Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Частина І. Загальні засади педагогіки 1. Виникнення педагогіки як науки.

Читайте также:
  1. Аксиология и этика науки.
  2. Бюджетний дефіцит. Причини виникнення
  3. Вимоги до виробів, загальні принципи і порядок конструювання.
  4. Виникнення держави і права
  5. Виникнення і розвиток грошових відносин.
  6. Виникнення і розвиток українського козацтва
  7. Виникнення й основні етапи становлення природоохоронного законодавства і права на території сучасної України.
  8. Виникнення та розвиток Слобідської України.
  9. Виникнення та сутність аудиторської діяльності
  10. Виникнення християнства

Термін «педагогіка» отримав свою назву від грецьких слів paidos — дитина і ago — вести. У дослівному перекладі paidagogos означає «проводир дітей». Педагогом у Стародавній Греції називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово «педагогіка» стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. Так педагогіка стала наукою про виховання і навчання дітей.

З середини XX століття людство зрозуміло, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. У зв'язку з цим у деяких країнах замість терміна «педагогіка» вживають терміни «андрогогіка» (від гр. andros

— мужчина і ago — вести) й «антропогогіка» (від гр. antropos

— людина і ago — вести). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини в цілому.

Сучасна педагогіка — це наука про виховання людини. Під поняттям «виховання» в даному випадку розуміємо освіту, навчання та розвиток, тобто вживаємо його в найбільш широкому значенні.

Виховання виникло разом з появою людського суспільства. Воно невіддільне від соціального відтворення поколінь, природної потреби готувати до життя нащадків. Саме тому виховання є загальною і вічною категорією.

Педагогічні уявлення, знання складалися в практичному досвіді. За свідченням наскельних малюнків задовго до людської цивілізації виховання дітей здійснювалося шляхом включення їх у життя роду або сім'ї: залучення до праці, полювання, спорудження житла. У деяких племенах почали виникати своєрідні «школи» — хижі, де люди похилого віку готували підлітків до дорослого життя. Педагогічні знання систематизувались у вигляді висновків, порад, рекомендацій та існували в народних звичаях, обрядах, традиціях, народній творчості. Цей своєрідний звід правил і нормативів став джерелом розвитку соціальної поведінки людини в своїх основних постулатах: сповіді працелюбності, гостинності, любові до природи, взаємодопомоги, милосердя, поваги до старших, миролюбства, — того, що пізніше увійшло до кодексу життя цивілізованого суспільства, стало першоосновою педагогічної науки й практики.

Розвиток і ускладнення виробництва, накопичення наукових знань про оточуючий світ вимагали від людини спеціальної, досить тривалої підготовки. Залежно від того, як було поставлене виховання дітей і молоді, суспільство прогресувало швидше чи повільніше. Освіта і виховання стали найважливішою передумовою його розвитку. Виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб'єктивних уявленнях людей, а на узагальненні типового, характерного, тобто знаннях об'єктивних, наукових.



Науку часто ототожнюють із знаннями, що є грубим непорозумінням. Наука — це не лише знання, а й свідомість, тобто вміння належно користуватися цими знаннями.

Серйозні спроби узагальнити досвід виховання, виділити теоретичні начала виховання були розпочаті в найрозвиненіших державах стародавнього світу — Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Перші наукові педагогічні узагальнення входили до складу філософії, бо в філософії на той час акумулювалися всі знання про природу, людину, суспільство.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. Теоретиками педагогіки були видатні грецькі мислителі: Демокріт (460-370 рр.до н.е.), Сократ (469—399 pp. до н. е.), Платон (427—347 pp. до н. е.), Арісто-тель (384—322 pp. до н. е.), в працях яких існувало немало глибоких думок з питань виховання людини, формування її особистості. На основі своєї атомістичної теорії Демокріт висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Його крилаті афоризми, що пережили століття, і сьогодні наповнені глибоким змістом: «Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися», «Природа і виховання подібні. А саме: виховання перебудовує людину і, перетворюючи, створює природу», «Учіння виробляє прекрасні речі лише на основі праці», «Більшість багатознайок не має розуму».



Сократ започаткував філософську основу гуманістичної педагогіки. Його стратили згідно з вироком афінського суду, складеного на підставі брехливого звинувачення, суть якого зводилась до заперечення Сократом ''державних'' богів і поклоніння ''новому божеству''. Цим божеством була людина.

