Податки в кейнсіанській теорії

Податки в кейнсіанській теорії визначені самою суттю еко­номічного вчення видатного англійця XX століття, яке назвали кейнсіанською революцією*.

Вчення Дж. М. Кейнса радикально перетворювало не тільки теорію, а й саму господарську практику, науку в інструмент еко­номічної політики.

Дж. М. Кейнса, як і його попередників, турбували ті самі проблеми: сталий господарський розвиток, подолання криз і спадів, зростання національного багатства. Але в XX столітті під впливом технічного прогресу, у зв'язку з масовим витісненням ручної праці і заміною її машинним виробництвом, виникла і ста­ла надзвичайно гострою проблема зайнятості населення. З особ­ливим драматизмом вона виявила себе під час найглибшої загаль­носвітової кризи надвиробництва 1929—1933 рр. Саме в ці роки Дж. М. Кейнс працював над своєю відомою книгою, яка вийшла у світ у 1936 р. під назвою "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей". Слово "зайнятість" не випадково поставлене в заголовку на перше місце. Саме це поняття у нього стало ключовим у визна­ченні величини, темпів і мети зростання національного багатства. На відміну від своїх попередників, Кейнс дійшов висновку, що вирішення найбільш життєво важливих проблем сучасного рин­кового господарства потрібно шукати не на боці пропозиції ре­сурсів (їхньої рідкості, корисності, найбільш вдалої комбінації в процесі застосування, тобто в тому, чим займалися переважно те­оретики класичної і неокласичної шкіл), а на боці попиту, який визначає продаж (реалізацію) ресурсів. Щоб оцінити новітність і надзвичайність такого підходу, потрібно нагадати, що в тра­диційній економічній науці панувала "теорема Сея", згідно з якою пропозиція всієї товарної маси дорівнює величині попиту на

* Активне втручання держави у відтворювальний процес передбачалося проводити Не тільки державою засобом кредитно-грошової, але й бюджетної політики, яка мдШснюється "шляхом відповідної системи податків... фіксацією норми відсотка" [21, є 364-365.]

Міжнародне оподаткування

ці товари, тому що вже в процесі виробництва будь-якого товару здобуваються сировинні матеріали, витрачається праця, життєві засоби на його поновлення. Відшкодування усіх цих витрат, вва­жав Сей, породжує майбутній попит.

Дж. М. Кейнс рішуче спростував висновки Сея. Він заявив, що не пропозиція автоматично народжує попит, а навпаки, тільки ефективний попит визначає обсяг пропозиції і разом з ним темпи економічного зростання в масштабах країни.

Що ж таке у Кейнса "ефективний попит"? Це такий попит, який за своєю величиною і структурою здатний забезпечити в країні повну (чи майже повну) зайнятість і одночасно гарантува­ти підприємцям прийнятний для них прибуток. Попит скла­дається з двох частин: перша — це споживчий попит, друга — по­пит інвестиційний. Розглянемо обидві частини. Перша фор­мується так: усі громадяни поділяють свій доход (люди праці — заробітну плату, підприємці — прибуток) на дві частини. Одну во­ни витрачають на споживання, іншу зберігають. У масштабі всієї країни національний доход (Y) у такий спосіб складається зі спо­житої частини (З) і заощадженої (S), тобто Y = З + S. Спожита ча­стина національного доходу (З) — це вже реалізована частина, тобто продані підприємцями і куплені населенням товари: про­дукти харчування, одяг, нові будинки, надані послуги і т.ін. А за­ощаджена частина (S) — це гроші, які зберігаються в населення (у готівковій формі чи на рахунках у банках), яким протистоять уже виготовлені, але ще не продані товари. Вони будуть продані тільки тоді, коли люди, які зберегли гроші, направлять їх в інвес­тиції (капіталовкладення) у формі прямих чи портфельних капіталовкладень (придбання акцій яких-небудь компаній). Чи, говорячи словами Кейнса, „свої заощадження перетворять у на­громадження, тобто в інвестиції". Вони і становлять другу части­ну сукупного "ефективного попиту". Якщо всі заощадження пере­творяться в нагромадження, і частина, яка зберігається, дорівню­ватиме інвестованій (тобто S = І), тоді наступить бажана рівність E = З + S, тобто всі товари, виготовлені в даній країні, будуть ре­алізовані і кризового явища не буде. Але так буває дуже рідко. Як правило, в реальному житті далеко не вся частина, яка зберігається, перетворюється в інвестуючу, тобто перша звичайно

Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування»

буває більшою ніж друга (S > І). Отже, щорічцо накопичуються маси непроданої продукції, що в масштабі країни призводить до криз надвиробництва.

