МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ. Державно-правова думка Німеччини кінця XVIII - поч

Державно-правова думка Німеччини кінця XVIII - поч. XIX ст. сфор­мувалася під впливом ідеології Просвітництва та ідей Великої французької буржуазної революції. Представники німецької філософії намагалися відій­ти від католицьких концепцій спілкування людини з Богом, займались по-

шуками шляхів безпосереднього аналізу історичного прогресу людства. За критерій такого прогресу брався ідеал Царства Свободи. Реальна історія розглядалась як процес досягнення цього ідеалу, як саморозвиток "розум­ного духу" в сфері земного буття.

Державно-правові концепції розглядуваного періоду представлені ви­значними мислителями - Кантом, Гегелем, Фіхте.

Родоначальником німецької класичної філософії, ідеологом буржуаз­ного прошарку суспільства був Іммануїл Кант (1724-1804). Він належав до просвітителів, які вірили в прогрес людства як у скеровану розумом прямо­лінійну еволюцію. Свою державно-правову концепцію він виклав у працях "До вічного миру", "Метафізичні засади вчення про право", "Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору".

1. В основу державно-правової концепції Канта покладено етику. По­слідовно проводиться ідея, що людина є найвища цінність в навколишньо­му світі, вона не може бути засобом реалізації чиїхось планів, оскільки во­лодіє власною гідністю. Людина є суб'єктом моральної свідомості. У своє­му житті вона має керуватися моральними законами, які є обов'язковими для виконання щодо всіх, оскільки вони є апріорними.

Людина є сама по собі господар, вона визначає свою мету і відповідно до неї - свою поведінку. Але багато хто із людей використовують свободу, керуючись власними уподобаннями, емоціями, що нерідко призводить до свавілля.

2. Кант стверджував, що порушення вимог морального закону веде до
свавілля, яке може і повинно бути обмежене правом. Філософ дає визна­
чення права. Це - сукупність умов, за допомогою яких свавілля однієї особи
збігається із свавіллям іншої під кутом зору загального закону свободи, і
які запобігають юридичним конфліктам у суспільстві.

3. Філософ намагався дати пояснення відмінностей між правом і морал­
лю. Право має своїм призначенням регулювати зовнішню сферу поведінки
людини, її вчинки. Суб'єктивні мотиви поведінки, думки людини, її внутріш­
ній світ, переживання та емоції правом не охоплюються, бо це є сфера моралі.
Ніхто не має права диктувати людині, задля чого вона має чинити саме так, в
чому вона вбачає своє особисте "я", благо і щастя. Більше того, ніхто не має
права силою погроз вимагати від неї виконання цих вказівок.

4. Мислитель вказує на істинне завдання права - гарантувати моралі
такий соціальний простір, в якому змогла б вільно реалізовуватися свобода
індивіда. Досягти цього покликання право зможе за умови, коли воно буде
загальнообов'язковим і здійснюватиметься силою примусу.

5. Кант підкреслював, що загальнообов'язковість права забезпечуєть­
ся засобами примусу. Носієм цього примусу є держава, яка зобов'язана
функціонувати в рамках вимог права, а її устрій і режим мусять макси­
мально відповідати принципам права.

Походження держави Кант розглядав як акт договору між: людьми, що укладається з метою взаємної вигоди. Укладаючи таку угоду, люди відмовляються від частини своєї зовнішньої свободи, щоб надійніше вико­ристати іншу її частину, яка буде забезпечена правовою гарантією.

Мислитель вказав на необхідну умову стабільного життя в державі -це забезпечення правового порядку та попередження деспотизму. Досягти такого стану можна встановленням в державі узгодженої взаємодії трьох

властей:

а) законодавчої, яка належить суверенній, "колективній волі народу";

б) виконавчої, яка зосереджується в руках законного правителя і яка
підпорядковується законодавчій владі;

в) судової, яка призначається виконавчою владою.

6. Характеризуючи право, Кант розрізняв три його категорії: а) при­
родне право; б) позитивне право; в) справедливість. Джерелом природного
права є само собою зрозумілі, очевидні принципи (вроджені ідеї); джере­
лом позитивного прва - воля законодавця; справедливість - це щастя осо­
би, яке не передбачається і не регулюється законом.

В свою чергу природне право поділялось на приватне і публічне. При­ватне право регулювало відносини людей стосовно власності, публічне -відносини між громадянами, які об'єднані в союз громадян (державу). Центральним інститутом публічного права є народний суверенітет. Народ може брати участь у встановленні порядку в державі шляхом прийняття кон­ституції, яка б виражала його волю. Обґрунтовуючи ідею народного сувере­нітету, Кант наділив виборчим правом людей з високим майновим цензом.

