СТАЛЕВИЙ ДЕМОН 5 страница

– Я сказав, що вовки пустелі допоможуть їм розпластати Констанція і повернути Кауран його жителям.

– Дурень. Ти що, себе маєш за вождя?

Обидва схопилися. Диявольські вогні танцювали в сірих зіницях Гарета, на губах кімерійця грала грізна усмішка.

– Я накажу роздерли тебе чотирма кіньми, – процідив крізь зуби мунганин.

– Поклич людей та накажи, – сказав Конан. – Може, послухаються.

Хижо усміхнувшись, Гарет підняв руку. І зупинився – його втримала упевненість Конана.

– Виродку західних гір, – прошипів він. – Як же ти наважився на змову?

– У цьому не було потреби, – відповів Конан, – Ти брехав, коли говорив, що люди йдуть до нас не через мене. Саме навпаки. Вони, щоправда, виконують твої накази, але б’ються за мене. Коротше, двом вождям тут не бути, а всі знають, що я сильніший від тебе. Ми з ними чудово розуміємо один одного – адже я такий самий варвар, як і вони.

– А що скаже армія, коли ти накажеш їй битися за інтереси Каурана?

– Підкориться. Я обіцяв їм караван золота з палацових скарбниць. Кауран заплатить добрий викуп за вигнання Констанція. А вже потім підемо на Туран, як задумано. Народ підібрався жадібний, їм хоч із Констанцієм битися, хоч із ким.

У очах Гарета з’явилося усвідомлення краху. За кровожерними мріями про власну імперію він прогледів те, що творилося під боком. Дрібниці раптом знайшли справжнє значення. Він зрозумів, що слова Конана – не порожня погроза. В чорній кольчузі стояв перед ним справжній проводир зуагірів.

– То умри, собако! – заричав мунганин і схопився за кинджал.

Проте рука Конана з котячою швидкістю метнулася вперед, і його пальці зімкнулися на передпліччі Гарета. Почувся тріск кісток, і напружена тиша запанувала в шатрі. Воїни стояли лицем до лиця, нерухомі, ніби статуї. На чолі Гарета виступили краплі поту.

Конан засміявся, але кулак не розтискав:

– Невже ти витримаєш це, Гарете?

Усмішка все ще блукала обличчям Конана. М’язи його заграли, сплітаючись у ремінні вузли, а могутні пальці знизалися в тремтячу руку мунганина. Почувся хрускіт кісток, і лице Гарета стала сірим як попіл. З прикушених губ бризнула кров, але він не видав ні звуку.

Сміючись, Конан звільнив його і відступив на крок. Мунганин похитнувсь і сперся здоровою рукою об стіл.

– Я дарую тобі твоє життя, Гарете, так, як ти подарував мені моє, – спокійно сказав Конан. – Хоча ти зняв мене з хреста абсолютно для своєї користі. Тяжке це було для мене випробування, ти б його не витримав. Це під силу тільки нам, західним варварам. Ходи, сідай на свого коня – він прив’язаний за шатром, вода і їжа у в’юках. Від’їзду твого не помітить ніхто, проте поспіши – переможеному володареві не місце в пустелі. Якщо воїни побачать тебе, каліку, позбавленого влади, то живим не відпустять.

Гарет мовчки вислухав Конана і так само в мовчанні обернувся і вийшов із шатра. Мовчки вибрався в сідло високого білого жеребця, прив’язаного в тіні розлогої пальми, мовчки вклав пошкоджену руку за комір туніки, повернув коня і вирушив на схід, у пустелю, щоб назавжди зникнути з життя племені зуагірів.

Конан залишився сам. Він осушив келих і витер губи. Йому полегшало, він пожбурив келих у куток, поправив ремінь і вийшов геть. Зупинившись на мить, він оглядів море наметів із верблюжої шерсті, що розстилалося перед ним. Між наметів походжали люди в білому. Вони співали, сварилися, лагодили кінську збрую і гострили шаблі.

Голос Конана був подібний до грому, і гуркіт його доносився до найдальших шатрів:

– Ей ви, покидьки, нагостріть вуха і слухайте! Ходіть усі сюди – я хочу вам дещо повідати!

Люди, що зібралися у вежі біля міської стіни, уважно прислухалися до слів одного з присутніх. Усі вони були молоді, міцні й спритні. Відчувався в них гарт, який дають тяжкі випробування. Усі вони були в кольчугах, у шкіряних каптанах і при мечах.

– Я знав, що Конан має рацію – це не Тараміс! – говорив Валерій. – Цілий місяць під виглядом глухого жебрака я тинявся біля палацу. І, нарешті, переконавсь у своїх давніх підозрах. Наша королева знемагає в палацовому підземеллі. Почав очікувати слушної нагоди. Тут мені й трапився стражник‑шеміт. Я його оглушив, затягнув у найближчий льох і допитав із тортурами. Перш ніж здохнути, ось що він мені сказав: Каураном править відьма на ім’я Саломея, а Тараміс ув’язнена в найглибшому підземеллі. А цей напад зуагірів нам сильно допоможе. Що має зробити Конан – угадати складно. Напевно, він порахується з Констанцієм, проте, можливо, розграбує й поруйнує місто. Це ж варвар, нам його не зрозуміти. Тоді у нас одне завдання – у розпал битви звільнити Тараміс. Констанцій виведе військо в поле, вони вже сідлають коней. У місті немає запасів, щоб витримати облогу, – адже воїни Конана з’явилися під стінами зненацька. А кімерієць саме готувався до облоги: розвідка доповіла, що зуагіри тягнуть стінобитні машини й облогові башти. Все це придумав Конан, він же всі військові науки Заходу перевершив. Констанцій неодмінно виведе всіх своїх солдатів, аби одним ударом покінчити з ворогом, У місті залишиться навряд чи сотні три шемітів, та й ті будуть на стінах і біля брам. В’язниця залишиться майже без охорони. А коли звільнимо Тараміс, подивимося, як піде справа. Якщо переможе Конан, покажемо Тараміс людям і закличемо до повстання. І народ підніметься, сумнівів немає! У нас вистачить сил перебити шемітів навіть голіруч, А потім ми закриємо брами і перед найманцями, і перед кочівниками. Ані ті, ані інші не потраплять до міста. А вже тоді можна і з Конаном говорити. Він завжди був вірний присязі. А коли дізнається правду, та королева ще сама його попросить, – може, і відступить. Проте, найімовірніше, Констанцій розгромить Конана. Тоді доведеться втікати з міста і рятувати королеву. Ви все зрозуміли?

Присутні разом кивнули.

– Довірьмо ж мечі наші та душі богині Іштар і підемо до в’язниці – найманці виходять із міста через Південну браму!

Так воно й було. Сонце вигравало на гостроверхих шоломах воїнів, які безперервним потоком линули через широку браму, на білих чапраках[37]важких бойових коней.

Битва мала розпочатись атакою важкої кінноти, як це заведено на Сході. Вершники ринули з міської брами сталевою річкою – грізні мужі у воронованих і сріблястих кольчугах, у кірасах, у суцільних панцирах, бородаті, схожі на хижих птахів. У їхніх лихих очах були рішучість і лють.

Люди висипали на вулиці, виглядали з вікон, мовчки проводжали поглядами чужоземних воїнів, що вийшли захистити чуже місто. А міщанам було все одно.

На вежі, що височіла над широкою вулицею, Саломея іронічно роздивлялася Констанція, підперезаного мечем і в рукавицях зі сталевих лусок. З вулиці було чути шум війська – поскрипування збруї та важкий кінський тупіт по бруківці.

– Перш ніж сяде сонце, – сказав Констанцій і підкрутив вуса, – у тебе буде безліч полонених, щоб наситити твого демона в храмі.

Йому, певне, набридли вже м’які тіла міщан? Можливо, йому сподобаються номади – вони жилаві!

– Дивися сам не нарвися на тварюку ще дикішу, ніж мій Тауг, – відповіла Саломея. – Пам’ятай, хто веде ворогів.

– Пам’ять у мене добра, тому й виходжу йому назустріч. Цей паршивий пес воював на Заході, тож розуміється на штурмі міст. Мої розвідники підібралися до їхнього табору, а це нелегко, адже в номадів орлиний зір. Усе ж таки вони роздивилися, що верблюди волокли й катапульти, і тарани, і облогові башти. Присягаюся Іштар! Аби все це спорудити, десять тисяч чоловіків мали б трудитися не менше місяця. А де він узяв матеріали – не збагну. Невже домовився з туранцями? Втім, усе це йому не знадобиться. Я вже бився з цими піщаними вовками. Спершу перестрілка – тут моїх воїнів убереже броня, – потім атака. Мої полки прорвуть слабкий лад номадів, розвернуться, ударять іззаду і розженуть це воїнство на всі боки. Увечері я ввійду до Південної брами, і сотні полонених поплентаються за хвостом мого коня. Уночі ми влаштуємо на палацовому майдані свято – мої хлоп’ята люблять спалювати полонених живцем і здирати з них шкіру. А Конана непогано б узяти живим і посадити на палю перед палацом.

– Розважайтеся досхочу, – байдуже відгукнулася Саломея. – Я давно мріяла про сукню з людської шкіри. Та сотню полонених віддай мені – і на жертовник, і для Тауга.

– Все буде як ти бажаєш, – відповів Констанцій і броньованою долонею зачесав волосся назад. – Отже, йду битися й перемогти в ім’я незаплямованої честі Тараміс! – Він узяв оздоблений перами шолом на вигин лівої руки, правою ж віддав блазенський салют.

За мить із вулиці донісся його владний голос, що віддавав накази.

Саломея ліниво підвелася, потягнулась і покликала:

– Зангу!

Жрець із лицем наче з жовтого пергаменту безшумно ковзнув до кімнати.

Саломея вказала на підвищення зі слонової кістки, на якому лежали дві кришталеві кулі, і звеліла жерцю взяти ту, що трохи менша.

– Їдь за Констанцієм. Повідомлятимеш про хід битви.

Чоловічок із пергаментним лицем низько вклонився, заховав кулю в складки чорного плаща і швидко вийшов. За мить почувся тупіт коня, потім гуркіт брами, що зачинялася.

Широкими мармуровими сходами Саломея піднялася на дах, захищений від сонця балдахіном. Звідси було добре видно спорожнілі вулиці та безлюдний палацовий майдан – народ Каурана вважав за краще триматися подалі від опоганеного храму. Місто немов вимерло.

Тільки на південній стіні і на дахах прилеглих до неї будинків юрмилися міщани. Не чути було звичних у таких випадках їхніх вітальних вигуків, бо не знали – перемоги бажати Констанцію чи поразки. Перемога – знову це ярмо ненависних шемітів, поразка – отже, у місті будуть грабіж і різанина Ніяких звісток Конан не подавав, а те, що він варвар, – пам’ятали всі.

Полки найманців виходили на рівнину. На цьому березі річки, вдалині, можна було роздивитися лаву кінноти. Протилежний берег був усіяний темними цятками – облогові машини залишалися на місці. Певне, Конан побоювався удару під чає переправи.

Загони Констанція рушили – спершу кроком, а тоді клусом. Низький рев донісся до спостерігачів на стіні.

Дві стрічні хвилі зіткнулись і перемішались у суцільний натовп. Не можна було зрозуміти, хто вдарив першим.

Хмари куряви, піднятої копитами, укрили поле битви, як туман. Зрідка з цього туману виринали вершники – і знову зникали, часом виблискувала зброя.

Саломея невдоволено сіпнула плечима і зійшла вниз. У палаці було тихо – усі слуги й раби разом із міщанами споглядали битву. Відьма зайшла до зали, де прощалася з Констанцієм, і підійшла до підвищення: Вона побачила, що кришталева куля стала тьмяною і взялася яскраво‑червоними плямами. Саломея схилилася над нею і прошепотіла заклинання.

– Зангу! – покликала вона. – Зангу!

Усередині кулі попливли туманні плями – і розпалися на дрібний пил. Мелькали неясні темні силуети. Іноді, як блискавиці в ночі, спалахкувала полірована криця.

Потім з’явилося лице Занга – таке чітке, неначе він стояв перед Саломеєю й дивився на неї витріщеними очима. По голому черепу стікала кров, жовта шкіра була в поросі. Губи його тремтіли. Якщо б в залі був хтось сторонній, він би нічого не почув. Та для Саломеї голос жерця звучав виразно, немов не було між ними кількох миль. Тільки демони пітьми відали, які магічні нитки пов’язували обидві кулі.

– Саломеє! – сказав поранений.

– Я чую! – крикнула відьма. – Говори!

– Ми загинули! Кауран втрачено, присягаюся Сетом! Піді мною вбили коня, я не можу втекти! Навколо падають люди… Ці, в сріблястих кольчугах, гинуть як мухи…

– Перестань скиглити й говори, що сталося! – пирхнула Саломея.

– Ми пішли назустріч цим псам пустелі, – почав жрець. – І вони рушили до нас. Полетіли хмари стріл, і номади похитнулися. Констанцій дав команду до атаки, і ми рушили зімкнутими лавами. І тоді їхня орда розступилася праворуч і ліворуч, і перед нами з’явилися кілька тисяч гіборійських вершників – їх ніхто не чекав! Кауранські витязі на могутніх конях і в повному озброєнні! Щільним залізним клином вони пройшли крізь нас. Ми не встигли й помітити, як лаву розрізали навпіл. І тоді з двох боків ударили кочівники. Наші лави змішалися, нас зламали й перебили! Це все хитрий диявол Конан! Облогові машини були про людське око – самі каркаси з пальмових стовбурів та розфарбовані ганчірки: Наші розвідники помилилися. Нашу армію підступно виманили за міські стіни на погибель! Шеміти Сокола втікають! Конан зарубав Кумбанігаша. Констанція я не бачу. Кауранці терзають нас, наче леви‑людожери, кочівники розстрілюють із луків… Я… ах‑х…

У кришталі блиснула сталь, хлюпнула кров – і зображення зникло, немов лопнула булька на воді. Саломея застигла, вдивляючись у спорожнілий кристал. Потім плеснула в долоні, і в кімнаті з’явився жрець, схожий на покійного Занга.

– Констанцій розбитий, – квапливо сказала вона. – Ми загинули. Невдовзі Конан почне ломитися в міську браму. Що зі мною тоді буде, не варто й гадати. Та спочатку я переконаюся, що моя проклята сестричка ніколи вже не зійде на трон. Хай буде що буде, а ми відмінно пригостимо Тауга! Ходи за мною!

Вони вже спускались у двір, коли зі стін долинуло ревище, яке лунало дедалі дужче, – натовп, що стояв там, зрозумів: переміг Конан. 1а хмар куряви виривалися вершники і линули до міста.

Палац був сполучений із в’язницею довгою галереєю під гостроверхим дахом. Саломея і жрець потрапили до широкого коридору, звідки круто вниз ішли східці Раптом Саломея спинилася як укопана, і прокльони застигли на її губах. У напівтемряві під стіною лежав стражник‑шеміт, задерши коротку бороду в стелю. Голова його була майже відокремлена від тулуба.

Унизу чулися приглушені голоси та кроки кількох чоловік, на стіні з’явилися відблиски полум’я.

Саломея відступила в пітьму й причаїлася за масивною колоною, туди ж сховався і жрець. Рука відьми потягнулася до позолоченої торбинки на поясі.

Яскраве й димне полум’я смолоскипа збудило королеву Каурана від сну. Вона підвелася, спираючись на руки, і розплющила очі. Певно, Саломея щось вигадала! Але пролунав схвильований голос:

– Тараміс! О, моя королево!

Вона спершу подумала, що продовжує спати, та її очі побачили за полум’ям блиск зброї й людські постаті. П’ятеро чоловіків схилилися над нею, – грізні чорнобороді засмаглі обличчя.

Королева загорнулась у лахміття і, зібгавшись у грудку, чекала своєї долі.

Один із прибульців став на коліна й простяг до неї руки.

– О Тараміс! Іштар допомогла розшукати тебе! Чи пам’ятаєш ти мене? Я Валерій. Колись, після битви при Корвеку, ти зробила мені честь, поцілувавши…

– Валерію… – простогнала королева. – Я, певне, сплю… Це нова ворожба Саломеї…

– Ні! – голос його тремтів. – Твої вірні слуги прийшли врятувати тебе. Але слід поспішати. На рівнині Констанцій б’ється з Конаном, який привів через річку зуагірів, проте сотні три шемітів усе ще в місті. Стражник убитий, ось його ключі. Інших вартових не видно. Ходімо, швидше!

Королева полегшено зітхнула й знепритомніла. Не роздумуючи, Валерій підхопив її на руки і пішов слідом за тим, хто ніс факел. Вони стали підійматися вогкими східцями – здавалося, їм не буде кінця – і опинились у коридорі. Зненацька біля порталу смолоскип згас, а той, хто його ніс, спромігся лише на короткий передсмертний стогін. Блакитний спалах вихопив на мить із темряви розлючені лиця Саломеї та її супутника.

Спалах був таким яскравим, що кауранці засліпли. Валерій із королевою на руках продовжував бігти, бо чув за спиною звуки смертельних ударів, стогони й хиже сопіння Але тут сильний поштовх повергнув воїна на підлогу; а королеву вирвали в нього з рук. Він над силу підвівся й затряс головою, аби зникло засліплення. У коридорі він був сам, його супутники лежали в крові з глибокими ранами. Засліплені пекельним полум’ям, вони, певне, і не захищалися. Усі були мертві.

Королева зникла.

Грубо вилаявшись, Валерій висмикнув меча, стягнув погнутий шолом і що було сил ударив ним об підлогу. З рани на голові по шоках потекла тепла цівка. Він кілька разів обернувся, намагаючись. угадати, у який бік понесли Тараміс, і почув, що хтось кличе його:

– Валерію! Валерію!

Спотикаючись, він побіг на голос, і за мить у його руках опинилося знайоме струнке тіло.

– Ігво! Та ти збожеволіла!

– Я мусила, мусила піти сюди, – зі сльозами в голосі сказала дівчина. – Я стежила за вами і сховалась у дворі за аркою. Щойно я бачила її, а з нею – слугу, котрий тягнув жінку. Я впізнала Тараміс і зрозуміла, що вам не поталанило… Ти поранений!

– Подряпина, – він відштовхнув її руку. – Вперед, Ігво! Показуй, куди вони побігли!

– Через двір у бік храму.

Молодий воїн зблід.

– В ім’я Іштар! От відьма! Вона вирішила принести Тараміс у жертву своєму демонові! Швидше біжи до людей на південній стіні. Скажи, що знайшлася справжня королева і відьма тягне її до храму. Біжи!

Дівчина, заливаючись сльозами, перетнула майдан і побігла вулицею, що вела до стіни. Валерій попрямував до будівлі, що похмуро вивершувалася навпроти палацу. Його ноги ледве торкалися кам’яних плит. Саломея і жрець у поспіху не закрили за собою важкі двері. Воїн убіг до храму й побачив тих, кого переслідував. Королева отямилась і, відчувши неминучу загибель, учинила шалений опір. Їй навіть вдалося вирватися з чіпких рук жерця – проте лише на мить.

Вони були вже в центрі величезної зали, на другому боці якої містився страшний жертовник, а за ним – високі залізні двері. Багато хто пройшов повз них, але поверталася лише Саломея.

Під час боротьби лахміття злетіло з королеви, і вона здавалася лісовою богинею в обіймах демона. Саломея прошкувала до дверей, нетерпляче озираючись. У напівтемряві промайнули перекошені пики ідолів.

Піднявши меча, Валерій у люті кинувся вперед. Пролунав застережний крик Саломеї, і жовтолиций жрець, відкинувши Тараміс, дістав із піхов скривавленого клинка.

Різати людей, засліплених чаклунським полум’ям Саломеї, було, вочевидь, легше, аніж протистояти молодому й сильному гіборійцеві, охопленому люттю й ненавистю.

Кривавий клинок злетів угору, та меч воїна був швидшим і відсік кисть жерця. Хлюпнула кров. Сп’янілий боєм, Валерій завдавав усе нових і нових ударів, аж поки порубане тіло звалилося на підлогу, а лиса голова покотилась убік.

Валерій, схожий цієї миті на лісового хижака, озирнувся в пошуках Саломеї. Та схилилася над Тараміс. Однією рукою відьма тримала сестру за волосся, інша рука, з кинджалом, вибирала місце для удару. Меч Валерія знову свиснув і встромився в груди відьми з такою силою, що вийшов між лопатками на цілий лікоть.

Із страшенним криком Саломея повалилася на коліна, схопилася руками за лезо меча і впала, здригаючись у конвульсіях. Очі її вже не були схожі на людські, і з несьогосвітньою силою чіплялася вона за життя, що витікало з неї через рану – саме на яскраво‑червоному півмісяці на грудях. Відьма звивалася в агонії, гризла і дряпала кам’яні плити.

Валерій з огидою відвернувся і підняв непритомну королеву. Залишивши позаду конаючу тварюку, він виніс Тараміс у двір до підніжжя сходів.

Майдан був заповнений народом. Хто відгукнувся на заклики Ігви, хто просто біг зі стіни від страху перед ордою. Отупілість і байдужість змінилися піднесенням, натовп хвилювався й шумів, вимахуючи кулаками. З боку брами лунали глухі удари тарана.

Загін розлючених шемітів напирав на юрбу – це була варта Північної брами, що поспішала на підмогу до Південної. Проте всі – і стражники, і народ – роззявили роти від здивування, коли на сходинках храму з’явився воїн, що тримав на руках оголене тіло.

– Ось ваша королева! – проголосив Валерій, намагаючись перекричати натовп.

Люди нічого не зрозуміли.

Щеміти‑вершники почали пробиватися до сходів храму, б’ючи народ ратищами списів.

І тоді…

За спиною Валерія з’явилася тонка постать у скривавленому білому одязі, і люди побачили, що на руках Валерія лежить їхня повелителька, а у дверях храму стоїть інша – точна її копія.

Побачивши відьму, Валерій відчув, що кров холоне йому в жилах: адже його меч пробив їй серце. За всіма законами природи їй належало бути мертвою. Проте вона була жива.

– Тауг! – закричала відьма, обернувшись до дверей. – Тауг!

У відповідь залунав жахливий регіт, хряскіт дерева і дзвін лускаючого металу.

– Це королева! – залементував сотник‑шеміт і зірвав із плеча лук. – Стріляйте в цих двох на сходах!

Та натовп уже гарчав, як зграя розлючених собак. Люди, нарешті, зрозуміли значення слів Валерія і здогадалися, хто їх справжня королева. З цим гарчанням люди і накинулися на шемітів, беззбройні, вони діяли лише зубами, нігтями та кулаками.

Саломея, що височіла над цим місивом людських і кінських тіл, похиталась і впала на мармурові сходи – цього вже разу мертва остаточно й безповоротно.

Стріли свистіли біля Валерія, що намагався сховатися за колоною портика. Кінні шеміти рубали й стріляли праворуч і ліворуч, намагаючись урятуватися від розправи юрби. Валерій добіг до дверей храму і вже збирався переступити поріг, як раптом обернувся, закричавши від жаху.

Із мороку, що панував у храмі, викотилася величезна чорна туша і метнулася до Валерія довгими жаб’ячими стрибками. Юнак побачив, як виблискують величезні витріщені очі, побачив ікла, схожі на шаблі кігті і відскочив від дверей. Стріла, що свиснула над вухом, нагадала йому, що за спиною теж смерть.

Четверо чи п’ятеро шемітів пробилися крізь натовп, і тепер їхні коні були вже на сходах. Стріли ламалися об колону. Непритомна Тараміс здавалася мертвою.

Перш ніж шеміти встигли ще раз вистрілити, ворота храму заповнило гігантське тіло. Нажахані найманці повернули коней і врізалися в натовп. Люди в страху побігли, топчучи тих, хто впав.

Проте чудовиську були потрібні тільки Валерій і королева. Протиснувши своє могутнє драглисте тіло крізь ворота, воно кинулося до хлопця, який утікав униз сходами. Валерій чув, як чудовисько рухається за спиною – величезна тварюка, вроджена в серці мороку, чорна драглиста маса, у якій можна було розрізнити тільки палаючі жорстокістю очі та страшні ікла.

Тут стало чути тупіт копит, і загін скривавлених, зранених шемітів вилетів на майдан і почав наосліп пробиватися крізь юрбу. Це були ті, хто охороняв Південну браму. Їх переслідувала група вершників, які розмахували скривавленими мечами і щось кричали рідною мовою, – то жителі Каурана, що колись утекли в пустелю, повернулися до свого міста. Разом із ними в’їхали півсотні чорнобородих номадів на чолі з велетнем у воронованій кольчузі.

– Конан! – вигукнув Валерій. – Це Конан!

Гігант побачив його, усе зрозумів і віддав наказ. Не зупиняючи коней, вершники з пустелі підняли луки, напнули тятиви й вистрілили. Смертоносна хмара заспівала над людським морем і встромилася в тушу чудовиська. Тварюка зупинилася, видала жахливий рев і захиталася – чорна пляма на білому мармурі. Вершники зробили ще один залп, і ще один… Мерзенне квакання пролунало зі смердючої пащі. Тварюка звалилась і покотилася сходами – мертва, як і та, що викликала її з безодні минулих тисячоліть.

Конан зупинив коня і спішився.

Валерій поклав королеву на мармурові плити і впав поряд із нею – сили залишили його. Юрба сколихнулась і наблизилася. Конан з прокльонами відігнав її і схилився над королевою.

– Присягаюся Кромом, це Тараміс. А хто ж та?

– Диявол, що набрав її вигляду, – прохрипів Валерій.

Конан вилаявся і, зірвавши з найближчого воїна плащ, укрив королеву. Вона розплющила очі і здивовано розглядала посічене шрамами обличчя кімерійця.

– Конане! – її ніжні руки обхопили богатирське плече. – Невже я сплю? Адже вона сказала, що ти вбитий!

– Убитий, та не до кінця, – щиро посміхнувся Конан. – Ви не спите, ваша величносте! Там, біля річки, я вщент розбив Констанція, Вони втікали, боязкі собаки, але до стін не дійшов жоден – я наказав не брати полонених, окрім самого Констанція. Вартові закрили браму перед нашим носом, та ми вибили її тараном. Своїх вовків, окрім цієї півсотні; я залишив за брамою. Не можу поручитися, що вони ввічливо поводитимуться в місті.

– О Іштар! Який жахливий сон! – зітхнула королева. – Нещасний мій народе! Конане, ти мусиш допомогти нам – відтепер ти і капітан гвардії, і найголовніший радник!

Конан засміявся і заперечно похитав головою. Він устав і допоміг звестися королеві, потім кивнув кауранцям, щоб вони спішились і чекали розпоряджень своєї повелительки.

– Не варто, ваша величносте, – капітаном я вже був. Відтепер я вождь зуагірів і поведу їх на Туран, як обіцяв. Ось із Валерія вийде добрий капітан, а мені набридло життя серед мармурових стін. Тож зараз я мушу залишити тебе і закінчити свої справи У місті, ще переповненому шемітами!

Сказавши це, Конан жестом наказав подати йому коня, скочив у сідло і помчав, ведучи за собою своїх стрільців.

Тараміс, спираючись на плече Валерія, обернулася до палацу, і натовп, ридаючи, розступився, утворивши коридор аж до дверей. Валерій відчув, як ніжна долоня торкнулася його правої руки, затерплої від ваги меча, і не встиг він схаменутися, як потрапив у обійми Ігви. Настав час миру і спокою.

На жаль, не всім випадає мир і спокій – дехто для того і приходить на світ, аби невпинно битися, і немає у них іншої дороги.

…Сходило сонце. Стародавнім караванним шляхом від стін Каурана аж до річки розтягнувся загін вершників у білому одязі На чолі кавалькади їхав Конан‑кімерієць на величезному білому жеребці. Недалеко від нього стирчав із землі шмат дерев’яного бруса.

Поруч підносився масивний дерев’яний хрест. На ньому висіла людина, прибита по руках і ногах залізними цвяхами.

– Сім місяців тому, Констанцію, ти стояв тут, а я висів на хресті, – зауважив Конан.

Констанцій не відповів, тільки облизнув помертвілі губи. Очі його були сповнені болем і жахом.

– Катувати, звичайно, ти здатний, а ось терпіти… – продовжував спокійно Конан. – Я висів так само, та вижив – хвала щасливому випадку і варварському здоров’ю. Де вам, цивілізованим людям; рівнятися з нами! Ви вмієте тільки мучити, а не зносити муки. Так, слабо ви боретеся за життя! Сонце не встигне зайти, як ти помреш. Я залишаю тебе, Соколе Пустелі, серед інших тутешніх пташок, – він показав на стерв’ятників, що кружляли в небі над головою розіпнутого.

Констанцій закричав від жаху.

Конан смикнув поводи, і жеребець слухняно попрямував до річки, що горіла сріблом у промінні ранкової зорі. Білі вершники рушили за своїм вождем. Жалість не притаманна людям пустелі – на Констанція вони поглядали цілком байдуже. Копита коней відбивали в куриві ритм похоронного маршу розіпнутому, а крила голодних стерв’ятників розтинали повітря все нижче й нижче…

…Амбітні плани Конана зазнали краху. Гарячі зуагіри готові були віддати життя в боротьбі за свободу, їх легко можна було підбити на грабіжницьку вилазку, але створити з них армію завойовників, спаяну жорстокою дисципліною, виявилося не під силу навіть варварові‑кімерійцю. До того ж між зуагірами й мунганами, що приєдналися до номадів після того, як їх вигнав із рідних степів Ездигерд, розпочалися сварки й сутички. Зрештою Конан визнав за краще розлучитися і з тими, і з іншими, і сам‑один вирушив у Замбулу, місто на прикордонні Турану…