Антифашистська спрямованість роману Келлермана «Танок смерті».

Роман «Танець смерті» звернений до трагічної сторінки нім. історії, цей твір дає ще один ключ до розуміння соціально- політичних явищ, які в ХХст. Принесли жахливі страждання народам світу. Йдеться про сутність авторитарного режиму й цілу низку питань, що поро джуються його існуванням.

Келлерман був не перший хто розповів про фашистську Німеччину років нацизму. Твір писався з певної відстані, коли «коричневу чуму» вже можна було розглядати як факт, хай недавньої, але історії. По-друге, фашистський «танець смерті» прозаїк спостерігав на власні очі від першого до останнього дня. Якщо порівнювати книгу Келлермана з іншими творами, то найкраще було б зіставити її з романом Ганса Фаллади «Кожен помирає сам за себе», що також виник на грунті сумного досвіду «внутрішньої еміграції».

Дія роману розгортається так би мовити на дослідній території. Замість міста з якоюсь назвою перед нами «місто золотих веж», тобто Німеччина в мініатюрі. В цій умовній (попри влучну реалістичну деталізацію) місцевості розігруються людські драми, які письменник визначив поняттям «танець смерті». Келлерман типізував добре відомі йому конкретні політичні та соціально-психологічні явища. Але те, що йому добре була відома історична доля фашизму, перетворює розповідь на роман-підсумок.

Варто виділити три проблемні шари роману. Перший з них утворює основу для головної сюжетної лінії, що відображує основу кар»єри високопоставленого урядовця, адвоката Франца Фабіана. Фабіан з тієї категорії конформістів, що породжується агресивним пожвавленням життя і відзначається підкресленою активністю. Переконавшися в перемозі нацистів, він не ховається в панцері самоізоляції, не вдається до цинічного споглядання,вбачаючи вигоду саме в лояльному мовчанні,- така форма пристосовництва більш типова для років суспільної стагнації. Ставку на фюрера Фабіан робить, тверезо зваживши всі за і проти.

Доля Фабіана – одна з моделей поведінки людини за умов новітнього тоталітаризму, в які б пропагандистські шати він не вбирався.

Нарешті ще одна лінії роману. Келлерман писав не лише про «овець», а й про «пастирів». Митця цікавили й ті, хто стояв біля керма фашистської машини. Він хотів розібратися в людській сутності злочинців, що затіяли шалений «танець смерті», в якому разом з ними згоріли мільйони дрібних «трісок» - заляканих і обдурених німців.

Свої спостереження письменник узагальнив в образі гауляйтера – Румпфа, одного з стовпів гітлерівської імперії. Трагедія Німеччини не в тому, що вона дозволила правити собою таким як Румпф,- зажерливим цинічним демократам і жорстоким вбивцям, поспішаючи як найбільше напхати у власну кишеню.

В проблемно-тематичній гамі роману, крім зазначених звучать і інші мотиви. Це наприклад, показ зубожіння культури, яку втискують у прокрустове ложе примітивної естетики, що влаштовує нових хазяїв країни. Або ж історія Маріон Фале – чистої душі, котра намагалася розбудити в серці потвори Ремпфа людські почуття, однак стала однією з жертв його брутального цинізму.