7. Своєрідним був підхід мислителя до форм правління. Він піддав
аналізові абсолютизм, аристократію і демократію, на основі чого зробив
висновок: демократичною є та форма, де влада побудована за принципом
поділу її на законодавчу та виконавчу.

8. Державно-правове вчення Канта було пронизане миротворчими ідеями.
По-перше, він категорично висловлювався проти застосування сили у

вирішенні міждержавних відносин, пропонував керуватися нормами права і здорового глузду.

Актуальною була висунута філософом концепція світового союзу не­залежних правових держав. Такий союз міг би виступати в ролі охоронця свободи і незалежності суверенних держав, захисником і гарантом миру. В уяві мислителя світовий союз держав повинен бути добровільним. Він на­зивав його "державою народів", "федерацією вільних держав". Йшлося не про чергову світову імперію, а саме про співтовариство (конфедерацію) вільних і незалежних держав, яка могла б припинити своє існування за спі­льною згодою її суб'єктів.

По-друге, Кант обгрунтував ідею "всесвітнього громадянства", захи­щаючи право вибору людини місця перебування чи проживання в будь-якій

частині світу, в будь-якій державі. В той же час мислитель не заперечував державного громадянства, не протиставляв йому право всесвітнього грома­дянства, вказував, що таке право категорично виключало завоювання і будь-які вияви експлуатації одних народів іншими.

Ґрунтовну спробу наукового аналізу і пізнання сутності держави і пра­ва було зроблено німецьким філософом Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Гегелем(1770-1831). Його відомі праці - "Філософія права", "Феномено­логія духу", "Філософія духу", "Конституція Німеччини" та ін.

Державно-правову проблематику його вчення можна умовно звести до таких основних напрямів.

Лерше.В центрі творчих інтересів Гегеля впродовж усього його життя перебували проблеми права, моралі та моральності і особливо свободи. Проаналізувавши зміст поняття свободи як конкретно-історичного явища, він робить висновок, що це - не ідеал, до якого має прагнути людство, не пройдений етап в житті суспільства, його красиве минуле. Свобода є сьо­годнішня дійсність, теперішній актуальний стан суспільного буття.

Увесь історичний шлях розвитку людства - це реалізація ідеї права або свободи. У зміст свободи Гегель вкладав розум, а оскільки природа наділила розумом лише людину, то саме людина поєднує в собі розум і свободу. Все, що суперечить розуму, є свавілля, тобто несвобода в реальній дійсності.

Втіленням свободи в реальному житті є право, конкретною формою вираження якого є закон, який обмежує свавілля. А знаряддям реалізації ідеї свободи і права є держава. Ідеалізуючи свою державу, Гегель ствер­джував, що найбільш адекватного виразу поняття свободи досягло в грома­дянському суспільстві - Пруській правовій державі.

Друге. Державно-правова концепція стала синтезом платонівсько-арістотелівських поглядів на державу як субстанцію і цілісний організм з християнським вченням про визнання індивідуальних прав і свобод, рівності всіх перед законом.

Подібно дотого, як у Платона і Арістотеля тільки полісна організація суспільства забезпечує справедливість і право, так і у Гегеля свобода, пра­во, справедливість можуть бути реалізованими тільки в державі, яка відпо­відає своєму ідеалові-"субстанційній" державі. Що таке субстанційна держава?

На думку філософа, вона історично передує громадянському суспільс­тву і є підґрунтям його розвитку. Без державного устрою народ позбавле­ний власної історії. В уявленні мислителя, всесвітня історія - це поступа­льний розвиток людства до сформування конкретних державних форм. У первіснообщинному ладі (Гегель називає його "доісторичним часом") не існує ніяких державних форм, а тому всі є "невільні", оскільки там панує свавілля дикунів і йде боротьба за виживання.

Третє. Намагаючись пояснити поступальний розвиток людства від

"несвободи" (первіснообщинної організації) до "субстанційної держави" та громадянського суспільства, Гегель вдається до виокремлення в історії людства трьох основних фаз: східної, античної (греко-римської) та герма-но-християнської.

-Східна фазауявляється Гегелем як деспотизм ("неістинна" монар­хія), оскільки по-справжньому вільним там є лише монарх-деспот. На зміну колективному свавіллю дикунів (первісне суспільство) прийшло індивіду­альне свавілля правителя, яке уособлено в нормах закону. Монарх-деспот втручається в особисте життя своїх підданих, розпоряджається державною і особистою власністю підданих як своєю. Тому тут власність, сім'я, держа­вність не мають індивідуалізованих форм, а розчиняються у загальному, суспільному.

