Моральний компроміс” як категоричний імператив політичної етики.

Реальна політика дуже часто буває далека від моральності і вважається багатьма “брудною справою”. Однак цілком відірватися від моралі політика не може, тому що це рано чи пізно веде до компрометації самої політики і деградації всього суспільства. Усвідомлення цього, так само як і претензія на реалізм виявляються в наступному, четвертому, підході до взаємовідносин політики й моралі.

Один з найважливіших засновників компромісного підходу — М.Вебер. Він вважав, що не слід цілком розділяти етику і політику, хоча необхідно уважно враховувати особливості останньої. Не може існувати єдиного морального кодексу, однаково застосовного до ділових і сексуальних, до службових і сімейних відносин, до друзів і конкурентів тощо. Тому етика повинна враховувати особливості політики, головною з який є застосування насильства. Політик у силу своїх професійних занять повинен боротися зі злом, у противному випадку він несе відповідальність за його перемогу.

Для того щоб окреслити межу впливу моральності на політику, Вебер розділяє мораль на етику переконань і етику відповідальності. Етика переконань означає невідступне слідування моральним принципам, незалежно від того, до яких результатів це призведе, не зважаючи на витрати і жертви.

Етика відповідальності, навпаки, припускає врахування конкретної обстановки, орієнтацію політики в першу чергу на її наслідки, внутрішню відповідальність політиків за ті результати своїх дій, які можна передбачати, готовність запобігти більшому злу, у тому числі і за допомогою зла меншого. Співвідношення етики відповідальності й етики переконань у реальних діях повинний визначати сам політик.

Марнославство — річ дуже поширена, від неї повністю не вільний, мабуть, ніхто. А в академічних та вчених колах це свого роду професійна хвороба. Але стосовно вчених, то ця риса, якою б антипатичною вона не видавалася, все ж є відносно невинною, у тому розумінні, що марнославство в принципі не стає на заваді науковій діяльності. Цілком інша справа з політиком. Він працює, прагнучи влади як необхідного засобу. Тому “інстинкт влади”, як його прийнято називати, справді належить до нормальних якостей політика. Гріх проти святого духу його покликання починається там, де прагнення влади стає неділовим (unsachlich), перетворюючись на предмет особистого самозахоплення, замість того щоб служити виключно “справі”. Бо у сфері політики є, зрештою, два різновиди смертельних гріхів: байдужість до суті справи (Unsachlichkeit) і (що часто, але не завжди поєднане з нею) безвідповідальність. обов'язок правдивості. Для абсолютної етики він безумовний. Отже, звідси випливає потреба публікувати всі — і насамперед ті, що компрометують власну країну, — документи, і на підставі таких однобічних публікацій визнавати вину в однобічному порядку, безумовно, без огляду на наслідки. Політик же виявить, що внаслідок таких дій істина не лише не прояснюється, а повністю затьмарюється зловживанням і розпалюванням пристрастей; що плідним було б тільки всебічне планомірне вивчення проблеми незацікавленими сторонами; що будь-який інший підхід міг би мати для нації, яка його використовує, наслідки, непоправні упродовж десятиріч. Але абсолютна етика якраз про “наслідки” й не питає. У цьому і є вся суть справи. Мусимо ясно зрозуміти, що будь-яка етично орієнтована дія може бути підпорядкованою двом принципово відмінним, непримиренно протилежним максимам: вона може бути орієнтованою або на “етику переконання”, або на “етику відповідальності”. Не в тому розумінні, що етика переконання має означати безвідповідальність, а етика відповідальності — безпринципність. Не про це мова. Але бездонно глибока прірва існує між тим, коли діють відповідно до максими етики переконання, — мовою релігії: “Християнин робить, як належить, а щодо наслідків покладається на Господа”, — або ж діють згідно з максимою етики відповідальності: треба відповідати за (передбачувані) наслідки своїх дій.