Щоб уникнути настільки згубних для економіки наслідків (чи, принаймні, послабити їхній вплив), Кейнс вважав за не­обхідне втручання держави. Насамперед, вона повинна прибор­кати вже давно культивовану в країнах Заходу чесноту — ощад­ливість. На думку Кейнса, "як тільки Ощадливість випереджає Заповзятливість, вона позитивно заважає пожвавленню остан­ньої і створює завдяки своєму шкідливому впливу на прибуток порочне коло" [цит.за: 72, с 313]. Багаті люди, будучи ощадли­вими, перестають бути заповзятливими, відмовляються ризику^ вати, вкладати гроші у виробництво, якщо їм зручніше зберігати їх у банках, одержуючи на них відсоток. Але в результаті зни­жується ділова активність, зменшується зайнятість, падає норма прибутку, а її падіння знов-таки призводить до послаблення за­повзятливості. Коло замикається. Щоб його розірвати, вважає Кейнс, держава повинна проводити активну податкову політи­ку. Тільки так можна стимулювати ділову активність і оживити виробництво. Як справжній англієць, Кейнс у своїх працях про­понує ряд конкретних практичних заходів. Вони стосуються прямого й особливо непрямого оподаткування. До них відно­сяться насамперед заходи фінансового регулювання і серед них інфляція. Один з розділів своєї книги "Трактат про грошову ре­форму" Кейнс так і назвав "Інфляція як засіб оподаткування" [22, с 108 — 120]. Випускаючи в обіг величезні маси паперових грошей, уряд знецінює грошову одиницю, тому що зростанню грошової маси не протистоїть відповідне зрістання випуску то­варів (а буває й так, що їх випуск навіть скорочується). В резуль­таті на кожну грошову одиницю (долар, карбованець чи гривню) покупець може придбати набагато менше товарів, ніж колись. Ціни зростають, але спочатку вони зростають повільніше, ніж зростає грошова маса. Внаслідок цього держава збирає величезні кошти. Вона розплачується знеціненими грошима зі своїми службовцями, пенсіонерами, постачальниками, які виконують держзамовлення, і збирає тим самим з населення гігантський не­прямий податок.

Міжнародне оподаткування

Хто ж виплачує цей податок у першу чергу? На нещастя, це найбідніша частина населення, яка велику частину свого доходу витрачає у вигляді готівки на купівлю найнеобхідніших засобів існування, при цьому зростаючі ціни стрімко пожирають убогі за­соби незаможних. У другу чергу страждають рантьє, які одержу­ють відсотки і дивіденди в грошах від акцій.

Хто ж виграє від інфляції? На думку Кейнса, насамперед це капіталісти-підприємці, які перетворили свої капітали на ма­теріально-речовинну форму. Оскільки верстати, машини, ме­ханізми, готова продукція не знецінюються, навпаки, ціна їх зрос­тає, то підприємці виявляються у виграші. У виграші, на думку Кейнса, виявляються і робітники процвітаючих підприємств, оскільки в умовах зростання виробництва вони домагаються підвищення рівня оплати, яка компенсує втрати від інфляції (та­ке судження Кейнса викликало найбільше заперечень).

Докладно розкриваючи механізм дії інфляції, Кейнс аж ніяк не був (як це часто його виставляють) прихильником такого мето­ду поповнення державної скарбниці. На переконливих прикладах він показує, що інфляційна спіраль (наприклад, така, яку пережи­ли Німеччина, Австрія і Росія в 1918—1923 рр.) призвела до настільки руйнівних наслідків для економіки, при яких, за висло­вом Кейнса, "сам собою інфляційний податок стає неможливим" [22, (•. 113]. Нам, громадянам України, які пережили рекордну інфляцію розміром в 10 000 відсотків за один тільки 1993 рік, ця думка Кейнса цілком зрозуміла.