-Антична фазапороджує демократичний або аристократичний устрій, при якому вільні лише окремі індивідууми (в першу чергу, громадяни), а більшість цього права позбавлена (наприклад, не громадяни, раби, понево­лені жителі держави - ілоти у Спарті та ін.). В державах античного світу свобода визнається вже не за одним монархом-деспотом (як на Сході), а за групою осіб (в аристократичних державах) або за багатьма (в демократич­них республіках).

- Германо-християнська фаза,яка виникає в надрах античного світу, надає особі у лоні релігійного буття можливість знайти саму себе і свою духовну свободу. Тут людина визнається конкретною особою і водночас образом Божим. Вона є і самоціль, і самоцінність всього навколишнього.

Ідеалізуючи благотворний вплив германського нашестя на Рим, філософ зазначає, що у Римській державі християнський дух не міг знайти можливос­ті для адекватної державної актуалізації, і лише германці надали йому таку свободу. Тільки у середньовічному германсько-християнському світі свобо­да, мораль вперше неподільно поєднуються з індивідуумом, а свобода усвідо­млюється не як надбання окремих правителів (на Сході), груп осіб чи части­ни населення (в античних країнах), а як загальносуспільне багатство.

Четверте. На переконання Гегеля, європейська державність довела свою здатність поступового здійснення свободи для всіх, а тому вона має бути монархією. В той же час таке єдиновладдя монарха повинно доповню­ватися (але не обмежуватися) представництвом всіх у станових зібраннях (станово-представницька монархія) та участі деяких в управлінні (аристо­кратичне правління). Таке поєднання цих форм правління приводить Гегеля до підтримки конституційної монархії, заснованої на принципі поділу влад.

Тільки в умовах конституційної монархії, на думку мислителя, можли­вий найбільший вияв позитивної (тобто розумної) свободи. Під цим понят­тям він розумів не свободу окремого індивіда або держави, а свободу дер­жавно-організованого народу (нації), яка поєднує в собі свободу окремих індивідів.

П'яте. Погляди Гегеля на свободу, її реалізацію в умовах німецької державності поєднувались з його трактуванням державно-організованого народу, який має всі підстави створити громадянське суспільство.

Що собою являло громадянське суспільство за Гегелем?

Це опосередкована через працю система потреб, яка ґрунтується на принципі панування приватної власності і на загальній формальній рівно­сті людей. Іншими словами, в умовах існування державно-організованого народу (нації) люди рівні між собою. Вони є абсолютно вільними особис­тостями, рівними в їхньому однаковому праві на приватну власність. Але не в розмірах володіння цією власністю, а з огляду на те, що право приват­ної власності є підвалиною формальної (тобто правової) рівності людей у громадянському суспільстві.

Поняття громадянського суспільства філософ трактував як буржуазне суспільство, як історичну реальність. Він піддав його ґрунтовному аналізо­ві, узагальнивши цивілізаційні здобутки буржуазного суспільства, що утве­рдилися тоді в Європі. До основних характеристик громадянського суспі­льства Гегель відніс:

- наявність взаємодії і взаємозв'язку незалежних один від одного ін­
дивідуумів. Такий зв'язок осіб здійснюється на основі їхнього розуміння
того, що конкретний індивід не зможе реалізувати свою мету в повному
обсязі, не співвідносячи свою власну діяльність з інтересами інших членів
суспільства;

- усвідомлення індивідом своєї залежності не тільки від результатів
власної праці, а й від блага інших осіб;

- усвідомлення універсальної, всебічної залежності потреб та інтере­
сів всіх членів суспільства.

У громадянському суспільстві роль особи є визначальною. Коли вона зможе подолати свій власний егоїзм, який владно диктує їй, що інші люди для неї "ніщо" або лише засіб для досягнення мети, тільки тоді вона спро­можна зайняти громадянську позицію. Вона є позицією загальнолюдського інтересу, що і є запорукою реалізації дійсної свободи людини.

В чому полягає дійсна свобода особи? На думку Гегеля, вона полягає в усвідомленні індивідуумом того, що він є часткою субстанційної держави, а його призначення - підпорядковувати свої особисті інтереси та вчинки загальному державно-організованому народу (нації).

