залишилась тільки віра, підкреслюю, віра, не об’єктивна правда. Скептицизм найдовершеніша, принаймні досі, форма мислення, — це регулятор між надією й безнадією. Ствердження — це заспокоювання себе: тепер зле, буде краще, треба жити й, зрештою, навіть таке убоге життя — краще, ніж ніяке, бо щось із нього таки викільчиться, звичайно, за допомогою нашої волі. О, ця воля! Тому згодимось на демократизацію смаку, побуту, навіть думання, пристосуймось до темряви, до диктатури «сірої людини з вулиці», до сплощення, до отваринення, бо навіщо всі міркування, всі борсання, коли єсть атомова бомба. Словом, на руїнах однієї цивілізаційної ери, на розкладеному атомі (це є тільки завершення однієї технічної доби), ми ще будуємо ілюзійні чертоги, тішимось дурничками, щоб хоч не плакати. Втім це людське, мавпяче, тваринне. А скептицизм звертається до розуму як до єдиного джерела правди й врешті єдиного ключа до загадки вселенського хаосу … Ви даруйте, mesdames et messieurs, хаотичність моєї доповіді: Я лише збиряю суттєве, підсумовую результати. За diversitas нашого кошмарно-почварного життя (єдиний рятунок демократизація, хе-хе-хе!) стоїть залізна universitas, незрима підойма. Скажімо, — Доля. Скажімо — Провідіння. Скажімо — Бог. Так, мої панове, ви не смійтесь із парадоксальности цього зв’язку: скептицизм і Бог. Мусимо признати, що пролите в секунду, підкреслюю, в секунду світотворіння: нехай стане світ! — Повторюю, проміння «ґама», пролите в мряковину пустки це єсть Бог. Інакшого вияснення й не треба й не буде ніколи. Ніколи, ви чуєте? Ваша воля оптимістів це скиглення невдах, це борсання комашок. Єсть єдиний закон — Моральний, Божий, що регулює нашу ідіотичну diversitas буття. І буде так, як цей закон накаже. Можете розкласти атоми, можете валити світ, можете счиняти війни, скликати конференції, твердити, що нема цілі в мистецтві, ба — нема цілі й у житті, бо все йде шкереберть, що більше — ви можете намагатись пристосовуватись до цієї руїни, щоб тягнути хоч би масіські дивіденди з неї для заспокоєння вашої тваринної плоті — нічого з того. Rien ? faire! Моральний закон стоїть за цим усім — і все одно буде життя, буде мистецтво, буде дух, буде мислення, й буде новий, в тисячу разів кращий Мікель-Анджельо Буонаротті, й буде ще не одна соціяльна революція універсального маштабу, бо не забувайте слова христового: «Грішник ближче стоїть до Царства небесного, ніж праведник» … Чи не так? Той, що сумнівається, не синтезуючий Дурень (яка може бути синтеза, взагалі?), не самозадоволений оптиміст, а грішник, скептик. Ось як говорив речник морального закону…

Професор зняв окуляри, й беззбройні очиці його кліпали. Він був ще більш схожий не кволу, нещасну мавпку.

— Ці вуса — крикнула здаля Галочка — навіщо ці дурацькі вуса? …

X

— А як буде з нашою справою, професоре? … Це промовила Ганна Олексіївна. Вона сиділа на тапчані й обсотувалась димком з цигарки (вона тепер палила часто й від того інколи закашлювалась). Я спочатку не второпав, яка це «наша справа», але я забув: поліття беоґрадських генералів і малоросійських щебетушок давно минуло, навіть для Ганни Олексіївни; вона говорила все ще з петербурзько-паризьким акцентом мовою Заньковецької, але це було мило, як повів з далеких, миргородських дібров. «Як буде з нашою справою?» — Так, мабуть, стривожено питалися полковничихи Апостолихи, Чечелихи, так згодом питалися, підіймаючи чорні, глибокі очі від вишивання подушок капітанші Шершевицькі, Андреєвичихи 2-гі, коли в грудневу хуґу з того боку Дніпра скакали в Хомутець — маєток Муравйових-Апостолів кур’єри з розгромленого Чернігівського полку. І може, й напевно, так тихо питалася кн. Рєпніна, коли в сальон входив невисокий чоловік, з лисіючим чолом, елеґантно одягнений, кобзар Тарас Григорович. Справа, ця сама справа в різних відмінах, з різними відтінями, з відсвітами заграв різних діб: тривожних, суремних, йовіяльних, погожих, сонних, сновидних, буремних. —

— З нашою справою?

