Тема 19. Сполучені Штати Америки в XX ст. 1 страница

1. Регулююча роль держави США в сфері економіки і соціальних відносин.

1.1. Закон Шермана.

1.2. Акт про прискорення розгляду і вирішення процесів по справедливості.

1.3. Закон про створення Міністерства торгівлі і праці.

1.4. Створення Федеральної резервної системи (ФРС).

1.5. Закон Клейтона 1914 р.

1.6. Закон про контроль над виробництвом, сировиною і паливом.

1.7. «Новий курс» Ф. Рузвельта.

1.8. Закон Тафта-Хартлі 1947 р.

1.9. Законодавство 60-х років у рамках програми «боротьби з бідністю» Л. Джонсона.

2. Основні зміни в державному апараті.

2.1. Поправки до Конституції США. Реформи виборчого права.

2.2. Закон проти расової дискримінації.

2.3. Закон про громадянські права.

2.4. Закон про виборчі права.

3. Еволюція американського федералізму.

4. Зростання бюрократичного апарату.

5. Діяльність правоохоронних органів.

1. Регулююча роль держави США в сфері економіки і соціальних відносин

До кінця XIX — початку XX ст. Америка перетворюється на країну класичного корпоративного капіталізму, у якій без всяких обмежень діяли гігантські трести, монополії, які обмежували свободу ринкової конкуренції, диктували такі умови існування приватному підприємництву, що призводили до задушення їхніх конкурентів, до розорення середнього і дрібного бізнесу.

1.1. Закон Шермана

Перший антитрестівський Закон Шермана («Акт з метою захисту торгівлі і комерції від незаконних обмежень і монополії») був прийнятий у 1890 р., але він не став, як стверджувалося, «хартією промислової свободи», мав дуже обмежений ефект і часто застосовувався не за прямим призначенням, оскільки довільне судове тлумачення Закону прирівнювало профспілки до монополій, а страйки робітників — до «змов з метою обмеження торгівлі».

Поглиблення соціального розшарування, тяжкого становища рядових американців в умовах затяжних економічних депресій цього часу вело до зростання невдоволення проти корпоративного капіталу серед середніх прошарків, робітників, фермерства, прогресивної інтелігенції (прогресистів), які засуджували монополії як загрозу для добробуту народних мас. У країні виникає широкий антитрестівський рух, супроводжуваний зростанням активності робітничих профспілок, безперервною боротьбою найбідніших прошарків, що вимагали державної системи соціального захисту та ін.

Вимога «оновлення» економічної і соціальної політики дедалі наполегливіше лунає в обох партіях: республіканській і демократичній. Спочатку ці вимоги висуваються як опозиційні керівництву партій, потім вони усе більше оволодівають думками партійної верхівки, урядових кіл, що дістає вияв у зміні політики президента-республіканця Т. Рузвельта (1901 — 1909 рр.), який виступив з ідеями «нового націоналізму», а з 1913 р. президента-демократа В. Вільсона (1913—1921 рр.), який проголосив неоліберальну теорію «нової демократії»,

"нової свободи». Основою теорії «нової о націоналіму" Т. Рузвельта стала вимога розширення прерогатив президента для того, щоб національний уряд почав здійснювати контрорль над діяльністю трестів з метою їхнього регулювання, приборкання «нечесної гри».

1.2. Акт про прискорення розгляду і вирішення процесів по справедливості

Перший Закон («Акт про прискорення розгляду і вирішення процесів по справедливості»), прийнятий у 1903 р. на здійснення цієї програми, передбачав заходи прискорення судочинства в антитрестівських справах як справах, що мають «велике суспільне значення», і з огляду на це — «пріоритет над іншими справами».

1.3. Закон про створення Міністерства торгівлі і праці

Слідом за Законом 1903 р. був виданий Закон про створення Міністерства торгівлі і праці, до функцій якого належали, зокрема, збір інформації і розгляд «нечесної діяльності корпорації». У 1906 р. приймається закон, який надав Міжштатній торговельній комісії, створеній ще в 1887 p., право встановлювати межі підвищення залізничних тарифних ставок тощо. Вимоги «чесної гри» Т. Рузвельт поширював і на відносини працівників з підприємцями, виступаючи за мирне арбітражне врегулювання спорів між ними, але водночас вимагаючи обмежень профспілкової активності.

Програма «нової демократії» В. Вільсона грунтувалася на трьох принципах: індивідуалізм, свобода особи і свобода конкуренції. Будучи кандидатом прогресистів на президентських виборах, він оголосив себе ворогом монополії, вимагаючи не знищення трестів, як самі прогресисти, і не регулювання їх за методами Т. Рузвельта, а усунення всіх перепон для розвитку бізнесу, насамперед середнього і дрібного, шляхом приборкання «нечесної конкуренції», результатом якої, як він вважав, і був монополізм.

З цією метою на основі Закону про тарифи 1913 р. урядом була проведена ревізія тарифів. Були також підвищені податки на доходи, знижене торгове мито, розширені можливості імпорту, встановлений певний контроль за діяльністю банків. За його правління були започатковані перші процеси з поділу корпо-рацій-монополій на основі Закону Шермана.

1.4. Створення Федеральної резервної системи (ФРС)

Важливим кроком на шляху встановлення контролю над банківською діяльністю стало створення в 1913 р. Федеральної резервної системи (ФРС) на чолі з Радою управляючих, до якої входили міністр фінансів, контролер грошового обігу і 15 членів, призначуваних президентом за згодою Сенату.

ФРС включала 12 національних резервних банків відповідних районів країни, що акумулювали значні фінансові резерви, її завданням було здійснення контролю за випуском банкнот, які мають значення грошових знаків, встановлення відсотків за банківськими кредитами. На неї покладалися функції податкового агента держави та ін. ФРС, виконуючи функції державного емісійного банку, і дотепер відіграє вирішальну роль у регулюванні фінансово-грошової системи країни.

З метою збору відповідної інформації і притягнення до суду осіб і корпорацій, помічених у застосуванні «нечесних методів», що порушують антитрестівський Закон Шермана, у 1914 р. на основі «Акта про федеральну торгову комісію» була створена Федеральна торгова комісія.

У роки «нової демократії» відбулися важливі зрушення й у галузі трудового права. Був прийнятий Закон про 8-годинний робочий день для жінок і дітей, про матеріальну відповідальність підприємців за нещасні випадки на виробництві.

1.5. Закон Клейтона 1914 р.

Держава усе рішучіше починає втручатися до сфери соціальних конфліктів. Відповідно до Закону Клейтона 1914 р. («Акта, що доповнює існуючі закони проти незаконних обмежень та монополій і для інших цілей»), який уточнював формулювання Закону Шермана, заборонялося, зокрема, застосування останнього до профспілок, що практикувалося раніше.

Реформи «прогресистської ери» були першими вкрай непослідовними кроками на шляху пристосування американської держави і суспільства до нової обстановки, яка виникла в зв'язку з перетворенням США на економічно могутню країну корпоративного капіталу:

З цього часу регулювання економіки і соціальних відносин починає посідати усе важливіше місце в діяльності держави, у законодавстві.

Ще більше відходить держава від політики «невтручання», від старої ролі «нічного сторожа» після вступу США в 1917 р. у Першу світову війну. Змінюється головний напрям її регулюю­чого втручання в економічну і соціальну сфери. Не боротьба з монополізмом корпорацій, які усе більше багатіли и умовах підготовки до війни, а військова мобілізація економіки, планомірне матеріальне забезпечення військових потреб виступають з цього часу на перший план.

Рішуче розширення державного контролю над виробництвом, покладення краю анархічним тенденціям в економіці, викликаним загостренням конкурентної боротьби монополістичного капіталу за одержання воєнних прибутків, вимагали створення єдиного центру з керівництва військовими підприємствами, транспортом, засобами зв'язку, постачанням населення й армії продовольством та ін. Результатом цього стало посилення влади президента, введення надзвичайного законодавства, створення адміністративних військово-регулюючих державних органів, а водночас примусове картелювання в деяких галузях промисловості.