Таким чином, відповідно до вчення Гегеля, істинного розуміння сво­боди і можливості її досягнення та реалізації індивід набуває в державі, бо держава - це втілення ідеї свободи і права. Йдеться про справжню позитив­ну свободу, яка передбачає певні обмеження, на думку Гегеля, розумні об­меження. У цьому відношенні право виступає як міра свободи. Конкретною формою вираження права є закон. Втілене в законі право набуває всеза­гальності і регулює зовнішні аспекти суспільних відносин.

Своєрідний підхід до з'ясування проблем сутності держави і права мав місце у вченні Йоганна-Готліба Фіхте(1762-1814) - філософа, представ­ника німецького класичного ідеалізму.

1.В основі його вчення, методологічною основою державно-правової концепції був суб'єктивний ідеалізм. Мислитель вважав, що об'єктивна дійсність не існує поза межами свідомості людини. Необхідність у право­вих настановах диктується не об'єктивними факторами взаємин у суспіль­стві, а самосвідомістю. Право виводиться з "чистих форм розуму", коли один індивідуум повинен визнавати особисту свободу та свободу інших осіб, що його оточують.

В межах загальносуспільної свободи кожна людина прагне реалізувати особисту свободу. При цьому вона не завжди може діяти в рамках суспіль­них правил. А тому, щоб устремління індивідуума не виходили за межі за­гальної свободи, узгоджувалися з нею, необхідна правова свідомість лю­дей, основою якої повинен бути правовий закон. Саме він покликаний вре­гульовувати дії та вчинки людей у зовнішньому світі, у взаєминах з іншими людьми для реалізації особистої свободи.

2. У державно-правовій концепції Фіхте держава розглядається як самоціль. Що це означає?

Людина за своєю природою є істотою творчою, вільною в своїй діяль­ності, постійно прагне до реалізації потреби свободи. Але в реальному житті індивідуальна свобода людини порушується. Щоб цього не було, не­обхідно встановити панування закону, чого можна досягти лише завдяки примусові. Ця обставина і викликає до життя апарат примусу - державу. У примусі держави концентрується єдина колективна воля, яка формується прийняттям державного договору між розумно вільними людьми.

Державний договір поєднує в собі три типи суспільних відносин: дого­вір про власність, договір про захист, договір про об'єднання. Проводячи ідею про те, що єдина колективна воля концентрується у примусі, а апара­том примусу є держава, Фіхте заперечував ідею поділу влади в державі. На його думку, для запобігання можливим зловживанням з боку держави (як апарату примусу) необхідно створити вищу контрольну інстанцію - ефо-рат (такий орган вперше зустрічається в державній структурі Спарти). Він повинен призначатися народом, стояти над державою та володіти правом забороняти незаконні дії влади.

3. Загальна воля людей є основою законодавства держави. Така аксіо­ма наштовХУє мислителя на думку про те, що в процесі схвалення кон­кретних законів немає потреби враховувати волю окремих людей. Воля однієї людини може порушити закон, і це вважається порушенням вимог загальної волі, тобто правопорушенням. Але скасувати закон таке правопо­рушення не може, навіть якщо воно мало несприятливі наслідки для волі індивідуума. Закон залишається чинним. На думку філософа, правопору-

7 _ 4-2005

шень буде значно менше, якщо закони, що схвалюються державою, мати­муть такі гарантії свободи, що їх кожна особа сприйматиме як особисті.

4. Під впливом ідей французьких соціалістів-утопістів в1800 р. Фіхте написав працю "Замкнена торгова держава", в якій запропонував проект держави з надмірною етатизацією (одержавленням) усіх сфер суспільного життя. В чому суть проекту?

По-перше, захищаючи право людини на працю і достойне життя, Фіхте вважав державу не самоціллю, а засобом досягнення ідеального суспільно­го устрою. В ньому люди, озброєні наукою і максимально використовуючи техніку, будуть вирішувати проблеми повсякденного буття без надмірних зусиль.

По-друге, держава створює умови для розвитку продуктивних сил. Во­на детально регулює виробництво і розподіл, суворо регламентує побут, втручається в особисте життя людей. В "ідеальній державі" існує замкнена торгова система, гроші мають право обігу лише на внутрішньому ринку. З іншого боку, як апарат примусу, держава не може обійтись без органів по­ліції, які здійснюють жорсткий державний контроль, стежать за кожним громадянином, контролюють його проживання та переміщення.

По-третє, така тоталітарна державна система повинна перетворити країну в самодостатній і самозабезпечувальний організм. В ньому панівне місце відводиться приватній власності, але такій, яка є трудовою, тобто створеною власною працею людини. Фіхте був категоричним противником приватної власності на землю, вважаючи, що земля належить Богові, а лю­дині надається можливість лише її обробляти і використовувати.