Ви­д-во ЛДУ БЖД 23 страница

137. Третейский информационный суд и первые свободные выборы: Сб. норматив, актов и док. / [Под общ. ред. Ю.М. Батурина]. – М.: Юрид. лит., 1994. – ПО с.

138. Украінчук О.В. Забезпечення національної безпеки в умовах формування в Україні громадянського суспільства та демократичної, правової, соціальної держави: автореф. дис…. канд. юрид. наук 12.00.01 / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – X., 1994. – 17 с.

139. Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвит-ку/Редкол: Белов О.Ф. (голова), Гончаренко Н.М., Марченко Б.О., та інш. Монографія. – К.: Н1СД, 1999. – 384 с.

140. Урсул АД. Природа информации: Филос. очерк. – М.: Мысль, 1968. – 284 с.

141. Урсул АД., Цырдя ФИ. Информационная безопасность. Сущность, содержание и принципы её обеспечения: Материалы конференции – М.; 1999 – С. 1.

142. Файоль А. Учение об управлении // Научная организация труда управление. – М.: Экономика, 1965. – С. 362-363

143. Фатьянов АЛ. Правовое обеспечение безопасности информации: Дис… д-ра юрид. наук: 12.00.02. – М., 1999. – 503 с.

144. Фомін В.О., РосъА.О. Сутність і співвідношення понять "інформаційна безпека", "інформаційна війна" та "інформаційна боротьба" // Наука і оборона. – К., 1999. – №4. – С. 23-32.

146. Хроніка вірусної атаки на Укртелеком – Інформац. мережа Інтер-нет: htth: //

146. Цимбалюк В. Проблеми латентності комп'ютерної злочинності // Нравов., нормат. та метрол. забезпечення системи захисту інформації в Україні. – К., 2000. – С. 57-61.

147. Чубукова О. Правова основа інформатизації суспільства // Право України. – 2000. – № 4. – С. 96-99.

148. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1998. – Т. 1: А-Г. – С. 455.

149. Юсупов РМ., Заболотский В Л. Научно-методологические основы информатизации. – СПб.: Наука, 2000. – С. 438-455.

150. Ярочкин ВН. Информационная безопасность: Учебник для студентов вузов. – М.: Академический Проект. Фонд "Мир", 2003. – 640 с.

Розділ 5. ГЕОПОЛІТИЧНА БЕЗПЕКА України ТА її СТАН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ глобалізації

Хто занадто зосереджений на політиці

внутрішньої безпеки – згодом може

опинитися у ярмі зовнішніх загроз

Г. Кісінджер

Геополітична безпека є складовим елементом національної безпеки. Забезпечення геополітичної безпеки належить до пріоритетних напрямів державної політики національної безпеки. Конкретність зовнішньої політики дає змогу виокремлювати дійсні та реальні джерела загроз і небезпек, відповідно формувати адекватну систему управління ними. Розгляд геополітичної безпеки є порівняно новим підходом із тим, який панує у науковій літературі, де дану сфері розглядають крізь призму окремих елементів: внутрішньої та зовнішньої політики. Автори цього навчального посібника виходять з тієї позиції, що геополітична безпека є неподільною, оскільки виважена й активна зовнішня політика є наслідком стабільною внутрішньої політики. Зміст геополітичної безпеки розкривається у сучасній науковій літературі недостатньо, що стало причиною звернення нами до основ геополітики, в межах якої та формується геополітична безпека. Окреслення поняття, джерел, предмету й основних законів геополітики дасть змогу зрозуміти, що вона представляє собою, відтак і наблизитися до розуміння змісту геополітичної безпеки. Методологічно необхідно усвідомлювати, що джерела загроз будь-якого виду перш за все характеризуються власним походженням, відтак формування політики держави має будуватись із дослідженням саме природи і джерел виникнення загроз, а не їх наслідків. Логічною лінією, яку обрали автори, є те, що саме зовнішні, а не внутрішні загрози становлять собою найбільшу небезпеку для нашої держави. Відтак і зміст геополітичної безпеки, передусім полягає у акцентуванні на забезпеченні зовнішньої безпеки, але разом і в органічному поєднанні із забезпеченням внутрішньої безпеки. Важливим елементом для осягнення змісту геополітичної безпеки є зміст сучасних світових цивілізацій, які являють уособлення найвищого щаблю інтелектуального духовного та світоглядного розвитку конкретної нації та водночас слугують джерелом для наукового аналізу джерел походження та моделювання можливих джерел загроз і небезпек національній безпеці України.