Сократ вважав, що основою особистості є суб'єктне. Людина повинна здобувати освіту не шляхом научіння, тобто передачі істини, а шляхом самостійного пошуку її смислу. Найціннішим у людині є уміння бачити істину (моральність) і належним чином себе поводити. Істину можна пізнати і засвоїти лише через знаходження протиріч у своїх вчинках, думках, поняттях. Розкриття цих протиріч відкидає надумане знання, а збентеження, що охоплює розум, спонукає до пошуку справжньої істини. Самокерівництву душі учня сприяє вміння вчителя створювати умови, необхідні для її пробудження. Засобами створення таких умов слугують маєвтика та іронія. Маєвтикою Сократ називав мистецтво видобування за допомогою вмілих проблемних питань прихованого в людині правильного знання. Іронією - манеру прикидатися дурнем перед невігласами, які вважають себе знавцями і мудрецями, для того, щоб вони могли із власних відповідей дізнатися про свою дурість і спрямувати свої зусилля на істину.

З точки зору Платона, людина - це прояв усього зовнішнього, яке є незмінним і тому - об'єктивним. У зв'язку з цим основою особистості є не суб'єктне, а об'єктне. Істина - це ідеал виховання: поєднання благородства, багатства, фізичних і духовних здібностей. Але осягання істини не може дати постійного знання, бо пізнання людини обмежене чуттєвим сприйманням. Звідси, освіта повинна утворювати правильні поняття та відсікати те, що заважає втілювати ідею моральності. Слід передусім обмежити природну чутливість людини. Праведна думка - це результат виховної діяльності справедливої держави. З іншого боку, найголовнішою передумовою самозбереження держави є формування громадян у дусі праведності. Таким чином, інтереси держави і окремої людини взаємопов'язані. Педагогіка підпорядковується політиці. Навчання набуває цілеспрямованого і жорстко виховального характеру.

У системі наукового пізнання і освіти Арістотеля ідея трактується не як самостійна категорія, а як внутрішня сутність речей. Тому якість знань повністю залежить від того, наскільки вдається зробити зрозумілим, строгим і чітким їх зміст, тобто основні поняття всіх дисциплін. Досягти цього можна лише опираючись на закони, які узагальнюють розпорядження відносно того, як щось повинно бути або відбуватись.

Арістотель вважав, що, виховання (''nafigefta'') є державною функцією і зводиться до формування в особистості необхідних довершеностей. Для цього слід використати три фактори: природні задатки, спроможність набувати звичку і здатність робити судження.

Природні задатки ''облагороджуються'' шляхом засвоєння знань, необхідних звичок і застосування умінь та навичок на практиці. Спроможність набувати звичку є основою своєрідних ''тренувань'', які формують уміння правильно мислити і поводити себе відповідно до завданих зразків. Здатність робити судження, тобто висловлювати власну думку, опирається не на досвід, який є у людини, а на досвід, що передається їй. Цей досвід науково обґрунтований і перевірений.

Фактори виховання, виділені Арістотелем, створили підґрунтя для першого наукового визначення педагогіки як учіння про правильне формування особистості. Це визначення не втратило своєї актуальності сьогодні, дійшовши до нас практично незмінним.

Розвиток педагогічної думки знайшов своє продовження в працях давньогрецьких філософів і ораторів. Перший «штатний» педагог Марк Квінтіліан (35—96 pp.), який навчав юнаків-патриціїв ораторському мистецтву, був автором 12-томної книги «Дванадцять книг риторичних настанов», власне, першої педагогічної книги. Поряд з творами Ціцерона її вивчали у всіх риторичних школах.

У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Педагогічні ідеї філософів-богословів мали релігійне забарвлення і були пронизані церковною догматикою.

В епоху Відродження (XIV—XVI ст.), коли відбувався розклад феодалізму і почався розвиток буржуазного суспільства, з'явився цілий ряд яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, які своїм лозунгом проголосили античний вислів: «Я — людина, і ні від чого людського не вільна». Серед них італієць Вітторіно де Фельтре (1378—1446), голландець Еразм Роттердамський (1466—1536), французи Франсуа Рабле (1494—1553), Мішель Монтень (1533—1592).

