Мистецтво литовсько-польської доби.

Мистецтво в Україні в Литовсько-Польській добі
а) Архітектура. Від бурхливої доби ХІУ-ХУІ ст. залиши­лося дуже мало архітектурних пам'яток, особливо дерев'яних. Мож­на припускати, що якраз на цю добу припадає створення україн­ського стилю дерев'яних церков — трибанних та п'ятибанних. То ді ж формувався поділ церкви на три частини: вівтар, властиву церкву та «бабинець». Вікнам та дверям надавали характеристичної шестикутної форми. Найбільше дерев'яних церков збереглося в Га­личині, але й там датуються вони переважно вже наступною добою. коли старі церкви правили лише за зразки для нових.
Більше залишилося пам'яток мурованого будівництва. В ХІУ-ХЛ ст. спостерігаються церковні будови переходового типу, в яких вияв­ляються попередні зразки візантійського стилю та нові впливи За ходу вже готицької культури. Такі церкви були в Галичі — Різдві. Христового — XIV ст., в Межиріччі на Волині XV ст., в Лаврів ському манастирі на Бойківщині — ХУ-ХУІ ст.

31. Особливості літературного процесу (ХІУ–перша половина ХУІІ ст..)

Вивчення давньої української літератури має суттєву специфіку і певні пізнавальні труднощі. Передусім дається взнаки мовний бар’єр, адже більшість пам’яток давнини написано книжною (літературною) мовою, яка відрізняється від сучасної. Тому для читання і розуміння давніх текстів необхідні філологічні знання та навички. Давнє письменство належить до середньовічного типу літератур, однак розвивалося воно за іншими, ніж європейські естетичні системи, канонами і правилами. Література мала свою систему жанрів та специфічний набір художніх засобів. Художній світ тих часів не викликає у сучасного читача таких естетичних почуттів, як літературні твори ХІХ чи ХХ ст. Із цих причин дехто трактує давні писемні пам’ятки як непривабливі й неактуальні. І все-таки збагнути художній код літературних пам’яток можливо, цілеспрямовано і зацікавлено читаючи давні тексти.