11.питання. ДРАМАТУРГІЯ ГРІФІУСА

Літературну діяльність розпочав у 1630-х pp. Він писав оди, сонети, епіграми, духовні пісні. Світ у поезії Ґріфіуса — трагічний, зловісний, хаотичний, сповнений сліз і страждань. У багатьох його віршах звучать мотиви скорботи та смутку. Один з найвідоміших поетичних творів Ґріфіуса — сонет «Сльози вітчизни» («Tranen des Vaterlandes», 1637):
Це понура картина Німеччини часів Тридцятирічної війни, картина смерті, чуми, смороду та пожеж. У скорботній елегії «На загибель міста Фрейштадта» («Uber den Untergang des Stadt Freistadt», 1649) Ґріфіус змалював зруйноване війною місто та висловив думку про те, що земне життя — це порох і тлін.
У поезіях Ґріфіуса кінця 30-х — поч. 40-х років (збірки «Сонети з Лісси», 1637, «Недільні та святкові сонети», 1639, «Сонети Андреаса Ґріфіуса», 1643) людина зображується іграшкою у руках долі, і життя її — тлінне та суєтне. Єдина можливість для людини врятувати свою душу та вистояти у хаосі життя — звернення до вічного. Поезія Ґріфіуса різноманітна і за формами, і за темами. Він звертається не тільки до сонета, а й до оди (твори цих жанрів Ґріфіус писав здебільшого александрійським віршем), епіграми (поет висміює гравців, повій, віршомазів), панегірика, релігійного вірша.
Загалом творчість Ґріфіуса відображає драматичне відчуття грандіозної історичної катастрофи, загального розпаду і загибелі. Вона пронизана напруженим і жагучим емоційним пафосом, любов'ю до батьківщини, а тривожні думки про її майбутнє додають поезії Ґріфіуса значного суспільного змісту.
У середині 40-х pp. Ґріфіус здебільшого звертався до драматургії. Усього він створив 5 трагедій, 3 комедії, низку обробок зарубіжних драматичних творів, у тому числі й біблійну трагедію «Брати» («Dis Gebroeders», 1639) голландського драматурга XVII ст. Вондела («Die sieben Bruder, oder 'die Gibeoniter»).
Як і лірика Ґріфіуса, його трагедії відображають глибоку кризу, викликану трагічними суперечностями сучасної йому німецької дійсності. У передмові до своєї першої трагедії «Лев Вірмен» він сам вказав на цю обставину: «Коли вся батьківщина похована під попелом і являє видовище суєтності всього людського», поет ставить перед собою завдання показати у своїх трагедіях «минущість людських справ». Доля монархів, полководців і вельмож служить у Ґріфіуса насамперед прикладом трагічної мінливості людської величі та щастя. Поет закликає глядача або читача своїх трагедій «кинути жалісливий погляд на нещастя великих душ». Тематика його «політичних трагедій», запозичена з далекого історичного минулого чи сучасності, зводиться до боротьби за владу, з її кривавими змовами, вбивствами та стратами. Моральну велич трагічного героя Ґріфіуса вбачає у пасивній мужності, в опорі неминучому стражданню та фатальній несправедливості.
Перша оригінальна трагедія Ґріфіуса — «Лев Вірмен» («Leo Armenius», 1646, вид. 1650). її сюжет запозичений з історії Візантії IX ст. Імператор Лев Вірмен колись насильно захопив престол з допомогою полководця Бальба, який тепер, незадоволений своїм становищем підлеглого, хоче узурпувати владу, залучаючи до змови багатьох вельмож, які потерпіли від тиранії Лева. Змову викрито, суд під тиском монарха засуджує Бальба до смерті на багатті. Але імператриця Феодосія просить чоловіка не затьмарювати стратою свято Різдва. Неохоче Лев відкладає страту і бачить страшний сон про свою загибель. Та Бальб навіть у в'язниці знаходить спосіб пришвидшити дії змовників. Змовники перевдягаються священиками й убивають Лева в церкві під час святкового богослужіння. Звільнений з в'язниці Бальб стає імператором.
