Основні умови реалізації політики західноєвропейського типу.

Політику можна розуміти у двох змістах, широкому і вузькому. У широкому змісті політика з'являється разом із зародженням цивілізації, що характеризується такими ознаками, як наявність професійної системи централізованого керування, державотворення, територіальної організації замість родоплемінних утворень. Іншими словами, політика пов'язана з появою публічної влади, тут зв'язок по крові замінюється функціонально-управлінськими зв'язками. У цій якості політика є універсальна ознака будь-якого організованого суспільства, що рятується від племінної ворожнечі й анархії та координує свої зусилля за допомогою передачі управлінських функцій єдиному, що стоїть над усім, центру.

Однак, поряд з цим широким розумінням політики має місце і її вузьке, “європоцентричне” розуміння. Тут вона виступає як змагання різних групових інтересів і суперництво за владу при наявності вільного виборця і єдиних конституційно-правових “правил гри”. У цьому вузькому змісті політика виникає порівняно недавно – в епоху зародження парламентської демократії в Європі (ХVП-ХVШ ст.) і дотепер обмежена визначеним ареалом-простором вестернізованих країн і режимів, що пережили період політичної модернізації. Такого роду політика припускає чотири необхідних умови.

1. Наявність суспільних груп з відмінними інтересами. Насправді наявність груп з відмінними інтересами характеризує будь-яке суспільство: людина взагалі є істотою, що відтворює себе за допомогою зростаючого соціального різноманіття. Однак не всі режими схильні визнавати плюралізм групових інтересів. Наприклад, традиційні авторитарні патріархальні режими наполегливо експлуатують метафору “єдиної великої родини”. Родина являє собою ієрархізовану спільність – у ній є старші і молодші, є в наявності єдиний голова родини. У той же час інтереси родини – єдині, а голова родини має своїм обов'язком опікуватись і піклуватися про всіх, приймаючи рішення в ім'я загального блага. Авторитарні режими сьогодні, як і в минулому, виправдовують монополію правлячої верхівки на владу, посилаючись на єдність інтересів суспільства як великої родини на чолі з батьком, суворим, але справедливим. З іншого боку, тоталітарні режими, що виникли у XX ст., уподібнюють суспільство єдиній великій фабриці, також заперечуючи розбіжність групових інтересів, наполегливо підкреслюючи “соціальну однорідність”, “монолітність”. Монополія на владу тут виправдується за допомогою метафори виробничої єдиноначальності. Перефразовуючи Р.Арона, підкреслимо: політичні режими відрізняються не тим, що в одних спостерігається єдність групових інтересів, а в інших така єдність відсутня; вони відрізняються тільки тим, що одні, конституційно-плюралістичні режими відкрито визнають різноманіття соціальних інтересів і зв'язане з ним політичне суперництво, а інші не визнають і навмисно перешкоджають усвідомленню громадянами специфіки їхніх інтересів.

2. Усвідомлення специфіки групових інтересів за допомогою гласності - вільного волевиявлення громадян і груп, зокрема, за допомогою незалежних засобів масової інформації. Легко досягати єдності, коли один говорить, а інші змушені піддакувати. Саме в цьому розкривається горезвісна “ідейно-політична монолітність” тоталітарних режимів. Від цієї монолітності не залишається і сліду, коли різні соціальні групи одержують право голосу. Однак саме по собі це ще не означає демократії. Буває допущена зверху і дозована гласність – прийом, який можновладці використовують для того, щоб “випустити пару” накопиченого невдоволення. Насправді мало подати голос – треба, щоб він був почутий.

3. Політичний плюралізм досягає дійсного вираження, коли різні суспільні групи одержують можливість організуватися для захисту своїх специфічних інтересів. Саме в цьому складається призначення системи партійно-політичного представництва. Різноманіття групових інтересів знаходить висвітлення в різноманітті партій й інших форм політичного волевиявлення чи тиску на владу.

4. Але щоб зіткнення групових інтересів не призвело до безладного політичного смітника чи навіть до взаємної винищувальної війни, необхідно, щоб воно протікало у відомих межах і підкорялося визначеним правилам. У їхнє число входять і гарантії прав політичної меншості. Стійкість цих правил виражається в тому, що не тільки партія-переможниця визнає їхню справедливість, але й переможена теж. Що дає переможеній партії сили визнати свою поразку, замість того щоб удатися до тактики саботажу чи кинутися на барикади? По-перше, усвідомлення того, що правила гри були справедливими – рівними для усіх. По-друге, що поразка не є остаточною – варто просто потерпіти до наступних виборів. При цьому політичний опонент розглядається не як смертельний ворог – викрадач народного щастя, а як партнер на переговорах, інтереси якого не в усьому збігаються з нашими, але також є законними. Тут виявляється важливою особливість демократичного менталітету, пов'язана з наявністю консенсусу (згоди) із приводу основних (базових) цінностей усієї нації. Інтереси кожної з суспільних груп, що суперничають, повинні розглядатися як складова частина загальнонаціонального інтересу й у цій якості визнаватися гідними поваги. Тут таїться справжнє джерело політичної стабільності: у нації немає ізгоїв, кожна група, кожен прошарок населення має свої визнані усіма інтереси і свій шанс на участь у владі.

На закінчення треба сказати, що політичний плюралізм спирається на філософський, світоглядний плюралізм. Якщо ми думаємо, що розбіжність інтересів і соціальні розходження людей взагалі є чимось ненормальним – вадою у будівлі світу, що підлягає усуненню в результаті епохального перевороту (світової революції), тоді є сенс “доводити класову боротьбу до кінця”, до “остаточної перемоги” над іншою стороною, знищення якої й дасть нам соціальну монолітність. По суті це нагадує маніхейский погляд на суспільство як на арену непримиренної боротьби сил добра і зла. Якщо ж ми дивимося на історію світськи, без маніхейських очікувань, тоді й соціальні розходження виступають як щось нормальне: кожний має право на своєрідність; несхожість – не вада, а особливість, що робить людей цікавими одне для одного. Сам поділ праці ґрунтується в кінцевому рахунку на цій розмаїтості. І якщо ми так, з позицій філософського плюралізму, подивимося на суспільство і його перспективи, то нам легше буде прийняти і політичний плюралізм, зв'язаний з визнанням законності інших суспільних груп і їхнього права на представництво і захист.

Отже, політика (у вузькому – демократичному сенсі) є процес, що підкоряється конституційно-правовим нормам, суперництво різних соціальних груп у сфері розподілу влади і системі прийняття загальнонаціональних рішень. Вивчати політику – значить вивчати процеси ризикової (негарантованої) діяльності, за допомогою якої люди змінюють свою долю і статус у суспільстві шляхом перерозподілу сфер соціального впливу.

Тут знов-таки виникає проблема, пов'язана з розумінням специфіки людини, що сформировалось у Європі на початку Нового часу і породило політику у вузькому сенсі цього слова – як різновид соціальної творчості. Справа в тому, що далеко не завжди люди сприймали свій соціальний статус як змінний у ході вільного змагання і суперництва на суспільній арені. У традиційному суспільстві соціальний статус успадковувався: сину селянина визначено було бути селянином, так само як сину дворянина – дворянином. Тому менталітет людей цієї епохи пронизаний соціальним фаталізмом – вірою у встановлений і незмінний суспільний порядок. І тільки в посттрадиційному суспільстві Нового часу, що позбавило людей гарантій успадкованого статусу, з'являється людина політична, що веде ризиковий спосіб життя, намагається змінити своє становище шляхом занурення у стихію боротьби, результат якої не є вирішеним або