Професор знов одягнув окуляри й пригладив непокірного чубка.

— Mais je ne suis pas un prophete, comtesse; він поторкав свої кельтські вуса; єсть деяка фраґментаричність нашого історичного процесу, й це утруднює гіпотези. Вся наша історія — це боротьба фрагментів з цілістю. Романтизму зі скепсисом. Еросу з етосом. Ми залишімо неістотне: расовість, черепи, телюричні сили, містицизм, — це для поетів. Вийдемо з гелленського полісу, так, мої дорогі, це єдина опора нашої державної теорії. Агатирси, гіпербореї, анти — це все милий романтизм, алеж для сьогоднішнього дня, з перспективи віків — це нуль. Що з того, що ми живемо п’ять тисяч років на цих просторах? Так (професор відповідав незримим опонентам), трипільська культура, культурні круги — дуже гарно, але що з того? Який ефект? Займемось краще Боспорським царством, Мітрідатом — ви скажете, яке це має відношення? Колосальне, звичайно, не для етнографічних умиків хуторянина. Поліс — Пантікапея, Тіра, Фанагорія — це зв’язки, ба це осередки нашої державности. Я не спиняюсь докладніше, мої панове, з уваги на недостачу часу (він поглянув на годинник) над елементами, над субстанцією державного світогляду боспорського громадянина, я констатую факт: поліс — це джерело нашої державної й національної ідеї. І що далі ми посуваємось у часі, що більше гнобить нас фраґментарність нашої історії, тим упевненіше глядімо на поліс — зразок державної організації. Дух Геллади, південність — це все вже похідні лінії. Київ, Турів, Галич, Січ — це наподоблення, раз кращі, раз гірші, до первовзору — полісу. З усією симпатією вітаємо боспорських — базилевсів — архонтів Спартака, Мітрідата і інших, ці люди протиставились розбійництву ґотів і прозелітизмові римлян, не менших грабіжників, їм треба поставити величаві пам’ятники над Чорним морем — ви уявляєте собі, яка це краса, в Евпаторії або в Алупці? Хвилі бють, а обеліск Спартака, основника української держави, стоїть з базальтовою монументальною гордістю? …

— Vraiment, c’est merveilleux, завважила Ганна Олексіївна.

— Продовжуйте; я пестив сетера Пінокйо по гладкій голові, він довірливо поклав її мені на коліна й своїми жовтими очима слідкував за грою барв в професорових окулярах.

— Отже ми встановили: Поліс. Неповторенна демократія. Симбіоза Геллади й лісостепу. Глибока надхненність творення. Соціяльна правда. Passons. В запеклому змагові Арімана з Ормуздом в цьому східньоевропейському й передньоазійському просторі — ідеї хліборобства й ідеї імперіялізму номадів, поліс загибає. Між іншим я не надто наголошую вищість Ормуздових теорій про благодатність гречкосійства. Згадайте панове Верґілія:

Campestres melius Scytae

quorum plastra vagas ritae trahunt domos,

vivunt et rigidi betae

inmetata quibus iugera liberas

fruges et Cererem ferunt

nec cultura placet longior

defunctumque laboribus

aequali recreat sorte vicarius …

— Перекладіть, крикнула Галочка, тут ніхто не розуміє латини … Пінокйо підвів вухо, збентежений, мабуть звучанням незнайомої йому досі мови мертвих людей.

— Прошу — професор потер чоло, дуже прошу: «Краще, ніж Рим, живе народ скитів або гетів, що носить з собою на возі свій дім, а їм в необмеженій кількості приносить рілля хліба й овочів, та ріллі тієї не обробляють скити більше, ніж один рік, а сусіда заступає» …

— Досить, зрозуміло, — Галочка підійшла до професора й легенько потягла його за вус, наче щоб упевнитись, чи він не приклеєний; отже, що зі скитами? …

— Галочко, не збивай професора, він зосереджується … il doit se concentrer …

— Скінчімо зі скитами, взагалі з номадами. Скити могли б відіграти колосальну ролю в історії всесвіту, коли б мали ідею полісу. Цей жахливий, величний динамізм, ви лише згадайте які простори були в їхній орбіті! І ніякої політичної концепції. Оновлення скитського імперіялізму без Гелленської гармонійної ідеї державного життя, скажімо,


Поделиться:

Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 68; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.006 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты