Кримінальне право за «Кароліною» 1532р.

Під злочином в Кароліні розумілося порушення «королівського миру», зазіхання на встановлений правопорядок.
Кароліна не класифікувала склади злочину, а лише зазначала їх, зводячи у більш-менш однорідні групи. Насамперед, вказувалися злочини проти релігії – богохульство, блюзнірство, чаклунство, порушення клятви, а також злочини, несумісні з християнською мораллю, - поширення наклепницьких пасквілів, підробка монети, документів, мір і ваг, об’єктів торгівлі.
До них примикали злочини проти моральності: перелюбство, двошлюбність, кровозмішення, звідництво, зґвалтування, викрадення дівчат і жінок.
До державних злочинів відносилися зрада, бунт проти влади, різні види порушень «земського миру» - ворожнеча і помста, розбій, підпал, злісне бродяжництво. Побічно згадувалася образа імператорської величності.
У групі злочинів проти особистості виділялися різні види вбивства, а також самогубство злочинця, у результаті якого спадкоємці могли позбавлятися права спадкування.
Злочини проти власності включали численні види крадіжки, несумлінне розпорядження довіреним майном. Спеціально обумовлювалася крадіжка у церкві, а також такі види крадіжки, які були характерні для незаможних слоїв населення ( плодів і врожаю, риби, лісу).
Кароліна також класифікувала деякі злочини проти правосуддя – лжесвідчення, незаконне звільнення ув’язненого охоронцем, неправомірний допит під катуванням.
У Кароліні розрізняються окремі стадії здійснення злочину, зокрема виділяється замах на злочин, котрий розглядається як навмисне діяння, що не вдалося всупереч волі злочинця. За «Кароліною» замах карався як закінчений злочин.
При розгляді співучасті уложення підкреслює пособництво.

До обтяжуючих обставин відносилися такі характеристики злочину як зловмисного, зухвалого, публічного. Обтяжували провину «дурна слава» злочинця, рецидив, великий збиток, груповий злочин. Покарання рецидиву розкривається саме на прикладі скоєння повторної крадіжки, що закріплюють статті CLXI Кароліни:«… если также две кражи будут по стоимости не болем п’яти гульденов, то поскольку одна из краж отягчает другую, такой вор может бать выставлен к позорному столу и изгнан из страны или же, по усмотрению судьи, обязан навсегда остаться в том округе или месте, где он совершил преступление, а также дать по всей форме весную клятву ( не нарушать общего мира). Для вора при этом не может бать смягчающим обстоятельством то, что он не был застигну тили окликнут, как то было указано ранее по поводу первуй кражи…», а також в статті CLXII: « Если будет задержан кто-либо, совершивший кражу в третий раз, и эта трехкратная кража будет впоєне установлена, как разъяснено ранее о раскрытии истины, то он будет признан многократно ославленням ( уличенным) вором и будет рассматриваться наравне с тем, кто действовал насильственно и должен бать подвергнут смертной казни : мужчина – путем повешения, Женщина – путем утопления либо иным путем, по обучаю каждой земли.»
Злочин зв’язувався з наявністю провини – наміру або необережності. Відсутність наміру, необережність, стан афекту виступали пом’якшувальними обставинами. При крадіжці пом’якшували відповідальність малолітнього злочинця (до 14 років) або крайня нужда. До обставин, що виключали відповідальність, відносилася необхідна оборона. Укладення чітко визначало випадки правомірного застосування необхідної оборони, що регламентувалося статтями CXXXIX-CXLVI Кароліни. Стаття CXL визначала саме поняття необхідної оборони : «Если на кого- либо нападут или набросятся со смертельным оружием или орудием или нанесут ему удар и подвергшийся насилию не может путем бегства уклониться от повреждения или опасности для своїй жизни, тела, чести и доброй славы, то он может безнаказанно защищать свое тело и жизнь путем правомерной обороны. И если при этом он лишит жизни нападавшего, он в том неповинен и не обязан также выжидать со своей обороной, доколе ему не будет нанесен удар, невзирая на писаное право и обычаи, сему противоречащие.» Наступна стаття підкреслює те, що необхідна оборона повинна бути доведена. Каролина не признавала виновными в убийстве женщину, убившую посягавшего на ее честь, мужчину, защищавшего свою жену и дочь, а также тех, которые убивали, чтобы спасти тело, жизнь или имущество другого лица. Посилання на необхідну оборону виключалися при законному нападі (для затримки злочинця) і при вбивстві, вчиненому після припинення нападу, у ході переслідуванні особи, яка нападала. Судебник наказував проводити ретельний розгляд кожного конкретного твипадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був доводити сам убивця, а неправомірність спричиняла покарання. Однак, Кароліна регламентувала право оборони в досить широких межах. Говоря о широком объеме права необходимой обороны, допускавшемся Каролиной, нужно иметь в виду, чьи интересы защищало это законодательство.Уголовное право этого периода было направлено на борьбу со все растущим сопротивлением деревенского населения насильственному обезземеливанию и принуждению его к дисциплине наемного труда. Згодом в обороні почали бачити залишок самоуправління, замах на вищі державні права.
Головною метою покарань було залякування. Такий підхід визначався відношенням, що змінилося, до злочину, за яке переслідував не тільки потерпілий, але й публічна влада.
Найпоширенішим видом покарання була смертна кара – у простій і кваліфікованій формах ( колесування, четвертування, спалення та ін.). До тілесних відносились відрізання вух чи носа, виколювання очей, обрубування пальців і рук, ніг, кастрація, биття батогами чи киями.
Існували ганьблячи покарання ( виставлення біля «ганебного» стовпа, безчестя, позбавлення прав) та вигнання із землі чи країни взагалі. До майнових покарань належали штрафи, конфіскація майна.
Жорстокість покарань Кароліни перебувала у величезній невідповідності лицемірною її вступною частиною, де йшлося, що законодавець керувався мотивами справедливості, законності, бажанням припинити сваволю, допомогти бідним і нещасним.
Характерна риса Кароліни та, що в кримінальних нормах часто немає чітко визначених санкцій. При потребі суддям рекомендувалося звертатися за консультацією до вчених-юристів. Отже, тим самим допускалася аналогія в праві. Відкупитися від покарання, який зазвичай виконувалось публічно, було неможливо.
Злочини антидержавні та релігійні карались особливо жорстоко. За державну зраду, бунт, повстання, зречення віри, зраду свого сеньйора чи пана, одного з подружжя або близьких родичів винного могли тягнути до місця страти кіньми, перед стратою рвати розпеченими кліщами тощо. Особи, які доносили на зрадників, не несли відповідальності за неправдивий донос.
До смертної кари не можна було, однак, присуджувати винного, якщо за аналогічний злочин не було встановлено такого покарання у римському праві.
Кароліна при оцінці вини бере до уваги волю суб’єкта – намір чи необережність винного. Тому покаранню підлягали, з одного боку, не лише скоєний з наміром (dolus) злочин, а й посягання на злочин. З іншого - ,як вже зазначалося, не каралася дія, вчинена з метою необхідної оборони. Карались і сприяння злочинцеві, співучасть. Покарання за співучасть, пособництво накладалося згідно зі статтею CLXXVII Кароліни: «Тот, кто умышленным и опасным образом оказывает преступнику при выполнении какого-либо преступления какую-либо помощь, пособничество или содействие, как бы оно не называлось, должен быть подвергнут, как указано выше, уголовному наказанию, различному в различных случаях; поэтому судьи в подобных случаях должны, как установлено выше, обращаться за советом к законоведам, должно ли, принимая во внимание данные судопроизводства, назначить телесные наказания или смертную казнь»
Законодавці того часу розрізняли три види пособництва:
Во-первых, если оно оказано до совершения преступления. Например, если кто-либо предоставляет оружие, до мили слугу для совершения убивства, заведомо зная обстоятельства дела.
При этом различались два подвида соучастия: ближайшее и отдаленное. В первом случае помощь преступнику оказывается на самом месте преступления, таким образом устанавливается непосредственная свіязь с исполнением, влекущая единство ответственности.
Отдаленное посредничество признается тога, корда помощь преступнику оказана за такой срок до совершения преступления, что преступник мог еще раскаяться и токазаться от свого намерения. В этом случае пособники могли бать подвергнуты болем м’яким наказаним.
Во-вторых, оказание помощи в самый момент совершения преступления. Такой пособник признается совиновником. Например, кто-либо мешает подвергшемуся нападе нию защищаться или помагает вору влезть в дом. Оказывающие такре пособничество подлежат тому же наказанию, что и главный виновник.
В-третьих, оказание помощи после преступления. Например, предоставление убежища преступнику, препятствование его розыску, сокрытие или продажа верей, добытых преступлением. При этом проводилось также резкое разграничение между укрывательством в собственном смысле слова, когда помощь оказывалась из сострадания или сочувствия к преступнику, и скрытым сообщничеством. Признаком последнего признавались, в частности, заинтересованность в преступлении или получении от него выгоды и т.п. В первом случае назначалось болем мягкое наказание по усмотрению суда, во втором – то же наказание, что и главному виновнику.

Такі види покарання як тюремне ув’язнення, вигнання і ганебні покарання найчастіше застосовувалися як додаткові, до яких відносилися також конфіскація майна, роздирання розпеченими кліщами перед стратою і волочіння до місця страти.
Разом з тим «зловмисних» і «здатних на подальші злочинні дії» осіб пропонувалося ув’язнювати у в’язницю на невизначений термін.
Широта суддівського розсуду у Кароліні була обмежена лише формально вказівкою на верховенство імператорського права при визначенні вищої межі покарання. Судді могли за своїм розсудом призначати одне чи кілька рекомендованих покарань, застосовувати місцеві звичаї, а в скрутних випадках удаватися до роз’яснень законознавців.