5.1. Поняття та зміст геополітики

5.1.1. Поняття про геополітику

Дотепер в науковій літературі немає чіткого і повного формулювання поняття "геополітика". Це характерна риса всіх наук, що формуються. Суперечки про об'єкт і предмет геополітики йдуть близько сотні років. Поняття "геополітика" трактується найчастіше надзвичайно широко. Внаслідок ця наука позбавляється властивих їй рис, межі її стають надзвичайно розмитими, перехідними в предмет економічних, політичних, військово-стратегічних, природно-ресурсних, екологічних і інших дисциплін, міжнародних відносин, зовнішньої політики і т.д.

Багато дослідників бачать в геополітиці науку, що вивчає комплекс географічних, історичних, політичних і інших чинників, що взаємодіють між собою і роблять великий вплив на стратегічний потенціал держави.

У СРСР довгий час геополітика вважалася буржуазною лженаукою, що виправдовує територіальну експансію імперіалістичних держав. У 80-х роках XX ст. відбулася переоцінка цього напряму наукової думки. Радянський філософський енциклопедичний словник (1989) вже не дає такої жорсткої негативної оцінки геополітики, але визначає її як західну політологічну концепцію, що затверджує, що політика держав, особливо зовнішня, в основному зумовлена різними географічними чинниками: просторовим розташуванням, наявністю або відсутністю певних природних ресурсів, кліматом, щільністю населення та темпами його приросту і т.п.

Шведський вчений Рудольф Челлен (1864-1922) ввів у науку поняття "геополітика" – доктрина, що розглядає державу як географічний організм або просторовий феномен.

Геополітика – наука про відношення Землі і політичних процесів. Вона ґрунтується на широкому фундаменті географії, перш за все географії політичної, яка є наукою про політичні організми в просторі та про їх структуру. Більше цього, геополітика має на меті забезпечити належним засобом політичні дії та додати напрям політичного життя загалом. Цим самим геополітика стає мистецтвом, саме мистецтвом управління практичною політикою. Геополітика – географічний розум держави.

Геополітика розглядає державу не в статиці, як постійну, незмінну освіту, а в динаміці – як живу істоту. Такий підхід запропонував німецький теоретик Фрідріх Ратцель (1844-1904). Геополітика вивчає державу в основному в її відношенні до оточення, перш за все до простору і ставить за мету вирішувати проблеми, що виникають з просторових відносин. На думку Ф. Ратцеля, на відміну від політичної географії геополітику не цікавлять такі питання, як положення, форма, розміри або межі держави, її економіка, торгівля, культура. Все це в більшій мірі належить до сфери політичної географії, яка частіше обмежується описом статичного стану держави, хоча може осягати і динаміку його минулого розвитку.

Геополітика вивчає політичні явища в їх просторовому взаємовідношенні, в їх впливі на Землю, на культурні чинники. Більше тяжіючи до політики, вона концентрує увагу на політичних явищах і прагне дати географічну інтерпретацію та аналіз географічних аспектів цих явищ.

Можна зустріти й інші думки щодо визначення поняття про геополітику:

● геополітика служить визначенню національної політики з урахуванням чинників дії на неї природного середовища;

● геополітика розглядається як наука, що вивчає і аналізує в єдності географічні, історичні, політичні та інші взаємодіючі чинники, що роблять вплив на стратегічний потенціал держави.

У С. Бабуріна в його книзі "Територія держави" міститься, на мій погляд, достатньо вдале визначення поняття про геополітику.

Геополітика представляє собою обумовленість політики держав географічними чинниками, такими, як територія, географічне положення, клімат, корисні копалини та інші; є вчення про раціональні основи міжнародних відносин, коли всі сторони вимушені зважати на "містичну суть держави" в умовах вкрай нерівномірного розвитку держав на різних материках Земної кулі, і при непередбачуваній зміні співвідношення сил цих держав.