Хронологічні межі давнього українського письменства

Давня українська література охоплює вісім століть (ХІ—ХVІІІ ст.) із тисячолітньої історії вітчизняного письменства. За той час виникла, зміцніла і припинила своє існування Київська Русь; монголо-татарське нашестя зруйнувало і спустошило українські землі, на які згодом прийшли литовські князі і якими оволоділа Річ Посполита; на оборону України стало козацтво, воюючи проти шляхти, татар і турків; раз за разом спалахували війни і збройні повстання; зрештою, на українські землі прийшла влада російських царів. Тим часом розвивалася писемна словесна творчість, переживаючи піднесення, занепад, відроджуючись з новою силою розмаїттям жанрів, сюжетами, новими творами та літературними іменами. В історичній долі України можна знайти пояснення того, що давньоукраїнський літературний процес виявився неоднорідним, неоднозначним, часом парадоксальним. У ньому багато естетичної еклектики, він кількамовний, жанрово різноманітний, тематично місткий, пов’язаний із християнською ідеологією і гідний рівня європейських літератур.
У різні часи деякі вітчизняні вчені (М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Грушевський, автори 8-томної «Історії української літератури», В. Яременко) починали відлік історії української літератури від фольклору або розглядали усну народну творчість як ранній етап у розвитку письменства. Ці намагання означають ототожнення усної і писемної творчості, спробу (патріотичну, але не наукову) вважати джерелом давньої літератури фольклор, а не книжно-писемні візантійські традиції. Про найвіддаленішу хронологічну межу української літератури свідчать датовані писемні пам’ятки. Гіпотетичні версії про «дохристиянське письмо» (наприклад, про міфічну глаголицю) мають мало археологічних і фактичних даних, які б дали уявлення про цілісну систему письма.
Відтворити картину давньої писемності проблематично, оскільки частину пам’яток втрачено внаслідок драматичних конфліктів (війни, напади, розорення, пожежі, міжусобиці, політичні та міжконфесійні інтриги тощо), адже територія України-Русі постійно була епіцентром зіткнень між Сходом та Заходом.
До найдавніших датованих пам’яток української книжності належать:
1) Остромирове євангеліє, переписане київським дияконом Григорієм для новгородського боярина Остромира у 1056—1057 рр. Тут письмово відтворено старослов’янською (староболгарською) мовою Євангеліє від Іоанна;
2) Ізборник (збірник) Святослава 1073 року («Збірник від багатьох отців: виклади незрозумілих слів у Євангелії й Апостолі та в інших книгах, складені коротко на пам’ять і на готову відповідь»), який є своєрідним підручником християнської візантійської ученості. Існує гіпотеза, що він був привезений із Болгарії, де його переклали із грецької мови, і подарований чернігівському князю Святославу Ярославичу;
3) Ізборник (збірник) Святослава 1076 року, який також має болгарське походження і містить матеріали релігійно-дидактичного характеру (короткі виклади Святого Письма, молитви, повчання, афоризми, церковні правила тощо).
Ці писемні пам’ятки засвідчують зародження української літератури приблизно в середині ХІ ст. Надалі вона розвивалася як тип середньовічної літератури, як художня форма словесності, заснована на християнсько-візантійській ідеологічній та естетичній основі, старокнижній мовній традиції (з певними особливостями). Це тривало до другої половини ХVІІІ ст., коли активізувалися соціально-історичні, світоглядні, естетичні процеси, які призвели до якісних та бурхливих перетворень у літературі. Так за декілька десятиліть давнє українське письменство відійшло в історію, поступившись секуляризованій (світській) літературі з новими темами, проблемами, мотивами, сюжетами, образами, художніми засобами.
Проблема періодизації давньої української літератури і досі є неоднозначною. Існує багато схем, що виникли внаслідок різних підходів та критеріїв визначення етапів її розвитку (соціологічні, історико-функціональні, ідеологічні, естетичні, художньо-стильові тощо). Періодизація літературного процесу — умовна наукова операція, проте необхідна для чіткішого усвідомлення діалектики словесних форм, їх змістової наповненості, співмірності з іншими художніми явищами, зокрема зарубіжними. З нею пов’язані найскладніші проблемні питання у літературознавстві, оскільки неможливо врахувати всі фактори цього процесу, які через інтерпретаційні чинники постійно змінюються.
Серед найвідоміших у літературознавстві періодизацій варті уваги моделі, запропоновані І. Франком, М. Грушевським, С. Єфремовим, М. Гнатишаком, Б. Лепким, Д. Чижевським. Однак вони не були враховані у 8-томній «Історії української літератури» (1967—1971), яка репрезентує хронологічний принцип періодизації літературного процесу. Останнім часом цю усталену періодизацію переглянуто.
Сучасні дослідники Василь Яременко та Юрій Ісіченко співвідносять українське письменство ХІ—XVIII ст. з відповідними періодами у західноєвропейських літературах, таким чином виокремлюють у ньому Середньовіччя, Ренесанс, Бароко. Оксана Пахльовська у роботі «Українська літературна цивілізація», зважаючи на специфіку української культури, детермінованої насамперед її європейськими орієнтаціями, відводить давній літературі ІХ—ХVІІІ ст. і називає це «візантійською добою української цивілізації», у межах якої розрізняє «київську добу» (ХІ — перша половина ХІІІ ст.), «галицьку добу» та «католицьку Русь» (друга половина ХІІІ — середина ХVІ ст.), «перше відродження» (друга половина ХVІ — середина ХVІІ ст.), «між Бароко та Просвітництвом» (друга половина ХVІІ — кінець ХVІІІ ст.).
Специфіка історичного руху та функціонування давнього письменства полягає в тому, що в ньому чітко простежуються два основні періоди — середньовічний та бароковий. Середньовічний період тривав від ХІ до середини XVI ст., тобто від зародження української літератури до її «першого відродження», і характеризується як історичними (існування держави Київська Русь, перебування українських земель під владою Литовського князівства), так і світоглядно-естетичними особливостями (домінування християнської ідеології, символічно-алегоричне відображення дійсності, певна система жанрів, сформована під впливом візантійської естетики). Бароковий період у розвитку української літератури припадає на другу половину XVI—XVIII ст., коли активізувалася національно-визвольна боротьба українського народу, відбулося інтенсивне засвоєння культурно-освітніх надбань європейського Заходу, урізноманітнилися жанрово-стильові форми літератури, розширилася її тематика й увиразнилося світське начало.
Тож розвиток давньої літератури тривав від середини ХІ до кінця ХVІІІ ст. У цьому хронологічному рухові найпомітнішими є середньовічний та бароковий періоди.