Будучи принциповим супротивником інфляції, Кейнс вва­жав не тільки нешкідливою, а навіть корисною додаткову емісію (випуск урядом в обіг додаткової суми грошей), особливо коли економіка переживає спад. Він вважав (на думку ряду еко­номістів, без достатніх підстав), що поки зберігається безробіття і простоюють виробничі потужності, інфляції бути не може. Кейнс стверджував, що в такій ситуації додаткова грошова маса, яка над­ходить в обіг, додатково в тій же пропорції збільшує попит як на робочу силу, так і на всі іннгі товари. При цьому рівновага між грошовою і товарною масою не порушується. Невисокі темпи інфляції в умовах економічного спаду приводять, на думку Кейн­са, до позитивних результатів: зростання цін спонукає споживачів

Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування»

■ - - *■■/ - . . ••

швидше закуповувати товари (поки вони ще більше на подорож­чали), а підприємців — розширювати виробництво, поки ціни рос­туть. Зберігати гроші, не пускаючи їх в обіг, стає невигідним. За­повзятливість, за Кейнсом, починає брати верх над марною Ощад­ливістю. До того ж уряд ціною "помірної" інфляції поповнює дер­жавний бюджет.

Проте цих заходів недостатньо, щоб спонукати багатих лю­дей направляти свої заощадження на розширення виробництва. Вони все одно вважають більш надійним і зручним зберігати їх у банках. Кейнс запропонував, щоб держава адміністративним по­рядком установлювала для банків низькі відсоткові ставки на вкладений капітал у період депресії й економічного спаду. Тоді власникам капіталу стає вигідніше купувати акції високоприбут­кових підприємств чи прямо вкладати свої капітали у вироб­ництво.

Але Кейнс (як і багато інших економістів) розумів, що од­них заходів кредитно-грошового регулювання недостатньо для успішного функціонування ринкової економіки, особливо в період її глибокого спаду. Потрібні заходи безпосереднього впли­ву, і такими він вважав прямі державні інвестиції. Подібні капіта­ловкладення він рекомендував робити в невиробничу сферу: це будівництво доріг, шкіл, лікарень, спортивних споруд — об'єктів, які приватний капітал безкоштовно будувати не буде. Крім того, Кейнс вважав, що держава не повинна будувати заводи, фабрики й інші промислові об'єкти, які випускають продукцію для ринку, тому що вона тим самим "відбирає хліб" у приватного капіталу, звужуючи сферу його застосування. Навпаки, державні інвестиції повинні виступати в якості "стартера" економіки, додавати їй но­вих імпульсів. Великі вкладення, зроблені в невиробничі об'єкти, повинні, як снігова грудка, що котиться з гори, обростати додат­ково новими приватними інвестиціями. Так, якщо держава будує, наприклад, протяжну автомагістраль, то вона, крім витрат на най­мання робітників, витратить великі засоби на закупівлю будма­теріалів, техніки. Це змусить согні великих і дрібних приватних фірм відновити чи розширити виробництво, а для цього зробити нові капіталовкладення. Такий процес Кейнс називав "ефектом мультиплікатора" (тобто множннка)"[21, с.312 — 328].

Міжнародне оподаткування

Але звідки держава візьме гроші на такі великі інвестиції? Одне джерело, як ми вже згадували, він вбачав у додатковій емісії. Але це джерело недостатнє, до того ж ним небезпечно зловживати. Залишається покластися на інше, не менш багате джерело — це прямі податки. На відміну від представників класичної школи, Кейнс, а також його учні і послідовники вважали прибуток підприємств і особливо великих промислових корпорацій голо­вним об'єктом оподаткування. Але принципова відмінність кейнсіанців від класиків полягає не в турботі про наповнення бюд­жету (хоча це надзвичайно важливо!), а в регулюванні і стимулю­ванні виробничої, торговельно-посередницької і банківської діяль­ності.

