Джерела

Довідка : Каган М.С.Родился 18 мая 1921 года в Киеве. советский и российский философ и культуролог, специалист в области философии и истории культуры, теории ценности, истории и теории эстетики. Доктор философских наук, профессор. Ветеран Великой Отечественной войны. Автор более 600 научных трудов, включая многие монографий, учебники и эссе.

Каган М.С. “Поэтическое и прозаическое”

Поскольку речь в обыденной жизни, в деловой сфере, в научной деятельности имеет прозаическую форму, а художественное слово было изначально поэтическим — и по своему эмоциональному содержанию, и по необходимой для его адекватного выражения метроритмической форме, порожденной его генетической связью с музыкой, — постольку понятийная антитеза “поэзия/проза” и производные от нее качественные определения “поэтическое/прозаическое” приобрели, как было уже отмечено, в эстетическом сознании европейского общества Нового времени расширительное значение – они стали метафорически обозначать противоположность жизненной реальности и идеального “мира”, созидаемого художественной фантазией, а затем и разные “состояния”, говоря языком Гегеля, самой реальности. Понятие “прозаическое” оказалось по понятным причинам связанным с достоверным изображением повседневной жизни в ее собственной форме, и такое ее изображение было признано эстетическим полноценным: сначала такое признание было ограничено пределами комического представления жизни в широком диапазоне его различных форм – от горького юмора до гневной сатиры, от бурлеска до гротеска, от иронии до сарказма, от шаржа до карикатуры, даже Сервантес не мог не погрузить трагическое содержание своего великого романа в стихию комизма, не говоря уже о непосредственно связанном со “смеховой культурой” Средневековья романа Ф.Рабле или же о произведениях, демонстративно названных их авторами “Комическим романом” (П.Скаррон) или “Буржуазным романом” (А.Фюретьер). Только в XIX в. равноценным комедиографическому стало трагедийное или трагико-комическое осмысление буржуазной действительности и прозаическая литературная форма романа и повести оказалась единственно адекватной в эстетическом отношении прозаическому же характеру изображаемой реальности.

Так в понятии “прозаическое” закрепилась его исторически сложившаяся художественная связь с низменным, уродливым, пошлым, вульгарным, бездуховным, эгоистическим, а тем самым и с комическим, антитеза же “прозаическое” – “поэтическое” сохраняла свою семантическую сцепленность с ценностной триадой “прекрасное – возвышенное – трагическое”. В классицистической эстетике эти связи были предельно жесткими, и только раскованность гения В.Шекспира позволяла ему соединять в одной драме поэтическую и прозаическую структуры диалогов.

Романтизм отверг классицистическое противопоставление прозаической реальности и поэтического мифа, но и не принял реалистической ориентации искусства XVI–XVIII вв. на воссоздание жизни в ее подлинных формах и ограничился тем, что вынес смысл антитезы “поэтическое/прозаическое” за пределы литературно-художественного творчества в эстетическое осмысление реальной жизни: здесь все проявления утилитарного, рассудочного, корыстного, делового получили обобщающее определение – “прозаическое”, а бескорыстное, душевное, сердечное в самом бытии человека стало именоваться “поэтическим” (логика такого переосмысления понятий состояла в том, что если реализм измерял содержание искусства мерами реальной жизни, то романтизм, напротив, жизнь мерил мерами художественного творчества). Так, если не высшим, то самым чистым проявлением “поэтического” в жизни оказывались сновидения; в “Евгении Онегине” прочно зафиксирована ассоциативная связь “поэзия – искусство—сновидение”: таков сон Татьяны, образно представивший романтический склад ее души в ту пору. Но и от своего имени А.Пушкин с легкой иронией, хотя и не без ностальгического оттенка, связывал эти два явления:

Быть может, в мысли нам приходит

Средь поэтического сна

Иная, старая весна…

Вы, сны поэзии святой!