Сюжет трагедії Ґріфіуса «Катерина Грузинська» («Catharina von Georgien», 1647) заснований на історичній події 1624 р. Героїня п'єси — полонена грузинська цариця, яка залишається вірною християнству, незважаючи на те що перський шах Аббас, у якого вона перебуває як заручниця, щоби врятувати свій народ, тримає її вісім років у в'язниці. Закохавшись, Аббас пропонує Катерині свій престол і вимагає від неї прийняття мусульманства, погрожуючи болісною стратою. Втручання російського посла, який намагається врятувати засуджену, лише прискорює трагічну розв'язку. Катерина як християнська мучениця радісно йде на смерть за віру і батьківщину.
Третя трагедія Ґріфіуса «Карл Стюарт, або Вбита величність» («Karolus Stuartus, oder Ermordete Majestat», 1649) була написана невдовзі після страти англійського короля Карла І. Як і в трагедії про Катерину Грузинську, Ґріфіуса цікавить не політична, а моральна та релігійна проблематика. Основний психологічний і художній зміст трагедії — спроба зробити з Карла героя-мученика, який безмовно приймає покладені на нього долею «незаслужені» страждання та смерть. Ґріфіус підкреслює, що смерть короля уособлює трагічну приреченість людського життя і тлінність земної величі. Доля Карла Стюарта слугує для Ґріфіуса символічним утіленням пануючого в усьому світі насильства та несправедливості. Карл у драмі зображений мучеником «божественного права» монарха, тоді як пуритани виступають бандою вбивць і фанатиків. Прикметно, що у 1663 р. з'явилося друге видання трагедії Ґріфіуса, тепер доповненої новим актом. У ньому йшлося про покарання пуритан й урочисте вінчання Карла II.
«Карденіо та Целінда, або Нещасливі закохані» («Cardenio und Celinde, oder unglickliche Veriiebte», 1649, вид. 1657) — єдина з трагедій Ґріфіуса, що зображує події не історичного чи державного значення, а інтимні переживання і стосунки простих людей, за словами автора, «майже занадто низьких для трагедій». У передмові Ґріфіус зазначає, що він драматизував справжню подію, про яку чув, перебуваючи в Італії. Дія твору відбувається в Болоньї. Іспанський студент Карденіо, який веде розгульне життя, закохується в доброчесну красуню Олімпію, яка відповідає йому взаємністю. Однак шанувальнику Олімпії Лізандру під час відсутності Карденіо вдається обманом домогтися її руки. Карденіо вирішує залишити Болонью, а перед від'їздом убити Лізандра. Він підстерігає свого ворога вночі біля його будинку. Натомість Целінда, бажаючи втримати коханого Карденіо від злочину, за порадою чаклунки поспішає в цю ніч на цвинтар, щоб удатися до ворожбитства. Від скоєння злочину Карденіо утримує примара, що прийняла образ Олімпії. Вона й приводить його на цвинтар, де перетворюється в огидний кістяк. Переляканий Карденіо втікає і відразу зустрічає збожеволілу від нічних жахів Целінду. Споглядання жахів смерті змушує обох відмовитися від гріховної земної пристрасті. «Карденіо і Целінда», як і інші трагедії Ґріфіуса, зображує трагічне зіткнення сліпих егоїстичних пристрастей, фатальну несправедливість і приреченість людського життя й аскетичну відмову людини від її гріховних прагнень. Драматург поєднує тут повсякденне з незвичайним, побутове — з чудесним і винятковим. Трагедію «Карденіо і Целінда» високо цінували німецькі романтики, а її автора величали «німецьким Шекспіром».
Сюжет останньої трагедії Ґріфіуса «Мужній законник, або Вмираючий Папініан» («Der sterbende Papinianus», 1659) заснований на історичному переказі про знаменитого римського юриста, котрий прийняв смерть від імператора Каракалли, але не погодився виправдати авторитетом права скоєне цим тираном братовбивство.

Удаване багатство зовнішніх подій і смерті поєднується в трагедіях Ґріфіуса з внутрішньою статичністю дії та характерів. Монументальні образи героїв і їхніх антагоністів залишаються статичними і нерухомими протягом усієї дії. Довгі монологи тиранів і мучеників сповнені напруженого риторичного пафосу. Ефектні картини фізичного страждання та смерті героїв (убивство Лева Вірмена, страта Карла Стюарта, мученицька смерть Катерини Грузинської) повідомляються, як правило, натуралістично перевантаженими кривавими та жорстокими подробицями. Трагедії Ґріфіуса насичені мотивами і прийомами бароко (царевбивства і титанічні пристрасті, заколоти і пророцтва у трагедії «Лев Вірмен»; привиди, мерці, що говорять, жахливі кровопролиття у «Карденіо і Целінді»).

Комедії Ґріфіуса ближчі до дійсності, і в цьому плані вони відзначаються пошуками національного колориту; усі вони написані прозою. «Безглузда комедія, або Пан Петер Сквенц» («Absurda Comica, Oder Herr Peter Squenz», 1647—1650) є парафразою інтермедії з шекспірівської комедії «Сон літньої ночі», у якій афінські ремісники ставлять п'єсу на античний сюжет про Пірама і Тісбу для показу під час шлюбу правителя Афін Тезея. Обробка Ґріфіуса має німецьке побутове забарвлення. Хвалькуватий, але малограмотний сільський вчитель Петер Сквенц у співавторстві з місцевим ткачем і «мейстерзингером» за одну ніч пише безглузду комедію, яку ставлять при дворі короля. Історія високого кохання Пірама та Тісби перетворюється у грубий фарс.

Друга комедія Ґріфіуса має назву «Горрібілікрібріфакc» («Horribilicribrifax», бл. 1648; вид. 1663). Заголовне слово — вигаданий латинізм із приблизним значенням «чудовисько». П'єса є переробкою комедії Плавта «Хвальковитий воїн»: обидва головні герої, Горрібілікрібріфакс і Дандірідатумтарідес — колишні ландскнехти Тридцятирічної війни, належать до поширеного комедійного типу «хвальковитого воїна». До комічних героїв твору належать також учений педант, сільський учитель і коханець-невдаха Семпроній і професійна звідниця та чаклунка Кірілла, котрій вдається одружити на собі Семпронія.

Найкращою комедією Ґріфіуса цілком слушно вважають «Кохану Трояндочку» («Die geliebte Dornrose», 1660). У ній зображено живу картину із сільського життя. Селянський хлопець Грегор Коріблуме (буквально: «волошка») кохає сільську красуню Лізу, прозвану Трояндочкою (Dornrose). Але її батько посварився з дядьком Грегора. Грегор рятує свою кохану з рук грубого та самовпевненого Матца Ашеведеля, котрий, за порадою старої звідниці Саломе, хоче насильно домогтися прихильності красуні. Утручання неосвіченого сільського судді, орендаря маєтку, Вільгельма фон Ґоґензіннена, зненацька приводить до торжества справедливості: ворогуючі селяни, засуджені у в'язниці до штрафу за лайку і нанесені побої, змушені погодитися на весілля Грегора і Трояндочки; ґвалтівник Матц, щоб врятувати своє життя від шибениці, погоджується стати чоловіком баби Саломе.

Більшість п'єс Ґріфіуса ставилося на сцені ще за життя, але майже винятково аматорами, у камерному виконанні, перед вузьким колом глядачів. Хоча значення Ґріфіуса в історії німецької драматургії надзвичайно велике, його п'єси залишилися надалі драмами для читання.

13питання ПРОСВіТНИЦТВО В ЗАХ.ЄВРОПІ

Просвітництво - прогресивна ідейна течія епохи становлення капіталізму, пов'язана з боротьбою проти феодальних порядків. Вона мала такий величезний вплив на всі сфери духовного життя суспіль­ства, що й саму епоху називають епохою Просвітництва. Хронологічно - це приблизно друга половина XVII—XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміц­ненням національних держав Європи, докорінними еконо­мічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами.
Із становленням у Західній Європі буржуазного сус­пільства ідеї Просвітництва розвиваються спочатку в Анг­лії, потім у Франції, пізніше в Німеччині, Італії та в інших країнах. Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності та інших принципів, що, на їх думку, випливають з самої природи, з невід'ємних «природних прав» людини. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просві­тителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їх політичному розкріпаченню. Просвітителі вірили в лю­дину, її розум і високе покликання. В цьому вони продов­жували гуманістичні традиції доби Відродження.
Просвітництво в різних країнах мало й специфічні від­мінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвро­пейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причи­ною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі за­хідноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.
Панівною філософською ідеєю культури XVIII ст. став Розум. Філософи-раціоналісти були переконані, що природа упорядкована «розумно», тому може бути пізнана раціона­лістичними засобами. Водночас заперечувалися інші «зна­ряддя» пізнання світу, зокрема релігійний досвід, традицій­на мудрість тощо. Успіхи природничих наук сприяли поши­ренню думки, що науково-емпіричними методами можна вивчати не лише природу, але й людину та суспільство. Склалося уявлення, що всі прояви людської діяльності — економічні й політичні, духовні та моральні, естетичні та релігійні, — підлягають дії універсального закону природи, отже, є складовою частиною природного порядку. Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина просвітителів переосмислювала її в контексті деїзму з його провідною тезою «Закон природи є закон Божий».
ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА

Соціально-економічні умови розвитку західноєвропей­ської духовної культури доби Просвітництва.

Раціоналістична філософія. Енциклопедизм.

Зростання ролі літератури в житті суспільства.

Особливості розвитку мистецтва доби Просвітництва (архітектура, живопис, музика).

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Просвітництво - прогресивна ідейна течія епохи становлення капіталізму, пов'язана з боротьбою проти феодальних порядків. Вона мала такий величезний вплив на всі сфери духовного життя суспіль­ства, що й саму епоху називають епохою Просвітництва.

Хронологічно - це приблизно друга половина XVII—XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміц­ненням національних держав Європи, докорінними еконо­мічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами.

Із становленням у Західній Європі буржуазного сус­пільства ідеї Просвітництва розвиваються спочатку в Анг­лії, потім у Франції, пізніше в Німеччині, Італії та в інших країнах.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності та інших принципів, що, на їх думку, випливають з самої природи, з невід'ємних «природних прав» людини. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просві­тителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їх політичному розкріпаченню. Просвітителі вірили в лю­дину, її розум і високе покликання. В цьому вони продов­жували гуманістичні традиції доби Відродження.

Просвітництво в різних країнах мало й специфічні від­мінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвро­пейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причи­ною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі за­хідноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

18питання- ЛІТЕРАТУРНИУ РУХ» БУРЯ І НАТИСК»

У 70-80-і рр.. XVIII століття в культурному житті Німеччини сталося велике подія. На літературну арену вийшла група молодих поетів, що отримала назву «Буря і натиск».
У Геттінгені виступили Г. Бюргер, Ф. Мюллер, І. Фосс, Л. Гелті; у Страсбурзі - І.В. Гете, Я. Ленц, Ф. Клінгер, Р. Вагнер, І. Гердер, у Швабії - X. Шубарт, Ф. Шіллер. Небачена до того часу в Німеччині творча активність молодих поетів вилилася в створення творів, повних ще не оформилася остаточно політичного бунтарства, в якому, однак, явно намітилося невдоволення соціальною обстановкою тодішньої Німеччини, гнітом можновладців, князівським деспотизмом, тяжким становищем селянства.
Н.В. Гербель у книзі «Німецькі поети у біографіях та зразках» (1877) видав у російських перекладах кращі твори штюрмеров. У другій половині 50-х рр.. В.М. Жирмунський підготував і випустив у світ з грунтовними коментарями вибрані твори Гердера, а також Шубарта, Форстера і Зейме.
Роман М. Клінгера «Життя Фауста» видавався в нас двічі, в 1913 р. і 1961 р. У 1935 р. був надрукований у російській перекладі роман В. Гейнза «Ардінгеллі».
Не всі імена учасників руху залишилися в пам'яті німців, не все написане ними переступило за національні кордони Німеччини, багато забулося, і справедливо.
Поява на літературній арені Німеччини іоетов-штюрмеров було блискавичним і сліпучим, подібно метеорів на темному небі.
У різних містах країни майже одночасно виступили молоді поети з найнесподіванішими для широкої читацької громадськості бунтівними заявами. «Зухвалими поборювача» здалися вони боязкі німецьким бюргерам, які таємно бажали соціальних реформ, побоялися навіть думати про якісь практичні кроки в цій області. Влада (князі і курфюрсти) підозріло поставилися до нового явища в літературі, а найбільш нетерпимі з них відразу ж вдалися до репресій (Карл Євген, герцог Вюртемберзькі).
Всі учасники цих літературних груп висловили, часом у дуже сумбурною формі, протест проти рутини і відсталості, що скували соціальне життя в Німеччині, і, головне, звичайно, проти її феодального режиму.
Ідея літератури «Бурі і натиску»
Отже, головний ефект літератури «Бурі і натиску» в той історичний період, коли вона створювалася, полягав у її антифеодальному протесті. То була не усвідомлена до кінця, але тим не менш нагальна потреба суспільства змінити економічні, соціальні та політичні порядки в країні. Штюрмери, часом самі того не підозрюючи, висловлювали саме цю потребу суспільства.
Рух «Бурі і натиску» іноді називають німецьким варіантом французької буржуазної революції. Його політичне бунтарство є один із проявів антифеодального просвітництва. Проте різниця між французьким Просвітництвом і німецьким штюрмерством полягає в тому, що у першого була реальна програма дій, досить здорова, досить продумана, тоді як у другого все зводилося до анархічної бунтарства. Штюрмери металися, вирували, погрожували потрясти небо, але в кінці кінців або надламані передчасно пішли з життя, як Якоб Ленц, або впокорилися, перетворюючись з віком з безвусих зухвалих звергателів в поважних, доброчесних і гречних охоронців тиші та порядку під владою прусського короля або іншого настільки ж самодержавного владики.
Клінгер, що став згодом генералом російської армії, у 1814 р. у листі до Гете називає «безголовими» всіх тих, хто колись захоплювався назвою його п'єси «Буря і натиск», що дала, як було вже сказано, ім'я всьому літературному руху.
Штюрмери при всій їх найглибшій симпатії до простого народу, до трудівників, до страждаючих біднякам не вірили в революційні сили народу. Народ, як думали вони, не здатний відвоювати своє щастя, за нього це зроблять сильні і благородні герої. (Подібні думки ми побачимо в «штюрмерскіх» драмах Гете «Гец фон Берліхінген» і Шіллера «Розбійники».)
Виходячи з цього, штюрмери стали прославляти окремі героїчні особи і себе іменувати «бурхливими геніями», а всю епоху - «часом геніїв». Культ героїчної особистості, сповідуваний ними, наклав печатку і на їх естетичну програму і навіть на їх етичні погляди. Вони вважали, що, подібно до того як героїчна особистість здатна перетворити суспільство, геніальний поет перетворює мистецтво. Література довгий час носила на собі великовагові вериги правил, естетичних канонів, догм. Пора покласти цьому край! Геть правила і холодний раціоналізм у мистецтві! Свобода генія! Хай живе почуття і поетичне натхнення!

19 питання-ЛІТЕРАТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕРДЕРА

Література 17 століття — це умовна історична епоха, котра виділяється в історії світової літератури. В окремих регіонах вона була цілком самостійною добою (Європа), в інших мала менш виражені особливі риси (Південно-Східна Азія). У Європі доба представлена двома потужними художніми течіями — бароко та класицизмом, що частково вплинули і на літератури інших регіонів.

Світова література у 17 столітті дуже різноманітна. Вона включає:

• літератури регіонів Західної та Центральної Європи, Далекого Сходу, котрі пішли вперед у своєму естетичному розвитку;
• літератури регіонів, у яких привнесені європейцями літературні традиції лише починають вступати у взаємозв'язки з місцевим народним мистецтвом, як, наприклад, у Латинській Америці;
• література регіонів, де здійснюється складний перехід від середньовічних до нових форм художньої свідомості, наприклад, у східних слов'ян;
• література країн Близького і Середнього Сходу, що вже пережили добу культурного розквіту і перебувають у стані певного занепаду;
• література районів Центральної Азії, наприклад Тибету, де літератури носять ще цілком середньовічний характер.

Нерівномірність розвитку літератур світу у 17 столітті відбивається і в різному характері складу художньої творчості, системи його родів і жанрів в окремих регіонах і країнах. Для Західної Європи вже характерне різке відокремлення художньої літератури від релігійної, що намітилось ще в добу Ренесансу. Одночасно, поняття «література» на Заході у 17 столітті включає у себе поряд з суто художніми творами також моралістику, мемуари, публіцистику, листування, що призначалось для публічного читання в салонах. Характерним у зв'язку з цим є і той поділ, який теорія класицизму — одного з провідних літературних напрямів епохи — встановлює між жанрами «високими» та «низькими» у залежності від тематики та зображуваної сфери життя.

У південних слов'ян (за виключенням культури Дубровника) переважне місце все ще посідають успадковані від середньовіччя жанри церковної літератури, але всередині цих жанрів вже помітний зсув, що проявляється у привнесенні елементів індивідуального начала у релігійну лірику. У східнослов'янських літературах спостерігається складне співіснування старої, що сходить до середньовіччя, системи літератури та нових жанрів з їхньою яскраво вираженою світською спрямованістю.

Для літератур Далекого Сходу характерне співіснування традиційних жанрів безсюжетної прози (життєписів, доповідей трону, епітафій, передмов тощо) та класичної поезії з жанрами літератури нового типу (повісті та роману, драми, простонародних жанрів), у яких на перший план виступає зображення внутрішнього світу героя, опис побуту.

У літературах Близького Сходу, Індії, Південно-Східної та Центральної Азії у 17 столітті все ще панує літературна система жанрів середньовіччя.

• Для літератур різних регіонів у 17 столітті характерний посилений розвиток оповідних жанрів і оповідного начала, навіть у безсюжетній літературі. На Заході все більшу популярність завойовують різні жанрові різновиди роману з його широким охопленням дійсності та динамічним розвитком сюжету. У Росії широко поширюються переклади та народні переробки західноєвропейських лицарських романів, створюються історичні та побутові повісті, оповідне начало входить і у традиційні житійні оповіді. У 17 столітті на Ближньому і Середньому Сході, а також в Індії, на Малайському півострові, Суматрі, Яві широке визнання отримують «народні романи», тексти яких закріплюються у письмових обробках саме у цей час. До того ж 17 століття — доба розквіту міських повістей у Туреччині, Китаї, Японії.

В течение столетия поэзия Опица считалась в Германии непревзойдённым образцом. По замечанию Шефера, никогда поэт со столь малым правом не достигал видного положения в истории литературы, как Опиц. Он имел небольшой талант, пригодный для лёгкой поэзии; ему удавалась общественная песнь, до известной степени и песнь религиозная, но в качестве теоретика он брался за торжественные оды, трагедии и обширные поэмы — и в результате получались посредственные произведения, написанные плавными стихами и чистым языком, но чуждые всякого вдохновения. Его «Пастораль о нимфе Эрцинии» («Schäfferey von der Nymphe Hercinie», 1630) — скучная прозаическая идиллия, сводящаяся к лести покровителям. Его описательные поэмы, из которых наиболее удачной считается «Vesuvius», часто прозаичны. «Утешительные песни в превратностях войны» («Trostgedichte in Widerwärtigkeit des Kriegs») наряду с ярким изображением ужасов, разразившихся над Германией, и с сильными выходками против религиозных насилий, представляют нескончаемые рассуждения, свидетельствующие о душевной сухости поэта.

Собрания сочинений Опица были трижды изданы при его жизни; 4-е издание, подготовленное ещё самим Опицем, вышло в Данциге в 1641. Издание, вышедшее в Бреславле в 1690, неполно и весьма неудовлетворительно. Критическое издание сочинений Опица, предпринятое Бодмером и Брейтингером (Цюрих, 1745), осталось неоконченным, не выдержав конкуренции с менее удовлетворительным изданием Триллера (Франкфурт, 1746). Избранные стихотворения Опица изд. Титтманн (Лейпциг, 1869) и Эстерли (в Kürschners’s «Deutsche Nationallitteratur», т. 27).

Памятник Опицу поставлен в Бунцлау в 1877.