Кейнс стверджує, що прямі податки дозволяють державі настільки наповнити бюджет, що це дає їй можливість за допомо­гою інвестицій створювати чи зберігати велику кількість робочих місць. Такі податки, перетворені на державні витрати, стабілізу­ють усю господарську систему. їхні розміри настільки великі, що вони здатні впливати на економічну кон'юнктуру. Володіючи ве­личезними фінансовими ресурсами, держава в період спаду в еко­номіці повинна знижувати податкові ставки, запрошуючи тим са­мим підприємців до розширення виробництва, і навпаки, у роки бурхливого господарського піднесення уряд повинен збільшува­ти податкові ставки — з метою недопущення "перегріву" еко­номіки і запобігання надвиробництва.

Тим самим податки в Кейнса виконують роль "вбудованого стабілізатора", який оберігає економіку як від глибокого кризово­го падіння, так і від надмірного надвиробництва. Значну роль відводив він впливу податків на функціонування відкритого ним "основного психологічного закону", відповідно до якого люди ма­ють схильність збільшувати своє споживання разом із зростанням їхнього доходу, але не настільки високим темпом, яким цей дохід зростає.

В міру зростання доходу люди схильні зберігати дедалі більшу частину доходу, тобто, за висловом Кейнса, у цьому випад­ку в них збільшується "схильність до заощадження". Щоб зроста­ючі заощадження інвестувалися у виробництво, потрібна така по­даткова політика, яка спонукала б людей перетворювати свої за-

Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування»

ощадження на капітал. Він наполягав на тому, щоб прибутковий податок стягувався за прогресивними ставками, у протилежному випадку величезна частина заощаджених грошей так і не перетво­риться на функціонуючий капітал.

Учень Дж. М. Кейнса — англійський економіст Р. Харрод і його американський колега Е. Хансен, роблячи у своїх досліджен­нях основний наголос на збереженні стабільних темпів госпо­дарського зростання, дійшли висновку про доброчинність для економіки не тільки інвестиційних "вливань" з державного бюд­жету, а й великих витрат держави на збереження високого рівня споживчих витрат населення.

Р. Харрод установив кількісне співвідношення між зростан­ням споживчого попиту населення і збільшенням в результаті тако­го зростання приватних інвестицій в економіку. Хід міркувань та­кий: з підвищенням грошових доходів населення попит на товари зростає, зростають і ціни на них. Підприємці збільшують вироб­ництво, а для цього їм доводиться нарощувати інвестиції. Виникає "ефект акселерації". Але викликане цим ефектом зростання інвес­тицій приводить до нового багаторазового зростання капіталовкла­день — до так званого нами "ефекту мультиплікатора''.

Одержання згаданих ефектів, які гарантують безупинне гос­подарське зростання, стає можливим, на думку кейнсіанців, тільки при досягненні повної зайнятості. Але реальна дійсність приносила все нові й нові докази нездійсненності в ринковій еко­номіці такого ідеалу. Під впливом цього й іншого чинників, пов'язаних зі змінами умов господарського життя, вже в 60-х ро­ках сформувалася концепція "неокласичного синтезу", яка об'єднала в собі основні елементи кейнсіанства з положеннями класичної школи економічної науки.

"Неокласичний синтез" — це теорія рівноваги в умовах не­повної зайнятості, до якої в більшій мірі, ніж у кейнсіанців, вклю­чений грошовий чинник. Але, власне кажучи, це лише нова версія кейнсіанської теорії. Вона набула розвитку у працях лауреатів Нобелівської премії — англійського економіста Дж. Хікса й аме­риканського — П. Самуельсона (відомого також в усьому світі як автора вузівського підручника "Економікс"). П. Самуельсон істотно доповнив кейнсіанський підхід до вивчення зростання

Міжнародне оподаткування

національного доходу аналізом руху цін, заробітної плати і при­бутку. На цій основі він створив свою "чисту теорію державних витрат", що стала розвитком концепції, яка в дусі класичної шко­ли розцінювала податки як форму оплати "державних послуг".

