Неокласичні концепції оподаткування

У неокласичній теорії податки розглядаються у зв'язку зі зміною підходів до методів державного регулювання.

Спроби погашення чи хоча б зменшення державного боргу спонукали уряд до грошової емісії. Внаслідок цього помірна інфляція поступово переростала у високу, а на початку 70-х років у зв'язку з енергетичною кризою, ( вона виникла через різке підвищення цін на нафтопродукти в 1973 р.) вона стала "галопую­чою". Супротивники кейнсіанців стали обвинувачувати їх у тому, що проведена за їх рекомендаціями політика стала причиною інфляції й економічного спаду. Різкій критиці кейнсіанська по­даткова політика піддалася з боку економістів так званої неокла­сичної школи.

На відміну від засновників традиційної класичної школи, сучасні неокласики — Д. Мід, А. Берне та інші не виступають в принципі проти податкового регулювання економічних процесів. Але вони вважають, що таке регулювання повинно проводитися не пряме, а опосередковане. Це значить, що неокласики знаходять корисним тільки кредитно-фінансове стимулювання капіталов­кладень. Масові державні витрати, які вимагають для їхнього по­криття високих прямих податків на прибуток, призводять, на їх переконання, до економічного застою. Тому А. Берне розцінював кейнсіанську систему оподаткування як "теорію стагнації". На думку неокласиків, не сама собою величина державних капітало­вкладень, а їхня прибутковість, ефективність є основною рушійною силою економіки. Тому держава повинна піклуватися про підтримку рівноваги між динамікою прибутку і зарплати. Як­що зростання зарплати обганяє збільшення прибутку, то еко­номічний спад неминучий. Неокласики багато в чому більш чуй­но, ніж кейнсіанці, відреагували на змінені умови господарюван­ня минулих десятиліть — загострення екологічних проблем, по­треба в енергозберігаючих технологіях, особливості науково-технічної революції. І справді, великі державні інвестиції, які оживляли економіку ряду країн у 50—60-х роках, перестали в си­лу своєї малої ефективності позитивно впливати на необхідність податкового стимулювання науково-технічного прогресу, здатно­го, на думку Бернса, підвищити ефективність капіталовкладень у

Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування»

довгостроковій перспективі. Надмірні, на їхню думісу, витрати держави на соціальні потреби, великі допомоги через безробіття призвели до зниження трудової моралі і послабили стимули до пошуків роботи. У колективній праці американських економістів, яка вийшла у світ за редакцією голови Національного бюро еко­номічних досліджень М. Фелдстайна в 1980 р., відзначалося: "Однією з головних, якщо не самою головною причиною невдач в економіці є посилення ролі держави. Помилки уряду в кредитно-грошовій політиці зіграли свою роль у поглибленні не­стабільності виробництва і прискоренні інфляції. Заходи держав­ного регулювання призвели до зниження темпів зростання про­дуктивності праці й послаблення уваги до науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Податкова політика і накопи­чення соціальних програм зробили негативним вплив на норму особистих заощаджень і виробничого нагромадження" [117, с.З]. Такі висновки підкріплювалися красномовним статистич­ним матеріалом. Неокласичні критики далеко не завжди були об'єктивні до Кейнса та його учнів. Наприклад, навряд чи спра­ведливо було звалювати провину за неконтрольовану інфляцію 70-х років на одних тільки кейнсіанців: хіба вони винні в гонці оз­броєнь чи монополістичній практиці промислових гігантів — цих довгострокових "генераторів" інфляційних процесів? Але в голо­вному неокласичні критики були, очевидно, праві: економічні труднощі в економіці індустріальних країн кінця 70-х — початку М0 х років — погіршення екологічної обстановки, зростання цін на нилинні і сировинні ресурси — були породжені не нестачею попи­ту (нк стверджував колись Кейнс), а виробничими проблемами. Ііигнонки неокласиків відносно того, що першочерговим завдан­ням є оптимізація у використанні чинників виробництва, одержа­ли підтримку з боку громадськості. Домогтися цього можна, на думку неокласиків, шляхом поліпшення структури державних витрат. З їхньою допомогою можна досягти раціональності співвідношення між факторами виробництва. Вони пропонують істотно зменшити обсяг державних витратні відповідно знизити податкові ставки), але зате змінити їхню структуру. Замість безлічі всіляких програм допомоги різним категоріям населення вони рекомендують збільшити частку витрат на фінансування на-

Міжнародне оподаткування

уково-технічного прогресу, освіти і науки. Велику увагу вони приділяють вдосконаленню одного з найважливіших чинників виробництва — праці, підвищенню кваліфікації робочої сили. Са­ме неокласики стали першими застосовувати таке поняття, як "інвестиції в людину", "інвестиції в людський капітал". Лауреат Нобелівської премії, американський економіст Т. Шульц розро­бив концепцію, відповідно до якої при розрахунку умов еко­номічного зростання потрібно враховувати не тільки капіталов­кладення в будинки, верстати й устаткування, а у державні витра­ти на підготовку робочої сили.

Звичайно, ідеї ці не нові. Ще "батьки-засновники" класичної школи У. Петті, А. Сміт і Д. Рікардо писали про необхідність "вит­рат на людину". їхній ідейний послідовник — основоположник не­окласичної школи англійський економіст А. Маршалл (1842— 1924) ще сто років тому писав: "Усі засоби, яки протягом багатьох років були спрямовані на забезпечення масового доступу до більш високих ступенів освіти, з лишком окупляться, якщо вони приве­дуть до появи ще одного Ньютона чи Дарвіна" [ЗО, с 294].

Зростання витрат на освіту, крім гуманістичної спрямова­ності, має на меті облагородити й оптимізувати використання праці як чинника виробництва. Економісти-неокласики стверд­жують, що від екстенсивного типу державних витрат треба перей­ти до інтенсивного, більш раціональніш. Це дасть можливість ско­ротити потребу в дорогих чинниках виробництва, а в підсумку — у величезних державних витратах, а також знизити податковий тягар на підприємців і на все населення країни.