Філософія західноєвропейського Ренесансу

Рух Відродження (Ренесансу) розпочався в XIV столітті в північній та середній Італії, в XV столітті досяг розвитку, а в XVI столітті став за­гальноєвропейським явищем. У цей час відбувається народження ка­піталістичного способу виробництва, відбуваються великі технічні та географічні відкриття, що приводять до бурхливого розвитку торгівлі та виробництва, зміни соціально-класової структури суспільства, по­слаблення корпоративних та інших зв'язків між людьми.

Характерні ознаки культури цього періоду такі:

1. Рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сфе­
рах суспільного життя. Це так звана «секуляризація».

2. Повернення до античної культурної спадщини, яка була май­
же повністю забута в середні віки. Звідси і назва — Відродження.

3. У центрі уваги проблема людини. Якщо в центрі уваги антич­
ності було природно-космічне життя, в середні віки — Бог і пов'я­
зана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі стає лю­
дина. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується як
антропоцентричне (схема 2.6).

4. Поява гуманізму як ідейного руху.

5. Зростання інтересу до природи. Розвиток натурфілософії.
Зупинимося докладніше на останніх двох ознаках. Що таке гу­
манізм?

В епоху Відродження цей термін спочатку означав «світське»
(нецерковне) знання, так само як гуманістами називали просто
представників «світської інтелігенції», яка виникла в цей час вна­
слідок швидкого зростання ролі розумової праці й появи таких «ро­
зумових» занять, які виходили за межі офіційних, переважно теоло­
гічних, досліджень. Згодом термін «гуманізм» почав набувати сво­
го сучасного значення, яке полягає в розумінні людини як вищої
цінності. Таким чином, гуманізм епохи Відродження — це ідейний
рух, у якому визрівала нова «світська» філософія, орієнтована на
людину як вищу цінність. '

Першим «гуманістом» вважають видатного поета і мислителя Дангпе Аліг’єрі (1265-1321), що жив і творив у Флоренції — «сто­лиці» італійського Відродження. Данте одним із перших проголосив людину «найвеличнішим чудом із усіх проявів божественної муд­рості». Але справжнім засновником, «батьком гуманізму» вважаєть­ся Франческо Петрарка (1304-1374). Він прагнув донести до су­часників спадщину античності найточніше і найзрозуміліше.

Одним із провідних філософів раннього гуманізму був рим­ський філологЛоренцоВалла (1407-1457;. У своїх численних тво­рах він гостро критикував клерикальну ідеологію і схоластичну філософію. Гуманістичне мислення було характерним і для італ­ійського філософа, засновника платонівської Академії у Флоренції Марсіліо Фічіно (1433-1499). Він переклав латинською мовою тво­ри Платона і багатьох інших античних філософів. Продовжувачем ідей Фічіно був Джовані Піко делла Мірандола (1463-1494,). Він підготував для диспуту зі схоластами трактат «Промова про гідність людини», який вміщував 900 тез про те, що на той час було вже пізнане. Однак дискусія не відбулася — Папа Римський більшість тез заборонив, визнавши їх єретичними.

Ще одним представником гуманізму був професор Болонського університетуП'єтроПампонацці (1462-1525). Він стояв на позиції протиставлення філософської істини істині релігійній. Типовою для епохи Відродження була філософська позиція видатного французь­кого гуманістаМше^я деМонтеня (1533-1592). Його творчість звер­нена до людини та її гідності. Монтень закликав до самостійності суджень, зразком яких було вільнодумство античної філософії.

Ренесансно-гуманісгичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси в римсько-католицькій церкві, привели до її реформи, аботак званої Реформації (від лат. ге/огтаііо — перетворювати, виправ­ляти). Реформацію і Ренесанс об'єднує те, що вони є явищами однієї історичної епохи, мають загальну антифеодальну спрямованість, в їх основі лежить антифеодальний рух, носіями якого були міські прошарки суспільства. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворен­ня суспільства шляхом розширення світської освіти, то Реформація спрямована проти монопольного становища католицької церкви та її вчення в політиці, ідеологічній системі тодішнього європей­ського суспільства. Вона практично залишається на рівні середньо­вічного світогляду, але пропонує новий шлях до Бога. Реформація стала міжнародним рухом, який досяг апогею в XVI столітті. У ба­гатьох європейських країнах був здійснений перехід до протестант­ської віри (Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, частково Німеччина, Чехія, Угорщина). Ре­формація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особи­сту віру понад зовнішніми проявами релігійності. У деяких країнах церква потрапила в залежність держави, що у свою чергу полегши­ло розвиток науки і світської культури. Видатними представниками реформаторського руху були Мартін Лютер (1483-1546), Філіп Меланхтон (1497-1560), УльріхЦвінглі (1484-1531), ЖанКальвін (15О9-15б4),ТамасМюнцер(149О-1525).

Помітне місце у філософії Відродження належить натурфіло­софії. Вона відіграла велику роль у-боротьбі проти схоластики в при­родознавстві. Видатними натурфілософами того часу були: Микала Кузанськип (1401-1464) — німецький філософ, кардинал, головний твір якого — «Про вчене незнання» (1440); Філіп ТеофраапІЬгенгейм (1493-1541) — німецький філософ, лікар, алхімік, астролог, котрий поєднав медицину з хімією і набув загального визнання під псевдо­німом Парацельса;.Бе/>мф?дімо Телезіо (1509-1588) — засновник ака­демії поблизу Неаполя, де велись дослідження людини та природи; Джераламо Кардана (1501-1576) — різнобічний італійський вче­ний, філософ, астроном, винахідник, який запропонував ♦карданний вал» задовго до появи автомобіля; ФранческоПатріці(1529-1597) — італійський вчений, філософ, професор римського університету; ТоммазоКампанелла (1568-1639) — італійський філософ, поет, пол­ітичний діяч, який написав такі твори, як ♦Місто сонця», ♦Про хрис­тиянську монархію», «Про церковну владу»; ДжорданоБруно (1548-1600) — італійський вчений, філософ, поет, якого за передові погля­ди обвинуватили в єресі і відлучили від церкви; 17 лютого 1600 року він був спалений на площі Квітів у Римі.

Усі ці вчені створили цілу низку натурфілософських концепцій, їх визначними рисами були:

1) пантеїзм (від грец.ра« — все, ґЬеоз — Бог — «всебожіє»). Це
філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом,
розлитим у всій природі, тотожним з нею. Цим вченням пройняті
твори Миколи Кузанського, Джордано Бруно та ін. Пантеїзм з його
тезою «природа — це Бог, розлитий у речах» був звичайною фор­
мою боротьби проти релігії (схема 2.7);

2) усвідомлення нескінченності природи, Всесвіту. Ця позиція
простежується в багатьох працях натурфілософів. Однак, якщо в
Миколи Кузанського вчення про нескінченність Всесвіту було на-
півтеологічним, то у Бруно воно натуралістичне. До того ж у нього
ідея про нескінченність природи стає однією із головних ідей на­
турфілософії. Всесвіт, за Бруно, немає центру, він не породжується
і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися.

3) органістичний погляд на Всесвіт. Натурфілософи уявляють
світ як живу істоту, яка повною мірою наділена душею. Така позиція
називалася гілозоїзмом;

4) взаємозв'язок «мікрокосму» і «макрокосму». Мікрокосм — це
«малий світ», або людина. Макрокосм — це «Всесвіт», або природа.
Людина (мікрокосм) тлумачилась як частина природи (макрокос­
му) і набувала ідентичних їй властивостей. Ця ідея була розвинута
в працях Миколи Кузанського, Джераламо Кардано, Томмазо Кам-
панелли, Джордано Бруно, Парацельса та ін.;

5) наявність елементів діалектики» Діалектичні тенденції були
властиві, зокрема, Миколі Кузанському (принцип єдності протележ­
ностей), Бернардіно Телізіо (все у світі відбувається через бороть­
бу протилежностей). Джордано Бруно розвиває положення Мико­
ли Кузанського про єдність протележностей. Він вбачає їх у природі
і людській діяльності: в реальному світі одна протилежність є почат­
ком іншої і навпаки;

6) звернення домагії, алхімії, астрології. Це було зумовлено бра­
ком реальних знань, які підмінювались поетичними аналогіями,
містичними здогадками. У відомій легенді про Фауста, яка з'явила­
ся наприкінці епохи Відродження, був увічнений тодішній тип напіввченого-напівфантаста, овіяного авантюрним духом часу.

Такі загальні риси натурфілософії епохи Відродження.

Нові тенденції з'явились і в природознавчій науці. Вони були пов'язані з творчістю Леонардо да Вінчі, Миколи Коперника, Галі-лео ІЬлілея.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) — славнозвісний митець, він був піонером сучасного йому природознавства, мислителем, який за­стосував експериментально-мазгематичний метод дослідження природи, а також видатним представником естетичної думки своєї епохи. Вороже ставлячись до астрології, магії та алхімії, Леонардо да Вінчі бачив сенс науковЬГдіяльності в її практичному застосуван­ню на користь людства. Він обґрунтовував ідею про необхідність поєднання практичного досвіду та його наукового осмислення як головного шляху відкриття нових істин. Математику він вважав най­достовірнішою наукою в осмисленні і узагальненні досвіду. Реалі­стичне мистецтво Леонардо да Вінчі («Таємна вечеря», портрет Мони Лізи тощо) свідчить про значний розвиток художньо-естетич­ної думки епохи Відродження. На його думку, мистецтво, як і наука, служить пізнанню реального світу. Підкреслюючи «мудрість приро­ди», індивідуальність, красу душі й тіла людини, Леонардо виступає як великий вчений — анатом, психолог і чудовий живописець.

Справжній переворот у поглядах на світобудову в епоху Відрод­ження зробив Микола Коперник (1473-154 3). Він створив геліоцент­ричну систему, що суперечила геоцентричній системі християнських поглядів на світ. У книзі «Про обертання небесних сфер» Коперник дійшов таких висновків: 1) Земля не знаходиться нерухомо в центрі Всесвіту, як вважали Арістотель, Птолемей, а також всі схоласти і цер­ковники, а обертається навколо своєї осі; 2) Земля обертається навко­ло Сонця, яке є центром Всесвіту; 3) обертанням Землі навколо своєї осі Коперник пояснив зміну дня і ночі. Ці висновки Коперника відкри­вали принципово нові шляхи для розвитку астрономії (схема 2.8).

Велике значення для епохи Відродження мала творчість Талілео Галілея (1564-1642). При розгляді питання про відношення Бога і природи Галілей відходить від пантеїзму і започатковує деїстичне розуміння світу. Бог, на його думку, створив природу, наділив її пев­ним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втру­чається в природу, яка живе і розвивається самостійно. На підставі висновку про незалежне від Бога існування природи Галілей обґрун­товує правильність свого погляду на її пізнання. Він запровадив екс­периментально-математичний метод дослідження природи — Кос­мосу. А астрономічні відкриття, передусім супутників Юпітера, ста­ли наочним доказом істинності геліоцентричної теорії Коперника.

Епоха Ренесансу відома не тільки новими підходами до пробле­ми людини і природи, а й соціально-політичними теоріями. Со­ціальними питаннями займалися мислителі Нікколо Макіавеллі (1469-1527), ЖанБоден (1530-159б),ГугоГроцій (1582-1645), То-масМор (1478-1535), Таммазо Ксшпанелла (1568-1639).

Таким чином, філософська думка епохи Відродження засвідчує виникнення нового світогляду, основними рисами якого є нату­ралізм і раціоналізм. Основна ознака філософії Відродження — світська, земна її спрямованість. Вона має етапний історичний ха­рактер, бо створила умови для переходу від середньовічної філо­софської спадщини до філософії Нового часу. В цьому і полягає її значення.