П. Самуельсон ввів в обіг термін "суспільний товар", під яким він розуміє товари і послуги, надані членам суспільства дер­жавою. Дивна властивість такого товару полягає в тому, що його споживання яким-небудь одним членом суспільства не зменшує ні кількості даного товару, ні його споживчої вартості (корис­ності). Другий, третій і всі наступні члени суспільства, навіть цілі соціальні групи, споживаючи цей товар, все одно залишають до­статню його кількість для всіх інших. "Суспільний товар" володіє трьома властивостями: неподільність серед членів суспільства, за­гальна доступність і надання тільки державою. Зразком такого то­вару може слугувати інформація.

П. Самуельсон переконаний, що. завдання державної політики в галузі "суспільних товарів" полягає в тому, щоб забез­печити ефективні регулюючі заходи для сфери пропозиції цих то­варів. Головна мета втручання в господарське життя — досягнен­ня оптимальності в урядових витратах. Поряд з регулюванням по­питу він рекомендував державне втручання в пропозицію ре­сурсів. Необхідно відшукати оптимальне співвідношення між приватними і суспільними товарами. Однак, труднощі, полягають у тому, що надзвичайно складно на практиці виділити "суспільні товари" і знайти чітку межу, яка відокремлює їх від приватних то­варів.

Надалі модель "суспільного товару" була доповнена амери­канським економістом Р. Мастрейвом. Сутність цього доповнення полягала в тому, що він пов'язав її з процесом прийняття політич­них рішень і податковою системою. Він вважає, що процедура го­лосування при прийнятті парламентських рішень з фінансових питань (з урядових витрат) слугує не тільки для виявлення пере­ваги споживачів "суспільних товарів", а й для введення з цією ме­тою податків. Він доводить, що взаємодія механізму податків і дер­жавних витрат виступає показником того, як виділити потрібні ре­сурси для суспільних потреб і в той же час перенести оплату (за допомогою податків) цих послуг на індивідуальних осіб, які

Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування»

... -.----------------------------------------------------- ;---------------------------------- ................ ---------- 1- . . ......„■■■. _{; ;} . . . . ■ - - . ■ . -

вщонайбільше зацікавлені, щоб ці потреби були задоволені. Пред­ставники "неокласичного синтезу" насамперед стурбовані тим, щоб податкові надходження до бюджету були витрачені з макси­мальною ефективністю. Функціонально-стимулююча роль по­датків в економіці в них переважає над фіскальною роллю.

Теорії учнів і послідовників Кейнса — Р. Харрода, Е. Хансе­на, С. Харріса і представників "неокласичного синтезу" були по­кладені в основу економічної політики, яка проводилася в більшості країн Заходу з 40-х до кінця 70-х років. Вирішальне значення в ній надавалось державним витратам як чиннику зро­стання "ефективного попиту". Головною їхньою метою було створення сприятливих можливостей для приватних капіталов­кладень. У США, наприклад, були здійснені величезні витрати на житлове будівництво і перебудову міст, на наукові досліджен­ня і стимулювання технічного прогресу. Були інвестовані великі кошти в "людський капітал", систему освіти, у підготовку і пе­репідготовку кадрів, у медичне обслуговування і багато чого іншого. Усе це привело до відносно стабільних темпів госпо­дарського зростання і до підвищення добробуту широких верств населення.

Аналогічні процеси відбувалися і в країнах Західної Європи. Життєвий рівень тут зростав у ці роки навіть вищими темпами, ніж у США. У Європі і Японії, наприклад, автомобіль до 60-х років, говорячи словами наших відомих гумористів, "перетворився з предмета розкоші в засіб пересування", тобто: став звичайним предметом "домашнього побуту" кожної європейської родини се­реднього достатку (в Америці це відбулося ще в ЗО—40-х роках).

Але головним досягненням індустріальних країн Заходу то­го періоду було забезпечення соціальної захищеності "маленької людини". Були схвалені численні закони, які надають їй право на одержання різноманітних допомог: через безробіття, хворобу, старість, інвалідність і ще багато іншого, які відкривають можли­вості гідного життя людини.

Усе це вдалося зробити за допомогою політики податків: ви­соких — на корпорації, помірних і низьких — на дрібний бізнес. Іншим джерелом, яке покриває ці величезні витрати, стало зрос­тання державного боргу.

Міжнародне оподаткування