Василь АТАМАНЮК

Атаманюк Василь Іванович родом із с. Яблунів Косівського району на Івано-Франківщині. Народився 14 березня 1897 р. у бідній селянській родині.
В 1909 — 1915 роках навчався в Коломийській гімназії, у тій самій гімназії, де раніше здобули освіту Василь Стефаник, Марко Черемшина та інші визначні культурно-громадські діячі Прикарпаття.
В роки першої світової війни служив в австрійській армії, затим працював перекладачем у Пресбюро, був січовим стрільцем. У 1918 — 1920 рр. мешкав у Катеринославі, де за Центральної ради працював секретарем місцевої газети «Боротьба», завідувачем «Трудової школи». 1922 р. переїхав до Києва, прилучився до літературної організації «Західна Україна» і повністю присвятив себе літературі.
Перша збірка його лірики «Як сурми заграли до бою» побачила світ ще 1916 р. Згодом вийшла друком книжка поезій «Чари кохання» (1921), «Хвилі життя» (1922), «Жовтень» (1924), «Галичина» (1925), «За Збручем грози» (1930), «Дума про Степана Мельничу-ка» (1924), «Тяжкі роки» (1930), «Батіг і багнет», «Крізь кривду і кров» (1932), у яких зображені болі й страждання західноукраїнського трудового села в умовах польсько-шляхетського гніту, наростання у ньому революційних настроїв, почуття духовної спорідненості галицьких українців з народом Радянської України.
Як перекладач видав антологію «Нова єврейська поезія» (1923), упорядкував збірники «Сатира і гумор» (1926), «Літературні пародії» (1927), «Революційні пісні Західної України» (1928), «Революційна поезія Західної України» (1930), «Антологію західноукраїнської поезії» (т. 1 — 3, 1930 — 1931). Писав Василь Атаманюк і твори для дітей.
Заарештований 31 січня 1933 р. у Києві. В «обвинувальному висновку» органами ДПУ. йому інкриміновано такий злочин: «Атаманюк був одним із керівників київської організації УВО (Українська військова організація). З його ініціативи і під його керівництвом була створена в Києві організація галицьких письменників «За плуг», перейменована в 1923 р. в «Західну Україну», що ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил». Письменника звинувачували в тому, що він проводив «активну контрреволюційну діяльність, спрямовану на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки».
Вимучений на допитах тортурами, В. Атаманюк вимушено «визнав» себе винним і звів на себе й на деяких інших письменників наклеп. 1 жовтня 1933 р. судовою «трійкою» ДПУ УРСР був засуджений на п’ять років ув’язнення. Перебуваючи в концтаборі «Карлаг», він звернувся 1 березня 1935 р. із проханням про помилування до особливого уповноваженого НКВС в м. Москві. В своєму листі він писав: «Після арешту неймовірними зусиллями деяких слідчих, які знущалися наді мною, били, двадцять діб не дозволяли спати і лягати, заставляли безперервно бігати, загрожували різними тортурами і т. і., помістили серед польских шпигунів. Мене довели до безвольного, несвідомого стану, і я вимушений був зізнатися під диктування в неіснуючих злочинах».
Прохання про помилування надсилав і до Й. Сталіна (19.5.1937) та А. Вишинського (29.5.1937). Проте вони не полегшили його долі. Навпаки, «особлива трійка» УНВД 9 жовтня 1937 р. винесла йому новий вирок: «Атаманюка-Яблуненка Василя Івановича розстріляти».
Василь Атаманюк реабілітований посмертно.