Інший російський дослідник Е. Поздняков зазначає, що хоча геополітика і виросла з політичної географії, але між ними є істотна різниця: політична географія розглядає державу (і, відповідно, політику) з погляду простору, геополітіка ж, навпаки, простір розглядає з погляду держави (політики). Цими акцентами обумовлюється статичність першої та динамічність другої.

Розмежування геополітики від інших наук було здійснено Отто Шефером, який вказував на те, що політична географія є наукою про простір і через це вона спрямована на минуле, водночас як геополітика спрямована на сьогодення та майбуття. Політична географія розкриває картину того, як простір впливає на державу і поглинає її. На відміну від цього, геополітика вивчає питання про те, як держава долає умови і закони простору і примушує його служити визначеним цілям.

З погляду системного аналізу можна вважати, що політична географія становить розгляд політики тієї або іншої держави зсередини її географії, а геополітика – розгляд політики держав з боку системи вищого рівня – світової спільноти і географії всієї землі.

Деякі сучасні вітчизняні учені розглядають геополітику як науку і як явище. Як наука геополітика є область знання, що вивчає процеси та принципи просторово-часової організації розвитку держав, регіонів і миру загалом з урахуванням системної взаємодії географічних, політичних, економічних, військових, етнічних, демографічних, екологічних і інших чинників.

Як явище це сфера діяльності, пов'язана з відносинами між соціальними групами, націями, державами, блоками держав, головним змістом якої є боротьба за контроль і панування над ресурсами земного, водного, повітряно-космічного, інформаційних (духовно-культурного) просторів держави, регіону, миру.

Ці визначення мають розглядатися як базові для подальшого розгляду проблем забезпечення геополітичної безпеки. Зважаючи на той факт, що держава є вторинною щодо народу – нації, то тоді геополітика як наука вивчає процеси просторово-часової організації та розвитку народів миру. Саме в такій постановці вперше геополітика була розглянута в роботі Ю. Кузнецова "Росія в глобальному історичному процес", 1994 р.

Політолог Е.А. Поздняков стверджує, що геополітика головну увагу спрямовує на розкриття і вивчення можливостей активного використання політикою чинників фізичного середовища і дії на неї на користь військово-політичної, економічної та екологічної безпеки держави. Практична геополітика вивчає все, що пов'язано з територіальними проблемами держави, його межами, з раціональним використанням і розподілом ресурсів, включаючи і людські. Отже, геополітика – наука про контроль над простором. МА. Нартов вважає, що геополітика розглядає простір з погляду політики (держави). Вона динамічніша порівняно з політичною географією. У межах цієї науки виділяються два напрями: геополітика приписуюча, або доктринально-нормативна, і геополітика оцінно-концептуальна. До першої течії можна зарахувати німецьку школу Хаусхофера, до другого – англо-американську школу (Макиндер, Спайкмен, Коен)9 хоча чіткі розмежувальні лінії між цими школами провести дуже важко.

Геополітика все більше збагачується та наповнюється конкретним змістом, все активніше сприяє змінам у сучасному світі. Звичайно, це стає можливим тому, що вона опирається на наукову базу багатьох дисциплін. Геополітика стала не тільки реальним інструментом зміни світу, але все більше служить ключем до прогнозування політики провідних країн і континентів.

5.1.2. Джерела геополітики

Геополітика, як більшість дисциплін, що з'явилися на стику століть, виникла на базі трьох наукових підходів:

● цивілізаційного;

● військово-стратегічного;

● теорій географічного детермінізму.

Основоположником цивілізаційного підходу до історичного процесу вважається російський учений – біолог, історик, соціолог, автор книги "Росія І Європа" МЛ. Данільовський (1822-1885). На його думку, головними діючими суб'єктами на підмостках театру історії є не держави або окремі нації, а величезні культурно-релігійні спільності. їх він назвав культурно-історичними типами. Згодом ці спільності, а книга М.Я. Данільовського вийшла в 1868 р., стали називати цивілізаціями.