Антитеза “поэтическое/прозаическое” сохраняла новообретенный ею эстетический смысл потому, что обладала содержанием, не схватывавшимся традиционными категориями эстетики. В самом деле, мог ли Г.Гегель обозначить этими категориями те качества “состояний мира”, которые он назвал “поэтическими” применительно к античности и “прозаическими” по отношению к современному буржуазному обществу? Точно так же А.Пушкину и В.Белинскому данные понятия стали необходимы тогда, когда надо было теоретически точно описать начавшийся в русской литературе радикальный перелом — становление реализма, вытесняющего романтический способ художественного творчества. Вот как говорилось об этом в пушкинском романе:

В ту пору мне казались нужны

Пустыни, волн края жемчужны,

И моря шум, и груды скал,

И гордой девы идеал.

И безыменные страданья…

Другие дни, другие сны;

Смирились вы, моей весны

Высокопарные мечтанья,

И в поэтический бокал

Воды я много подмешал.

Эта “вода”, нарушившая чистоту “поэтического” наполнения бокала, — жизненная проза, по ироническим словам самого Пушкина:

Тьфу! Прозаические бредни,

Фламандской школы пестрый сор.

Каган М.С. Эстетика как философская наука. СПб., 1997. С. 161-164

Марина Каранда

к. філос. наук, доцент кафедри філософії та культурології

Чернігівського державного педагогічного університету

імені Т. Г. Шевченка

ХРИСТИЯНСЬКА АКСІОЛОГІЯ

В ЛІТЕРАТУРНІЙ КАЗЦІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Вивчення християнської аксіологічної символіки і семантики, контекстуально закладених в літературній казці авторів, які творили в річищі стилістичних пошуків ХІХ століття, є сьогодні достатньо актуальним. Адже на часі вивчення християнської етики в курсі загальноосвітньої середньої школи. З методичної точки зору теоретичні етичні викладки вчителя доречно підкріплювати матеріалом, спорідненим за світоглядною органічністю із мисленням дитини. Таким матеріалом і виступає літературна казка, яка в силу культурно-історичних чинників в ХІХ столітті ще міцно була укорінена в християнській аксіології.

Європейські автори чарівної казки ХІХ століття залишили нам у спадок достатньо розгалужений спектр проблем, які потребують естетичної і одночасно релігієзнавчої рефлексії. Це стосується у першу чергу різдвяної літературної традиції. Починається вона з британця Вільяма Мейкпіса Теккерея (1811-1863), який заснував «сучасну казку» у «Персні і троянді», склавши цей фейеричний сюжет для власних доньок і друзів напередодні Різдва Христового під час мандрівки до Рима. Автор «Ярмарку марнослав’я» не приховував, що мріє створити казку, яку прочитає і дитина, і доросла людина, а це під силу тоді, коли крізь казку проглядає притча. Теккерей писав: «Чи є у світі нові сюжети?... Образи і характери мандрують із однієї байки до іншої – боягузи і хвальки, кривдники та їхні жертви, шахраї та роззяви,… тартюфи,… коханці… Хіба не з перших сторінок людської історії беруть свій початок брехня і любов?». Різдвяну традицію плідно підтримує Чарльз Діккенс (1812-1870). Правда за жанровими ознаками він тяжіє до казкової повісті, але змістовно Діккенс класично розвиває різдвяну казку, особливо в «Різдвяній пісні у прозі» та «Цвіркуні на запічку». Проте найглибше вводить читача в зміст християнських цінностей, пов’язаних із святкуванням Різдва Христового неперевершений казкар-данець Ханс Крістіан Андерсен (1805-1875). В одному з андерсенівських шедеврів – «Сніговій королеві» – відслідковується християнський хронотоп (зав’язка відбувається напередодні свята, біля бабусі – носійки релігійної культури) і високий рівень художньої інтенційованості на проблему функцій зла (смертельна сила дихання і цілунків Снігової королеви, але безсилість перед головоломкою і людським коханням).