1.6. Закон про контроль над виробництвом, сировиною і паливом

Прийнятий у 1917 р. Закон про контроль над виробництвом, сировиною і паливом надавав президенту США широкі права для постачання армії і флоту всім необхідним, а також для запобігання спекуляції. Законом передбачалися можливість реквізиції промислових підприємств і їхньої продукції за відповідну компенсацію, право президента створювати спеціальні регулюючі органи, не звертаючись до Конгресу, безпосередньо втручатися у виробництво і збут продукції, у трудові відносини в промисловості.

З метою економії продовольства, забезпечення ним збройних сил і населення була створена Продовольча адміністрація. Паливна адміністрація була покликана упорядкувати роботу паливної системи, ліквідувати перебої з паливом, які на той час почастішали, та ін. Слідом за цим під контроль держави перейшла вся транспортна система. Жорсткого регулювання зазнала зовнішня торгівля. Військово-торговельне управління взяло під свій контроль понад 1 тис. найменувань товарів, заборонених до вивозу.

Координація постачання США і їхніх союзників, «пошуку і розподілу матеріальних ресурсів, робочої сили» передавалася у відання єдиного Військово-промислового управління (ВПУ). ВПУ домоглося упорядкування і централізації військового постачання, провело велику роботу із стандартизації й уніфікації промислових виробів, найважливіших умов їхньої конкуренто­спроможності на світовому ринку, зокрема на ринку військової продукції. (Військові американські стандарти з часом набули великого поширення і в інших капіталістичних країнах.) Прямим відходом від антитрестівського законодавства стало примусове картелювання промисловості в деяких галузях. Проблема фінансування війни вирішувалася за рахунок податкової реформи, яка збільшила прибутковий і непрямі податки з одночасним високим відрахуванням від прибутків, особливо у воєнній промисловості. З 1916 р. було запроваджено і ретроспективний податок на всі прибутки.

Війна, вимагаючи особливих умов політичної стабільності, сприяла і подальшому посиленню регулюючої ролі держави у сфері соціальних відносин, активізації її ідеологічних функцій, зокрема проповідування ідеалів «класового партнерства». З цією метою були створені Військово-трудове управління, покликане вирішувати конфлікти на підприємствах воєнної промисловості; Управління військово-трудової політики, яке займалося розробкою загальних принципів національної політики з питань умов праці, вирішення трудових спорів та ін.

У державні регулювальні органи включалися лідери профспілок, покликані від імені робітників укладати угоди з міністерствами про ставки оплати праці, про вирішення трудових спорів тощо. Безпосередньо включився у вирішення трудових спорів і президентський апарат. У 1917 р. була, наприклад, створена спеціальна президентська посередницька комісія на чолі з міністром праці, покликана вирішувати найгостріші трудові конфлікти.

З метою ослаблення страйкової боротьби було прийнято і деякі інші закони, які передбачали право робітників на колективний договір, на 8-годинний робочий день (у деяких штатах) та ін. Ці декларовані права не забезпечувалися відповідними гарантіями і не дотримувалися належним чином підприємцями. Крім того, вони навіть формально поширювалися тільки на організованих у профспілки робітників, тобто на восьму частину трудящих, зайнятих на цей час у промисловості і на транспорті.

Створення державного військово-господарського регулюючого апарату, персонал якого складався з представників великих корпорацій майже всіх промислових центрів країни, сприяло зародженню в США перших воєнно-промислових альянсів, блоків військової верхівки з фабрикантами зброї, майбутнього військово-промислового комплексу.

Могутнім імпульсом, який посилав втручання держави в економіку вже в умовах мирного часу, стала снігова економічна криза 30-х років. Вона поставила перед американським суспільством завдання пошуку шляхів подальшою еволюційного розвитку капіталізму, у ході якого відбувалося усвідомлення необхідності досягнення економічної і соціальної рівноваги за рахунок всебічного регулювання суспільних процесів на базі стабільного зростання виробництва і соціальних компромісів.

1.7. «Новий курс» Ф. Рузвельта

Світова економічна криза 1929—1933 рр. з особливою силою уразила США, внаслідок чого різко скоротився обсяг виробництва, розладналася фінансова система, відбувалося повсюдне руйнування і банкрутство промислових, торгових і фінансових фірм, зростало масове безробіття. Загальний обсяг продукції американської промисловості становив у 1932 р. лише близько 54% порівняно з докризовим 1929 р. За роки кризи припинила існування п'ята частина всіх банків США, кожен третій робітник втратив роботу, були примусово розпродані за несплату боргів і податків сотні тисяч фермерських господарств. За відсутності державної системи соціального захисту жертв економічних бід, що обрушилися на країну, криза вкрай загострила соціально-класові протиріччя, призвела до небачених раніше в США виступів робітників. Америка опинилася в передреволюційній ситуації, що вимагала докорінної перебудови всього старого укладу життя.

Перші спроби зупинити хвилю банкрутств шляхом державного кредитування були здійснені в США в 1932 р. урядом Гувера. З цією метою була створена Національна кредитна корпорація, перетворена на початку 1932 р. на Реконструктивну фінансову корпорацію. Інша урядова організація — Федеральне фермерське бюро — була покликана підтримувати рівень цін на сільськогосподарську продукцію. Проте ці заходи зазнали невдачі.

Уряд Гувера не зміг зупинити наближення країни до фінансово-економічного краху. ФРС не справлялася зі своїми завданнями допомоги банкам в умовах біржових лихоманок, оскільки Рада управляючих, яка очолювала її, не була на цей час наділена необхідними владними повноваженнями. Вона не могла ні встановлювати обов'язкових резервів депозитних банків, ні контролювати з повною відповідальністю проведення операцій на відкритому ринку цінних паперів та ін.

Навесні 1933 р., коли криза досягла свого апогею, на посаду президента вступив кандидат від демократичної партії Ф. Рузвельт, далекоглядний політик, який розумів, що необхідно терміново вживати радикальних заходів для створення в країні ефективного антикризового механізму, проводити соціальні реформи, що зможуть призупинити розвиток масового руху протесту в Америці.

Розроблена урядом Рузвельта програма антикризових заходів одержала в історії США назву «нового курсу», основні реформи якого були проведені в період перших «100 днів» його президентства, коли Конгрес прийняв велику кількість законів, що охоплювали усі сфери соціально-економічного і політичного життя країни.

Ця програма не мала спонтанного характеру (як стверджували раніше деякі історики). Ще в 1928 р. Ф. Рузвельт, ставши губернатором від демократичної партії в штаті Нью-Йорк, сформулював доктрину «відповідальності держави за долі своїх громадян». Ця доктрина дістала втілення в радикальній на той час програмі реформ, запропонованих ним легіслатурі штату, яка передбачала допомогу фермерам і фермерським кооперативам, контроль за ринком сільськогосподарських продуктів, кардинальне поліпшення трудового законодавства, підтримку шкіл, охорони здоров'я тощо. Там же Ф. Рузвельт одержав і перший досвід соціального реформаторства, коли законодавчими зборами штату був прийнятий безпрецедентний на той час Закон про надзвичайну допомогу безробітним і була створена з метою проведення цього Закону в життя Тимчасова адміністрація допомоги. Досвід створення відповідних державних органів, що гарантують втілення надзвичайних законів у життя, неухильно використовувався Рузвельтом і надалі.

Одним з найважливіших завдань першого періоду «нового курсу» у 1933 р. було збереження і за можливості зміцнення фінансово-економічної системи корпоративного капіталу США, у співробітництві з яким Ф. Рузвельт вбачав єдиний шлях зміцнення основ капіталістичного ладу. З метою збереження політичної стабільності було потрібне і вжиття негайних заходів, спрямованих на соціальний захист населення.

Економічна політика «нового курсу» цього часу була спрямована на відновлення розладнаної банківсько-фінансової системи. З цією метою на підставі прийнятого Конгресом Надзвичайного банківського закону, який надав президенту широкі повноваження у фінансовій сфері, був накладений тимчасовий арешт на рахунки всіх банків країни з метою їх повної ревізії. Після відповідної перевірки їхньої кредитоспроможності Міністерство фінансів підтвердило дозвіл діяльності головним чином великих банків (4 тис. 507 національних і 4 тис. 517 штатних), що саме по собі сприяло залученню до них вкладів, поповнених новими кредитами Реконструктивної фінансової корпорації. Величезна кількість дрібних банків змушена була припинити своє існування.

Слідом за цим був виданий наказ президента про встановлення повного контролю за золотом, що перебувало в обігу. Експорт золота був заборонений, обов'язковій здачі резервним банкам, які належали до ФРС, підлягала вся золота валюта громадян, що перевищувала 100 дол. Жоден банк, крім банків ФРС, не мав права мати золотий запас, що гарантувалося застосуванням заходів кримінальної відповідальності. Водночас був дозволений випуск нових грошей, без золотого забезпечення. Це рішення, що означало відхід США від золотого стандарту, призвело до різкого інфляційного стрибка, погасити який і була покликана оновлена ФРС, функції якої на цей час були значно розширені. Вона одержала, зокрема, право змінювати розміри внесених до неї грошових резервів, регулювати процентні ставки по банківських вкладах та ін. З цією ж метою на основі Закону про банківську діяльність 1933 р. були створені в 1934 р. Федеральна корпорація страхування вкладів (ФКСВ), а потім Федеральна корпорація страхування позичок і заощаджень (ФКПЗ), покликані відновити довіру до банків, захистити банківські вклади населення.

Закон 1933 р. передбачив страхування вкладів для всіх банків — для федеральних банків це страхування стало обов'язковим, для банків штатів — добровільним. Закон встановлював, що депозити розміром до 10 тис. дол. повинні страхуватися на 100%, 50 тис. дол. — на 75% тощо. До початку 1934 р. близько 80% усіх банків США застрахували свої депозити.

З метою припинення спекуляцій вкладами, необгрунтованого надання кредитів компаніям, власниками акцій яких виступали самі банки, були розділені депозитні й інвестиційні функції банків.

Уряд прагнув упорядкувати і спекулятивну діяльність фондових бірж, що скандально процвітала в передкризовий період. У зв'язку з цим у 1934 р. був прийнятий Закон про обіг цінних паперів, на підставі якого була створена Федеральна комісія з цінних паперів і бірж (ФКЦПБ). Закон 1934 р. передбачав на-

дання всім учасникам торгового ринку рівних умов, що гарантують вільний доступ до найважливішої інформації про діяльність компаній. ФКЦПБ була наділена правом реєстрації всіх цінних паперів, що випускалися в обіг. Вона також стежила за наданням інвесторам відомостей, що їх цікавлять, про діяльність компаній та ін.

Оскільки рішення Ради управляючих ФРС були обов'язковими для всіх банків, що входили до цієї системи (тобто більшості банків країни), то ФРС отримала реальні можливості визначати всю банківську, кредитно-фінансову діяльність країни¹.

У середині 1933 р. був прийнятий Закон про відновлення промисловості (National Industrial Recovery Act. — HIPA) — найбільш значний у законодавстві «нового курсу». Як зазначалося в самому Законі, він був прийнятий з метою забезпечення «загального добробуту» шляхом встановлення координації для вирішення проблем масової злиденності, досягнення співробітництва між працівниками і роботодавцями за сприяння уряду, усунення і вирішення трудових конфліктів, проблем руйнівної конкуренції, що призводять до зниження прибутків і скорочення інвестицій і зайнятості. Згубні процеси зниження цін в умовах «руйнівної конкуренції» мали дати відсіч «кодексам чесної конкуренції», що складалися підприємницькими асоціаціями, за участі профспілок, які фіксували чітко визначені норми виробництва і збуту продукції, встановлювали рівень товарних цін, умови комерційного кредиту тощо. Після затвердження президентом «кодекси» одержували силу закону.

Як і початкова фінансова політика, промислова політика 1933 р. надала явні переваги великому корпоративному бізнесу. Прямим свідченням цієї політики було призупинення на два роки (на час дії HIPA) антитрестівського законодавства до «кодифікованих» підприємств, крім того, їх примусове картелювання.

HIPA мав не тільки вирішити проблему стабілізації промисловості за допомогою спеціально створюваного державного органу — Національної адміністрації відновлення промисловості, а й зняти гостроту трудових конфліктів за допомогою заходів соціального маневрування, задоволення деяких вимог робітників, висунутих ними в ході масової страйкової боротьби.

¹ ФРС у ролі централізованого федерального банку, який контролює значну частину банків країни, поряд з ФКСВ и ФКПЗ і нині становить основу регулювання грошо­во-кредитної, банківської системи США.

У ст. 7 HIPA в загальній формі були проголошені права робітників на створення профспілок і на колективний договір, обов'язки підприємців «дотримувати максимальної тривалості робочого часу, мінімального рівня оплати й інших умов праці». Ці положення, однак, не супроводжувалися твердими гарантія ми їх дотримання з боку підприємців.

Урядом був запропонований типовий зразок кодексу, який міг би застосовуватися в будь-якій галузі промисловості. У ньому як мінімальний рівень заробітної плати фіксувалася для промислових робітників оплата від ЗО до 40 центів за робочу годи, ну, а тривалість робочого часу обмежувалася 35 годинами тиждень. З прийняттям кодексів була посилена роль профспілок як єдино законних представників робітників, що значною мірою позбавляло права голосу неорганізованих робітників.

Уряд відмовився включити до кодексів положення, що могли суперечити принципу рівності прав білих і кольорових робітників у питаннях зайнятості. Проте ці дискримінаційні заходи виключалися в кодексах великих підприємств, транспорту, гірничодобувних галузей. Дискримінація ж кольорових робітників на «некодифікованих» дрібних підприємствах залишилася.

У кодексах повинні були фіксуватися також як першочергові заходи допомога безробітним і положення про організацій громадських робіт. З цією метою створювалася Асоціація громадських робіт (АГР), на організацію якої було виділено 3,з млн дол. Крім того, проблемами безробіття мала займатися Адміністрація з надання надзвичайної допомоги (АННД) через прямі виплати дотацій штатам. Усі ці заходи, однак, не виріши, ли проблем безробіття.

Аграрна політика «нового курсу» дістала вияв насамперед у Законі про регулювання сільського господарства, який передбачав створення спеціального адміністративного органу з регулювання сільського господарства, що був покликаний збалансувати попит та пропозицію на продукти сільського господарства, під. вищити на них ціни. З цією метою вводився однаковий відсоток скорочення посівних площ усіх фермерів — і великих і дрібних з виплатою компенсації за необроблені землі, що боляче вдарило по дрібному фермерству. Водночас група великого комерціїйного фермерства, одержавши більшу частину преміальних платежів, змогла завдяки цьому інтенсифікувати своє господарство і отримати чималий прибуток. Скорочення посівних площ для підвищення цін у голодуючій Америці супроводжувалося знищенням уже готової продукції, мільйонів голів худоби тощо.

Був прийнятий також Закон про рефінансування фермерських боргів, що скоротив відсотки по іпотечній заборгованості фермерів і продовжив терміни погашення їх боргів. Через федеральні земельні банки фермерам була надана позика більш ніж у 2 млрд дол., яка пішла насамперед на погашення їхніх боргів, у чому безпосередньо були заінтересовані і банки.

Разом з політикою скорочення посівних площ ще в 1936 р. почала проводитися політика відновлення родючості грунтів. У 1936 р. ця політика була законодавчо оформлена прийняттям Закону про збереження родючості грунтів і про квоти внутрішнього ринку. Закон передбачав виплату преміальних платежів власникам землі, які погоджувалися вилучати землі з-під посівів тих культур, що їх виснажували, що повинно було, з одного боку, підвищити ціни на продукцію сільського господарства, а з іншого — родючість грунтів.

Завершальним правовим актом аграрної політики «нового курсу» був Закон 1938 р., який посилював державний контроль за надходженням на ринок основних сільськогосподарських продуктів, підтримання цін на які відтепер мало досягатися не знищенням «надлишків», а їх збереженням з відповідними державними виплатами фермерам у рахунок ще не проданого врожаю.

Навколо економічної політики «нового курсу» розгорнулася запекла боротьба вже в 1934 р. Проти неї виступали і праві сили, які вважали «новий курс» надто радикальним, і ліві, що вважали його (з огляду на тяжке становище значних прошарків населення, безрезультатні спроби уряду вирішити проблему безробіття та ін.) недостатньо рішучим.

Не допомогли кардинальному вирішенню проблеми безробіття ні прийняття ще в 1933 р. Закону про скорочення до ЗО годин робочого тижня на великих підприємствах (що призвело до скорочення 6 млн робочих місць), ні створення Адміністрації з реалізації громадських робіт (АРГР), покликаної провадити в життя програму будівництва об'єктів інфраструктури, у тому числі військово-стратегічного характеру, ні витрачені в процесі здійснення цих програм 13 млрд дол.

Права опозиція «новому курсу» особливо сильною була серед представників корпоративного капіталу. Крайнім проявом цих опозиційних настроїв стала вимога відмови від будь-яких реформ. Підтримував опозицію і Верховний суд США, який з консервативно-індивідуалістичних позицій невтручання держави в сферу приватного підприємництва оголосив у травні 1935 р. про неконституційність прийнятих законів.

Ці рішення Верховного суду стосувалися не тільки конституційності конкретних законів, вони поставили на порядок денний більш широку, історично важливу проблему — про межі втручання держави в економіку з метою її врегулювання, у то­му числі і не в останню чергу за рахунок проведення соціальних програм. Перед країною та її президентом постало з усією гостротою доленосне запитання: куди йти — далі, уперед по шляху поглиблення реформ, чи повернути назад. Ф. Рузвельт пішов уперед. У 1936 р. його мали переобирати на другий президентський термін.

В другій половині 30-х років змінюється головний напрям діяльності уряду Ф. Рузвельта, обумовлений необхідністю проведення кардинальних соціальних реформ. Так, проголошені раніше HIPA профспілкові права не задовольняли вимог робітників. У результаті безпосередньої соціальної політики Ф. Рузвельта не було гарантовано законом право на страйк, не була закріплена вимога американських робітників заборонити підприємцям через «індивідуальні угоди» приймати на роботу осіб, які не є членами профспілки, шо відкривало шлях до штрейкбрехерства, можливого зриву страйку. Права профспілок порушувалися й через необов'язковість їхньої участі у визначенні умов праці робітників шляхом укладення колективних договорів і широкої можливості створення конфронтуючих профспілкам «компанійських союзів», що фінансувалися підприємцями і використовувалися ними для підриву організованої боротьби робітників.

Закон про трудові відносини (Закон Вагнера), прийнятий у 1935 р., не тільки вперше в історії США проголосив офіційне визнання прав профспілок, а й передбачив законодавчі гарантії цих прав. У ст. 7 Закону перелічувалися права робітників, порушення яких входило до поняття «нечесна трудова практика» підприємців, яким заборонялося втручатися в створення робітничих організацій, у тому числі і шляхом їх фінансування (заборона «компанійських союзів»), дискримінувати членів профспілки при прийомі їх на роботу (санкціонувалася практика «закритого цеху»), відмовлятися від укладення колективних договорів з належним чином обраними представниками робітників. Закон закріплював при цьому так зване «правило більшості», відповідно до якого від імені робітників у договірні відносини з підприємцем могла вступати лише та організація, яка визнавалася більшістю робітників, тобто їхня профспілка.

Закон закріплював і право робітників на страйк. Але усім своїм змістом він був спрямований на звуження підстав для масових конфліктів. З цією метою був створений новий орган — Національне управління з трудових відносин (НУТВ), на яке покладався обов'язок розглядати скарги робітників на «нечесну трудову практику» підприємця. Рішення цього квазісудового органу могли бути скасовані лише в судовому порядку.

Іншим напрямом діяльності уряду «нового курсу» стало створення (вперше в історії Америки) розгалуженої державної системи соціального захисту населення. У 1935 р. був прийнятий перший Закон про соціальне страхування й інші закони допомоги бідним.

Закон про соціальне страхування передбачав соціальну допомогу престарілим, безробітним і деяким категоріям непрацездатного населення. Він не поширювався, однак, на сільськогосподарських робітників, домашню прислугу, державних службовців, стосуючись, таким чином, інтересів тільки половини всіх осіб, які працюють за наймом. Крім того, рівень страхових виплат, фонд яких створювався за рахунок податків на підприємців і самих робітників, був надзвичайно низький. Пенсії по старості призначалися з 65 років, допомога по безробіттю виплачувалася близько 10 тижнів на рік.