Наприкінці XIX – початку XX ст. концепція М.Я. Данільовського одержала розвиток у роботах російського філософа К.Л. Леонтьева (1831-1891), німецького філософа О. Шпенглера (1880-1936), російського ученого Євразії ПЛ. Савіцкого (1895-1968), його учня ЛЛ. Гумільова (1912-1992). Найдокладніше ж розглянув і розвинув цю концепцію найвагоміший англійський учений-історик і соціолог Арнольд Тойнбі (1889-1975). У своїй багатотомній роботі "Збагнення історії" він надав докладну класифікацію цивілізацій. В особливий тип цивілізації він виділив "православно-російську".

Багато суперечок викликала книга професора Гарвардського університету Семуеля Хантінгтона "Зіткнення цивілізацій?" (1993). Автор стверджує, що в XXI ст. основним джерелом конфліктів стануть не економіка або ідеологія, а цивілізаційні відмінності. Він вважає, що зіткнення цивілізацій стане домінуючим чинником світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями – і є лінії майбутніх фронтів. Картина світу в XXI ст. бачиться йому як результат взаємодії та суперництва семі-восьмі великих цивілізацій, серед яких буде і православно-слов'янська, котра протистоятиме насильницькій вестернізації.

На думку багатьох учених, що розробляють цивілізаційну теорію, географічні межі цивілізацій визначають межі природного впливу великих держав, сфери їх життєвих інтересів і території військово-політичного контролю. У такому методологічному підході до геополітики є видимою тенденція відвести дану науку із зони географії, зробити її універсальною дисципліною.

Другим джерелом геополітики, як вважають багато учених, були військово-стратегічні теорії.

Визнаними авторами таких теорій вважаються Г. Гроцій, Сунь Цзи, Н. Макіавеллі (1469-1527), Д. фон Клаузевіц (1780-1831), X. Мольтке (1848-1916) і ін. Але найбільш вплинув на розробку та поглиблення цих теорій зробив американський військово-морський теоретик, історик Альфред Мехен (1840-1914) – автор відомих праць "Вплив морської потужності на історію", "Проблема Азії та її дія на міжнародну політику

Третім теоретичним джерелом геополітики є концепції географічного детермінізму.

Це найбільш давнє джерело пізнання. Ідеї про вплив географічного середовища (клімату, фунтів, річок, морів і ін.) на історію і людину зустрічаємо у Геродота, Гіппократа, Фуки діда, Поліція, Арістотеля та інших античних авторів.

Європейська епоха великих географічних відкриттів стала новим етапом розвитку ідей географічного детермінізму. Французький вчений Жом Боден (1530-1596) у роботі "Шість книг про державу" (1577) знов викликав інтерес до проблеми географічного детермінізму. Ідеї географічного детермінізму знайшли широке розповсюдження в ХУІІІ-ХІХ ст. Особливо популярні вони були у Франції. У роботі "Продух законів" (1748) французький просвітитель, філософ Шарль Монтеськье (1689-1755) головну причину в законодавчому устрої держав, услід за Боденом, бачив в особливостях клімату.

В Англії ці ідеї теж знаходили прихильників, наприклад, історик Генрі Бокль (1821-1862), але найбільшого поширення вони набули в Німеччині: філософ Іоган Готфрід Гердер (1744-1803), географ і природодослідник Олександр фон Гумбольдт (1769-1859) вважали, що найбільше впливає на розвиток цивілізації географія, яка відтворює цілісну картину світу і, зокрема, клімат, ґрунт, географічне положення. Німецький географ Карл Ріттер (1779-1859) стверджував, що існування людини цілком пов'язане із землею – тисячами чіпкого коріння, яке неможливо видерти.

Найбільш докладно ці чинники нарівні з іншими були розвинені німецьким вченим Фрідріхом Ратцелем і шведом Рудольфом Челленом.

5.1.3. Предмет геополітики

Розгляд предмету геополітики є необхідним з урахуванням потреби в осягненні суті геополітики як явища, і геополітичної безпеки як процесу. Предмет представляє собою своєрідний каркас, знаючи змістовне наповнення якого можна говорити про геополітичну безпеку як окремий вид діяльності міжнародних транснаціональних організацій і держав. Причому хибним є погляд на проблеми геополітики як якісь відірвані від контексту національної безпеки.

