Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Читайте також: Контексти прояву культурного пограниччя на колишніх землях східної Речі Посполитої

Читайте также:
  1. VІ. ВИДАВНИЧА СПРАВА СХІДНОЇ І ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ: БІЛОРУСЬ
  2. Более подробно эти факторы раскрыты в учебном пособии по тайм-менеджменту на стр. 213 – 214. Прочитайте их внимательно.
  3. Борьба Москвы и Твери за преобладание во Владимирских землях и сохранение Православия.
  4. Возможности межкультурного взаимодействия
  5. Глава XVI. О ПОМЕСТНЫХ ЗЕМЛЯХ а в ней 69 статей
  6. ГОСУДАРСТВЕННОЕ УПРАВЛЕНИЕ В РУССКИХ ЗЕМЛЯХ В ПЕРИОД МОНГОЛЬСКОГО ИГА
  7. Делайте все, что в ваших силах и считайте это своим успехом
  8. Десять тысяч часов... Подсчитайте сами: если вы будете работать восемь часов в день пять дней в неделю, то достичь этой отметки сможете только через пять лет.
  9. Для пунктов, в которых указаны суммы, рассчитайте ве­личину налогооблагаемого дохода.
  10. Древний Элам. Страна и население. Особенности историко-культурного развития.

Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.

 

Не вдаючися до детальних описів, нагадаємо, що ще з часів Київської Русі функціонувало два типи (варіанти, чи й дві окремі мови) літературнописемної мови: давньорусько-українська та церковнослов’янська, використання яких розподілялося за ділянками: відповідно державне і світське життя та церква, згодом обидві мови поєднувалися у творах із перевагою тієї чи іншої. До того ж обидві мови не мали живомовного підґрунтя, а лише включали до своєї системи народнорозмовні елементи. Польський полеміст П. Скарга про церковнослов’янську мову писав: “...ніхто і ніколи не зможе стати вченим завдяки слов’янській мові. А вже тепер церковнослов’янської мови справді ніхто не розуміє. Бо нема на світі такого народу, який би говорив цією мовою так, як у книгах пишуть. Вона не має своїх правил, граматик, словників для інтерпретації і вже не може їх мати. Ось чому ваші священики, коли хочуть зрозуміти слов’янське писання, мусять удаватися до польських тлумачень”


Валентина Титаренко, Житомирський державний університет імені Івана Франка

Дослідники історії української мови неодноразово підкреслювали складність та парадоксальність мовної ситуації в XVI–XVII ст. на українських землях, відзначали її винятковість у слов’янському та європейському світі [1: 245; 2: 1; 3: 125; 4: 55]. Особливість ситуації полягала у функціонуванні на українських землях водночас кількох “різних мов (староукраїнська, церковнослов’янська, польська, латинська, грецька, чеська, німецька, гебрайська, ідиш, вірменська, угорська, кипчацько-турецька, словацька, молдавська, італійська та інші – В. Т.), які належали до зовсім різних мовних систем, мали різну структурну будову й відрізнялися як походженням, так і характером використання” [3: 125].

Читайте також: Контексти прояву культурного пограниччя на колишніх землях східної Речі Посполитої

Варто зауважити, що таке розмаїття мов функціонувало на українських землях загалом, але не використовувалось одночасно в одному жанрі, низка мов вживалася лише на окремих територіях. Із вищезазначених мов чеська, німецька, гебрайська, ідиш, вірменська, угорська, кипчацько-турецька, словацька, молдавська, італійська були, поза сумнівом, мало поширені: вживалися в місцях компактного проживання відповідного етносу та подекуди в писемній ділянці, зокрема, при оформленні документів, тому на систему української мови як літературної, так і розмовної впливали мінімально. У літературно-писемному вжитку XVI – XVII ст. використовувалися церковнослов’янська, староукраїнська, продовжуючи традиції попередніх століть, а з кінця XVI ст. активно почали функціонувати польська, латинська, грецька. Широкий спектр літературних мов насамперед пов’язаний із входженням України “до європейського культурно-просвітницького ареалу” [5: 22]. Зазначимо, що XVI – XVII ст. – це період активного культурного піднесення в Європі: розвиваються шкільна освіта, наука, поширюється друкарство, з’являються нові жанри літератури тощо. Хвилі епохи Відродження, майже одночасно з Реформацією, докотилися й до українських земель, хай навіть на століття пізніше, ніж у західноєвропейські країни. Дослідники Ренесансу зазначають, що однією з якісних змін цієї доби було звернення до національних мов замість латині [6: 492-493]. Цей процес у староукраїнській культурі позначився переважно на перекладах церковної літератури. Очевидно, переклад у XV ст. в Чехії Біблії чеською мовою стимулював подібні явища в Польщі, в Литві, в Україні [7: 90]. Як наслідок, з’являються такі пам’ятки, як Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр., Крехівський Апостол 60-х рр. XVI ст., численні Учительні Євангелія XVI – XVII ст. У художній же літературі ренесансні ознаки проявлялися у творчості саме латиномовних [підкреслення – В. Т.] поетів (Ю. Котермак, П. Русин, С. Кльонович, С. Оріховський та ін.), а також у конфесійній полеміці кінця XVI – початку XVIIІ ст. (М. Смотрицький, Христофор Філарет, Стефан Зизаній та ін.) [8: 123]. Розвиток національних мов у європейських країнах передбачав витіснення латини, проти її панування навіть створювалися релігійні рухи [7: 13-14, 71]. Але всупереч реакціям проти латинської мови, вона все ж таки залишається в Західній Європі мовою “тодішньої науки, художньої літератури й католицької церкви” [9: 35], хоча ставлення до неї вже не як до сакральної, а як до такої ж культурної мови, як і будь-якої національної, тільки більш літературно довершеної, нормованої [10: 122]. Можливо, занепад латинської мови не стався, з одного боку, через культове ставлення до неї, а з іншого – тому, що за такий короткий час народні мови не могли заповнити той лінгвальний простір, який до цього заповнювала класична латинь. Не повною мірою проявилася мовна ознака доби Відродження й в українській тогочасній культурі, хоча підґрунтя для цього було. В. Мойсієнко називає кілька причин, через які не відбувся остаточний перехід на народнорозмовну мову: близькість розмовної української мови з “руською” та церковнослов’янською, а відповідно більша доступність у сприйнятті, ніж латинська для чехів, поляків та ін.; відсутність перших друкованих перекладів на просту мову; не було створено граматики народнорозмовної мови, натомість була написана й видрукована церковнослов’янської; проста мова не вивчалася в школі; а основне – українці не мали власної держави [4: 66-67].




Дата добавления: 2015-04-16; просмотров: 3; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
ВВЕДЕНИЕ. Актуальность темы исследования | Читайте також: Лексичний вплив як чинник динаміки структури мови-реціпієнта
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2019 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты