І. Класична теорія оподаткування

Класичне уявлення про роль податків в економіці склалося до кінця XVIII століття в працях класиків буржуазної політичної

Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування»

економії. Воно було першим науковим уявленням про природу, мету і систему оподаткування і панувало тривалий час. У книзі "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 ) Адам Сміт приходить до відкриття чотирьох законів, якими зо­бов'язана керуватися держава в інтересах власного добробуту і в інтересах своїх підданих.

Перший — це стягнення податків у суворій пропорції з дохо­дами платники* податків, тобто за принципом рівномірності.

Другий закон вимагає чіткого, максимально точного вста­новлення розміру податку, часу сплати і способу стягнення.

Третій — наполягає на забезпеченні максимальних зручнос­тей для платника у визначенні часу, способів і форм сплати по­датків.

Четвертий — вимагає створення такої системи збору по­датків, яка виключала б (чи зводила до мінімуму) додаткові побо­ри і хабарі з боку чиновників, була дешевою для держави і необ­тяжливою для її громадян [61, с 588 — 589].

Вченню про податки родоначальник економічної науки присвятив більше половини тексту п'ятої, заключної, книги своєї знаменитої праці "Багатства народів". У ній він ніби підводить підсумок глибоким дослідженням у пошуках відповіді на запи­тання: "Чим держава багатіє?", "Які завдання уряду, щоб зробити цей процес невпинним і необоротним?"

Відомо, що великий шотландець був першим, хто розкрив дійсну природу ціни товару і доходів громадян у ринковій еко­номіці. Перша є породженням трьох факторів: землі, капіталу і праці. Доходи громадян відповідно до такого розподілу склада­ються з трьох видів: земельної ренти — у власників землі, прибут­ку—у власників капіталу і заробітної плати — у тих, хто продає свою працю. Звідси і розподіл податків на 3 основних види: на землю, на прибуток з капіталу і на заробітну плату.

Обкладання податками основних трьох видів платників, на думку А. Сміта, повинно бути рівномірним. Це означає, що ніхто ;і них не повинен мати ні особливих пільг, ні обмежень. Чому? То­му що значні привілеї (чи навпаки, перекладання податкового тя­гаря на один лише фактор виробництва) призводять до серйозно­го порушення загальноекономічної рівноваги, що спричинює

Міжнародне оподаткування

Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування»

шкідливі наслідки для економіки країни. А. Сміт був перекона­ний, що ринковою економікою керує Невидима Рука Провидіння (тобто Господа Бога), мудро регульований попит та пропозиція, яка встановлює ціни, процентні ставки на вкладений капітал і т.п. Тому будь-яке державне втручання — це спроба скасувати чи "по­правити" економічні закони, встановлені Господом Богом. Як приклад такого нерозумного втручання Сміт вважав високі мита на ввезене в Англію зерно ("хлібні закони"), які призводили не тільки до подорожчання хлібопродуктів і зубожіння населення в Англії, а й серйозно затримували економічний і соціальний роз­виток країни (уже після смерті А. Сміта ці закони були скасовані).

Вчення А. Сміта про податки вплинуло на суспільно-політичне життя Великої Британії і всієї Європи. Практичні реко­мендації Сміта (про систему податків, про їхній розмір, про поря­док оподаткування, збір податків і багато чого іншого) були пози­тивно прийняті політичними і державними діячами різних країн. Будучи сином свого часу і керуючись здоровим глуздом, він на численних прикладах європейської історії доводив, що госпо­дарське процвітання настає в тих країнах, де найменше пригноб­люють капітал. Капітал — мотор усієї економіки, він надзвичайно мобільний і негайно перетікає в ті місця, де для нього створюється сприятливий клімат.

Завдання податкової системи, за Смітом, — у збільшенні ба­гатства народів, і тільки тоді надходження від податків поповнять доходи держави [61, с 620]. Ці думки набули подальшого розвит­ку у працях учня і послідовника А. Сміта — видатного англійсько­го дослідника Давида Рікардо (1772—1823). У книзі "Початки політичної економії та оподаткування" він серед інших важливих проблем займається з'ясуванням, як варто розподілити податки між різними прошарками суспільства, щоб забезпечити еко­номічний прогрес і добробут усього населення. Це питання знову-таки досліджується під кутом зору впливу податків на інтен­сивність і швидкість господарського зростання і примноження ба­гатства країни. Слідом за Смітом головним чинником, який впли­ває на цей процес, Рікардо називає накопичення капіталу. Варто звернути увагу на те, що Рікардо дуже чітко відокремлював по­няття "прибуток на капітал" від поняття "доход". Якщо перше оз-

начає частину прибутку, яка інвестується, тобто направляється на розширення виробництва, то друге —. це та частина, яка витра­чається на особисте споживання власника: на купівлю предметів харчування, одягу, придбання предметів розкоші, яхт, творів мис­тецтва і т.п. Рікардо пропонував, щоб об'єктом оподаткування пе­реважно виступав доход, а не прибуток, і насамперед високий доход. Такий підхід він мотивував тим, що накопичений прибуток перетворюється в капітал, а зростання капіталу тотожне зростан­ню виробництва в масштабах країни. "Завдання урядової політи­ки, — наполягав він, — і повинно полягати в тому, щоб заохочува­ти це прагнення до накопичення"[56, с 131].

Виступаючи за переважне обкладання податками доходів, Рікардо тим самим одним з перших виступав прихильником ідеї прогресивного оподаткування, тобто такої системи, при якій по­даткова ставка для великих доходів набагато вища від ставки для низьких і середніх доходів. Рікардо і тут набагато випередив час: питання про таке оподаткування постало на черзі через піввіку після смерті англійського економіста. Варто особливо зазначити, що і Сміт, і Рікардо з великим співчуттям ставилися до трудящих-бідннків. Вони виступали за можливо високу оплату праці. Сміт стверджував, що суспільство не може "процвітати і бути щасли­вим, якщо значна його частина бідна і нещаслива" [61, с 595].

У ті часи, коли жили Сміт і Рікардо, становище найманих робітників було дуже важким. Розуміючи це, класики англійської економічної науки виступали за мінімальне оподаткування їхніх робітників. Але їхня аргументація на користь таких заходів вик­ликала часто різкі заперечення в сучасників, і не тільки в них, а й у представників наступних поколінь економічної, соціальної і політичної думки.

Справа в тому, що Сміт, а за ним і Рікардо доводили у своїх працях, що тягар податків на заробітну плату через об'єктивні причини перекладається на прибуток з капіталу, тому що в умо­вах зростання виробництва попит на працю — величина постійна чи зростаюча. За таких умов капіталістам нічого іншого не зали­шається, як при найманні робітників (чи продовженні трудової угоди) збільшувати їм зарплату на величину, дещо більшу, ніж су­ма податку [56, с 186]. Така гіпотеза класиків економічної науки

Міжнародне оподаткування

зумовила серйозні заперечення вчених і публіцистів. Доводи кри­тиків були не позбавлені сенсу. І справді, чи можна говорити про зростаючий попит на працю, коли економіка переживає кризу? Щоправда, за часів Сміта і Рікардо англійська промисловість ще не знала кризових потрясінь, вона перебувала в стані беззупинно-го зростання. Проте, помиляючись у подробицях і деталях, вони мали рацію в принципово важливих питаннях, серед яких одне з найактуальніших — проблема зростання добробуту найманих робітників і населення в цілому. І те, й інше цілком залежать від темпів зростання виробництва, від швидкості нагромадження капіталу. їхні висновки щодо перспектив розвитку податкової си­стеми в ринковій економіці знайшли підтвердження в історичних реаліях, особливо другої половини XX ст. У високорозвинутих індустріальних країнах переважна частина тягаря прямих по­датків лягає на плечі великих корпорацій, а не на людей найманої праці. За рахунок надходжень від прибутку промислових гігантів виплачують численні соціальні допомоги — у зв'язку з без­робіттям, для навчання незайнятих у виробництві, на утримання дітей і старих. Усі ці виплати, якщо користуватися термінологією Сміта і Рікардо, поповнюють і збільшують робочий фонд.

Справедливим виявився й інший висновок класиків — еко­номічне зростання відбувалося і відбувається в тих країнах, де по­даткові ставки не створюють нездоланних перешкод для нагрома­дження капіталу.

Як це часто бувало в історії, сучасники Сміта і Рікардо не :іанжди були справедливі в оцінці змісту праць великих вчених. Адже висновки їх безжалісно розкривали справжній зміст функціонування інститутів раннього капіталізму, коли чимала ча­стина виробів виготовлялася вручну або за допомогою примітив­них і малоїфодуктивних машин і механізмів. Життєвий рівень найманих робітників у масштабі всієї країни визначався, відповідно до вчення класиків, величиною "робочого фонду", який складався в основному з вартості продуктів харчування, одягу і житла, необхідних для забезпечення життєдіяльності робітників та їхніх родин. Величина "робочого фонду" фор­мується під впливом об'єктивних економічних законів і не може бути довільно змінена. Такий фаталістичний підхід Сміта і Рікар-

________________ Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування»

до давав їхнім супротивникам привід називати англійську кла­сичну політекономію "похмурою наукою".

Праці талановитого і плідного послідовника Сміта і Рікардо англійського економіста і соціолога Джона Стюарта Мілля (1806—1873) багато в чому розширили обрії класичної школи і додали їй гуманістичної спрямованості. Вважаючи, як і його вчи­телі, що закони, які управляють сферою виробництва, подібні до законів природи (наприклад, фізичних чи біологічних), Мілль од­ночасно доводив, що в сфері розподілу панують принципово інші закони, які випливають із суспільної "природи" людини. Тут бага­то що визначається етичними, релігійними мотивами, умовами історичного розвитку тієї чи іншої країни. Тому "робочий фонд", який визначає життєвий рівень абсолютної більшості населення, формується під впливом свідомого початку, вирішальна роль в якому належить уряду.

Пориваючи з класичною традицією, Мілль вважає, що роль держави не може зводитися до охорони власності. Навпаки, він перекопаний, що в сферу державної діяльності повинна входити турбота про народну освіту, розвиток науки, соціальну допомогу непрацездатним. На думку Мілля, "уряд повинен брати на себе нее те, виконання чого бажане для загальних інтересів членів суспільства, які потребують допомоги збоку, якщо все це за своєю природою не може винагородити приватних осіб чи суспільство, які доклали своїх зусиль"[34, с 386].

Розуміючи, що виконання таких функцій державою можли­ве лише при розгалуженій, добре налагодженій системі оподатку­вання, він присвятив цій проблемі 5 глав своєї тритомної праці «Основи політичної економії». Мілль виявляє в них глибоке ро­зуміння раціональної організації стягнення податків, приділивши головну увагу двом моментам: а) справедливості у визначенні їхніх розмірів, б) визначенню об'єктів оподаткування, як і впливу кожного виду оподаткування на господарський розвиток країни. У тлумаченні оподаткування Мілль в основному залишається в рамках уявлень класичної школи: він вірний принципам "вільної торгівлі", відповідно до яких ще за часів Сміта вважалося, що по­датки треба обмежити мінімальними розмірами, необхідними державі для такої діяльності, яку не можуть здійснювати приватні

Міжнародне оподаткування

підприємства. Водночас у міркуваннях і висновках Мілля з'яви­лася нова і важлива думка, а саме: хоча податки неминуче сповільнюють процес господарського розвитку, але не вони самі собою головні винуватці подібної "стагнації". Провину за кризи надвиробництва ("стагнацію") Мілль покладав на перенагромад-ження капіталу, яке призводило, на його думку, до падіння норми прибутку, а від нього — до циклічних криз надвиробництва

Падінню норми прибутку може перешкодити тільки технічний прогрес. Держава також спроможна сприяти динамічно­му безкризовому розвитку країни. Для цього вона повинна або вза­галі відмовитися від оподаткування прибутку підприємств, або звести такий податок до найменших розмірів. Податок на прибу­ток, запевняв Мілль, не тільки суперечить інтересам усього суспільства, уповільнює його промислове зростання і тим самим "завдає величезної шкоди національному багатству"[34, с 187] , але він неспроможний з етичногморального боку, тому що прибу­ток підприємця — це його законна винагорода за ризик, за ор­ганізаторську працю, мистецтво і майстерність управління. Мілль підкреслював, що від прибутку підприємця треба відрізняти відсо­ток — це данина, яка припадає на частку так званого "відсутнього капіталу", володарем якого є власник акцій, облігацій, всіх інших цінних паперів (це рантьє, який не бере ніякої участі в процесі ви­робництва, у створенні національного багатства).

Подібного ж підходу, який поєднує соціально-економічні розуміння з етичними (тобто з принципом соціальної справедли­вості), дотримується Мілль і при дослідженні податку на за­робітну плату. Він рішучий супротивник стягування такого по­датку. По-перше, тому що, на відміну від А. Сміта і Д. Рікардо, Дж. С Мілль був переконаний, що цей податок, особливо в перші роки після його введення, виплачують самі робітники і тільки потім, у міру зростання заробітної плати, він поступово перено­ситься на прибуток. По-друге, з етичних міркувань Мілль вважає, що "пряме оподаткування не повинно торкатися доходів, які дають можливість забезпечувати задоволення лише найменших людських потреб" [34, с 190]. Він наполягав, щоб ще тоді, у XIX ст., мінімальна заробітна плата не обкладалася податком, а середні заробітки підлягали обкладанню з найменшою ставкою.

Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування»

Але якщо прибутки підприємців і заробітну плату не опо­датковувати, то звідки ж годі з'являться надходження в державну скарбницю? Джерелом таких надходжень, на думку Мілля, по­винні стати доходи рантьє, землевласників, усіх громадян неза­лежно від сфери їхнього одержання. Величина цих доходів повин­на бути встановлена з максимальною точністю, інакше постраж­дає принцип справедливості, а з ним і — рівномірність в оподатку­ванні. Про розміри рент, виплат, відсотків за облігаціями чи дивідендів на акції, вважав Мілль, можна довідатися цілком вірогідно. А ось доходи від торгово-посередницької, банківської діяльності, винагороди осіб вільної професії виявити дуже склад­но. Але й цю проблему можна розв'язати. Для цього треба ввести податок на витрати. Купівля яхт, дорогах екіпажів, розкішних вілл і багато чого іншого, що американський соціолог Торстейн Веблен пізніше назве демонстративним чи престижним спожи­ванням, — усе це зберегти в таємниці від податкової служби прак­тично неможливо.

Залишаючись незмінно поборником (як у теорії, так і в практичному житті) ідей соціальної справедливості, Дж. С. Мілль завжди виступав за те, щоб праця і талант були гідно винагород­жені, а марнотратство і паразитизм — покарані. Він пропонував обкласти високими податками майно, передане в спадщину. Спадкоємці по непрямій лінії, вважав він, повинні успадковувати не все залишене їм майно, а тільки певну його частину, інше потрібно вилучати на користь держави, щоб вона направляла ви­лучені засоби на соціальні потреби. Мілль був переконаний, що на початку життєвого шляху всі громадяни повинні мати приблизно рівні стартові умови — це стосується освіти, бізнесу, політики і всіх інших сфер соціального буття.

Він невтомно пропагував ідею про те, що податками потрібно в першу чергу обкладати багатство, яке, на його думку, виростає "природним шляхом", тобто в умовах, коли власник до такого зростання не додає ні найменших зусиль — це насамперед землевласники, які здають наділи в оренду фермерам, власники акцій, облігацій та інших цінних паперів. Разом з тим Мілль вис­тупав проти прогресивного оподаткування, стверджуючи, що та­кий вид податків підриває основи заощадження капіталу.

Міжнародне оподаткування

Вплив Дж. С Мілля на сучасників був величезним. Вчений-енциклопедист, філософ, соціолог, економіст, він залишив безліч праць, які зробили серйозний вплив на наукову думку XIX і XX ст. У політичній діяльності він суворо керувався своїми переконаннями і моральними імперативами. Він зробив серйоз­ний внесок у здійснення парламентської реформи 1867 р., яка на­дала виборчі права робітникам. Мілль доклав величезних зусиль, щоб частина робітників була звільнена від податку на заробітну плату. Уже при його житті був введений неоподаткований мінімум на заробітки. Завдяки його старанням етичний принцип одержав "цивільні права" в економічній науці.

Головною турботою Мілля-теоретика, Мілля-політика і прак­тика був загальний добробут. А в основі його — ощадливість, яка оз­начала нагромадження капіталу. Але Мілль з тривогою констатує, що швидке нагромадження капіталу породжує перенагромадження, яке призводить до "стагнації", тобто до кризи. Він наводить вражаю­чий приклад: дві гіпотетичні країни з рівним капіталом, однаковими темпами накопичують капітал, і в міру його нагромадження зростає їхнє національне багатство. Але одна з них вводить податок з капіта­лу, податок цей помірний, але він все-таки уповільнює темп нагро­мадження капіталу. Інша країна цього не робить, і тому темпи нагро­мадження в ній (і відповідно темпи зростання національного багат­ства) стають вищими, ніж у першій. Зате процес нагромадження в другій країні швидше досягає точки перенагромадження й отже, швидше починається економічний спад (за термінологією Мілля — "стагнація"). В результаті через 10—20 років темпи нагромадження в двох країнах приблизно стануть рівними. Ця думка не набула у Мілля подальшого розвитку, однак вона послужила поштовхом до міркування в прийдешніх поколінь дослідників.

Дж. С Мілль зіткнувся з парадоксом, з логічною неузгод­женістю. З одного боку, ощадливість — чеснота, яка приводить до нагромадження капіталу, таке нагромадження дає людям роботу, веде до збагачення всієї країни. З іншого боку, занадто швидке на­громадження капіталу (особливо, коли прибуток не обкладається зовсім чи обкладається дуже низькими податками) веде до пере­нагромадження капіталу, що спричинює падіння норми прибутку, і як результат — кризу надвиробництва.

Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування»

За розв'язання цього складного завдання через шість деся­тиліть після смерті Дж. С Мілля взявся його видатний співвітчизник — Джон Мейнард Кейнс (1883—1946).