Це пов'язано передусім з неточним розумінням геополітики тільки в якості зовнішньої політики держави щодо використання своїх географічних і культурних чинників для здійснення тільки активної міжнародної політики, оминаючи проблеми внутрішньої.

Сучасна парадигма геополітики полягає у розгляді змісту геополітики крізь синтез дослідження розвитку подій на глобальному, регіональному, субрегіональному і внутрішньодержавному рівнях, що відображають інтереси держав. Під впливом нових обставин світ постійно змінюється, його база насичується новими елементами, які не скасовують географічні чинники, а додаються до них і формують геополітичну модель сучасного світу. Ця модель знаходиться швидше в динаміці, ніж у статиці. Саме тому усвідомлення геополітичної ролі України є необхідним для формування системи геополітичної безпеки нашої країни.

До предмету геополітики належать:

● науково-технічна революція;

● економічні процеси. Економічні чинники у XXI ст. надаватимуть ще більший вплив, і економічні конфлікти тільки закріпляться на першому місці серед міждержавних, міжнаціональних конфліктів. Для їх вирішення частіше використовуватиметься сила – військова та військово-політична, яка своєю чергою залежить від стану економіки. Тому сьогодні будь-який аналіз геополітичної ситуації без аналізу економічних чинників не дасть змогу зробити науково обґрунтованих висновків і надати розумних рекомендацій політичним лідерам;

● викликані науково-технічною революцією військово-технічні засоби: зброя масового ураження та засоби Ті доставки, виявлення та ураження зброї супротивника, керування військами і їх маневри ми і т.д. Сучасний стан справ у військовій сфері такий, що піддає сумніву основну тезу батьків геополітики про невразливість країн Північної Атлантики – зовнішнього півмісяця, або Хартленда;

● електронні засоби зв'язку. Вони сформували комунікативну світову спільноту, зокрема мережа Інтернет. Країни і народи, розмежовані раніше величезними відстанями, зараз стали завдяки електронному спілкуванню – сусідами. Від стану електронного зв'язку багато в чому залежить існування всіх сфер суспільства, але першорядного значення набувають військова й економічна сфери;

● важливе значення відіграють темпи розвитку науки, розроб ка нової техніки і технологій, а також суспільно-політичних наук, що забезпечують стратегію і тактику геополітичної лінії в міжнародних відносинах;

● рівень освіти й культури населення. Від цих якостей неабиякою мірою залежать застосування на практиці технологій непрямих дій, розвиток економічної сфери та науки, військової справи, формування безпекознавчого простору відповідно до національних інтересів і т.д.

● стан світових релігій, які в останні десятиліття XX ст. (особливо іслам) роблять все більший вплив на геополітичний баланс сил;

● ефективність діяльності політичного режиму держави, рівень мислення, компетентності правлячої еліти, пошана до президента й уряду, рівень правового нігілізму з боку населення країни, суспільства.

Результатом науково-технічного прогресу з'явилося зниження ролі окремих географічних елементів: великих просторів, океанів, морів, гір, річок, лісів, степів. Разом з ними знизився ранг багатьох видів комунікацій: залізниць, водних комунікацій. Зросла значення трубопроводів, автотранспорту та повітряних перевезень. Збільшилося значення малих країн, що володіють науковим потенціалом, технологіями та фінансами.

При вирішенні геополітичних і регіональних проблем зараз все частіше застосовується військова сила, так звані локальні війни (Афганістан, Ірак, Югославія, Чечня, Карабах, Абхазія і т.д.). У майбутньому частота застосування сили зростатиме через загострення головних суперечностей планети:

● переділ світу – формування поствестерністської цивілізації, право за основну значення у якій виборюватимуть Китай і Росія;

● джерела сировини – зважаючи на той факт, що XXI ст. стане рубіжним у використанні невідновлювальних ресурсів, перед планетою виникає дуже відповідальне завдання щодо розроблення альтернативних джерел енергії, або опанування ще не розроблених, більша частина яких перебуває на території Росії. Відтак Росія стає об'єктом зазіхань світової еліти щодо встановлення контролю над природними ресурсами. Демократизація Росії у форматі надання незалежності суб'єктам РФ стане стратегічно помилковим політичним курсом цієї держави і призведе до відокремлення від неї окремих суб'єктів із подальшим встановленням контролю над ними з боку вестерністської цивілізації;

● економічне протистояння – проведення активної міжнародної політики уможливлюється за наявності ефективно діючої економіки, саме тому протистояння відбуватиметься не тільки у воєнній сфері, яка є завершальним етапом.