Творчість Х.К. Андерсена торкається також однієї з провідних християнських тем, такої як спокуса і духовна стійкість людини перед нею(Герда долає спокуси вічного спокою, що межує з атараксією, долає чари гедонізму, анархізму і спокусу фізичної немічності). Герою казки росіянина Антонія Погорєльського «Чорна курка або підземні мешканці», хлопчику Альоші, відома спокуса марнослав’ям. Хід думки А. Погорєльського парадоксально гомологічний творчості В. Гауфа (1802-1827), а точніше казці «Каліф-лелека», адже Альоша прагнув демонстрації не будь-якої чесноти, а блискучих знань, саме за блиском гносеологічним тягнеться і Каліф: знання мови тварин і птахів приносить не насолоду, а страждання. Оскар Вальд (1856-1900) у казці «Людина, яка вміла творити дива» конструює майже некласичну ситуацію, де людина посягає на статус теурга, тимчасово отримує дар вольовим зусиллям досягати матеріального втілення будь-яких бажань. При цьому свідком і коректором змісту «дивотворення» виступає священик. Але спроба повторити одне з біблійних див (зупинка часу, яку вимолив у Господа спадкоємець пророка Мойсея, Іісус Навін), вийти за рамки утилітарності, завершується повним фіаско головного героя, але і повною перемогою креаціоністської вихідної тези про тварність людини і її волі, обмеженість людської творчої сваволі трансцендентним порядком.

Навіть з казкового доробку Редьярда Кіплінга (1865-1936) можна виокремити тематику, укорінену в християнській аксіології. За радянської епохи в літературознавстві було прийнято наголошувати на дарвіністичних поглядах Кіплінга, але сьогодні не можна не помічати такої риси в казках відомого британського письменника, як апріорний розумний динамізм всього сущого, благоговійне схилення голови перед таємницею зародження нового життя («Мауглі» та інші «тваринні казки»). Дослухаємося до влучного вислову відомого християнського письменника Честертона: «особлива привабливість нових історій Кіплінга полягає у тому, що вони читаються не як казки, які дорослі розповідають дітям біля каміну, а як казки, які дорослі розповідали одне одному на світанку людства».

В літературній казці ХІХ століття достатньо рельєфно проступає релігійний мотив «Нареченої», як художньої проекції теологеми «Нареченої Ненареченної», жіночого особистісного начала, призначеного для духовного шлюбу із самим Богом, Іісусом Христом. С. Аксаков в «Червоненькій квіточці» геніально, продовжуючи пушкінську лінію «Нареченої», виписує безіменну купецьку доньку, яка залишає суєтний світ заради комунікації вищого порядку, спілкування духовного, яке неминуче виводить героїню до любові «всім серцем, всією душею, всім розумом своїм», як і заповідав Христос. Завершить цю лінію в російській казковій традиції дещо віддаленим асоціативним варіантом О. Грін. Мотив унаочнено образом мрійниці Ассоль, яка, неначе християнська блаженна, дочекалася свого містичного Судженого. Абсурдиськи-логізовано навертає до чистої і по-дитячому прекрасної «Нареченої» образ Аліси у «Задзеркаллі» Льюїса Керрола, особливо коли дівчинка, подолавши всі випробування стала Білою Королевою. «Наречена» варіюється образом духовно прекрасної дівчинки, здатної до порятунку родинного мікрокосму, яким є маленька Вірджинія в казці О. Вальда «Кентервільський привид». Чітко і ясно до релігійно-аскетичного сенсу мотиву «Нареченої» звертається Х. К. Андерсен в казці «Русалонька», ставлячи своїй героїні мету отримання душі та її безсмертя.

Таким чином, літературна казка ХІХ століття має стати предметом поглибленого естетико-релігієзнавчого аналізу для встановлення найширших інтерпретаційних можливостей і прояснення семантичного навантаження алюзій, ремінісценцій, парафразування біблійних сенсів чи сенсів, вкорінених у християнському переказі, максимально вивірених християнською аксіологічною традицією.

М.В. Каранда,к.філос.н., доцент

Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка,

м.Чернігів, Україна