До початку XVII століття педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Відокремлення її від філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592—1670). У 1632 році Коменський створив видатний твір «Велика дидактика», який започаткував науку про процес навчання, а в 1633 році — перше в світі спеціальне керівництво по вихованню дітей дошкільного віку «Материнська школа». Усі педагогічні твори Я.А. Коменського пронизують думки про те, що людина є «найдосконалішим, прекрасним творінням», «чудесним мікрокосмом»; школа — «майстернею гуманності», а правильне виховання завжди повинно бути природовідповідним. Не втратила ні актуальності, ні свого наукового значення і його схема організації школи, теоретичне обґрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочної системи навчання тощо.

Ми вирішили скрізь іти за природою, і як та проявляє свої сили одна за одною, так і ми повинні йти за послідовним порядком розвитку розумових здібностей.

Я.А. Коменський

Услід за Коменським в історію західноєвропейської педагогіки увійшло ім'я англійського філософа й педагога Джона Локка (1632—1704), який сконцентрував свої зусилля на теорії виховання джентльмена — людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань; французького матеріаліста і просвітителя Жана-Жака Руссо (1712—1778), автора ідеї природної досконалості дітей, теорії «вільного виховання», за якою виховання повинно проводитися лише за інтересами й бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку; швейцарського педагога Йоганна Генріха Песталоцці (1746—1827), який запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісності як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої посильної праці; німецького педагога Йоганна Фрідріха Гербарта (1776—1841), автора теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (чотириетапна модель уроку, поняття виховуючого навчання, система розвиваючих вправ); німецького педагога Фрідріха Адольфа Дістервега (1790—1866), відомого ідеями про активізацію навчальної діяльності учнів, посилення їх самостійної роботи, а також думками про підготовку народних учителів, яка повинна базуватися на отриманні наукових знань і прищепленні високих моральних якостей.

В Україні відбувалися ті самі процеси народження педагогіки в надрах філософської думки. З часів Київської Русі до нашого часу дійшли настановні твори з виховання: збірник законів «Руська правда» Ярослава Мудрого і «Правда» Ярославичів (його синів), «Повчання Володимира Мономаха», «Житіє Євдокії Полоцької», «Повчання дітям ченця Ксенофонта», низка уривків з часописів та листів, де подаються описи народних традицій виховання дітей у сім'ях, ставлення батьків до своїх нащадків, моральні сентенції поведінки людини в товаристві.

Вершиною української народної педагогіки сучасні дослідники вважають козацьку педагогіку, яка втілює в собі «національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу»1. Основою виховання дітей змалку були провідні ідеї козацького руху (свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особи, народовладдя). У малечий період, а далі — на родинно-шкільному ступені провідне значення мали культ Батька і Матері, Бабусі й Дідуся, Роду і Народу.

Серед видатних просвітителів ХУШ століття, які збагатили вітчизняну педагогіку, почесне місце належить Григорію Савичу Сковороді (1722-1794). Він перший в українській педагогіці в центрі уваги поставив дитину - її почуття, стосунки зі світом, її справи, нахили і обдарування; визначив мету гуманістичного процесу - формування ''істинної-'' людини: мислячої, чуйної, освіченої, зі світлим розумом, гарячими почуттями, підготовленої до праці задля її щастя і блага народу.

Розвиток педагогічної думки в Україні тісно пов'язаний з прогресивними течіями в російському та українському соціальному житті, що зумовлено історичними причинами.

Великий внесок у розвиток наукової педагогіки зробив визначний вітчизняний педагог Костянтин Дмитрович Ушинський (1824— 1870), автор стрункої й оригінальної педагогічної системи, що охоплювала основні проблеми виховання і навчання. Основною ідеєю цієї системи була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, обумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічними особливостями. Найголовнішими рисами народності педагог вважав любов до батьківщини, рідну мову, віру в могутні сили народу. Основною метою виховання повинна бути підготовка всебічно розвиненої людини, а наріжним каменем теорії виховання — вчення про трудове виховання, що стверджує: в трудовій діяльності розвивається і формується людина.

Матеріальні плоди праці складають людський добробут; проте лише внутрішня, духовна, животворча сила праці є джерелом людської гідності й водночас моральності та щастя.

К.Ц. Ушинський

Навчання повинно здійснюватися з урахуванням вікових і психічних особливостей розвитку дитини, організовуватися на основі принципів посильності та послідовності, наступності й систематичності, наочності та емоційності. Методи викладання повинні сприяти розвитку й активізації пізнавальної діяльності учнів, їхнього мислення і мовлення в процесі навчання.

Якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях, то вона повинна насамперед пізнати її теж у всіх відношеннях.

К.Д. Ушинський

Керівна роль у вихованні належить педагогу. Все базується на його особистості. Вчитель повинен любити свою професію, бути високоосвіченою людиною, володіти педагогічною майстерністю і педагогічним тактом.

Ушинський вимагав повної перебудови системи освіти на основі новітніх наукових досягнень: «...Педагогічна практика без теорії — те саме, що і знахарство в медицині».

Ґрунтовні праці педагога «Педагогічна антропологія», «Про камеральну освіту», «Три елементи школи» та інші, а також навчальні книги для дітей початкових класів витримали безліч видань.

У другій половині XIX — на початку XX століття в Україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зусилля майже всі діячі культури та мистецтва, літератури і науки. Т.Г. Шевченко (1814—1861) підготував і видав «Букварь южнорусский» (1861). І.Я.Франко (1856-1916) зробив суттєвий внесок у розробку історії шкільної і університетської освіти в Україні. М.П.Драгоманов (1841-1895) обстоював національну народну освіту як таку, що вбирає в себе кращі здобутки світової культури. П.А. Грабовський (1864—1902) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. Леся Українка (1871—1913) обстоювала необхідність народної освіти, змальовувала жалюгідність сільських шкіл і учителів.

Закарпатський педагог О.В. Духнович (1803—1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книги для вчителів. Відомий український педагог Х.Д. Алчевська (1841—1920) досліджувала проблеми навчання дорослих і відтворила їх у посібниках «Що читати народові?», «Книга для дорослих». Відомий педагог і громадський діяч С.Ф.Русова (1856-1940) створила концепцію національної системи освіти і виховання, написала ряд праць з педагогіки: ''Дошкільне виховання'', ''Дидактика'', ''Моральні завдання сучасної школи'' та інші.

У кінці XIX — на початку XX століття дослідження педагогічних проблем розпочинаються в США, куди поступово переміщується центр педагогічної думки. Ініціативні покорителі Нового Світу без упередження приступили до дослідження педагогічних процесів сучасності й швидко досягли вагомих результатів: сформували закономірності людського виховання, розробили і впровадили ефективні технології освіти, які дають змогу кожній людині швидко й успішно досягти поставленої мети.

Найвидатніші представники американської педагогіки — Джон Дьюї (1859—1952) і Едвард Торндайк (1874—1949).

Педагогіка соціалістичного періоду пішла шляхом розробки ідей виховання людини нового суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли Н.К.Крупська (1869—1939), П.П. Блонський (1884 — 1941), С.Т.Шацький (1878—1934), А.СМакаренко (1888—1939), В.О.Сухомлинський (1918— 1970).

Славу педагогіці соціалістичного періоду принесли праці А.С. Макаренка і В.О. Сухомлинського. А.С. Макаренко висунув і перевірив на практиці принципи створення дитячого колективу, педагогічного керівництва ним, запропонував методику трудового виховання, вивчав проблеми формування свідомої дисципліни і виховання дітей у сім'ї. В.О. Сухомлинський досліджував проблеми розумового, морального, естетичного та фізичного виховання школярів, питання політехнічної освіти, теорії навчання, виховання дітей у сім'ї, самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Багато його порад, влучні спостереження зберігають своє значення і при осмисленні сучасних шляхів розвитку педагогічної думки та реформуванні школи.

Історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить про те, що її виникнення і розвиток визначались об'єктивними соціально-економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя. Ні суспільство, ні виховання «взагалі» не існувало. На певному етапі історичного розвитку існувало конкретне суспільство і виховання, спрямованість і рівень якого відображали досягнутий рівень розвитку суспільства.

Проте, в кожну епоху були діячі, що піднімалися вище інтересів свого класу. Вони висували прогресивні педагогічні ідеї, які відмежовувалися від офіційної педагогіки. Саме ці ідеї складають основу наступності в педагогічній теорії і стимулюють її розвиток.


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 49; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Конспект лекцій Педагогіка | Об'єкт, предмет і функції педагогіки.
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2017 год. (0.012 сек.) Главная страница Случайная страница Контакты