Звідси зростатимуть вимоги до якості збройних сил: їх навчання, оснащення, управління відповідно до національних інтересів і дійовості алгоритму управління джерелами загроз і рівнями їх небезпек. Розширення НАТО необхідно розглядати крізь призму корисності та відповідності даної організації цілям забезпечення українських національних інтересів. Економічну співпрацю із Росією не варто ототожнювати із тотальним прийняттям її власних оцінок щодо НАТО. Диверсифікований підхід до забезпечення національної безпеки передусім передбачає співпрацю з іншими країнами або організаціями крізь призму національних інтересів України. Відтак, економічна співпраця не є однозначним наслідком аналогічної співпраці у політичній сфері. І хоча така пов'язаність існує в принципі, оскільки політика не існує поза економікою, у кожному конкретному випадку дані зв'язки мають аналізуватися із застосуванням методу геополітичної кон'юнктури.

5.1.4. Основні закони геополітики

Геополітика, як і інші науки про суспільство і природу, вивчає закони становлення, функціонування та розвитку соціальних, економічних, географічних, політичних, військових і інших систем.

Головним законом, який понад усе привертає увагу дослідників цієї науки, на думку фахівців, є закон фундаментального дуалізму, що виявляється в географічному устрої планети і в історичній типології цивілізацій. Наприклад, західні учені Р. Челлен, А. Мехен, X. Макиндер (1861-1947), К. Хаусхофер (1869-1946), російські дослідники цієї проблеми МЛ. Данільовській і ВЛ. Семенов-Тян-Шанській (1870-1942), ПМ. Савицький і ЛМ. Гумільов вважали, що цей дуалізм виражається у зіставленні сухопутної могутності (теллурократії) і морської могутності (талассократії). Перше виявляється у вигляді військово-авторитарної цивілізації (наприклад,

Стародавня Спарта, Стародавній Рим), друге – торгової цивілізації (Стародавні Афіни і Карфаген).

Інший закон геополітики: посилення чинника простору в людській історії. Це особливо підкреслює А. Мехен в роботі "Вплив морської сили на історію". Зокрема, він зазначає, що англійська нація зобов'язана своєю величчю морю більше, за будь-яку іншу. Зростання впливу талассократії починається разом з епохою великих географічних відкриттів, а досягає вершини своєї могутності в кінці XX ст., коли англосакський капіталізм і індустріалізм сформувалися як єдиний комплекс. У середині XX ст. геополітичний дуалізм досяг свого апогею, коли теллурократія ототожнювалася з СРСР, а талассократія – зі США і підконтрольними їм сферами впливу.

Як на похідний основний закон геополітики – дуалізму талассократи і теллурократії, НА. Нартов вказує на закон синтезу суші і моря – "берегова зона". Це теж ключове поняття в геополітиці, берегова зона, або Кітіало1 – фрагмент талассократії або теллурократії. Вплив моря і зумовлює в береговій зоні більш активніша розвиток, ніж на суші, тому вона – складніша, культурніша та освіченіша. Кііпїалсі нагадує одночасно, як вважає російський геополітик О. Дугін, "острів і корабель", а з іншого боку – "імперію і будинок". На його думку, Rimland – складна реальність, що має самостійну логіку і у величезній мірі впливає і на талассократію, і на теллурократію.

Таким чином, Rimland виступає поясом, прикордонною зоною, або межею. У геополітиці цей термін має інше смислове навантаження, ніж поняття межі між державами. Морські прибульці бачать берег не як лінію для самого материка, а як територію, яку можна відірвати від континентальної маси, перетворити на базу, торговий, військовий анклав для подальшого наступу на сушу.

5.2. Поняття про геополітичну безпеку

Розгляд геополітики робився нами навмисне: усвідомлення її змісту як окремої науки і окремої діяльності, знання законів геополітики, її предмету та джерел формування надають можливість говорити про геополітичну безпеку як окремий феномен сучасного національного безпекознавчого буття, позбавлений міфологічних приписувань та абстрактних розмірковувань, що ґрунтуються здебільшого на думках та вигадках, ніж на інформації та знаннях, як вищій її формі. Відтак, з урахуванням наведеного визначимо ключове поняття. Геополітична безпека – складова національної безпеки, процес управління системою національної безпеки, згідно з яким державними та недержавними інституціями забезпечується встановлення контролю і панування над ресурсами земного, водного, повітряно-космічного, інформаційних (духовно-культурного) просторів держави, регіону, світу.

Ключовим моментом є те, що геополітична безпека є органічним складовим елементом національної безпеки. її зміст полягає у тому, щоб забезпечити реалізацію життєво важливих національних інтересів через здійснення управління реальними або потенційними загрозами та небезпеками, які є наслідком прагнення інших держав встановити контроль і панування над усім спектром ресурсів планети. Більше цього, за цього випадку геополітична безпека може розглядатися у дещо ширшому плані та включати встановлення контролю не тільки над ресурсами власної країни, а й здійснення цілого комплексу заходів щодо встановлення каналів прямого чи непрямого впливу на ресурси інших країн.

Наприклад, збереження територіальної цілісності Росії, а відтак і збереження контролю над більшою частиною природних ресурсів світу, відповідає національним інтересам України, оскільки колапс даної країни призведе до відокремлення від неї окремих суб'єктів, наслідком чого стане втрата контролю над природними ресурсами і можливий воєнний конфлікт з боку держав, що прагнуть заволодіти цими ресурсами і Росії, в який України може бути втягнена. Відтак одним з напрямів геополітичної безпеки має бути встановлення каналів прямого або непрямого впливу суб'єктів міжнародних відносин з метою збереження контролю Росії над власними природними ресурсами.

Суть управління у сфері геополітики, а відтак і суть геополітичної безпеки, полягає у встановленні й організації функціонування керованих алгоритмів процесів у сфері контролю і панування над ресурсами країни, на базі принципів просторово-часової організації розвитку держав, регіонів і світу загалом з урахуванням системної взаємодії географічних, політичних, економічних, військових, етнічних, демографічних, екологічних і інших чинників.

Ефективність політики геополітичної безпеки напряму пов'язана із законами геополітики. Відтак змістом геополітичної безпеки, окрім зазначеного є посилення морської та сухопутної могутності, чинника простору, зв'язків суші та моря.

Об'єктами геополітичної безпеки є ресурси земного, водного, повітряно-космічного, інформаційних (духовно-культурного) просторів держави, регіону, світу.

Суб'єктами геополітичної безпеки є держави, транснаціональні корпорації, окремі індивіди.

Дотримуючись принципу розгляду проблем у тій чи іншій системі забезпечення національної безпеки через аналіз категорійно-понятійних рядів, визначимо основні поняття, пов'язані із геополітичною безпекою.

Категорійно-понятійна система геополітичної безпеки

Контроль над простором. Геополітика вивчає основи, можливості, механізми та форми контролю простору з боку політичних інститутів, у першу чергу з боку держав і коаліцій держав. Територія, яку контролює або намагається контролювати держава, характеризується передусім ступенем освоєння її центром, рівнем розвитку їх зв'язків. Розрізняють декілька видів геополітичних просторів.

Ендемічний простір – простір, що контролюється однією державою тривалий час. Причому приналежність цього простру визнається сусідами.

Прикордонний простір – територія, що перебуває під контролем даної держави, але не є у достатній мірі освоєною демографічно, економічно, політично, інформаційно. Почасти до таких просторів належать території, що заселені національними меншинами. Сусідні держави іноді можуть піддавати сумніву приналежність цих територій, проте не розглядає їх як свої.

Перехресне поле – простір, на який претендує одразу ж декілька держав. Даний простір заселений переважно титульним етносом, втім може перебувати у складі іншої політико-територіального об'єднання.